Academic literature on the topic 'Законодавчі приписи'

Питання здійснення права на свободу мирних зібрань є одним із актуальних та проблемних на сучасному етапі розвитку демократичних відносин у суспільстві. Метою даного дослідження є визначення органів місцевого самоврядування як об’єктів сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань та їх повноваження. Наукова новизна полягає в тому, що в статті висвітлено питання про органи місцевого самоврядування як об’єкт сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань та правове регулювання такого об’єкта. Зокрема досліджено правове регулювання повноважень органів місцевого самоврядування як об’єктів сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань та законодавчого врегулювання останніх бути такими об’єктами. Таким чином, діюче законодавство України не містить норм, які б визначали конкретних об’єктів сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань. Наявні законодавчі приписи про об’єкт сповіщення визначають об’єкт у загальному, застосовуючи альтернативний спосіб викладу норми, що не сприяє правовій визначеності та передбачуваності. Разом із цим такий стан справ із визначенням об’єкта сповіщення унеможливлює своєчасне та повне виконання обов’язку носієм права на свободу мирних зібрань, що може призвести до необґрунтованого застосування заходів юридичної відповідальності.

Метою дослідження є розкриття особливостей законодавчого регулювання правових засад організації та діяльності органів зовнішньої розвідки України на основі порівняльного аналізу із законодавчим забезпеченням функціонування розвідувальних органів Російської Федерації. Наукова новизна полягає у тому, що вперше на основі юридичної компаративістики проаналізовано правове регулювання організації та діяльності органів зовнішньої розвідки України та РФ. Досліджено чинники, що спонукали законодавців зазначених країн прийняти законодавчі акти у сфері розвідувальної діяльності. Показано відмінності у правових приписах стосовно діяльності розвідок двох держав за цілями, завданнями, сферами застосування методів, сил і засобів. Визначено, які положення законодавства РФ про зовнішню розвідку можна врахувати для удосконалення вітчизняного законодавства. Висновки. За результатами дослідження виділено основні позитивні моменти у національному законодавстві, а саме: наявність двох фундаментальних законодавчих актів, що регулюють діяльність розвідувальних органів. Це Закони України «Про розвідувальні органи України» та «Про Службу зовнішньої розвідки України». Російський законодавець обмежився прийняттям лише одного Закону «Про зовнішню розвідку», фактично залишивши без правового регулювання за багатьма аспектами діяльність окремого незалежного розвідувального органу, яким є СЗР РФ; визначення правовими приписами основних категорій розвідувальної діяльності (розвідувальна діяльність, розвідувальна інформація, розвідувальні органи, спеціальна розвідка), чого немає у російському законодавстві; визначення для розвідувальних органів широкого кола завдань, у тому числі з правоохоронною спрямованістю. Натомість у Законі РФ «Про зовнішню розвідку» немає завдань щодо участі розвідки у боротьбі з тероризмом, міжнародною організованою злочинністю, незаконним обігом наркотиків, незаконним обігом зброї та технології її виробництва, нелегальною міграцією тощо; надання права на використання методів і засобів оперативно-розшукової діяльності для отримання розвідувальної інформації. Відповідно до російського законодавства оперативно-розшукові заходи здійснюються виключно для забезпечення власної безпеки. До основних позитивних моментів російського законодавства можна віднести: надання зовнішній розвідці при власному ліцензуванні і сертифікації права на придбання, розроблення (за виключенням криптографічних засобів захисту), створення, експлуатацію інформаційних систем, систем зв’язку та систем передачі даних, а також засобів захисту інформації від витоку по технічних каналах; визначення правовим приписом положення про те, що співробітники розвідки не можуть мати подвійного громадянства (підданства) і підлягають обов’язковій державній дактилоскопічній реєстрації; наявність правового положення про те, що особа, яка надає конфіденційну допомогу органу зовнішньої розвідки РФ і не є громадянином РФ, може бути прийнята, за її бажанням та клопотанням, до громадянства РФ у порядку, який визначений федеральними законами. У законодавстві обох держав, окрім позитивних моментів, також є й спірні законодавчі положення, виявлення і дослідження яких, а також удосконалення у подальшій законотворчій діяльності значно покращить функціонування всієї розвідувальної спільноти в Україні.

