Journal articles on the topic 'Жанровий канон'

У статті розглянуто специфіку перекладацьких трансформацій засобів художнього психологізму на прикладі перекладів роману С. Лема «Соляріс» українською і російською мовами. Вибір об’єкту аналізу зумовлений розмаїттям форм мистецької рецепції даного твору у вітчизняному культурному просторі і його місцем в каноні масової художньої літератури радянського і пострадянського періодів. Методологічною підставою порівняльного аналізу є сучасна герменевтична парадигма перекладацької діяльності, що ефективно синтезує методи компаративістики і перекладознавства. Важливість перекладознавчого аспекту інтерпретації художнього твору зумовлена його трансдисциплінарною специфікою (поєднанням рис філософського, літературознавчого, лінгвістичного, лінгвокультурологічного різновидів аналізу). Здійснений порівняльний аналіз перекладацької інтерпретації засобів психологізму в романі С. Лема «Соляріс» засвідчує, що способи перекладу мають суттєві відмінності, визначені специфікою розуміння перекладачем концепції особистості головного героя і жанрової специфіки твору. Переклад Г. Гудімової, В. Перельман позбавлений підвищеної емоційності і метафоричності, репрезентує читачеві тип героя-аналітика, філософа і раціоналіста-вченого. Переклад внутрішнього мовлення героя, вибір лексем для характеристики його психологічного стану, дій, мотивації вчинків, предметного оточення орієнтований на мінімальну кількість засобів виразності, що властиво більшою мірою екзистенційній філософській прозі. Переклади Д. Брускіна і Д. Андрухіва орієнтовані на жанровий канон наукової фантастики як різновиду пригодницької літератури, що відобразилося в обраній перекладацькій стратегії. Психологічні характеристики героя більш художньо виразні, емоційні, образно-метафоричні. Зафіксовані відмінності перекладів не вказують на хибну перекладацьку інтерпретацію, а являють собою єдине поле смислів – культурно-історичних, ідеологічних, мовних тощо.

Мета статті полягає у визначенні та розмежуванні жанрових та стильових критеріїв вивчення камерно-вокальної творчості, що сформовані у музикознавчих роботах останніх років, водночас у виявленні вихідної єдності – образно-естетичної інтегративності жанрово-стильової форми камерно-вокальної музики. Методологія роботи обумовлена ​​діалогічним естетико-літературознавчим та музикознавчим підходами, орієнтована на виявлення іманентних властивостей камерно-вокального твору як художньо-виразової єдності жанрових передумов та стильових чинників, що реалізується специфічним композиційним шліхом. Наукова новизна статті визначається широтою та систематичністю представлення існуючих дискурсивних оцінок камерно-вокальної творчості та створенням на їх основі нового дослідницького концепту, що підсилює естетичні та семіологічні тенденції музикознавчого аналізу, також вказує на їх методичну спорідненість. Висновки. Доводиться, що жанрова природа камерно-вокальної музики заснована на єдності епічних, драматичних та ліричних художньо-мовленнєвих ознак, а визначальними стильовими чинниками виступають історичні композиційно-стилістичні канони та принципи авторських стилів, що утворюють відкриту площину відкритого інтертекстуального музичного самодіалогу.Ключові слова: камерно-вокальна творчість, жанрові та стильові критерії, інтегративність жанрово-стильової форми, музикознавчий дискурс, естетичні та семіологічні тенденції, художньо-мовленнєві ознаки, інтертекстуальний музичний самоділог.

Статья посвящена проблеме взаимодействия канонического и оригинального в системе музыкального творчества. В русле данной проблемы характеризуется место и значение фортепианных жанров в композиторском творчестве ХХ века. Сопоставляются принципы фортепианного мышления С. Прокофьева и Д. Шостаковича.Ключевые слова: фортепианные жанры, жанровый канон, стилевой канон, музыкальное мышление, фортепианная поэтика.

