Journal articles on the topic 'Етичне управління'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Етичне управління.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 41 journal articles for your research on the topic 'Етичне управління.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
ГРЕЧАНИК, Світлана, and Наталія ГРЕЧАНИК. "ЕМОЦІЙНО-ЕТИЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА." Acta Paedagogica Volynienses 2, no. 1 (April 14, 2022): 44–49. http://dx.doi.org/10.32782/apv/2022.1.2.7.
Full textAbstract:
Статтю присвячено обґрунтуванню сутнісної характеристики поняття «емоційна-етична компетентність особистості» та його місця й ролі в освітньому процесі. Здійснено рефлексію наукових джерел з окресленої проблеми, проаналізовано наукові доробки відомих вітчизняних і зарубіжних науковців, що свідчить про актуальність проблеми формування емоційно-етичної компетентності в здобувачів освіти. Аналіз чинних нормативно-регулятивних освітніх документів України свідчить про те, що сучасні вітчизняні реформи зосереджені на питаннях формування емоційно-етичної компетентності особистості здобувачів освіти всіх рівнів і ступенів у процесі впровадження в освітню діяльність стратегічної ідеї Концепції Нової української школи. Проаналізовано актуальні дефініції понять «емоційний інтелект», «емоційна компетентність особистості», «етична компетентність особистості», «емоційно-етична компетентність особистості» в науковому доробку вчених, встановлено ключові відмінності в їх сутнісних характеристиках. В обґрунтуванні досліджуваного феномену ми спирались на узагальнене трактування емоційного інтелекту як комплексу знань, умінь, здібностей особистості ідентифікувати та розрізняти емоції, розуміти їх і керувати власними емоціями й інших, а також на розуміння емоційної компетентності в площині динамічної комбінації знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистісних якостей, що визначає здатність людини успішно соціалізуватися. У статті запропонована авторська інтерпретація досліджуваної характеристики особистості в психологічному й педагогічному контекстах як складна, індивідуально-психологічна риса, що поєднує в собі теоретичні знання (типи та інтенсивність емоцій, причини їх виникнення тощо), ціннісні й етичні орієнтації, особистісні здатності (усвідомлення власних відчуттів і почуттів, управління своїми емоційними станами), практичні вміння (конструктивна реакція на вияви емоцій без осуду, кореляція та стабілізація своєї уваги в процесі життєдіяльності) та застосування вищезазначених властивостей на засадах етики та моралі.
2
Гончарук, Наталія, and Юлія Пирогова. "КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ЛЮДСЬКИМИ РЕСУРСАМИ У СФЕРІ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ: АРХЕТИПНИЙ ПІДХІД." Public management 18, no. 3 (May 29, 2019): 159–72. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-18-3-159-172.
Full textAbstract:
Визначено сутність понять “людські ресурси” та “управління людськими ресурсами на публічній службі”. Проаналізовано сучасний стан і проблеми управління людськими ресурсами в Україні. Акцентовано увагу на підході, за яким персонал розглядається не як фактор витрат, які необ- хідно скорочувати, а як найважливіший ресурс, яким потрібно компетентно управляти, створювати умови для його розвитку. Наголошено, що основною метою управління людськими ресурсами у сфері публічної служби є форму- вання якісного кадрового потенціалу, забезпечення професійного розвитку службовців, стимулювання та мотивація персоналу до виконання функцій більш високого рівня. Визначено, що управління людськими ресурсами в державних органах та органах місцевого самоврядування ширше за змістом діяльності порівняно з управлінням персоналом, що зумовлює перехід від управління персоналом до управління людськими ресурсами. Зроблено ви- сновок, що у сфері публічної служби України необхідно підвищити ефек- тивність діяльності служб управління персоналом разом зі зростанням ролі соціально-психологічної складової управління та визначити концептуаль- ні засади управління людськими ресурсами. Наголошено, що формування інноваційної моделі управління людськими ресурсами у сфері публічної служби сприятиме створенню в Україні професійної, стабільної, доброчес- ної, етичної, престижної і високоефективної публічної служби, здатної від- повідати на виклики сьогодення, ефективно виконувати зобов’язання перед суспільством та громадянами України.
3
Москальова, Л. Ю., and Л. Є. Єрьоміна. "МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСОМ ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ-ДЕФЕКТОЛОГІВ." Духовність особистості: методологія, теорія і практика 95, no. 2 (May 13, 2020): 130–38. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2020-95-2-130-138.
Full textAbstract:
У статті розкрито сутність професійної діяльності учителя-дефектолога, що перебуває за межами учительської діяльності. Робота учителя-дефектолога поєднується з реабілітаційною, соціально-педагогічною, консультативно-діагностичною. Обґрунтовано, що метою виховання моральної культури майбутнього учителя-дефектолога має бути підготовка фахівця, здатного етично мислити, здійснювати моральний вибір, приймати моральні рішення; готового до активної роботи над самовдосконаленням моральних якостей; виховної діяльності з дітьми та учнівською молоддю; спроможного до вияву почуття глибокої прихильності до оточення, здійснення морального вчинку.
У матеріалах статті зазначено, що виховання моральної культури майбутнього учителя-дефектолога спрямовується на вдосконалення моральної свідомості, формування моральних почуттів і поведінки, моральних вчинків та розвитку готовності до самовиховання та виховної діяльності з учнями та їх батьками.
Автори визначають моральну культуру особистості майбутнього учителя-дефектолога як ціннісне явище, що має фундаментальну основу (цінності педагогічної професії), особливі функціональні ознаки (нормативність, результативність, динамічність, комплексність, системність) та через різні форми, методи і засоби здійснює виховний вплив на емоції, світогляд, спосіб і якість життя, цінності, морально-етичні риси як окремої особистості, так і усього суспільства.
Таким чином, обґрунтовано перелік ефективних механізмів управління процесом виховання моральної культури у майбутніх учителів-дефектологів: індивідуальний розвиток моральних якостей; взаєморозвиток позитивних якостей у парній і груповій роботі; розвиток моральної культури здобувачів вищої освіти, що відбувається через аудиторні, позааудиторні види роботи, педагогічну практику, із залученням працівників закладу вищої освіти, фахівців і професіоналів відповідного профілю.
4
Сурай, Інна, and Олексій Пилипенко. "ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ В ПОЛІЦІЇ ЛИТОВСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ." Public management 20, no. 5 (December 29, 2020): 214–28. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-5(20)-214-228.
Full textAbstract:
Розкрито особливості управління персоналом в поліції Литов- ської республіки, де явно відобразилися загально європейські тенденції. Для України, враховуючи обрання нею європейського вектора розвитку, архіваж- ливим є врахування зарубіжного досвіду, насамперед досвіду країн ЄС, зо- крема щодо управління персоналом поліції.
Підтверджено, що Концепція належного управління є застосовною не ли- ше на макрорівні — у сфері державного та муніципального управління, а і в окремих сферах, зокрема діяльності поліції. І хоча ця концепція поки не закріплена в нормативно-правових актах Литовської Республіки, що регу- люють литовську поліцію, але підрозділи поліції (приклад округу Шауляй) в управлінні ефективністю застосовуються окремі принципи належного управління через: Етичний кодекс для працівників поліції Литовської Рес- публіки; різні розпорядження керівників установи, механізми управління діяльністю посадових осіб.
Досвід Литовської республіки підтверджує застосовність у діяльності по- ліції таких принципів: доброчесність, етика та верховенство права; відкри- тість та повна співпраця; вимірювання результатів з точки зору соціальних та екологічних переваг стійкої економіки; визначення заходів втручання для оптимізації досягнення очікуваних результатів; так само розбудова потенці- алу організації та її персоналу; управління ризиками та ефективністю; прин- ципи підзвітності. Також доведено, що комбінована (напівцентралізована) модель, особливістю якої є наявність загальнонаціонального органу (мініс- терства), відповідального за забезпечення внутрішньої безпеки, координація діяльності розрізнених поліцейських служб, співіснування державних полі- цейських служб загальнонаціонального та регіонального (територіального), а також державної та муніципальної поліції з пріоритетністю розвитку націо- нальної поліції, та яка формується у Литовській республіці, має перспективи і в Україні.
5
Lipych, Lubov. "КОНЦЕПЦІЯ УПРАВЛІННЯ ЦІННОСТЯМИ (MBV)." Economic journal of Lesia Ukrainka Eastern European National University 4, no. 24 (December 31, 2020): 30–36. http://dx.doi.org/10.29038/2411-4014-2020-04-30-36.
Full textAbstract:
У статті обґрунтовано, що управління цінностями – це концепція, що поєднує етичну, соціальну та економічну парадигму в сучасній бізнес-структурі, оскільки питання етики та соціальної відповідальності сприймаються сучасними підприємствами як джерело конкурентної переваги, визнаючи напрям діяльності, спрямований на підвищення їх ринкової вартості. Визначальна роль цінностей випливає з їх ключового впливу на поведінку в бізнес-структурі та встановлення напрямів її діяльності, адже вони виступають основним сполучним чинником усіх складових підприємства.
З метою вдосконалення концепції MBV, розглянуто її недоліки: неоднозначність понять "цінності", диференціацію працівників з точки зору їх потенційних системних проблем, поляризацію підприємств щодо вартості, втручання в професійне та приватне життя персоналу.
6
Karpenko, Yulia. "Етичні принципи застосування штучного інтелекту в публічному управлінні." Вісник Національної академії державного управління при Президентові України, no. 4(95) (December 16, 2019): 93–97. http://dx.doi.org/10.36030/2310-2837-4(95)-2019-93-97.
Full text
7
Черненко, Н. І. "ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ В УПРАВЛІННІ ПЕРСОНАЛОМ." Таврійський науковий вісник. Серія: Економіка, no. 12 (May 23, 2022): 76–83. http://dx.doi.org/10.32851/2708-0366/2022.12.11.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано можливість використання систем штучного інтелекту в управлінні персоналом, оскільки в умовах сьогодення ця технологія є однією з найбільш передових інструментів, який може бути використаний у всіх галузях економіки. З’ясовано що ШІ відчиняє якісно нові можливості в галузі багатьох управлінських процесів, підвищуючи ефективність їх виконання на всіх рівнях, доповнюючи обмежені можливості людини. Зокрема, пошук талантів, який є одним із ключових обов'язків HR-відділу кадрів, технологія ШІ дозволяє оптимізувати цей процес, покладаючись більше на аналітичну обробку великих масивів інформації, а не на особисті судження. У роботі виокремлено основні переваги та потенційні можливості технологій штучного інтелекту, які співвіднесені з існуючими HR-функціями щодо всіх етапів циклу життя співробітника в компанії: операційна ефективність, рекрутмент, онбординг, управління талантами, стратегічне планування, кар'єрне зростання й управлінські зміни. Також сформовані питання потенційної небезпеки, що можуть виникнути у процесі впровадження технологій штучного інтелекту. Визначений рівень готовності та ступень залученості менеджерів до впровадження новітніх технологій в управління людськими ресурсами. Виокремлені етичних проблеми, які можуть виникнути під час використання систем штучного інтелекту в бізнес-процесах HR, зокрема питання збільшення панування роботодавця над працівниками під час виконання функціональних обов’язків завдяки допомозі нових інструментів штучного інтелекту для моніторингу та контролю за діяльністю працівників та заходи попередження й розв’язання цих проблем.