Статтю присвячено систематизації основних механізмів реалізації принципу публічності та прозорості бюджетної системи на місцевому рівні та визначенню особливостей їхнього застосування в умовах поширення децентралізаційних процесів в Україні. Досліджено зміст поняття публічності та прозорості бюджетного процесу. Розглянуто основні законодавчі вимоги, спрямовані на забезпечення реалізації принципу публічності та прозорості, та визначено недоліки деяких із них. Доведено, що на сьогодні органи місцевого самоврядування та головні розпорядники бюджетних коштів дотримуються законодавчих приписів щодо оприлюднення інформації про бюджет не в повному обсязі. Запропоновано шляхи вдосконалення окремих інструментів забезпечення публічності та прозорості з урахуванням сучасних особливостей місцевого самоврядування.

Актуальність статті зумовлена упровадженням західних правових цінностей та відходом від превалюючого становища нормативістського розуміння права, особливою значимістю верховенства права в західній правовій культурі. Відзначається, що в межах пострадянського простору принципи права не розглядалися як джерело права; їм відводилась свого роду ідеологічна роль, вони займають другорядну роль у порівнянні з нормативно-правовими приписами. Акцентується увага на імпліцитному характері принципу верховенства права, що охоплює собою низку вимог, які можуть розглядатися як окремі принципи, до того ж зміст цього принципу перманентно розкривається через практику Європейського суду з прав людини, через тлумачення mutatis mutandis. Значна увага зосереджується на трьох складових частинах обмеження людських прав, що дає можливість встановити недостатність закону для такого обмеження та пріоритет принципів права над нормативно-правовими приписами. Окрім припису нормативно-правового акта, для обмеження людських прав має бути наявна легітимна мета. З'ясувавши наявність правової підстави для обмеження людських прав та визнавши наявність легітимної мети, Європейський суд із прав людини визначає пропорційність вжитих органами публічної влади заходів. Принцип пропорційності вимагає з'ясувати, чи не порушується сутність права через вжиті державою заходи з його обмеження, при цьому досягнуті цілі мають відповідати використаним засобам. Робиться висновок, що принцип верховенства права є складним феноменом, що включає в себе низку вимог до учасників правових відносин, у першу чергу - до органів публічної влади, що і зумовлює його важливість для суб'єктів адміністративних правових відносин. Необхідність для органів державного управління керуватися принципом верховенства права, в тому числі й за відсутності окремих законодавчих приписів (або у випадку колізії між юридичними нормами), і надає досліджуваному явищу властивості джерел права, зумовлює потребу розгляду принципу верховенства права як джерела, зокрема, адміністративного права.