У статті проаналізовано етапи становлення української національної балетної вистави крізь призму соцреалістичного канону. Зазначено, що естетика соцреалізму як легітимізований владою регулятор мистецьких процесів проявився в одній з найпотужніших тенденцій 30-80-х рр. ХХ ст. – створенні національних балетних вистав в союзних республіках. Попри ідеологічні на-станови, створення українських балетів позитивно позначилося на загальному розвитку балетного театру України, розширило його жанровий діапазон, сприяло підвищенню професійного рівня митців, органічне поєднання класичного та українського танцю призвело до появи унікальної лексичної системи національної балетної вистави. Українська національна балетна вистава пройшла шлях від побутової драми «Пан Каньовський» (перший український балет) через «Лілею» (перша українська хореодрама) до симфонічної поеми «Лісова пісня», що відбиває основні віхи розвитку балетного театру УРСР у 30–50-х рр.

Метою статті є визначення жанрово-стильових особливостей повісті як репрезентанта іронічної шпигунської прози. Виявлено, що кліше шпигунського роману максимально оголене (центральний персонаж випадково опиняється у вирі загадкових подій, стає жертвою таємничого нападу і розпочинає власне слідство, у результаті чого буде викрито двох контрреволюціонерів). Встановлено, що відповідно до жанрового канону шпигунського роману героєм твору є пересічна людина, звичайний інженерпочатківець Смик. За шпигунським каноном головний актант повинен бути уважним до деталей, вміти думати аналітично, однак герой Ю. Смолича позбавлений усіх цих рис, йому властива гіпертрофована підозрілість, він повільно засвоює інформацію, мало коли робить правильні висновки, емоції, які той переживає під час пошуку злочинця, не властиві ловцям шпигунів. Звертаємо увагу на «перевернутість» штампів шпигунського наративу в тексті Ю. Смолича, адже у статусі компаньйона простацького Смика опиняється агент ДПУ, наділений рисами супермена. В образі останнього підкреслено деталі, які відсилають чекіста до конандойлівського Шерлока Холмса. Сюжет полювання на шпигунів ускладнено додатковими лініями, їх перетинання породжує комізм ситуацій, у які потрапляє головний герой. Моделюючи образи шпигунів, письменник іронізує зі стереотипів масової свідомості, згідно з якими вороги обов’язково мають куркульське чи дворянське коріння є підступними й аморальними, у зв’язку з чим у повісті розгортається мотив інцесту. Відповідно до літературного штампу шпигун повинен розкрити всі карти своєї діяльності, однак у повісті Ю. Смолича використано мінус-прийом: контрреволюціонери гинуть, так і не розказавши, кому мали б вручити план і чи збиралися взагалі його красти. Акцентовано, що повість Ю. Смолича є пародією на шпигунський роман. Послуговуючись термінами сучасного літературознавства, повість можна було б точніше означити як іронічний шпигунський детектив. Пародійність виявляється не тільки в нанизувані безглуздих ситуацій, але й у порушенні єдності теми і стилю оповіді. У повісті пародіюються не тільки літературні канони, але й атмосфера 20–30 років ХХ ст.. Іронія досягається використанням зниженої лексики, уведенням деталей і ситуацій, що не відповідають традиційним шаблонам шпигунського наративу.

Стаття присвячена дослідженню наратологічної стратегії в романі О. Ірванця «Харків-1938», яка реалізується насамперед через метафору карнавалу. Картина світу, представлена автором у романі «Харків-1938», спроможність наратора розповісти про те, що сконструйовано ним у всіх деталях і подробицях, як нарататор сприймає та розуміє сказане наратором, тобто наративна стратегія, наративна модальність й наративна інтрига, як і жанрова парадигма, архітектоніка, поетика тощо цілковито вкладаються в параметри постмодерного канону. Активне використання наратором позатестових засобів впливу на реципієнта, таких як алюзія, асоціація, позасюжетні елементи тощо сприяють модифікації нарації, а тим самим – реалізації метафори карнавалу.