8
Kubko, V. P. "Корпоративна культура як основа модернізації вищої освіти України." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 5(145) (July 13, 2017): 42. http://dx.doi.org/10.15421/171773.
Full textAbstract:
Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та виявлення шляхів формування корпоративної культури як основи вищої освіти.Аналізуються передумови та основні аспекти формування корпоративної культури вищих навчальних закладів України. Обґрунтовуються практичні рекомендації щодо напрямів і методів удосконалення корпоративної культури, створення її ефективної моделі як необхідної умови функціонування та трансформації вітчизняних вищих навчальних закладів.Реалізація моделі корпоративної культури викликає необхідність зміни стилю традиційного академічного управління і переходу на принципи корпоративного управління. При цьому освітня діяльність, заснована на морально-етичних принципах і загальнолюдських цінностях, розглядається як процес формування інтелектуальної еліти нового покоління, здатної творити інноваційну інфраструктуру національної економіки.
9
КУДЛАЧ, Віра, Юлія КОРНУТА, and Ігор КАТАМАЙ. "Методологія управління проектами Agile: філософські аспекти." EUROPEAN HUMANITIES STUDIES: State and Society 3, no. I (September 27, 2019): 115–26. http://dx.doi.org/10.38014/ehs-ss.2019.3-i.09.
Full textAbstract:
У статті досліджується Agile як одна із методологій розробки програмного забезпечення (ПЗ), що базується на ітеративному розвитку. Розкрито парадигму Agile методології на основі наукових здобутків у процесах управління ПЗ в ІТ – сфері. Обґрунтовано взаємозв'язки між науково-технічною та практичною діяльністю у відповідності до сучасних потреб суспільного життя. Проаналізовано основні принципи процесу управління проектами за допомогою Agile, їх переваги та недоліки. Визначено специфіку та особливості даної методології, що передбачає орієнтацію на вміння і навики працювати в команді, постійно взаємодіяти для забезпечення ефективної координації та контролю за проектом. Розглянуто філософсько-гуманітарні аспекти, акцентовано увагу на постійній комунікації та співпраці, забезпечення високого рівня задоволення потреб кожного члена команди на основі культурно-етичних норм та цінностей, що сприяють успішному виконанню завдань.
10
Мамонтова, Е. В., and Є. Ю. Пєлєвін. "Наука і політика: етичні точки зіткнення." Актуальні проблеми політики, no. 65 (September 2, 2020): 55–60. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.306.
Full textAbstract:
У статті розглянуто проблему ролі науки в процесах управління суспільством та державою. Аналізуються теоретичні підходи до осмислення науки як рушійної сили соціального прогресу. Висвітлено етичний аспект співвідношення науки та політики як підсистем суспільства. Показано, що однією з центральних тем у дослідженнях, які становлять фундамент наукового етосу сучасності, є зіткнення моральних норм наукового середовища та політичних реалій ХХ-ХХІ ст. Окреслено шкалу питань етики соціально-політичних наук як окремої галузі етики науки від питання цінності соціального знання та його моральної достовірності до зв'язку принципів науки та демократії. Визначено ареал перетинання політики та науки як явищ соціального порядку та розкрито на цій основі етичну специфіку їх взаємодії на зрізі співвідношень «політик - науковець». Аналізується позиція М. Вебера щодо трактування співвідношення науки та політики як життєвих покликань та професійних занять. Доведено неможливість автономного існування науки і політики, оскільки в реальному житті вчений-гуманітарій не може бути вільним від цінностей, а політика є сферою, де перетинаються економічний, соціальний, правовий, історичний, духовний, ідеологічний та культурний простори. Показано, що політика, як і наука, утверджує свій критерій істинності, ставить собі на меті пояснення дійсності і є засобом її перетворення, залежить від суб'єкта, який її використовує. І цим суб'єктом в обох випадках є політична влада. Висвітлено питання взаємовідношення наукового товариства та влади. Окреслено магістральні тенденції взаємопроникнення науки та політики як соціальних практик: активізація залучення науковців у політичний процес та звернення багатьох політиків до наукових інтелектуальних практик. Показано, що найчастіше вчені в політиці реалізують свій потенціал у сфері її експертного супроводження як радники, аналітики, консультанти. Запропоновано класифікацію експертів, що беруть участь у політичному процесі: «ідеологи», «реформатори» та «сервіс». Досліджено специфіку формування вітчизняної культури співпраці політики та науки. Показано, що на українському ринку консультативно-експертних послуг домінує «сервісний» тип вченого в політиці. Робиться висновок, що наука з огляду на її раціональну методологію є простором, де відбувається раціоналізація політики. І хоча наука не може позбавити політику конфлікту, оскільки останній є її сутнісною характеристикою, саме завдяки науці конфлікт можна раціоналізувати і зробити політику більш результативною та ефективною.
11
Задорожна-Княгницька, Л. В. "НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЕТИКО-ДЕОНТОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ У СФЕРІ УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ НА ПОЧАТКУ XXІ СТОЛІТТЯ." Духовність особистості: методологія, теорія і практика 92, no. 5 (November 29, 2019): 86–96. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2019-92-5-86-96.
Full textAbstract:
У статті визначено й розкрито найбільш важливі напрями розвитку етико-деонтологічного знання у сфері управління закладами освіти в Україні. Перший напрям розвитку управлінської деонтології полягає в обґрунтуванні її проблематики у площині управлінської культури. Відповідно до зазначеного підходу, управлінська культура визначається дослідниками як відповідність керівника вимогам, що ставляться до управлінської діяльності і до його особистісних якостей. Управлінська культура є універсальною і розглядається як фундамент професійної поведінки керівника, що обумовило упровадження у науковий обіг поняття «деонтологічна культура». Другим напрямом розвитку теорії управлінської деонтології на початку ХХІ ст. є «деонтологізація» управління. Науковцями розглядаються такі проблеми: механізми ціннісної та смислової детермінації управління закладом освіти, деонтологічні вимоги до керівника закладу освіти, сутність його професійного обов’язку й відповідальності, обґрунтування змісту деонтологічної етики. Третім напрямом розвитку теорії професійної деонтології є зростання інтересу вітчизняних науковців до проблем етичної та деонтологічної підготовки фахівців. Підкреслено, що у площині професійної підготовки менеджера освіти зазначена проблема висвітлюється побіжно. Причина цього полягає в розрізненості деонтологічних знань.
За результатами здійсненого дослідження зроблено висновок, що проблема оформлення статусу управлінської деонтології у системі наукового знання пов’язана з нагальною потребою її виділення з площини суміжних наук в окреме проблемне поле, систематизації й узагальнення деонтологічних знань у сфері управління освітою.
Ключові слова: професійна етика, управлінська деонтологія, управлінська культура, управління освітою, керівник закладу освіти.
12
Rodchenko, V. B., G. P. Rekun, and Yu I. Prus. "ПРОСТОРОВІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ УМОВ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ." Actual problems of regional economy development 1, no. 17 (November 30, 2021): 128–43. http://dx.doi.org/10.15330/apred.1.17.128-143.
Full textAbstract:
Мета статті полягає в розвитку теоретичних основ та методичних положень трансформації параметрів системи управління просторовим капіталом регіону під впливом глобальних викликів. Проаналізувавши праці провідних науковців та аналітичні матеріали світових дослідницьких центрів, у роботі виокремлено сучасні тенденції розвитку бізнес-структур, обумовлені трансформацією системи управління просторовим капіталом; особливості впливу змін в системі управління просторовим капіталом на процеси реалізації державного врядування та життєдіяльності людини. Серед глобальних викликів трансформації властивостей простору авторами виокремлено цифровізацію, сервісизацію, індустрію 4.0, декарбонізацію економіки. У роботі доведено, що у сукупності саме ці виклики змінюють традиційне розуміння сутності менеджменту як виду управлінської діяльності, що проявляється у переході до концепції напрацювання диференційованих індивідуальних показників ефективності діяльності; перманентного зменшення поляризації між поняттями масове виробництво та якість локальних товарів, робіт, послуг; переходу від масового ринку до мінливого ринку індивідуальних або мікрогруп покупців тощо. Як наслідок, під впливом цих процесів виникають нові системи виробництва (вікіноміка, нові мережеві кооперативи), нові способи доставки товару (віртуальні примірочні, 3D-друк, електронні книги), нові системи власності (економіка дарування та економіка розподіленого користування, безкоштовні та умовно-безкоштовні товари/послуги); нові системи управління (незалежні ради директорів, мультистейкхолдеризм, відсутність ієрархій, колективне лідерство); нові системи фінансування (краудфандинг та «етичний банкінг»); нові системи організації ринку (механізми співконкуренції).
13
Prokhorchuk, Polina. "ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНО-ЕТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ." Науковий вісник Інституту професійно-технічної освіти НАПН України. Професійна педагогіка, no. 16 (November 14, 2018): 68–73. http://dx.doi.org/10.32835/2223-5752.2018.16.68-73.
Full textAbstract:
Володіння нормами загальної та професійної культури представлені в статті як важливі якості сучасного фахівця, необхідні для успішного розвитку його особистісної та професійної кар’єри. Обґрунтовано необхідність розвитку цих якостей у процесі професійної підготовки майбутніх графічних дизайнерів, як фахівців, професійна діяльність яких пов’язана з образотворчою діяльністю, покликаних створювати візуальні художні образи та оперувати ними. Здійснено аналіз сутності понять «професійна культура» та «педагогічні умови». Зазначено, що в сучасній науково-педагогічній літературі існують різні визначення названих понять. Показано різні погляди сучасних дослідників на обґрунтування сутності поняття «педагогічні умови формування професійно-етичної культури». З’ясовано, що цей педагогічний феномен пояснюється здебільшого як: сукупність дій, спрямованих на поетапне моделювання й ефективне функціонування процесу становлення й розвитку належного рівня професійно-етичної культури; процес становлення особистості в результаті об’єктивного впливу спадковості, середовища, виховання, самовиховання й педагогічного управління індивідуальним становленням людської особистості. У результаті наукового аналізу психолого-педагогічної літератури виявлено й охарактеризовано основні педагогічні умови, що забезпечують процес формування професійної, етичної, моральної та професійно-етичної культури. Узагальнення поглядів учених дало змогу зробити висновок про те, що найбільш оптимальними для організації професійної підготовки майбутніх графічних дизайнерів можуть бути: вдосконалення знань про механізми творчого саморозвитку, використання інноваційних технологій для формування професійних умінь і навичок, формування позитивної мотивації до професійного успіху.
14
Багрім, Ольга Андріївна. "СУЧАСНИЙ СТАН ФОРМУВАННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ В УМОВАХ АКСІОЛОГІЧНОГО ТРАНЗИТУ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ." Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, no. 6 (February 28, 2022): 48–53. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.6.7.