Стаття присвячена проблемі законодавчого визначення адміністративної відповідальності за порушення митних правил, зокрема за дії, спрямовані на неправомірне звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їхнього розміру, а також інші протиправні дії, спрямо- вані на ухилення від сплати митних платежів (стаття 485 Митного кодексу України). Положення статті 485 Митного кодексу України оскарженні до Конституційного Суду України з мотивів їхньої невідповідності Конституції України. Автори конституційних скарг обґрунтовують неконституційність положень цієї статті тим, що абсолютно визначена санк- ція, неможливість її зменшення і відсутність альтернативних видів санкцій за вчинення від- повідного правопорушення не дають змоги застосовувати цю норму з урахуванням принци- пу індивідуалізації юридичної відповідальності правопорушника, що суперечить частині 2 статті 62 Конституції України. Автори клопотань також указують на те, що невідповідність санкції статті 485 Митного кодексу України засадам індивідуалізації юридичної відповідальності порушує встановле- ні Конституцією України право особи володіти, користуватися і розпоряджатися власністю (стаття 41), право особи на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48). Оскарження положень статті 485 Митного кодексу України актуалізує проблему забезпе- чення конституційності митного законодавства України загалом, оскільки, окрім оспорюва- них положень зазначених статей цього Кодексу, є й інші формальні склади митних право- порушень, що містять абсолютно визначені санкції та/або є юридично невизначеними. Диспозиція норми права, що викладена у статті 485 Митного кодексу України, сконстру- йована законодавцем у вигляді «відкритого» (незавершеного) переліку протиправних дій, що спрямовані на ухилення від сплати митних платежів. Вказівка на ознаку протиправ- ності «інших» дій та їхню мету не забезпечує чіткості, однозначності, зрозумілості сфор- мульованого законодавчого припису, отже, його передбачуваності для суб’єктів права. Таке використання засобів законодавчої техніки під час визначення адміністративного пра- вопорушення перетворює диспозицію норми права на «гумову» і загрожує законності пра- возастосування. Окрім цього, такий законодавчий припис є корупціогенним чинником, адже відкриває шлях до службових зловживань, довільного, на основі суб’єктивних оцінок, а не формально визначених ознак, тлумачення норми права. Отже, є підстави для висновку, що оскільки диспозиція норми права, шо викладена у статті 485 Митного кодексу України, сформульована нечітко та неоднозначно, приписи цієї статті не можна вважати юридично визначеними в аспекті їхньої передбачуваності для суб’єктів правозастосування. Санкція статті 485 Митного кодексу України є абсолютно визначеною, оскільки без- альтернативно передбачає тільки один вид адміністративного стягнення за визначене в цій статті митне правопорушення – штраф, не встановлює водночас допустимі для відповідно- го правопорушення межі його застосування, отже, не забезпечує індивідуальний характер юридичної відповідальності осіб, визнаних винними у правопорушенні. Зважаючи на викладене, митне законодавство України має розвиватися шляхом установ- лення відносно визначених і альтернативних санкцій, що дозволяє індивідуалізувати адміні- стративну відповідальність за порушення митних правил.

У Верховній Раді України 31 березня 2020 р. зареєстровано проєкт Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості спорів, що виникають у сфері земельних відносин та спорів щодо нерухомого майна” (Законопроєкт № 3296). Предметний аналіз положень цього документа дає підстави вважати, що вони є сумнівними з позицій їхньої відповідності окремим нормам Конституції України. Аналіз досліджень і публікацій показав, що останнім часом різні аспекти земельних правовідносин досить активно вивчаються політиками, науковцями і навіть суб’єктами господарювання і завдяки цьому було предметно висвітлено окремі аспекти теорії та практики цих правовідносин. Проте питання визначення місця і ролі держави у сфері земельних правовідносин крізь призму положень Законопроєкту № 3296 залишилося поза дослідницькою увагою науковців і практиків. Метою статті є здійснення системно-змістовного аналізу цитованих вище положень Законопроєкту № 3296 у поєднанні з нормами чинного законодавства України, з урахуванням вимог міжнародного права та сформованою практикою Європейського суду з прав людини, а також, з огляду на юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), на предмет їхньої конституційності, тобто відповідності вимогам Конституції України. У процесі дослідження було використано методи аналізу, порівняння, системний метод, прогностичний, а також методи логіки і моделювання. Уперше на основі узагальнення норм Конституції України, юридичних позицій КСУ та інших джерел права сформовано правовий підхід, відповідно до якого встановлено, що положення Законопроєкту № 3296 суперечать низці норм Консти-туції України, оскільки нівелюють публічно-правовий статус України як незалежної, суверенної, демократичної і правової держави, що покладає на неї виконання відповідних конституційних обов’язків, зокрема: забезпечення особливої охорони землі, яка відповідно до ст. 14 Конституції України визнана основним національним багатством, що також вимагає від держави здійснення правового урегулювання земельних відносин, виконання функцій незалежного арбітра у сфері цих правовідносин, збереження основного національного багатства для майбутніх поколінь тощо; повноцінно не забезпечують правовий режим землі, особливість якого полягає у подвійній правовій природі такого об’єкта, в основі якого поєднано публічноправовий і приватноправовий аспекти, а саме: земля є неоціненним об’єктом природи, загальне користування яким Конституцією України (ч. 2 ст. 13) гарантується державою кожному (публічно-правовий аспект правового режиму землі), і водночас земля є об’єктом господарювання, право власності на який може набуватися і реалізовуватися громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України) (приватноправовий аспект правового режиму землі) тощо. У контексті викладу підсумкових узагальнень автором публікації встановлено: 1) положення п. 2 Законопроєкту № 3296, які передбачають розширення юрисдикції господарських судів в аспекті вирішення спорів у сфері земельних відносин, зокрема й тих, які виникають щодо прав на земельну ділянку з суб’єктом владних повноважень, є неконституційними через їхню невідповідність положенням статей 13, 14 і частинам 1, 5 ст. 125 Конституції України; 2) приписи п. 2 Законопроєкту № 3296 порушують конституційний принцип спеціалізації судів, і, по суті, підміняють публічноправові відносини приватноправовими. Такі “законодавчі новели” безпідставно і в неконституційний спосіб звужують предметну компетенцію адміністративних судів в Україні і неправомірно розширюють юрисдикцію господарських судів; 3) публічно-правовий статус держави зобов’язує її бути незалежним арбітром у сфері земельних правовідносин, дбати про збереження землі як основного національного багатства, що має виключно важливу цінність для майбутніх поколінь, натомість практична реалізація приписів п. 2 Законопроєкту № 3296 призведе до незабезпечення виконання державою своїх конституційних обов’язків в аспекті гарантування особливої охорони землі, забезпечення прав людини, що зрештою зумовить підрив авторитету України як самостійної, незалежної і демократичної держави.