Цель статьи: выявление поэтико-интонационных особенностей оперы «Дочь кардинала» Ф. Галеви в контексте эволюции французского музыкального театра первой половины XIX вв. Методология: в статье применены типологический, аналитический, историографический и, источниковедческий методы. Научная новизна: Опера Ф. Галеви «Дочь кардинала» рассматривается не только в контексте поэтики творчества композитора и воплощения жанрового «канона» «большой французской оперы», но и в русле запечатления процессов, показательных для французской музыкально-исторической традиции первой половины XIX века. Выводы. Музыкальный язык оперы Ф. Галеви характеризуется разнообразием стилистических истоков, среди которых для композитора существенными оказались традиции итальянского бельканто, французской музыкальной декламации, а также еврейской ритуально-богослужебной музыки.Ключевые слова: «большая» французская опера, творчество Ф. Галеви, французский музыкальный театр, «Дочь кардинала» Ф. Галеви.

Бул макала эссе жанрына жана кененирээк жалпысынан эссеизм феноменине арналган, ошондой эле эссе жанрынын калыптаныш тарыхына арналган. Макала академиялык эссе жанрынын теориясына жана практикасына арналган. Автор бул жанрдын концепциясы, өнүгүү тарыхы, анын түрлөрү жана моделдери менен тааныштырат. Эссе жанрынын эки түрүн - батыш жана чыгыш жагы каралган, эссенин интер- претациясынын улуттук өзгөчөлөнгөн түрлөрүнөн жанрдын моделдерин жарыялоого чейинки канондун пайда болушунун ырааттуулугун жөнгө салат. Эссе изилдөөчүлөрүнүн, ушул жанрдын мыкты үлгүлөрүнүн ой-пикирлерин талдоо менен, автор өзүнүн эссени түшүнүү концепциясынын алкагында, анын маңызын, жанрдык өзгөчөлүктөрүн, түрлөрүн жана композициялык курулушун жөнөкөй жана так түшүндүрүп берет. Жанрдын так илимий аныктамасы берилген. Статья посвящена жанру эссе и, шире, феномену эссеизма в целом, а также истории становления жанра эссе. Статья посвящена теории и практике жанра академического эссе. Автор вводит понятие этого жанра, историю его развития, его виды и модели. Он регулирует последовательность возникновения канона двух типов эссе-жанров - западного и восточного, от национально-специфических форм интерпретации эссе до публикации образцов жанра. Анализируя взгляды исследователей эссе, лучшие образцы этого жанра, автор в рамках своей концепции понимания эссе просто и понятно объясняет его сущность, жанровые особенности, виды и композиционную структуру. Есть четкое научное определение жанра. This article is devoted to the genre of essays and, more broadly, to the phenomenon of essayism in general, as well as to the history of the formation of the essay genre. The article is devoted to the theory and practice of the academic essay genre. The author introduces the concept of this genre, the history of its development, its types and models. It regulates the sequence of the emergence of the canon of two types of essay genres - western and eastern, from nationally distinctive forms of interpretation of the essay to the publication of models of the genre. Analyzing the views of essay researchers, the best examples of this genre, the author, within the framework of his concept of understanding the essay, explains its essence, genre features, types and compositional structure in a simple and clear way. There is a clear scientific definition of the genre.

У статті йдеться про особливості формування й інтерпретації програми нара- тивної напруженості, що є частиною загальної програми інтерпретації художнього твору. Програма наративної напруженості представлена комплексом різнорівневих, ієрархічно взаємо- пов’язаних знакових засобів, використаних автором для створення напруженого інтересу з боку читача. Метою статті є визначення й опис механізмів конструювання наративної напруженості у структурі художнього тексту, під якою розуміють спосіб організації оповіді, який відповідає пев- ному канону, відтворюваному у вигляді моделі. Застосування методики лінгвокогнітивного аналізу наративної напруженості зумовлює висновок про наявність аналізованого феномену принаймні у трьох основних планах наративної структури – сюжетному, жанровому й дескриптивному. Сюжетний план залежить від конфігурації наративної схеми (наративної послідовно- сті) і способу заповнення тематичних макроструктур у її фазах. Вирізнення наративних фаз засноване на принципах моделі структури наративу, запропонованої У. Лабовим, що включає фази Резюме, Орієнтації, Ускладнення, Оцінки, Рішення та Коди. Жанровий план структури наративу пов’язаний з його тематичним наповненням, з його глобальною темою, якій підпорядковані макро- і мікротеми твору, кожна з яких представлена певним набором аргументних слотів (відкритих і закритих). До тематичних домінант – інди- каторів напруження читача – відносять теми смерті, небезпеки, деструкції, хвороби, влади, грошей, сексу, романтичних стосунків тощо. Дескриптивний план наративної структури характеризує мережа тригерів (інтелек- тивних і емотивних) та інтенсифікаторів наративної напруженості, які створюють рецеп- тивну ентропійність аргументних слотів тематичних макроструктур, що передбачає виник- нення у читача запитань, інференцій і припущень, супроводжуваних тривожним очікуванням, зацікавленістю і збентеженістю.