Full textAbstract:
У статті розкрито особливості і сутність формування потенціалу державної служби України в умовах аксіологічного транзиту. Проаналізовано стан наукової розробленості зазначеної проблематики та з’ясовано, що формування потенціалу державної служби України в умовах аксіологічного транзиту, його значення, актуальність і необхідність розгляду на сучасному етапі державотворення для сфери державного управління не дістали належної уваги. Показано загальну характеристику стану наукової розробленості проблематики формування потенціалу державної служби України та виокремлено напрями досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі державного управління та суміжних наук: 1) дослідження, які присвячені державній службі як соціальному інституту; 2) дослідження, що стосуються розвитку, вдосконалення та забезпечення реалізації державної кадрової політики; 3) дослідження, присвячені розгляду теоретико-методологічних підходів до використання людського потенціалу та організаційно-правових аспектам вступу, проходження державної служби, які включають у себе такі важливі складники, як професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації, адаптація, оцінювання, ротація та мотивація; 4) дослідження, предметом яких є етичні засади державної служби, забезпечення її доброчесності та відкритості; 5) дослідження, що стосуються розкриття аксіологічних засад і підходів формування та функціонування інституту державної служби. Підкреслено, що питання формування потенціалу державної служби України більшою мірою розглядається науковцями в контексті визначення професіоналізму, професіоналізації та професійної компетентності без урахування впливу зміни ціннісних настанов державної служби на кожному з етапів комплексного реформування системи державного управління. На основі аналізу офіційних статистично-аналітичних даних показано сучасний стан, вимоги та перспективи формування потенціалу державної служби України в умовах аксіологічного транзиту та доведено, що формування професійного потенціалу значною мірою залежить від суспільних відносин, політики держави та засобів її реалізації.
15
Ліпич Л.Г., Хілуха О.А., and Кушнір М.А. "ЕФЕКТИВНЕ УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ ПОВЕДІНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ." Економічний форум 2, no. 2 (June 12, 2021): 101–9. http://dx.doi.org/10.36910/6775-2308-8559-2021-2-12.
Full textAbstract:
З розвитком досліджень у галузі поведінкової економіки зростає актуальність їх впливу на процеси прийняття рішень.
Мета статті - критичний аналіз ефективності управління підприємством з точки зору поведінкової економіки.
Встановлено, що напрямок розвитку організації інтегрується з поведінкою менеджерів. Завдання лідера - зменшити напругу між підтримкою статусу-кво та потребою в інноваціях. Доведено, що розвиток підприємств майбутнього вимагає використання нетрадиційних методів управління, які створюються на горизонтальних соціальних зв'язках, де працівники рівні, незалежно від важливості їх ролі на підприємстві, а не відносин "начальник" -підпорядковані ". Розглядаються пастки раціональності, в які можуть потрапити підприємства. Якірна пастка: Людський розум може позначати отриману інформацію спочатку як «якір», який не вимагає розгляду інших варіантів. Пастки для планування: Більшість керівників вважають, що вони мають дар передбачення. Рейтингова пастка: компанія впевнена, що у неї краща ресурсна позиція або що вона краще справляється із завданнями, ніж конкуренти. Пастка витрат: Підприємства продовжують нерелевантні проекти. Пастка управління “силосом”: відсутність здатності команди працювати в команді та орієнтація кожного на окремі завдання. Зазначається, що для усунення цих пасток необхідно дотримуватися дистанції від першої інформації, вислуховувати критичні думки, звертатися до різних джерел, розподіляти завдання між різними командами та критикувати поточні процедури. Розуміння того, що емоції домінують над раціональністю, дозволяє менеджерам зробити контроль за поведінкою свідомим. Обґрунтовано, що напрямком підвищення управлінської компетентності є впровадження раціональності в механізми, в яких переважають емоції.
Доведено, що джерелом ефективного управління є мотивація, яка об’єднує працівників у гармонійні колективи. Компонент, що об’єднує команду, - стандарти етичної поведінки. Ефективними способами мотивації є самомотивація. Безкомпромісний характер контролю підвищує етику поведінки працівників
16
Kotlyar, Lyudmila. "ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І ВІДТЕРМІНУВАННЯ ЗАВДАНЬ В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ." Public Administration and Regional Development, no. 7 (April 7, 2020): 135–57. http://dx.doi.org/10.34132/pard2020.07.07.
Full textAbstract:
Статтю присвячено визначенню сутності відповідальності як психологічного терміну, в процесі управлінської діяльності державних службовців. У результаті аналізу наукових джерел зроблений аналіз проблеми прокрастинації, як відтермінування виконання завдань. Автором статті наголошено на різних підходах до визначення терміну відповідальність. Зокрема відповідальність державних службовців в управлінській діяльності він розглядає як вольову якість розвинутої особистості, яка безпосередньо пов’язана зі свободою вибору в поведінці та є вирішальною у самореалізації й само актуалізації людини. Також на думку автора особистісна відповідальність державних службовців виявляється: в готовності до самовдосконалення; психологічної готовності до діяльності в соціальній сфері; в сформованому професійному мисленні та вмінні самостійно аналізувати конкретну ситуацію; в оцінюванні можливих наслідків за обрані рішення; в сформованих морально-етичних та вольових якостях; в розвиненій самосвідомості як здатності усвідомлювати самого себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття його сенс, власну поведінку. А також відповідальність розглядається як особлива форма людського існування, спроможність особистості до вибіркового і свідомого впливу на навколишню дійсність з обов'язковим урахуванням всіх можливих наслідків впливу та безумовною готовністю відповідати за ці наслідки.
Зокрема у статті розглянуті актуальні наукові підходи до визначення термінів. Представлена авторська позиція щодо визначення сутності прокрастинації, як процесу добровільного відтермінування виконання важливих завдань, у зв’язку з усвідомленням своєї відповідальності як за здійснені, так і за відкладені управлінські дії та вчинки.
17
Муза, О. "Особливості реалізації принципу належного урядування у публічному адмініструванні." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2021): 83–89. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2033.
Full textAbstract:
У статті досліджено особливості реалізації принципу належного урядування в публічному адмініструванні.
Автором підкреслено, що принцип належного урядування є засад-ничим у контексті вирішення управлінських завдань у разі виникнення проблем співвідношення публічного та приватного інтересів у публічному адмініструванні. Крім правових вимог до належного публічного адміністрування, принцип належного урядування містить вимоги організації взаємовідносин суб'єкта адміністрування та приватної особи. Це включає такі додаткові характеристики принципу належного урядування: підтримка взаємовідносин органів публічної адміністрації із зацікавленими сторонами в підготовці майбутніх управлінських рішень, що реалізує одночасно принципи прозорості, відкритості та пар-тисипативності публічного управління; у процесі створення органів публічної адміністрації (органів виконавчої влади) необхідно чітко формулювати їхню мету та цілі діяльності, аби це відповідало реальним потребам держави і суспільства, очікуванням населення, соціальних груп, приватних колективних утворень, конкретної приватної особи; забезпеченість сфер публічного адміністрування сучасними інформаційно-технічними програмами, що дасть змогу максимально знизити можливе чиновницьке свавілля шляхом алгоритмізації управлінської діяльності; пошук людського потенціалу для реалізації цілей та завдань публічного управління; підготовка вищих керівних кадрів держави; законодавче регулювання етичної поведінки публічних службовців.
Сформульовано особливості реалізації принципу належного урядування в публічному адмініструванні: є спеціальним галузевим принципом організації публічного адміністрування в державі; складає сукупність вимог, що висуваються до держави як демократичної та правової у сфері організації належної управлінської діяльності у різних сферах суспільного життя держави і суспільства, соціальної комунікації між державою і приватною особою, соціальними групами, колективними утвореннями; є міждисциплінарним принципом; застосування необмежене виключно конституційним та законодавчим регулюванням, передбачає організаційні механізми адміністрування; реалізація забезпечується іншими принципами публічного управління, що в сукупності характеризують належність («good») публічного адміністрування; «належність» публічного адміністрування нерозривно пов'язана з організаційними, інститу-ційними, кадровими, фінансовими та матеріально-технічними можливостями держави з організації цілісної системи публічного управління та окремих сфер публічного адміністрування; рівень соціальних відносин та соціальна затре-буваність у прийнятті управлінських рішень є фактором впливу на визначення стратегічних завдань публічного адміністрування у майбутньому.
18
Korsikova, N. M., and Ya S. Turenko. "Підвищення результативності організації управлінської діяльності в органах державної влади." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (November 15, 2019): 73–79. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.06.08.
Full textAbstract:
Ефективна діяльність органів державної влади при правильній організації праці служить ключовим фактором міцності державної влади, її авторитету і високого динамізму. Саме тому сьогодні діяльність державних службовців опинилася в епіцентрі уваги українського суспільства.
Метою статті є визначення напрямів та інструментів здійснення реформування структури, компетенції, відповідальності і процесів функціонування й розвитку інститутів державної служби, удосконалення умов здійснення повноважень посадових осіб, удосконалення системи відбору та розвитку кадрового потенціалу для системи державного управління.
Наукова новизна дослідження пов’язана із подальшим розвитком розуміння того, які саме аспекти організації впливають на невисокий рівень результативності праці держслужбовців, а також із систематизацією основних напрямів її удосконалення.
Так, запропоновано звернути увагу на формування оптимальної системи та структури державних органів; проведення оптимізації процесу підготовки, прийняття та виконання управлінських рішень; удосконалення організаційного процесу планування, роботи з інформацією, з кадрами, покращення соціально-психологічного клімату і культурно-етичних основ управління; раціоналізацію діловодства; впровадження нового механізму підвищення кваліфікації державних службовців; удосконалення системи нормування праці та вирішення інших кадрових питань.
Висновки. Головним інструментом підвищення результативності організації управлінської діяльності в державних органах є раціональне та ефективне використання кадрів державної служби, залучення, розвиток та вдосконалення кадрового потенціалу державних службовців.
19
Suray, Inna G. "Компетентності державного секретаря міністерства в Україні." Public administration aspects 5, no. 12 (March 30, 2018): 35–41. http://dx.doi.org/10.15421/15201748.
Full textAbstract:
У статті висвітлено дослідження компетентностей (як вимоги) держсекретаря міністерства в Україні відповідно до чинних нормативно-правових актів. Доведено, що для окреслення вимог до компетентності держсекретаря міністерства в Україні за основу слід брати його компетенції щодо здійснення функцій з управління персоналом та загально-організаційних щодо апарату міністерства. Установлено, що чинні вимоги до компетентності державного секретаря міністерства в Україні не вказують на усвідомлення ним ролі й важливості його діяльності; вимога до навичок частково замінена уміннями; вимоги до професійних знань звужено до знань законодавства; не акцентується увага на навчанні як розвитку компетентності; недостатня увага приділена досвіду як вимозі до компетентності; не знайшли відображення вимоги до моральних та ділових якостей, способів мислення, професійні, світоглядні і громадянські якості, морально-етичні цінності. Зазначено, що у чинному законодавстві України, на відміну від міжнародних стандартів ISO 9001, не розкрита динамічна сутність поняття «компетентність» (як демонстрована здатність застосовувати на практиці знання та навички), а закріплена статична (яка просто має бути у особи, не акцентуючи на її реалізації). Крім того, не закріплено такий зв’язок: вимоги до компетентності держсекретаря міністерства – застосування його знань і навичок – розвиток компетентності – оцінювання впливу на якість роботи апарату міністерства.
20
Kuz, Oleh, and Valentin Cheshko. "ТРАНСБІОПОЛІТИКА: ОНТОЛОГІЯ ТА МЕТАТЕОРІЯ КЕРОВАНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ." Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 4, no. 1 (July 21, 2021): 84–94. http://dx.doi.org/10.15421/342110.