У законодавстві незалежної України з 2003 р. закріплено інститут визнання спадщини відумерлою. Проте за 15-річний досвід його застосування на практиці неодноразово стикалися із проблемами недосконалої законодавчої конструкції. Тому сьогодні законодавчі положення щодо визнання спадщини відумерлою суттєво відрізняються від первісної редакції відповідних норм. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого цивільного законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є аналіз напрямів і наслідків новелізації інституту визнання спадщи ни відумерлою з часів його регламентації в законодавстві нашої держави, виявлення наявних проблем у правовому регулюванні відповідних питань, а також пропозиція шляхів їхнього вирішення. У процесі дослідження встановлено, що новелізація положень цивільного законодавства щодо визнання спадщини відумерлою сприяла оптимізації відповідного правового інституту, адже всі внесені зміни були доцільними і допомагали усунути прогалини у правовому регулюванні, вирішили окремі проблеми, які виникали під час застосування нормативних приписів на практиці. Проте невстановлення часових обмежень виконання органами місцевого самоврядування обов’язку щодо подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою фактично може призвести до його невиконання чи сприяти зловживанням із боку посадових осіб указаних органів, що, зі свого боку, призведе до наявності майна з невизначеним правовим режимом чи позбавить територіальну громаду можливості отримати відповідне майно. З огляду на таке слід змінити положення, закріплене у ч. 2 ст. 1277 Цивільного кодексу України (ЦК України), окресливши граничні часові межі подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою. Зважаючи на правила законодавчої техніки та логіки, звернено увагу на необхідність використання уніфікованої термінології при регулюванні питань, пов’язаних із визнанням спадщини відумерлою. У зв’язку з чим обґрунтовано потребу у внесенні змін до ч. 4 ст. 1277 та ч. 2 ст. 1280 ЦК України, замінивши словосполучення “відумерле майно” фразою “майно, що входило до складу спадщини, яка визнана відумерлою”