Стаття присвячена проблемі співвідношення заголовка і жанру твору. У поле дослідження потрапляють заголовки з номінацією певного жанру. Предметом розгляду слугують тексти збірки “Дияболічні параболи” містифікованого поета Порфирія Горотака. Проаналізовано функціональні можливості заголовків із номінацією жанру, їхній вплив на рецепцію жанру. Ускладнені звʼязки, що виникають між анонсованим жанром і жанровими рисами твору, можна поділити на три різновиди: травестування жанру, “пристосування” до канонів жанру і взаємозвʼязки, що наближаються до еквівалентності. Прийом травестування жанру реалізується шляхом пародіювання і перелицювання жанрового канону. Це призводить до утворення своєрідного жанрового симулякру. “Пристосування” до канонів жанру втілюється через іронічний пафос, застосування елементів низького стилю у “високих” творах. Еквівалентні звʼязки між заголовком, що містить номінацію жанру, і текстом – явище рідкісне. Це пояснюється приналежністю текстів збірки до літературної містифікації, яка сприяє смисловій багатошаровості. У “Дияболічних параболах” містифікований автор залучає до заголовків номінації таких жанрів як фуга, ода, елегія, балада, пісня, містерія. Зумисна неузгодженість між піднесеним змістом і його формальним травестуванням покликана донести до читача основні смислові домінанти збірки – змалювання невідповідності між приземленою, “низькою” дійсністю та високими, романтичними ідеалами ліричного героя.

Философию и эпические формы литературы единит «миссия» - «человечность» освоения гуманитарных сюжетов. Но различает «орудие» тематизации судьбы человечности. Философия преодолевает предметную детализацию мысли, вырывается из стесняющих обстоятельственных границ, расторгает условность жизненного материала, не налагает на себя поведенческих уз. Преодолевает она и каноны жанровых систем, композиционных конструкций, тенденции стилевого самовыражения. В отличие от литературы философия добивается универсальности трактовок универсальных возможностей, данных не в образах, а в идеях, не в сценах, а в отвлечениях. Philosophy and epic forms of literature are united by the «mission» - the «humanity» of mastering humanitarian subjects. But they are distinguished by the «tool» of the human destiny thematization. Philosophy overcomes the objective details of thought, breaks out of the confining circumstantial boundaries, breaks the conventionality of the material of life, and does not impose behavioral ties on itself. It also overcomes the canons of genre systems, compositional structures, and trends in stylistic self-expression. Unlike literature, philosophy strives for the universality of interpretations of universal possibilities, given not in images, but in ideas, not in scenes, but in distractions.

Философию и эпические формы литературы единит миссия - «человечность» освоения гуманитарных сюжетов, но различает «орудие» тематизации судьбы человечности. Философия преодолевает предметную детализацию мысли, вырывается из стесняющих обстоятельственных границ, расторгает условность жизненного материала, не налагает на себя поведенческих уз. Преодолевает она и каноны жанровых систем, композиционных конструкций, тенденции стилевого самовыражения. В отличие от литературы, философия добивается универсальности трактовок универсальных возможностей, данных не в образах, а в идеях, не в сценах, а в отвлечениях. Philosophy and epic forms of literature are united by the mission of expressing the human dimension of the world. However, they are distinguished by the «tools» of thematization of the human destiny. Philosophy overcomes the details of thought, breaks out of the constraining circumstantial boundaries, overcomes the conventionality of life material, does not impose behavioral bonds on itself. It also overpasses the canons of genre systems, compositional structures, and trends in stylistic self-expression. Unlike literature, philosophy seeks universality of interpretations of universal possibilities given not in images, but in ideas, not in scenes, but in conceptual constructions.