Full textAbstract:
Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку науки визначається радикальними інституційними змінами в її соціальному статусі та структурі. Основні відмінності від класичного етапу зводяться до: по-перше, відмови від принципу етичної нейтральності наукового знання і, по-друге, реального перегляду змісту категорії «парадигма» як центрального елементу організації теоретичних знань. Її замінюють значно більш складними конструкціями, що складаються з кількох гетерогенних компонентів. Відбувається взаємне проникнення публічно-аксіологічної та описово-наукової форм дискурсу, що створює нерозривну єдність щодо змісту теоретичної структури. Публікацію присвячено аналізу цих обидвох аспектів теоретичної технонауки. У відповідності до специфічності предмету дослідження було застосовано методи квантифікаційного дискурсивного та концептуального аналізу метатеоретичних і онтологічних знань відповідно. Надметою є визначення базової схеми взаємодії між організацією трансдисциплінарної матриці та онтологічним рівнем теоретичного технознання. У онтологічному аспекті технонаука (постакадемічна наука) є теоретичним і технологічним інструментарієм щодо управління напрямком біологічної та соціокультурної еволюції. У епістемологічному аспекті сучасні теорії, що мають людський вимір, містять специфічну (транс)дисциплінарну матрицю, що складається не з одного, а двох парадигмальних ядер: науково-дескриптивного та гуманітарно-аксіологічного. Згідно з нашою моделлю, принципи біоетики є соціальним інститутом регулювання та контролю технологічного (біологічного та соціального) ризику. Прикладні технологічні розробки представлені (1) генною інженерією як інструментом управління біологічною еволюцією та (2) соціально-економічною інженерією як засобом управління цивілізаційним і соціокультурним розвитком. Ця бінарна структура логічно походить з постульованої нами трьохмодульної організації стабільної еволюційної стратегії людини розумної. Натурфілософія знову набуває статусу основної теорії еволюції в експліцитному вигляді. Існує система метафізичних постулатів і онтологічних категорій, що походить з антропного принципу участі. Для сучасної неоліберальної політичної демократії біовлада та біополітика є найбільш ефективною технологією стабілізації сценаріїв і тенденцій глобального еволюційного процесу, оптимальними щодо цієї ідеологічної системи. Висновки. Трансбіополітика у нашому розумінні постає як політична проблематика, пов’язана з раціоналізацією глобального еволюційного процесу. Найближчими десятиліттями трансбіополітика стане несучим елементом глобального процесу еволюції ноосфери з подальшим ускладненням і збільшенням когезії між окремими соціокультурними типами, що входять до системи сучасної глобальної цивілізації.
21
Чеченко, К. О. "ПРИНЦИП ДОБРОЧЕСНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ: ЕТИМОЛОГІЯ ТА ГЕНЕЗА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНОЇ НОРМИ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 143–51. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.22.
Full textAbstract:
Анотація. Концепції впровадження принципу доброчесності у систему цінностей інституту державної служби України залишаються дискусійним питанням, які вимагають постійної уваги з боку наукової спільноти, юристів-практиків та представників влади, що обумовлено пошуками нових реформаційних ідей та їх подальшою реалізацією, зокрема, з питань що стосуються підвищення ефективності системи державного управління, забезпечення рівного доступу до державної служби, відібрання державних службовців з високими особистими морально-етичними якостями та професійними компетентностями. Принцип доброчесності державної служби охоплює різноманітні моральні чесноти, які перетинаються із засадами функціонування державних інституцій, саме тому поєднання адміністративно-правових норми із етичними нормами і цінностями виявляє науковий інтерес для комплексного вивчення принципу. Метою статті є аналіз теоретико-правових засад процесу формування принципу доброчесності державної служби України як морально-етичної та адміністративно-правової норми, дослідження етимології, ґенези, тлумачення термінопоняття «доброчесність». Об’єктом роботи є суспільні відносини, які виникають у зв’язку із вступом на державну службу, її проходженням з дотримання визначеного законом принципу доброчесності. Предметом є історико-правові та теоретико-правові аспекти принципу державної служби України – доброчесність. У статті використані такі методи дослідження: загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, а саме: ретроспективний аналіз, порівняльно-правовий, історико-правовий, діалектичний аналіз, системний, синтез. У процесі дослідження було визначено, що юридизація принципу доброчесності сформувала юридичний обов’язок державного службовця у своїй професійній діяльності неухильно дотримуватися чітко закріплених законом правил поведінки, за порушення яких застосовуються певні заходи впливу. Принцип доброчесності державної служби розглядається як наявність у особи високих моральних чеснот, добрих помислів, чесних намірів, глибоких переконань важливості дотримання законодавства, неможливості та прямої заборони використовувати владні повноваження в особистих цілях. Беззаперечною умовою діяльності державної служби є прояв байдужості державного службовця щодо одержання неправомірної вигоди, позаяк обов’язок дотримання принципів державної служби та правил етичної поведінки є одним із інтересів держави і суспільства.
22
Filipenko, Larisa. "ПРОФЕСІОНАЛІЗМ В ПОЛІТИЦІ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО." Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, no. 1 (July 8, 2020): 251–62. http://dx.doi.org/10.15421/342026.
Full textAbstract:
У даній роботі аналізуються два основних напрямки вивчення професійних і особистісних якостей політичних діячів. В першу чергу це підхід, який би розглядав політика як представника певної елітарної групи, яка сформувала його погляди, професійні якості, цілі і способи їх досягнення. Інший підхід робить акцент на феномені політичного лідерства. В даному контексті аналізуються можливості лідера впливати на формування і зміни політичної системи, а також його здатності зібрати навколо себе групу однодумців.Метою даної роботи є визначення правомірності даних підходів на прикладі відомих політичних лідерів ХХ-ХХІ століть. В результаті проведеного аналізу професійних і особистісних якостей відомих політичних діячів, можна обґрунтовано припустити, що обидва існуючих підходи мають право на існування і це підтверджується численними історичними прикладами, зокрема ХХ-ХХІ століть. У разі відносної внутрішньодержавної та міжнародної стабільності, як правило, політичні лідери рекрутуються з тих чи інших еліт суспільства.У кризових ситуаціях в суспільстві виникає потреба в харизматичних лідерах, схильних до авторитарних методів управління, що, безумовно, є загрозою демократичним принципам побудови суспільства і може призвести до авторитаризму. Незважаючи на суперечливість вимог до професійних якостей політика, висунутих різними теоретичними концепціями, можна стверджувати, що наявність стійких морально-етичних принципів для політика є обов’язковою вимогою, бо без цієї складової всі його професійні якості не принесуть суспільству бажаних результатів.
23
Терешкевич, Г. Т. "МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В ГАЛУЗІ ТРАНСПЛАНТОЛОГІЇ ВІДПОВІДНО ДО ЗАСАД БІОЕТИКИ." Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, no. 4 (April 15, 2022): 125–41. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.4.18.
Full textAbstract:
Одним із ключових напрямів суспільно-правового розвитку України є сфера трансплантології, яка, як і вся медична галузь, переживає етап реформування та пошуку етико-правових рішень стосовно теперішніх викликів науково-технічного прогресу. Трансплантологія – не лише галузь науки, що займається проблемами пересадки органів, тканин чи їх штучних замінників. Для багатьох людей – це остання надія на подальше життя. Органам публічного управління слід приділити особливу увагу цій сфері медицини та регламентувати її діяльність відповідно до засад біоетики. Не вирішеною раніше частиною проблеми трансплантології є врахування засад біоетики у контексті державної політики та можливі напрями розвитку законодавства на її засадах у цій галузі. Пропоноване дослідження ставить завдання перед публічними управлінцями на законодавчому рівні вирішити антропологічні та соціальні проблеми трансплантації відповідно до засад біоетики. Метою статті є аналіз державної політики у вирішенні проблем трансплантології з позиції засад біоетики. Проблема дарування органів викликає міркування щодо змісту і цінності такого рішення. Дія, яка має об’єктом людське тіло, не зупиняється на ньому, а осягає суб’єкт цього тіла, тобто людську особу. Жодна мета не виправдовує прямого знищення фізичного життя, навіть якщо йдеться про життя іншої людини. Інакшою є ситуація, коли йдеться про осягнення більшого добра, такого як виживання особи ціною зменшення лише ефективності чи якості здоров’я іншої людини, що було б етично виправдане і заслуговувало би схвалення силою засади солідарності. У визначенні першочерговості доступу до органів для трансплантації потрібно дотримуватись імунологічної та клінічної оцінки. Критерії призначення дарованих органів не повинні бути підпорядковані логіці дискримінації або утилітарному принципу. Перспективи подальших досліджень полягають у напрацюванні заходів публічними управлінцями щодо удосконалення організації трансплантологічної служби на засадах біоетики.
24
Derevyanko, Natalia. "ПСИХОЛОГІЧНА СУТНІСТЬ ТА МОТИВИ ПРОСОЦІАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ." Psychological Prospects Journal, no. 35 (August 3, 2020): 43–55. http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2020-35-43-55.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано основні теоретичні підходи щодо розуміння просоціальної поведінки. Здійснено аналіз теоретичних та емпіричних досліджень із порушеної проблеми й розглянуто основні мотиви виконання просоціальних дій.
Мета статті – здійснити теоретичний аналіз сутності та мотивів просоціальної поведінки особистості.
Методи дослідження. У дослідженні використано такі теоретичні методи наукового пошуку, як аналіз, узагальнення, систематизація наукової літератури з питань вивчення просоціальної поведінки та мотивації до вчинення просоціальних дій.
Результати. Просоціальність передбачає будь-який вид допомоги на користь іншої людини чи соціальної спільноти. Вона передбачає соціальну взаємодію й характеризує особистість як соціально зрілу, спроможну діяти на користь суспільних інтересів. У психологічній теорії існує декілька моделей, які пояснюють, які типи мотивів впливають на вчинення просоціальних дій. Ними є модель полегшення негативного стану, моделі витрат та винагороди й емпатійно-альтруїстична.
Висновки. Основною характеристикою просоціальної поведінки є її соціальна адаптованість, що виявляється в реалізації дій на благо інших. Просоціальна поведінка забезпечує розвиток суспільства, а також є ефективним способом впливу та управління соціальними масами. Одним із найбільш нерозв’язаних проблем просоціальної поведінки є вивчення мотивів, що спонукають особистість виконувати відповідні дії.
Визначено три групи мотивів реалізації просоціальної поведінки. До першої віднесено альтруїстичні мотиви (виконання просоціальної дії на благо інших без отримання вигоди, так звана «чиста допомога»). До другої групи належать егоїстичні мотиви, тобто ті, що передбачають вигоду для допомагаючого. Ними можуть бути внутрішні мотиви: мотив усунення психологічного дискомфорту, мотив отримання позитивних емоцій, мотиви самозаохочення й самоповаги тощо; та зовнішні, наприклад мотив соціального визнання. До третьої групи віднесено соціальні мотиви, тобто ті, які є загальноприйнятими в суспільстві й певним чином здійснюють певний соціальний тиск щодо виконання просоціальних дій. Це релігійні та морально-етичні (милосердя, патріотизм) мотиви.
25
Irkliienko, A. І. "Особливості реформування українського парламенту." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 3 (May 29, 2020): 22–27. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.03.
Full textAbstract:
Метою статті є детальний аналіз особливостей реформування Верховної Ради України в сучасних реаліях.
Наукова новизна полягає у дослідженні шляхів реформування українського парламенту в умовах формування конституційної демократії, вивчення його ролі в системі державної влади України.