Робота спрямована на дослідження в історичній ретроспективі європейського досвіду втілення процедури Habeas corpus act на прикладі деяких європейських держав. Для досягнення мети було проаналізовано розвиток законодавчо закріплених конституційних гарантій та прав затриманого та ув’язненого в країнах Європи від прийняття англійським парламентом Нabeas Сorpus Аct у XVII ст. до ратифікації міжнародно-правових документів у XX-XXI ст. Прийняття законодавчого акту Нabeas Сorpus Аct у 1679 р., що вперше визначав правила арешту та притягнення до суду звинуваченого у злочині, надавав право суду контролювати законність затримання та арешту громадян, а громадянам – вимагати настання такої процедури, поклав кінець довільних затримань та заклав початок практики закріплення гарантій прав людини у законодавчих актах різних країн. На прикладі таких країн як Німеччина, Франція та Польща, було показано зміни у законодавстві цих країн, у тому числі в царині, що належить до прав людини. На прикладі судових рішень по справі Дрейфуса у Франції, Коницькій справі в Німеччині та Берестейському процесі у Польщі, ми можемо довести систематичне порушення процедури Habeas Corpus, недотримання закріплених прав затриманого та ув’язненого, відсутність реалізації законодавчо установлених принципів справедливого та неупередженого судочинства. Прийняття та подальша ратифікація міжнародно-правових нормативних актів досліджуваними країнами, закріплюючих права та свободи людини і громадянина, призвели до змін в національному законодавстві цих держав. Проте і нині трапляються порушення прав та свобод, наприклад, у таких справах як «Амуюр проти Франції», «Триппель проти Німеччини», «Барановський проти Польщі» були захищені порушені положення Європейської конвенції з прав людини про право на свободу та особисту недоторканність, право на те, щоб законність затримання було встановлено без зволікань та право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку. Проведений аналіз Нabeas corpus дозволяє прийти до висновку, що дані приписи є особливими правами обвинуваченого. Вони дозволяють реалізовувати право на розгляд справи судом у встановлені терміни і без затримки (принцип справедливого судочинства, максимального обмеження суддівського свавілля), право користуватися послугами адвоката, бути проінформованим про хід слідства, вимагати присутність адвоката на допитах та інше. Процес реалізації Habeas Corpus має тривалу і складну історію. Стислий ретроспективний огляд втілення зазначеного принципу в європейській судовій практиці показав складність і неоднозначність його застосування в різних країнах.

Досліджено правове регулювання виконання такої функції Бюро економічної безпеки України, якантикорупційний контроль, а також окреслено законодавчі вимоги до програм із запобігання корупції.Розглянуто складові елементи й структуру дій суб’єктів господарювання при розробці антикорупційноїпрограми юридичної особи. Обґрунтовано наявність підстав для застосування дієвих важелів впливу насуб’єктів господарювання в частині виконання ними припису щодо здійснення функцій антикорупційногоконтролю. Запропоновано розробити пропозиції про внесення змін і доповнень до Закону України «ПроБюро економічної безпеки України», що стосуються суті, змісту процедур ризикоорієнтованого контролю у сфері господарювання як його функції.Ключові слова: економічні правопорушення, шахрайство, Бюро економічної безпеки, антикорупційний контроль, антикорупційна програма юридичної особи, ризикоорієнтований контроль у сфері господарювання.

Поява пропонованої широкому загалу статті спричинена багатолітнім протистоянням між прихильниками надання українській мові статусу державної і їхніми політичними опонентами. На підставі оприлюдненого тексту конституційного подання до Конституційного Суду України 51 народного депутата України від 23 квітня 2019 р., що поставили під сумнів конституційність окремих положень Зако ну України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (Закон № 2704-VIII), здійснено конституційно-правовий аналіз спірних положень цього Закону у зіставленні з нормами Конституції України. Мета статті полягає у правовому обґрунтуванні позиції щодо відповідності окремих положень Закону № 2704-VIII, яким здійснено законодавче забезпечення функціонування української мови як державної, приписам Конституції України. Приводом для конституційного подання слугували окремі норми Закону № 2704-VIII, які, на думку суб’єкта конституційного подання, дискримінують російськомовних громадян за мовною ознакою. Крім того, автори вважають, що права російської мови істотно порушуються в тій частині, що на підставі документа надана перевага кримськотатарській мові як мові корінного народу, англійській мові та іншим мовам Європейського Союзу, незважаючи на те, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та інших мов національних меншин. Аргументовано, що законодавець, ухвалюючи Закон № 2704-VIII, не порушив основні приписи конституції в частині забезпечення прав корінних народів, націо-нальних меншин України, зокрема й російськомовної частини населення. Визнані маніпулятивними, надані суб’єктом конституційного подання статистичні відомості, про факти, пов’язані з кількістю носіїв російської мови, кількісним складом націй і національностей, що проживають на території України, та чисельністю представників найбільшої етнічної меншини. Зазначено, що прямий зв’язок між національною належністю і мовою користування відсутній. Зроблено висновок, що в ухваленому Законі № 2704-VIII відсутня дискримінація як за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, так і за мовними чи іншими ознаками.