The author of the article studies the peculiarities of comedy dell’arte, regularities of its poetic techniques. Particular attention is drawn to the style and genre of the dramatic works. The masks of dell’arte (mainly zan), having gone from the notion of a dual creature that is on the verge of a funny and terrible, profane and sacred («spirits and ghosts» of the cult of the crops of fertility, devils of the mysterious action), to the mask types of comedy del arte and further - masks-characters in the work of Goldoni, at the turn of the 19–20 centuries, turned into a symbol of the ancient theater, theater-balagan, the theater is extremely conditional and play, emphasizing the concept of «theatrical theater» in art. Mask dell’arte as the unity of the actor and the character actually ceased to exist, but it was in the traditions of this theater and its characters found inspiration for directors, poets, artists at the turn of the century. The main artistic means of comedy dell’arte are analyzed. The conducted research shows that the main aesthetic principles of commedia dell’arte are reduced to the aesthetic system, which contains three essential elements: firstly, the theater is kept by a professional actor, who completely gives himself to the theater; secondly, the influence of the theater is stronger because of the synthesis of arts: plastic, music, dance and words; and thirdly, the soul of the performance is an action. The methods used in the paper are mixed: close reading, historical data processing, analyses of interdisciplinary resources (literary gerontology, social gerontology, theatre studies). The innovative solution lies in the application of interdisciplinary approach to close reading of drama texts. The results can be practical for classes of Italian literature and study of culture, theatre.

Purpose. The goal is to present the works of the first and second generation of Sino-American writers not as “duplication” and “imitating” the Euro-Atlantic literary tradition, but as creating the premise for the inception of new shapes (forms) of national literatures. Research methods – historical-literary, analytical, comparative. Results. American literature, written by authors of Asian descent, came to the attention of literary scholars when most of the writers whose prose modern literary theorists associate with the genesis of the Asian-American canon were practically forgotten. Some passages of their poetry and prose, written by the first and second generations of Asians in America, were presented only in the first anthologies of Asian-American literature published in the 70s of the 20th century. But a truly profound reevaluation and conceptual-theoretical evaluation of the work of American writers of Asian origin is taking place only now. The main goal of researchers of this motley wing of American literature at the turn of the 20th and 21st centuries, the implementation of which, by the way, is not always successful at the end, lies in the taxonomy of those features that distinguish its American literature. This segregation occurs through the search for ties – in which their historical and cultural experience is interwoven – with the genre, plot, narrative traditions of the literatures of their countries of origin. At the same time, it emphasizes its “secondariness”, “counterfeitness” in the general context of American literature leads to the fact that the works of American writers of Asian origin find themselves tensed between two universes – the Euro-Atlantic and South-East Asian literary and artistic traditions. Conclusions. This actually leads to the fact that any of the first Asian-American texts cannot be interpreted other than “covering old grounds”. Instead, literature, that, was born at the crossroads of traditions and cultures, should be set apart as one for which these traditions are nourishing sources, and not a model norm. This will make it possible to see in Lee Yan Phou’s as well as in Jade Snow Wong’s writings the beginning of a new tradition through the rethinking and deconstruction of both the Euro-Atlantic and South-East Asian ones.Key words: Asian-American, canon, Bildungsroman, literary tradition, image, templating. Мета – представити твори першого і другого покоління сіно-американських письменників не як «копіювання» і «імітацію» євроатлантичної літературної традиції, а як створення передумов зародження нових обрисів національних літератур. Методи дослідження – історико-літературний, аналітичний, компаративний. Результати. Американська література, написана авторами азійського походження, потрапила в поле зору літературознавців тоді, коли більша частина письменників, прозу яких сучасні теоретики літератури пов’язують з генезисом азійсько-американського канону, були практично забуті. Деякі уривки поезій і прози, написаних першим і другим поколінням азійців в Америці, були представлені лише в опублікованих у 70-х роках XX століття перших антологіях азійсько-американської літератури. Але по-справжньому глибока переоцінка і концептуально-теоретична оцінка творчості американських письмен-ників азійського походження відбувається тільки тепер. Основне завдання дослідників цього строкатого крила американської літератури на зламі XX–XXI століть, виконання якого, до речі, далеко не завжди в результаті успішне, полягає в реєстрації тих особливостей, які виокремлюють азійсько-американську літературу всередині американської літератури. Це виокремлення відбувається через пошук зв’язків, в які вплетений історико-культурний досвід, з жанровими, сюжетними, наративними традиціями літератур країн походження. Одночасно підкреслюється її «вторинність», «підробленість» у загальному контексті американської літератури. У результаті такого підходу твори американських письменників азійського походження виявляються затиснутими між двох всесвітів – євроатлантичної та південно-східноазійської літературно-художніх традицій. Висновки. Зроблено висновки, що це фактично призводить до того, що будь-який з перших азійсько-американських тек-стів не може бути інтерпретований інакше, ніж «повторення пройденого». Замість цього літературу, яка зароджувалася на перехресті традицій і культур, слід виокремлювати як таку, для якої ці традиції є живильними джерелами, а не зразком-нормою. Це дасть можливість побачити в творах Лі Ян Пхоу і Дж. С. Вонг не імітацію чи повторення, а початок нової літературної традиції через переосмислення і деконструкцію вже наявних – євроатлантичної та південно-східноазійської.Ключові слова: азійсько-американський, канон, Bildungsroman, імітація, образ, шаблонізація