Висновки. Одним із головних напрямків змін у нашій державі є парламентська реформа, що передбачає посилення інституційної спроможності Верховної Ради України та забезпечення реалізації її основних функцій: законодавчої, контрольної та представницької. Завданням парламентської реформи в Україні є не тільки побудова раціональної системи законодавчої діяльності, формування оптимальної структури Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, єдиного представницького органу Українського народу, а й удосконалення його правового статусу. Під час парламентської реформи має бути розв’язане широке коло питань, пов’язаних зі становленням Верховної Ради України, передусім як професійного парламенту. Водночас, слід займатися і створенням науково обґрунтованої комплексної системи управління законодавчим процесом, яка забезпечувала б планомірність, послідовність і системність у здійсненні законодавчої діяльності в Україні.
У лютому 2016 року Європейською комісією була запропонована «Дорожня Карта реформ щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України». Цей документ містить рекомендації щодо реформування українського парламенту, метою яких є вирішення вищенаведених проблем, підвищення якості законів, забезпечення прозорості та відкритості ВР України, дотримання народними депутатами етичних норм і стандартів та підвищення рівня адміністративної спроможності парламенту.
Ефективність виконання зазначених напрямків безпосередньо вплине на якість законодавства, дієвість контролю за імплементацією законів та представництво інтересів як загалом держави, так і безпосередньо конкретних виборців.
26
Івацко, Тетяна. "КОМУНІКАТИВНІ НАВИЧКИ ПУБЛІЧНОГО КЕРІВНИКА ДЛЯ ПОБУДОВИ ДІАЛОГУ." Public management 24, no. 4 (March 20, 2020): 125–35. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-4(24)-125-135.
Full textAbstract:
Розглянуто комунікативні навички керівника освіти для по- будови діалогу та цілеспрямованого формування нової генерації сучасного керівника. З’ясовано, що професійна компетентність публічного керівника є спеціально підготовленим глибинним процесом обміну смислами, під час яко- го відбуваються якісні зміни в стосунках між учасниками в умовах демокра- тичного розвитку суспільства. Встановлено, що у цьому контексті необхідним стає цілеспрямоване формування комунікативних умінь в умовах проведення діалогу як в організації внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків в умовах нової ге- нерації професіоналів, які мають адекватно реагувати на суспільні виклики, впроваджувати та продукувати ідеї в умовах використання налагодження вза- ємин із громадськістю, ефективно транслювати соціальні й культурні цінно- сті, мати уміння ведення переговорів та ділового спілкування, обміну базови- ми суспільними цінностями та комунікації з масовим адресатом.
Досліджено, що важливою умовою ефективності роботи фахівця з пу- блічного управління є врахування гендерної складової під час розгляду кон- фліктів у середовищі організації, уникнення гендерних стереотипів та фор- мування гендерної чутливості своєї та колег. Таке врахування відповідатиме вагомому кроку у побудові європейського освітнього простору та зменшен- ню рівня конфліктності в колективі; зазначено шляхи впровадження освіт- ньої програми “Базові навички медіатора в закладі освіті та громаді”, яка успішно апробована з 2015 року. Обґрунтовано, що комунікативні навички керівника освіти для побудови діалогу набувають нового змісту медіації та діалогу, який надасть можливість сформувати технології комунікації та ово- лодіти навичками в галузях етичних вимог демократії, відкритості публічної сфери, свободи ЗМІ, забезпечення національних інтересів тощо.
27
Чаговець, А. І. "МЕТОДИЧНА РОБОТА В ЗАКЛАДАХ ДОШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ ЯК ФОРМА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ДОШКІЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ." Теорія та методика навчання та виховання, no. 48 (2020): 155–63. http://dx.doi.org/10.34142/23128046.2020.48.14.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано особливості організації методичної роботи в закладах дошкільної освіти як форми підвищення кваліфікації кадрів дошкільного профілю. З’ясовано, що вивченням окремих питань організації методичної роботи в різних закладах освіти займалися Ю. Калугіна, М. Костенко, О. Кучерявий, І. Наумченко, Л. Рувінський, Т. Степанова, Т. Тихонова, П. Харченко та ін. Мета статті полягає в характеристиці методичної роботи в закладах дошкільної освіти як однієї із дієвих форм підвищення кваліфікації дошкільних працівників. На основі аналізу науково-педагогічних джерел установлено, що під методичною роботою в закладах дошкільної освіти фахівці розуміють цілісну систему, засновану на досягненнях сучасної науки та передового педагогічного досвіду, спрямовану на підвищення кваліфікації й професійної майстерності кожного вихователя. Основним центром організації методичної роботи в ЗДО виступають методичні кабінети. До основних принципів реалізації методичної роботи як форми підвищення кваліфікації дошкільних кадрів можна віднести: принцип демократизму та гуманізму; системного підходу до діяльності закладів дошкільної освіти; рівність умов для кожного працівника стосовно реалізації його творчого й інтелектуального потенціалу; принцип безперервності професійного зростання; принцип науковості та гнучкості організації методичної роботи з дошкільними працівниками; принцип зв’язку з життям, практикою ЗДО; принцип єдності та взаємозв’язку всіх складових та напрямів підвищення кваліфікації дошкільних працівників; принцип створення сприятливих умов для організації дієвої методичної роботи, проведення творчих пошуків вихователів. Установлено, що ефективність методичної роботи в закладі дошкільної освіти як форми підвищення кваліфікації педагогічних працівників залежить від рівня науково-методичного супроводу освітнього процесу, від чіткого управління зазначеною роботою. Методична робота у ЗДО як форма підвищення кваліфікації педагогів-вихователів спрямована, насамперед, на поглиблення раніше набутих знань, упровадження в освітньо-виховний процес перспективного досвіду, інформування педагогів-вихователів про сучасні педагогічні технології, надання їм практичної допомоги, створення відповідних умов для вдосконалення фахової освіти і кваліфікації персоналу. Основними напрямами методичної роботи фахівці визначили організаційно-методичний і екпериментально-методичний. Зміст методичної роботи включає як загальнокультурну складову вихователя, так і його дидактичну, психологічну, методичну, виховну, етичну і технічну підготовку.
28
Клименко, С. В., and Л. С. Абабіна. "ДЕРЖАВНІ СЛУЖБОВЦІ ЯК СПЕЦІАЛЬНІ СУБ’ЄКТИ КОРУПЦІЙНИХ ЗЛОЧИНІВ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 3(28) (March 25, 2020): 152–55. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).378.
Full textAbstract:
У статті висвітлюються особливості та проблемні питання кримінальної відповідальності державних службовців як спеціальних суб’єктів корупційних злочинів. Адаптація державної служби до стандартів Європейського Союзу зумовлює необхідність як переосмислення цілої низки теоретичних положень державної служби, так i вдосконалення її правового регулювання. Водночас доводиться констатувати, що спостерігається низький рівень інституційного розвитку державної служби, недосконалість нормативно-правової бази проходження державної служби, низький рівень підготовки держслужбовців, спеціалізації та підвищення їх кваліфікації.
Оскільки сучасне законодавство про державну службу не відповідає рівню зрілості суспільства, стратегічному курсу держави на впровадження європейських стандартів урядування, не забезпечує стабільності та престижності державної служби, суворого дотримання вимог щодо політичної нейтральності державних службовців, дотримання законодавства щодо запобігання та протидії корупції, то особливого значення набуває потреба y створенні ефективної системи нових підходів до процесів функціонування державної служби.
Проблеми, які виникають в процесі проходження державної служби в Україні, потребують невідкладного вирішення, a демократичні перетворення, що відбуваються в країні, ń нових підходів до державної служби, її проходження в умовах євроінтеграції та посилення відповідальності за неналежне виконання або перевищення службових обов’язків.
Корупція є негативним явищем, яке перешкоджає функціонуванню державного апарату, обмежує кон-ституційні права i свободи людини та громадянина, порушує принципи верховенства права. Корупційні прояви знищують морально-етичні цінності суспільства, підривають авторитет країни та дискредитують державу на міжнародному рівні.
Отже, y статті розглянуто поняття «службова особа», «державні службовці», «суб’єкти корупційних злочинів», проведено теоретико-правовий аналіз положень кримінального законодавства, які регулюють кримінальну відповідальність державних службовців за вчинення корупційних злочинів.
Аналіз законодавства показує, що державні службовці не можуть бути суб’єктами корупційних злочинів у приватній сфері управління. З огляду на положення КК України державні службовці не можуть бути віднесені до категорії осіб, які надають публічні послуги, що значно звужує коло підстав їх кримінальної відповідальності за корупцію.
29
Яцишин, М., and Н. Яцишин. "Концепції та основні ідейні принципи соціального контролю." Історико-правовий часопис 15, no. 1 (February 18, 2021): 3–8. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/1.
Full textAbstract:
У статті проаналізовані аспекти створення соціального механізму взаємодії суб'єктів громадянського суспільства з метою вирішення суспільно значущих завдань правопорядку, основою для розробки якого є соціальний контроль. У соціальному контролі за станом суспільних відносин виділені три найважливіші напрямки, а саме ретроспективний, превентивний і прогнозуючий контроль. Ретроспективний соціальний контроль показує спектр раніше розглянутих проблем, механізм їх вирішення і досягнутий результат. Цей контроль стає основою для більш поглибленої оцінки результатів у протидії різним правопорушенням. Превентивний соціальний контроль сприяє виробленню у громадян стереотипів поведінки, заснованих на суспільно значущих соціальних нормах, які в перспективі покликані допомагати членам соціуму орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях, в них закріплюється морально-етичний і духовний досвід суспільного розвитку. Прогнозуючий соціальний контроль заснований на ідеї попередження порушень, практиці своєчасної реєстрації дій, що відхиляються від прийнятих норм, попереджувальному інформування про їх наслідки. Соціальний контроль являє собою комплекс процесів, покликаних забезпечити стійкість, згуртованість та об’єктивність в управлінні поведінкою соціальних груп, інститутів та індивідів. За допомогою соціального контролю створюється можливість фіксації ступеня відхилення різних поведінкових актів від встановлених суспільством норм. Проблематичність ідеї соціального контролю пов’язана з загальними недоліками суспільства, або ж низьким моральним рівнем конкретного соціального інституту чи групи населення. Якісний результат дії соціального контролю прямо пов'язаний зі ставленням та цілями владних структур. Принципи соціального контролю покликані сформувати правомірну, моральну, активну життєву позицію індивіда в суспільстві.
30
Tymofieiev, Serhij. "Місце антикорупційної культури у процесі запобігання корупції в Україні." Public Administration and Regional Development, no. 6 (January 13, 2020): 956–78. http://dx.doi.org/10.34132/pard2019.06.11.
Full textAbstract:
Статтю присвячено актуальним питанням запобігання корупції в Україні. Визначається, що в українському суспільстві діють подвійні стандарти відносно корупційних дій. Це проявляється у розподілові на притаманну елітам корупцію з одного боку, та побутову – з іншого. Якщо перша оцінюється доволі негативно, то друга виправдовується багатьма. Показовою є відчутна різниця між оцінками корупціогенної діяльності інших та поблажливе ставлення до власної поведінки. Розглядається антикорупційна культура як складова антикорупційної політики. Значна увага приділяється участі громадянського суспільства у вирішенні проблеми корупції, моральній та психологічній складовій цього питання. Існування корупції в країні ставить під сумнів спрямування влади на розбудову сучасної демократичної держави, тому варто акцентувати увагу на суперечливому ставленні до різних проявів корупції. Зазначається, що для подолання корупції необхідно не тільки стабілізувати економіку та створити систему правоохоронних та антикорупційних органів. Не менш важлива наявність політичної волі влади та бажання суспільства, оскільки корупційні дії втілюються не тільки у державно-владних відносинах, а й у суспільних. Визначається, що будь-яка діяльність антикорупційного характеру лежить у площині людської психології. Фактично боротьба з корупцією є боротьбою проти негативних якостей та вад індивіда. Різні корупційні дії з етичної точки зору оцінюються по різному: одні з них сприймаються як злочинні, інші в свою чергу вважаються лише аморальними, хоча з точки зору закону вони в однаковій мірі є злочинними. Відмічається, що одним з визначальних напрямів запобігання та протидії корупції в сфері державного управління загалом, соціальній політиці зокрема, є формування антикорупційної культури серед широкого загалу. Основоположним в цьому напрямку є забезпечення негативного ставлення серед громадськості до корупції та бажання протидіяти цьому явищу.
31
БОРЕЙЧУК, Денис. "КРИТЕРІЇ, ПОКАЗНИКИ ТА РІВНІ СФОРМОВАНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ ОФІЦЕРІВ-ПРИКОРДОННИКІВ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 20, no. 1 (August 17, 2020): 16–26. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v20i1.396.
Full textAbstract:
У статті охарактеризовано критерії та показники сформованості організаційної культури майбутніх офіцерів-прикордонників. Щодо ціннісного критерію враховано значення цінностей Української держави, патріотизму, почуття професійного обов’язку, професійної честі та професійної гідності. Йому відповідають такі показники, як розуміння соціальної значущості організаційної культури, її ролі і місця в професійній діяльності; прийняття цінностей організаційної культури та місії прикордонного відомства; умотивованість до вивчення особливостей організаційної культури, готовність до самоосвіти з питань організаційної культури; організованість, раціональна організація своєї праці, відповідальність.
З’ясовано, що когнітивний критерій сформованості організаційної культури майбутніх офіцерів-прикордонників характеризує сукупність знань про її специфіку, вимоги до діяльності офіцера-прикордонника. Відповідно основними показниками когнітивного критерію сформованості організаційної культури майбутніх офіцерів-прикордонників визначено: знання сутності організаційної культури та специфіки її прояву в органах охорони державного кордону; знання вимог організаційної культури щодо ефективного управління персоналом; знання про формальні та неформальні правила і норми діяльності, зразки поведінки у прикордонному колективі; знання теорії професійної етики та етичних вимог до професійної діяльності захисників кордону.
Діяльнісний критерій стосується вмінь офіцерів-прикордонників використовувати набуті знання щодо сутності організаційної культури, організовувати свою діяльність відповідно до її вимог. Для діяльнісного критерію сформованості організаційної культури майбутніх офіцерів-прикордонників обрано такі показники: лідерський потенціал, здатність до організації виконання завдань з охорони кордону; здатність аналізували та розв’язувати проблемні управлінські або професійні ситуації, приймати управлінське рішення відповідно до вимог організаційної культури; вміння вибирати оптимальний стиль спілкування в різних ситуаціях відповідно до вимог організаційної культури; готовність до командної роботи, навички та вміння міжособистісної, внутрішньогрупової та командної взаємодії.
32
СЕМЕНОГ, О. М., О. А. ПОПОВА, and О. І. КОНДРИЦЬКА. "ТРАНСВЕРСАЛЬНІ КОМПЕТЕНТНОСТІ У ВИМІРАХ ПАРТНЕРСЬКОЇ ВЗАЄМОДІЇ: ВИКЛАДАЧ І ЗДОБУВАЧ ВИЩОЇ ОСВІТИ." АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ПЕДАГОГІКА» 1, no. 3 (November 17, 2021): 111–20. http://dx.doi.org/10.52726/as.pedagogy/2021.3.1.17.
Full textAbstract:
У статті на основі аналізу, узагальнення українських та зарубіжних наукових публікацій аналітичного харак- теру, термінологічного аналізу окреслено деякі аспекти поняття «трансверсальні компетентності», узагальнено міжнародний досвід щодо сутності, складників трансверсальних компетентностей, що становить теоретичне під- ґрунтя партнерської взаємодії викладача і здобувача вищої освіти і значною мірою впливають на успішність про- фесійної діяльності фахівця. Проведений аналіз наукових напрацювань та освітнього досвіду дає підстави припускати, що єдиного під- ходу до визначення поняття «трансверсальні компетентності» натепер не вироблено. У міжнародних документах трансверсальні навички / компетенції визначають як необхідні для ефективної адаптації до різних життєвих кон- текстів, які фахівець зможе застосувати в різних професійних та соціальних середовищах. Дослідники загалом окреслюють поняття «трансверсальні компетентності» як групу компетентностей, що забезпечують перенесення набутих знань, навичок і метакогнітивних здібностей особистості на вирішення ситуацій реального життя та різ- номанітних професійних ситуацій і сприяють самореалізації особистості у житті і професії. Визначаючи групи трансверсальних компетентностей майбутніх фахівців та викладачів вищої школи, керує- мось документами ЮНЕСКО та професійним стандартом «Викладачі закладів вищої освіти», з-поміж яких такі, як володіння навичками критичного мислення, комунікативними навичками, здатністю проявляти емпатію, до пошуку, оброблення та аналізу інформації з різних джерел, особистісного і професійного розвитку; креативність; діяти на основі етичних міркувань (мотивів); здатність проявляти толерантність. Практична значущість передбачає можливість використовувати матеріал статті для подальших досліджень в сфері підвищення якості підготовки викладачів вищої школи, модернізації обов’язкових освітніх програм і про- грам підвищення кваліфікації в галузі управління вузами й методики викладання, а також для вдосконалення атестації викладачів вищої школи.
33
Hrachevska, Tamila. "ПОГЛЯДИ АНГЛІЙСЬКОГО ДИПЛОМАТА Е.САТОУ НА ДИПЛОМАТИЧНУ ПРАКТИКУ ТА ДИПЛОМАТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ." Філософія та політологія в контексті сучасної культури 12, no. 1 (July 10, 2020): 170–78. http://dx.doi.org/10.15421/352020.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу поглядів відомого англійського дипломата Е.Сатоу на дипломатичну практику та дипломатичний інструментарій. Охарактеризовано погляди Е.Сатоу на особливості здійснення дипломатичної діяльності у різні історичні періоди. Було наведено позицію Е.Сатоу щодо ролі та місця міністрів закордонних справ, яких він розглядав як відповідальних державних діячів, котрим надані повноваження здійснювати зносини своєї держави з іншими державами, у дипломатичній практиці. Ґрунтовно розглянуто фактори, що призвели до розширення повноважень глав дипломатичних представництв, які, за Е.Сатоу, полягають у наступному: виникнення нових держав, зростання ролі певних держав, конституційні зміни у способах управління, збільшення кількості організацій, котрі мають сприяти кращому взаєморозумінню націй, ускладнення міжнародних відносин. Було розглянуто якості, які, на думку Е.Сатоу, повинні бути притаманні дипломатичним співробітникам. Встановлено, що для Е.Сатоу було принциповим створення сприятливих умов для збереження документів, які відкладаються в результаті дипломатичної діяльності, що позитивно позначається на діяльності співробітників дипломатичних установ. Охарактеризовано погляди Е.Сатоу щодо особливостей поведінки дипломатів у державі перебування, які першочергово мають розуміти та поважати традиції держави перебування. Значну увагу було приділено аналізу поглядів Е.Сатоу на роль глави дипломатичного представництва у процесі підготовки молодих дипломатів, зокрема опанування ними навичок роботи з дипломатичними документами. Встановлено, що Е.Сатоу був переконаний, що надання та забезпечення дипломатичних привілеїв та імунітетів є важливим чинником створення сприятливої атмосфери для професійної діяльності дипломатів. Значну увагу приділено характеристиці поглядів Е.Сатоу на провідні напрямки діяльності дипломатичних представників закордоном, які повинні здійснюватися з дотриманням не лише правових, а й етичних норм. Зазначено, що для Е.Сатоу важливим складником дипломатичної діяльності було правильно вживання дипломатичних термінів, неправильне використання котрих може призвести до виникнення серйозних непорозумінь та конфліктів у відносинах між державами. Встановлено, що для Е.Сатоу характерним було шанобливе ставлення до дипломатичного спадку своїх попередників, які значно, на його думку, перевершували сучасних йому дипломатів в мистецтві дипломатичної інтриги та боротьби.
34
Субіна, Т. В. "МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПИТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ В ОРГАНАХ ДФС УКРАЇНИ." Ірпінський юридичний часопис, no. 1(5) (September 7, 2021): 123–35. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154.1(5).2021.123-135.
Full textAbstract:
Формування інформаційного права як науки створює базис для формування у майбутньому комплексної галузі інформаційного права, тим самим формуючи новий рівень правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері із забезпеченням інформаційної безпеки суспільства і держави.
У статті проаналізовано генезис наукових думок щодо аналізу правового регулювання інформаційних відносин та ряду основоположних методичних, принципових положень інформаційного законодавства, яке є публічно-правовою основою такої юридичної інституції, як інформаційне право.
Актуальним для цього дослідження є застосування синергетичного методу до визначених передумов, що утворюють і розвивають систему інформаційної безпеки органів ДФС України.
Під час дослідження особливо звертали увагу на системний підхід дослідження, що полягає у з’ясуванні організації ДФС України як цілісної системи, яка має своїх суб’єктів, об’єктів, форми, методи, цілі, завдання, функції. При дослідженні системних ознак ДФС України окрема увага зверталася на статистичні, структурні, динамічні компоненти та властивості, їх внутрішні та зовнішні прояви, функціональні зв’язки, взаємодію з середовищем. При цьому також застосовано методи аналізу, синтезу та інші.
На нашу думку, одним із найголовніших методів дослідження інформаційної безпеки органів ДФС України є кібернетичний. Він розглядає правові реальності з позиції соціального управління. У межах кібернетичного підходу важливу роль відіграють знання законів та ін. Предмет дослідження у межах кібернетичного підходу окреслюється проблемами системності дії права, механізму правотворчості та правозастосування.
Досліджено природу фінансового та адміністративного права, що ґрунтується на методі кібернетики – на владному (управлінському) методі. Природа цивільного права базується переважно на методі енергетики – самоорганізації, першоджерела якої формуються у приватному праві.
Визначено методи евристики: формально-евристичного та інтуїтивно-евристичного. Домінуюче положення серед цих методів займають такі: експертних оцінок і оцінки критичної маси інформації. За допомогою цих методів, зокрема, здійснюється оцінка функціонування систем інформаційної безпеки, когнітології – науки про знання та морально-етичні методи.
У статті досліджено організацію інформаційного забезпечення управлінської діяльності, яка базується на принципах логістичного підходу та герменевтичного підходу, зазначено найбільш поширений підхід дослідження – історичний, що дозволяє дослідити еволюцію розвитку та змін органів ДФС України, формально-логічний метод передбачає вивчення функціонування органів ДФС України як окремого інституту державної служби за допомогою законів формальної логіки через використання понять, суджень, висновків, аналізу, синтезу, індукції, дедукції та інших засобів формальної логіки та нормативно-логічний аналіз, який дозволяє оцінювати ефективність нормативно- правового забезпечення органів ДФС України.