The phenomenon of self-portrayal resulting from accumulations and developments during the Italian Renaissance period is under discussion in this text through the optics of Postmodernity. Changes that have occurred with the progress of technique in mirror positioning – auxiliary equipment in self-portrayal – have led to a radical change in the ways of creating and perceiving ofself-portrait. Conditionally transmitted in self-portrayal, the “Casimir Effect” helps to understand the notion of self-portrayal decline. Postmodern self-portrayal represents not only the creator but paradoxically it includesthe viewer within itself too, in a more general sense, its potential audience as wellin one with the events in which it is encompassed as a phenomenon.

В статье рассмотрены персонажи произведения «Соть» Л. Леонова, которое советская критика относила к жанру производственного романа. Авторы анализируют систему персонажей и выдвигают гипотезу, соответствующую жанровому канону производственного романа о воспитании личности. В процессе анализа текста обнаруживается, что жанровые установки типичного производственного романа в «Соти» не реализованы и он расширяет рамки жанрового канона. Строительство бумажного комбината на реке Соть разделило людей на два враждующих лагеря - сторонников и противников индустриализации крестьянской глубинки. Предприятие, которое главный герой И. Увадьев считает «фабрикой по производству новых людей» из «человеческой глины», в реальности становится доминантой топоса их «сортировки», а не перевоспитания. Строительство комбината как «моста в будущее» для И. Увадьева и С. Потемкина становится одновременно социальным творчеством, которому сопротивляются крестьяне деревни Макариха и старообрядцы скита. Преобразование географического пространства подразделяет всех на героев и антигероев. Авторы статьи приходят к выводу о том, что само по себе урбанизированное пространство не переделывает людей; изменение мировоззрения и воспитание личности возможны лишь посредством включения ее в соответствующую деятельность.The article considers the system of characters in the novel «The Sot» by L. Leonov. The Soviet critics attributed this novel to the genre of «production novel». The authors analyze the system of characters, and put forward a hypothesis corresponding to the genre of production novel on the education of the human personality. The analysis of the text revealed that genre statements of the typical production novel are not implemented in «The Sot». Thus, the discussed novel expands the genre canon. The construction of a paper mill on the river Sot divided people into two warring camps, supporters and opponents of the industrialization of the peasant hinterland. The paper mill, the creator of which Ivan Uvadyev considers «a factory to serve the production of new people» in practice is not able to «educate» a person of a new type, but only conducts a rigid selection, sorting of people into carriers of the «industrial» and «peasant» mentality. The image of the future for Ivan Uvadyev and Sergey Potemkin becomes social creativity, which the residents of Makarikha and the old believers of the monastery resist. The transformation a geographical space divides the characters into heroes and anti-heroes. The authors conclude that the urbanized environment does not transform the people; a change in philosophy and education of the person is only possible through the inclusion into relevant activity.