Експеримент передбачає можливість перевірки обґрунтованості й доцільності будь- яких структурних змін в органах ДФС України.
Метод показників дозволяє отримувати інформацію на основі аналізу показників у різних типах документів.
Важливим є також використання методів економічного аналізу (балансовий, нормативний, програмно-цільовий); економіко-математичні методи (лінійного програмування, кореляційно-регресивний тощо); методи моделювання (планування, матричні, економіко-статистичні); метод історичних аналогій; метод експертних оцінок.
35
Derzhko, I. Z. "Соціальний діалог та соціальний конфлікт як актуальні чинники суспільних трансформацій." Grani 18, no. 2 (January 12, 2015): 11–15. http://dx.doi.org/10.15421/1715031.
Full textAbstract:
Кризовий стан суспільства можна виміряти цілою системою взаємозв’язаних показників - економічних, технологічних, політичних, культурологічних, національно-етнічних, демографічних та ін. Однак не буде перебільшенням стверджувати, що всі вони своєрідно фокусуються у соціальні сфери життя людей, зумовлюють інтегральну кризу життя людини у час суспільних трансформацій. Не існує універсальної моделі соціального діалогу, він є засобом підвищення продуктивності праці та конкурентоздатності. Соціальний діалог - не лише форма управління кризою, іноді уряди звертаються до соціальних партнерів лише у випадку економічної кризи, шукаючи їх підтримки у вжитті непопулярних заходів. Такий підхід докорінно помилковий, оскільки діалог повинен ґрунтуватися на взаємній довірі та впевненості, що досягаються роками співробітництва. Тобто соціальний діалог повинен використовуватися не лише за несприятливих, але й за сприятливих соціально-економічних обставин. Протистояння, опозиція, конкуренція, конфлікт, альтернативність, інакомислення є не тільки неминучими характеристиками складного світу життя людей, а й необхідними факторами, що відвертають застій, стагнацію суспільства, умови його постійного оновлення і розвитку. З’ясування природи і суті соціального конфлікту, як специфічного прояву суперечності суспільних відносин вимагає врахування цілої низки взаємопов’язаних факторів. Насамперед слід взяти до уваги ту обставину, що сучасне суспільство самим ходом змін, що відбуваються у науковому мисленні, соціальній структурі суспільства, втягується в якісно новий стан, адаптація до якого супроводжується суспільними трансформаціями. От чому названа проблема вимагає аналізу умов її появи, розробки методів і засобів попередження і прогнозування відхилень від соціальних норм. Соціальний процес включає способи взаємодії держави і суспільства, інститутів і груп, політичної системи і соціального середовища, уряду і громадянина. Соціальний діалог є одним із способів взаємодії держави і суспільства, його інтереси представляють, у тому числі, професійні спілки та організації. Під соціальним діалогом слід розуміти процес, що включає всі типи переговорів, консультацій та обміну інформацією, спрямований на успішне вирішення питань соціально-економічної політики. Вся історія становлення суспільно-політичної, етичної думки є спробою знайти оптимальні шляхи розвитку суспільства, тобто звільнитися від неприємних порушень, які нерідко є небезпекою для життя і благополуччя людей, відхиленнями від загальноприйнятих цінностей і стандартів. Вся соціальна історія людства уособлює безупинний процес самовиховання і самоорганізації індивіда і суспільства, розвитку і зміни різних типів і форм регулювання взаємин, їх упорядкування, дисциплінованості та нормування. Суспільство за допомогою соціальних чинників регулює норми, створює інститути соціального контролю за поводженням людей з метою гарантування суспільного порядку і спокою; вони включають величезну кількість методів і засобів впливу: звички, моральні принципи, традиції, звичаї, загальноприйняті правила, розпорядження, норми та моменти примусу. Узагальнюючим же поняттям є соціальна норма, як один з важливих засобів орієнтації індивіда чи соціальної групи в досить складних особистісних, групових, соціальних зв’язках і відносинах у період суспільних трансформацій.
36
Нечаєва, Ірина, and Дар’я Дончик. "ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЇ «КРАВАТКА-МЕТЕЛИК» (BOWTIE) В ПРАКТИЦІ ОЦІНКИ РИЗИКІВ." Економіка та суспільство, no. 33 (November 30, 2021). http://dx.doi.org/10.32782/2524-0072/2021-33-51.
Full textAbstract:
Кожне підприємство має правові, економічні та етичні цілі, які варіюються від забезпечення обов’язкової безпеки до комерційних цілей та корпоративного громадянства. Для досягнення цих цілей підприємства беруть на себе певний ризик. Баланс між ризиком та винагородою – це постійна проблема, незалежно від того, які дії виконуються. Одним з сучасних інструментів управління ризиками в процесі антикризового управління є техніка «краватка-метелик» (Bowtie), яку можна використовувати для візуалізації, оцінки та безпосередньо управління ризиками. Аналіз «краватка-метелик» – це методологія якісної оцінки ризику, яка забезпечує спосіб ефективної візуалізації складних сценаріїв ризику у зручному для розуміння графічному форматі та показує взаємозв’язок між причинами небажаних подій та вірогідністю збільшення втрат та збитків. Bowtie може відображати дії, що запобігають появі та розвитку ризику на підприємстві, а також відновлювальні заходи, які дозволяють обмежити можливі ефекти після настання даного ризику, специфічні для кожного достовірного результату.
37
КОВАЛЬ, М. І. "КОНТРМІРА ЕВТАНАЗІЇ – ПАЛІАТИВНЕ ЛІКУВАННЯ." Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, no. 3 (February 2, 2016). http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2015.3.5767.
Full textAbstract:
<p><strong>Мета:</strong> висвітлити засади біоетики, якими повинні керуватися медичні працівники у наданні допомоги невиліковно хворим.</p><p><strong>Матеріали і методи. </strong>За допомогою бібліографічного та герменевтичного методів проведено аналіз нормативних документів та етичних актів.</p><p><strong>Результати. </strong>В статті розглядаються ставлення до смерті, яке служить характеристикою цивілізації, а також недоторканість людського життя в контексті Божого Закону «Не вбий!». Висвітлюється евтаназія як акт вбивства, який не можна дозволити за будь-яких умов. Розкривається паліативне лікування як цілковита опіка над особистістю людини, а також принципи біоетики, які вимагають від лікаря особистої відповідальності за життя та здоров’я пацієнта.</p><p><strong>Висновки.</strong> Евтаназія і добре здійснювана паліативна опіка є не тільки різними – вони знаходяться в радикальній опозиції. Органи державного управління повинні подбати про відповідне законодавче врегулювання цієї проблеми, впроваджуючи замість евтаназії паліативну терапію – пом’якшення страждань невиліковно хворої людини.</p><p>Ключові слова: <strong>евтаназія, паліативне лікування, принципи біоетики.</strong></p>
38
Лешко, Христина. "МЕНЕДЖЕР З КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ ГОСТИННОСТІ." Економіка та суспільство, no. 33 (November 30, 2021). http://dx.doi.org/10.32782/2524-0072/2021-33-8.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано важливість стратегії КСВ для підприємств індустрії гостинності. Метою дослідження є визначення потреби посади менеджера з КСВ у підприємствах сфери гостинності. Проаналізовано зону відповідальності менеджера з КСВ. Виділено заробітну плату фахівця з КСВ у Європі. Розглянуто обов’язки менеджера з КСВ. Виокремлено основні професійні навички менеджера з КСВ, а саме: міжнародні стандарти щодо соціальної звітності; програмні документи щодо соціальної відповідальності; законодавство України та нормативні акти, що регламентують соціальні та трудові відносини; умови та особливості конкурентоспроможного функціонування підприємств різних форм власності; основні напрями маркетингової діяльності; стан та розвиток світової та вітчизняної економіки; напрямки інноваційної та інвестиційної політики; методологію аналізу ринкового середовища на мікроекономічному рівні; взаємозв'язок елементів внутрішнього та факторів зовнішнього середовища підприємства; екологічну компоненту соціальної відповідальності; законодавство України про охорону навколишнього середовища; перспективи та світові тенденції розвитку технології галузі, психологію управління та конфліктологію; інформаційні технології менеджменту та загальні закономірності взаємодії бізнесу та суспільства; ґенеза концепції корпоративної соціальної відповідальності (КСВ); роль етики бізнесу системі КСВ; етичні стандарти міжнародного бізнесу; склад соціальних інвестицій; механізм економічного регулювання корпоративної соціальної відповідальності; діловодство. Розкрито факт гендерності у цій професії. Проаналізовано дослідження Європейської асоціації професіоналів з питань сталого розвитку за підтримки KPMG та GreenFlex. Визначено основні тенденції розвитку КСВ та важливості навчання фахівців у питаннях соціальної відповідальності. Сформоване авторське трактування поняття менеджер з корпоративної соціальної відповідальності. Проаналізовано стратегію КСВ мережі готелів Hilton. Відповідальних за проєкти та звіти з КСВ у готелі Hilton. Досліджено проєкти та соціальні акції у готелях міжнародної мережі Radisson Hotel Group, а також хто їх розробляє та несе відповідальність за обізнаність працівників та стейкхолдерів у досягнені поставлених цілей.
39
ШИШАЦЬКА, Н. Ф. "РОЗВИТОК ОРІЄНТАЦІЇ СИСТЕМ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НА ПАЦІЄНТІВ." Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, no. 4 (March 13, 2015). http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2014.4.3526.
Full textAbstract:
<div><p><strong>Мета: </strong>вивчити та проаналізувати сучасні підходи до розвитку пацієнтоорієнтованих систем охорони здоров’я.</p><p><strong>Матеріали і методи.</strong> У ході виконання роботи використані наступні методи наукових досліджень: бібліосемантичний, контент-аналізу, структурно-логічного аналізу. Основою дослідження став системний підхід. Матеріалами дослідження були основні міжнародні документи із забезпечення прав пацієнтів у системах охорони здоров’я.</p><p><strong>Результати. </strong>Основними принципами системи охорони здоров’я, орієнтованої на пацієнтів, є: відповідність чинному законодавству; спрямованість на потреби пацієнтів, у тому числі інформування про їхні права та виключення усіх видів дискримінації; інтеграції різного виду медичних послуг; дотримання кодексу етичних норм; ефективна система контролю якості; можливість залучення громадян до організації медичної допомоги; взаємодія між постачальником і отримувачем медичних послуг; відповідність управління сучасним вимогам; високий рівень кваліфікації фахівців; доступність та якість медичних послуг.</p><p><strong>Висновки.</strong> Вказані принципи охоплюють практично все, що може бути передбачено в роботі системи охорони здоров’я, яка орієнтована на пацієнтів, однак на даному етапі розвитку вітчизняної системи охорони здоров’я впровадження цих принципів є складною проблемою.</p><p>КЛЮЧОВІ СЛОВА: <strong>система охорони здоров’я, що орієнтована на пацієнта, принцип.</strong></p></div>
40
Шевченко, Наталія, and Олена Рожкова. "РОЗВИТОК ОСОБИСТІСНО-ПРОФЕСІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ СПІВРОБІТНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ АПАРАТУ СУДУ." Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки, March 31, 2021, 113–24. http://dx.doi.org/10.31392/npu-nc.series12.2021.13(58).11.
Full textAbstract:
Статтю присвячено визначенню напрямів розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду на основі результатів емпіричного дослідження. Особистісно-професійний потенціал визначено як системне утворення, яке формується у людини як суб’єкта трудової діяльності, забезпечуючи його поступальний розвиток. Презентовано структуру особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду, що складається з когнітивного (професійні компетенції, система засвоєних особистістю знань), мотиваційного (індивідуальна система мотивів і смислів професійної діяльності – мотивація досягнення успіху; професійно-важливі якості працівника апарату суду – етична та нормативна відповідальність) та діяльнісного (вибір та реалізація певної лінії поведінки і вчинків у професійних ситуаціях – усвідомлена саморегуляція діяльності) компонентів. Результати вивчення комунікативної компетентності (когнітивний компонент) засвідчили, що в досліджуваних більш розвинутими є гностичний (рівень уявлень, знань) і конативний (уміння, навички) компоненти комунікативної компетентності; емоційно-мотиваційний компонент (емпатія, гуманістична настанова) розвинений в меншому ступені. Результати вивчення нормативної й етичної відповідальності (мотиваційний компонент) дозволили зробити висновок, що відповідальність досліджуваних до виконання будь-якої діяльності є вибірковою, а також заради прагнення підтримати певні встановлені норми і традиції. В процесі дослідження мотиваційного компонента зафіксовано переважання мотивації уникнення невдач. Отримані дані за діяльнісним компонентом засвідчили, що в більшості респондентів компоненти системи саморегуляції розвинені на високому і середньому рівнях. Сприяння розвитку особистісно-професійного потенціалу найбільш ефективно може реалізовуватися у формі психологічного супроводу, який повинен містити комплекс організаційних, психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на формування і розвиток у працівників професійно значущих особистісних якостей, компетенцій, власного ставлення до професійної діяльності. Визначено основні напрями діяльності практичного психолога з розвитку особистісно-професійного потенціалу співробітників апарату суду. Розвиток особистісно-професійного потенціалу повинен мати багатовекторний характер, враховувати визначені структурні компоненти, а також бути особистісно-зорієнтованим.
Література
Александров, Д.О. (2015). Альтернативні методи перевірки надійності персоналу на основі автоматизованої формалізованої методики скринінгової психодіагностики. Використання поліграфа в правоохоронній діяльності: проблеми та перспективи: матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 7–8 листоп. 2015 р.), (с. 63–66). Київ: Нац. акад. внутр. справ.
Аліманова, А.О. (2016). Підвищення рівня професійної компетентності працівників апарату суду. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «ПРАВО», 22, 202–205.
Дудченко, О.Ю. (2015). Правовий статус осіб, які займають адміністративні посади в суді. (Монографія). Харків : Право.
Зеер, Э.Ф., & Павлова, А.М. (2008). Теоретико-методологические основы оценки профессионально-личностного потенциала предпринимателей по ремесленным видам деятельности : Научн.-метод. разработка. Екатеринбург : ГОУ ВПО «Рос. гос. проф.-пед. ун-т».
Кочарян, И.А. (2008). Опросник диагностики личностного симптомокомплекса ответственности (ОДЛСО) и оценка его психометрических характеристик. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 807(40), 179–186.
Леонтьев, Д.А. (Ред.). (2011). Личностный потенциал: структура и диагностика. Москва : Смысл.
Моляко, В.О. (2004). Психологія творчості – нова парадигма дослідження конструктивної діяльності людини. Практична психологія та соціальна робота, 8, 1–4.
Моросанова, В.И. (2001). Индивидуальный стиль саморегуляции: феномен, структура и функции в произвольной активности человека. Москва : Наука.
Овсяннікова, О.О. (2016). Професійна етика суддів та працівників суду як чинник, що впливає на формування громадської думки. Підприємництво, господарство і право, 8, 196–200.
Павлова, А.М. (2004). Психологические особенности профессионально-личностного потенциала субъекта трудовой деятельности. (Дис. канд. психол. наук). Казань.
Поліщук, І.В. (2018). Механізми забезпечення розвитку професійного потенціалу державних службовців в Україні. (Дис. канд. наук з державного управління). Київ.
Помиткін, Е.О. (2015). Духовний потенціал особистості: психологічна діагностика, актуалізація та розвиток. Київ : Внутрішній світ.
Пономаренко, В.А. (2019). Психология духовности профессионала. Москва, Саратов: ПЕР СЭ, Ай Пи Эр Медиа.
Старинська, Н.В. (2017). Адаптаційний потенціал як чинник професійної самореалізації особистості. Психологія: реальність і перспективи, 8, 259–263.
Фетискин, Н.П., Козлов, В.В., & Мануйлов, Г.М. (2002). Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. Москва : Институт Психотерапии.
Холодная, М.А. (2019). Психология интеллекта. Парадоксы исследования (3-е изд.). Москва : Юрайт.
Черновський, О.К. (2015). Судова психологія: парадигма сучасного розвитку. (Дис. докт. юр. наук). Київ.
Черновський, О.К. (2014). Юридико-психологічна характеристика суб’єкта суддівської діяльності. Європейські перспективи, 2, 159–166.
Шевченко, Н.Ф., & Рожкова, О.О. (2020). Дослідження особливостей особистісно-професійного потенціалу співробітників державної служби апарату суду. Проблеми сучасної психології, 1(17), 69–77.
Шевченко, Н.Ф., & Шевчук, З.М. (2014). Духовний потенціал сучасної молоді. (Монографія). Запоріжжя : Запорізький національний університет.
Шпенова, П.Ю. (2019). Апарат суду в системі організаційного забезпечення судової діяльності. (Дис. канд. юр. наук). Харків.
Vernon, D. (2009). Human Potential: Exploring Techniques Used to Enhance Human Performance. London; New York : Routledge.
Weiner, Irving B., & Greene, Roger L. (2017). Handbook of Personality Assessment. New Jersey : Wiley.
41
Резвих, Євгенія. "ЗДАТНІСТЬ ДО ПРОГНОЗУВАННЯ ЯК УМОВА УСПІШНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДОРОСЛИХ." Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки, December 24, 2021, 74–86. http://dx.doi.org/10.31392/npu-nc.series12.2021.16(61).07.
Full textAbstract:
У статті презентовано результати теоретичного дослідження психологічних джерел з проблеми прогнозування професійної діяльності дорослих. Розкрито теоретико-методологічні положення вивчення прогнозування та життєвого прогнозування як психологічних феноменів у працях зарубіжних та вітчизняних психологів. Визначено зміст і сутність прогнозування діяльності та професійної діяльності людини. Виокремлено два етапи вивчення досліджуваної теми: класичний і сучасний. Представники класичної психології розкривають прогнозування діяльності людини в контексті її функціонування на сенсорному та розумовому рівнях психічного відображення. Сучасні психологи в своїх дослідженнях ставлять акцент на розвитку прогностичних здібностей і вмінь молоді та дорослих у процесі фахової підготовки. Зосереджено увагу на взаємозв’язку здатності дорослої особистості до прогнозування власного майбутнього, своїх життєвих цілей і планів з прогнозуванням її професійної діяльності. Доведено, що здатність до прогнозування є ключовою умовою успішної професійної діяльності особистості в дорослому віці. Емпірично виявлені психологічні особливості прогнозування життєвих і професійних планів дорослих та успішної їх реалізації. За результатами проведеного аналізу аналітичності, усвідомленості, гнучкості, перспективності та доказовості життєвого та професійного прогнозування встановлено, що в прогнозах на майбутнє аналітична функція дорослих обмежена, усвідомленість майбутнього пов’язана з причинно-наслідковими співвідношеннями, гнучкість цілей та планів визначає адаптивність до стрімких змін сьогодення, перспективність має темпоральні характеристики в життєвому просторі дорослих, а доказовість відображає процеси аналізу життєвих ситуацій минулого для здійснення більш точного прогнозу майбутнього. Констатовано, що лише високий інтегральний показник здатності до професійного прогнозування дорослих, може забезпечити успішність їх професійної самореалізації. Підкреслено значущість для подальшого вивчення процесу прогнозування професійної діяльності представниками різної статі.
Література
Абульханова-Славская, К. (1980). Деятельность и психология личности. Москва : Наука.
Анфалов, Е.В. (2016). К вопросу формирования рефлексивно-прогностической компетенции у обучающихся в военном вузе. I междунар. Науч. Конф. «аспекты и тенденции педагогической науки» (Санкт-петербург, 20-23 декабря 2016г.). (с. 175–178). Г. Санкт-петербург : Свое издательство.
Батраченко, І. (1996). Психологія розвитку антиципації людини. Дніпро : Своє видавництво.
Бестужев-Лада, И.В. (1982). Рабочая книга по прогнозированию. Москва : Мысль.
Блохіна, І.О. (2012). Психологічні чинники становлення професійно-етичних настановлень майбутніх фахівців з управління навчальними закладами. (Дис. канд. психол. наук). Київ.
Брушлинский, А.В. (1979). Мышление и прогнозирование. Москва : Мысль.
Булах, І. (2016). Психологія особистісного зростання підлітків: реалії та перспективи. Вінниця : Нілан-ЛТД.
Вірна, Ж.П. (2004). Мотиваційно-смислова регуляція у професіоналізації психолога. (Автореф. дис. доктора психол. наук). Київ.
Головаха, Е.И., & Панина, Н.В. (2002). Психология человеческого взаимопонимания. Киев : Институт социологии НАН Украины.
Гріньова, О. (2018). Психологія проектування життєвого шляху: юнацький вік. Київ : Нілан-ЛТД.
Захаров, А.В. (2009). Формирование прогностических умений студентов педагогического вуза: на материалах изучения дисциплин психолого-педагогического цикла. (Дис. канд. пед. наук). Ишим.
Кошонько, Г.А. & Поробок, О.О. (2018). Прогностичні вміння в структурі професійної діяльності майбутніх психологів. Збірник наукових праць національної академії державної прикордонної служби україни. Серія: Психологічні науки, 2, 130–142. Режим доступу: http://elar.khnu.km.ua/jspui/handle/123456789/6811
Краева, М.Ю. (1999). Динамика прогностических способностей у студентов психологов в образовательном процессе вуза. (Дис. канд. психол. наук). Астрахань.
Ломов, Б.Ф., & Сурков, Е.Н. (1980). Антиципация в структуре деятельности. Москва : Наука.
Ляхова, М. (2010). Психологические составляющие жизненной стратегии личности. Вестник КЕМГУ, 3(43), 83–90.
Максименко, С. (2010). Прогнозування розвитку особистості як наукова проблема. Наук. Вісник миколаївського держ. Пед. Ун-ту ім. В.О. Сухомлинського, 2 (5), 3–19.
Помиткіна, Л. (2013). Психологія прийняття особистістю стратегічних життєвих рішень. (Монографія). Київ : Видавництво Національного авіаційного університету. Кафедра.
Регуш, Л.А. (2003). Психология прогнозирования: успехи в познании будущего. Санкт-петербург : Речь.
Соколова, Н.Ф. (2004). Формирование прогностических умений у студентов колледжей в условиях дистанционного обучения математике. (Автореф. дис. канд. пед. наук). Москва.
Чернобровкіна, В. (2012). Психологія особистісної свободи: монографія. Луганськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка».