Academic literature on the topic 'Діяльність місцевого суду'

Швидкий та ефективний розгляд справ господарськими судами є однією з основних переваг діяльності ланки господарського судочинства. Проте із запровадженням карантинних обмежень на всій території України органи судочинства не стали винятком та обмежили доступ громадян до приміщень судів. Проте попри будь-які обмеження суди не можуть повністю зупинити свою діяльність. Тому набуло актуальності питання впровадження електронного правосуддя. Досліджуване питання не є новим для України. Так, нова редакція Господарського процесуального кодексу України та інших процесуальних кодексів, прийнята в 2017 році, започаткувала введення в Україні безконтактного розгляду справ. Платформою, яка має забезпечити можливості дистанційного розгляду справ, стала Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система, але день її введення в дію відтерміновано. Саме введення карантинних обмежень та обговорення можливостей щодо декількох хвиль розповсюдження коронавірусної хвороби вивело досліджуване питання на одне з головних місць. При цьому юридична спільнота вже тривалий час користується окремими елементами електронного правосуддя: участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, направлення документів до суду з електронним цифровим підписом, користування порталом Судова влада України тощо. З урахуванням можливостей, які отримує суд та учасники судового процесу при використанні інструментів безконтактного спілкування, у статті наведені позитивні риси запровадження електронного правосуддя в України. До таких рис можна віднести створення єдиної системи електронного документообігу; розвиток взаємодії між судом та органами влади, місцевого самоврядування, органами примусового виконання судових рішень; скорочення строків вирішення спорів і зменшення витрат, пов'язаних із розглядом справ, які передані на розгляд до господарського суду. Тому електронне правосуддя має великі перспективи та можливості, які дозволять зробити суд більш доступним для сторін спору.

Стаття присвячена вивченню проблем законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що, незважаючи на значну кількість публікацій та наукових праць, окремі актуальні питання, які стосуються філософсько-методологічного обґрунтування та законодавчого врегулювання процесу й правил реалізації Конституційним Судом України (КСУ) функції забезпечення верховенства Конституції на всій території Української держави, все ще лишаються малодослідженими. Мета статті полягає у тому, щоб вивчити проблеми законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі; окреслити шляхи та засоби подолання проблем законодавчого врегулювання діяльності КСУ, зокрема й тих, що пов’язані з доказуванням у конституційному судовому процесі. Автор звертає увагу на певний юридичний казус, який має місце у чинній Конституції України. Йдеться про те, що, з одного боку, згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України діяльність КСУ повинна бути зорієнтована на дотримання принципу верховенства права, а з другого – на гарантування верховенства Конституції України (ч. 2 ст. 8). Однак, як наголошує автор, принцип верховенства права та верховенства конституції не є тотожними, як не є тотожними право та конституція. Окрема частина статті присвячена de facto виключенню юридичних осіб публічного права, до яких, зокрема, належать місцеві ради, які утворені територіальними громадами, та певні інститути громадянського суспільства, з кола суб’єктів звернення до КСУ. Пропонується внести зміни до статей 147 та 150 Конституції України, додавши до повноважень КСУ тлумачення законів України конституційними поданнями органів місцевого самоврядування та громадських організацій, які є юридичними особами публічного права. Автор вважає необхідним також здійснити низку заходів щодо створення сучасної системи нормативно-правого забезпечення реалізації КСУ своїх функцій у галузі гарантування верховенства конституційних засад, принципів та загальнолюдських цінностей, проголошених Основним Законом України як демократичної, правової та соціальної держави. Зокрема, пропонується за аналогією із законодавством, яким врегульовано діяльність судів загальної юрисдикції, а також за прикладом Республіки Грузія, роз робити та прийняти окремі закони з питань: по-перше, статусу конституційної юрисдикції та суддів КСУ; по-друге, повноважень КСУ та порядку звернення до нього; по-третє, конституційного судового процесу. Порушується питання, пов’язане з поновленням справедливості щодо осіб, чиї права або свободи, гарантовані Конституції України, було порушено унаслідок застосування актів або дій із боку органів державної влади, що є вкрай актуальним у зв’язку з запровадженням інституту конституційної скарги. Констатується, що Конституція України не відносить до повноважень КСУ оцінку рівня впливу положень закону, визнаного неконституційним, на рішення суду загальної юрисдикції та не передбачає автоматичного його скасування.

Стаття присвячена висвітленню основних напрямів і практичних заходів щодо запобігання та подолання про­тидії розслідуванню підкупу медичних працівників. Визначено, що протидія розслідуванню підкупу медичних працівників є діяльністю суб’єктів підкупу медич­ного працівника, а також будь-яких інших заінтересованих осіб зі створення у будь-якій формі перешкод у вияв­ленні її ознак та провадженні всебічного, повного і неупередженого досудового розслідування такого роду кримі­нальних правопорушень. Констатовано, що суб’єктами протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути: 1) підо­зрювані; 2) родичі, знайомі підозрюваних; 3) захисники; 4) потерпілі, свідки; 5) особи, які здійснюють і залучені до проведення досудового розслідування (слідчі, спеціалісти, експерти тощо); 6) керівники органу досудового роз­слідування, прокурори, судді, службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування. Аргументовано, що форми протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути класифіко­вані за часом на: а) протидію з моменту вчинення підкупу медичного працівника до внесення відомостей про це до ЄРДР; б) протидію з моменту внесення відомостей про підкуп медичного працівника до ЄРДР і до скеруван­ня прокурором обвинувального акта з додатками до суду. Натомість за спрямованістю протидія розслідуванню підкупу медичних працівників буває скерованою проти: а) виявлення ознак підкупу медичного працівника; б) встановлення предмету та розміру неправомірної вигоди; г) розкриття кримінального правопорушення «на гарячому»; д) доведення винуватості особи. Зазначено, що механізм протидії розслідуванню підкупу медичних працівників охоплює два елементи: а) діяльність з приховування слідів кримінального правопорушення і вплив на джерела криміналістично значи­мої інформації до виявлення ознак вчиненого кримінального правопорушення; б) діяльність, спрямована безпосе­редньо на перешкоджання провадженню досудового розслідування. Обґрунтовано, що під час розслідування підкупу медичних працівників про ознаки протидії можуть свідчити такі обставини: заявлення необґрунтованих клопотань і подання необґрунтованих скарг; значні відмінності у змі­сті показань потерпілого та підозрюваного; зміна показань свідком на користь підозрюваного; відмова учасника кримінального провадження прибути за викликом слідчого; відмова у наданні предметів і документів, що мають значення для кримінального провадження, на вимогу слідчого. Стверджується, що заходи подолання протидії розслідування медичних працівників мають як нормативний (кримінальний процесуальний і кримінально-правовий), так і організаційно-тактичний характер. Для ефектив­ного подолання протидії розслідуванню підкупу медичних працівників необхідно застосовувати комплексний підхід, що передбачає поєднання обох груп заходів.

На практиці нині відсутні єдині підходи до порядку встановлення та оцінки наявності порушеного законного інтересу осіб при зверненні до суду, що зумовлює різні підходи правозастосування в реалізації права на його судовий захист. Діяльність суду в цих умовах наражається на справедливу критику щодо незабезпечення ефективного судового захисту передусім через недостатню вмотивованість і непослідовність у вирішенні цих питань. Тому цілком обґрунтованою є необхідність дослідження змісту поняття “інтерес” як об’єкта судового захисту задля формування єдиної правозастосовної практики. Метою статті є встановлення змісту поняття “інтерес” фізичних та юридичних осіб як об’єкта судового захисту в адміністративному судочинстві. Проаналізовано вживання терміна “інтерес” у Конституції та законах України. На підставі цього аналізу зроблено висновок, що законодавець не надав юридично-змістової характеристики поняттям “інтерес”, “законний інтерес”, “охоронюваний законом інтерес” тощо. Встановлено, що в окремих випадках поняття “інтерес” можна поділити за суб’єктною чи предметною ознаками; здійснено класифікацію видів інтересу за вказаними характеристиками. Конституцією України не визначений вичерпний перелік інтересів громадян, а тому він може бути розширений законодавцем у законах України та підзаконних актах, зокрема тими, які захищаються законом. Незважаючи на те, що “інтерес” є однією з категорій, які достатньо широко застосовується у законодавстві України, він, з огляду на багатоаспектність, має безліч варіантів трактування. У зв’язку з цим, окрім юридичного, проаналізовано етимологічний, загальносоціологічний і психологічний зміст поняття “інтерес”. Крім цього, з’ясовано зміст поняття “охоронюваний законом інтерес”, а також співвідношення інтересу члена громади та органів місцевого самоврядування. Визначено способи захисту інтересів позивача в адміністративному судо чинстві. Заінтересована особа має право звертатися до суду за захистом не будь-якого, а виключно легітимного інтересу, тобто такого, що не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Наявність конфлікту (конкуренції) інтересів сторін у спорі не свідчить про нелегітимність їхніх інтересів. Запропоновано під “інтересом” фізичних та юридичних осіб, який є об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України), вважати усвідомлене та виражене прагнення до користування конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом; зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Встановлено ознаки, яким повинен відповідати “інтерес”, щоб він міг бути об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві, а саме: усвідомлене та виражене, зокрема у позовній заяві, прагнення; такий інтерес повинен перебувати у логічно-смисловому зв’язку з суб’єктивними правами; суб’єктивними правами прямо не опосередковується, тобто виходить за їхні межі; не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, тобто відповідає ознаці “легітимності”; метою судового захисту інтересу є задоволення саме індивідуальних потреб; порушенням інтересу особи їй може бути завдано шкоди. Зроблено висновок, що у зв’язку з відсутністю правового врегулювання певного інтересу скаржника, або встановлених нормами права меж поведінки відповідача, факт наявності інтересу особи-позивача слід встановлювати у кожному конкретному випадку, якщо інше прямо не передбачено законом (як, наприклад, у випадку уточнення виборчих списків).

У статті проаналізовано засади правового забезпечення впровадження та функціонування сучасних інформаційних процесів в інституційній та управлінській діяльності АРМА. Механізм виявлення, розшуку та управління активами – це публічні функції, реалізація яких є неможливою без таких процесів інформаційної діяльності, як: створення, обмін та поширення інформації; захист відомостей та даних, що охороняються законом; адміністрування даних, оцифровування відомостей; аналіз та статистика тощо. Діяльність АРМА є одним із ключових елементів антикорупційного механізму як з метою протидії корупції, так і ліквідації її негативних наслідків. Процедури виявлення, розшуку та управління активами здійснюються в межах невід’ємної інформаційної діяльності, яка водночас супроводжує внутрівідомчі управлінські процеси. Одним із ключових принципів реалізації державної політики менеджменту корупційних активів у діяльності АРМА є широкі повноваження щодо: отримання, обробки та розголошення інформації про активи; доступу до інформаційних ресурсів, у тому числі тих, які містяться у розпорядженні суб’єктів іноземної юрисдикції; забезпечення відповідними обов’язками органів влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб надавати інформацію, а також механізмами примусу у разі ненадання інформації; широкого поінформування громадськості про факти та процедури арешту активів у кримінальних провадженнях; обробки інших відомостей у сфері кримінального процесу, які потребують захищеності та безпеки; узагальнення та оперативного обміну інформацією щодо активів, одержаних злочинним шляхом. Інформаційна діяльність АРМА є різнотиповою та включає: накопичення, структурування інформації; здійснення відборів необхідних даних у розрізі конкретно заданого критерію пошуку; проведення моніторингу внесення, коригування та видання даних; контроль та порівняння показників роботи відділу, виконавців; автоматизацію формування довідок, звітів; ведення статистики та обліку кореспонденції; забезпечення цілісності та достовірності інформації тощо. Адміністрування Єдиного реєстру арештованих активів – це спеціальний вид складної інформаційної роботи, що потребує спеціального нормативного забезпечення у формі окремого Положення про Єдиний реєстр арештованих активів. Досягнення високих показників під час виявлення, розшуку та управління активами, а також їх повернення з іноземних юрисдикцій у взаємодії з органами досудового розслідування, слідства та суду, іноземними партнерами, а також бізнес-спільнотою, громадянами вимагає від АРМА впровадження не тільки сучасних інформаційних технологій, їх обслуговування, а й якісного інформаційно-правового забезпечення зазначених процесів.

Актуальність статті полягає в тому, що норми права регулюють майже всі сфери суспільного життя, в тому числі закріплюють основоположні права і свободи, що виникають у осіб у зв’язку з їх участю у різних видах правовідносин. В контексті викладеного сфера реалізації державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави не є виключенням, з огляду на те, що механізм забезпечення адміністративно- правових відносин, що функціонує в цій сфері, включає власні специфічні гарантії. Саме останні забезпечують стабільний розвиток адміністративно-правових відносин у сфері реалізації державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави, а тому їх встановлення є обов’язковим компонентом державної політики в зазначеній сфері. Зазначено, що правові гарантії набувають специфічних рис в залежності від виду правовідносин, учасниками яких є відповідні суб’єкти, а також від сфери, в якій такі правовідносини виникають. У зв’язку з чим виокремлено ознаки адміністративно-правових відносин щодо реалізації державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави. Під гарантіями прав учасників адміністративно-правових відносин щодо реалізації державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави запропоновано розуміти сукупність нормативно-закріплених положень, що забезпечують можливість уповноважених суб’єктів, які вступають у адміністративно- правові відносини в сфері забезпечення економічної безпеки держави, зокрема з приводу формування та реалізації державної політики, охороняти та захищати власні права та безперешкодно здійснювати професійну діяльність, отримувати належне матеріально-технічне забезпечення, приймати нормативні та управлінські рішення; здійснювати заходи організаційного характеру та звертатися за захистом свої прав до суду. Запропоновано класифікацію гарантій прав учасників адміністративно- правових відносин щодо реалізації державної політики у сфері забезпечення економічної безпеки держави за такими критеріями: - сферою дії: загальні, якими користуються всі без виключення учасни- ки вказаних правовідносин, і спеціальні, які характерні для окремих суб’єктів (прийняття обов’язкових до виконання рішень, незалежність при здійсненні власної професійної діяльності та прийняття рішень тощо); - в залежності від суб’єкта, якому належить така гарантія: гарантії прав вищих органів державної влади, центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інституцій громадянського суспільства; - змістом (характером) юридичних гарантій: а) нормативні; б) організаційні; в) матеріально-технічні; г) правоохоронні.

Мішина Н. В. Адміністративно-правові проблеми державного контролю. – Стаття. Однією з основних форм здійснення державної влади завжди був і залишається дер- жавний контроль. Завдяки такому виду контролю забезпечується ефективне функціо- нування підконтрольних суб’єктів, дотримання Конституції України 1996 року, законів і підзаконних актів тощо. Публічне адміністрування, безперечно, не може існувати без державного контролю. Метою статті є визначення адміністративно-правових проблем державного контролю (на матеріалах державного контролю за органами місцевого самоврядування в Україні й у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії). Зазначено, що одним із факторів, які визначають ступінь самостійності органів місцево- го самоврядування та їх посадових осіб, є вироблена державою політика щодо здійснення контролю за їх діяльністю. Але в Україні їй бракує чіткості й послідовності. Підкреслено, що в цілому в українському законодавстві інститут державного контр- олю за діяльністю органів місцевого самоврядування врегульовано недостатньо повно. Крім того, норми інституту не систематизовані, часто суперечать одна одній, через не- чіткі формулювання ускладнюється розуміння змісту норм суб’єктами муніципального права й виникають питання про відповідність їх Конституції України. У такому випадку до вирішення конфлікту норм часто залучаються судові органи в цілому й Конституцій- ний Суд України зокрема. Наголошується, що класифікація державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування залежно від приналежності органів, які здійснюють контроль, до певної гілки державної влади, дискусійна. Резюмовано, що судовий контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні натепер є менш ефективним видом державного контролю. У Сполученому Ко- ролівстві судовий контроль, як і парламентський, набагато ефективніший за контроль ад- міністративний: визнані джерелами муніципального права судові прецеденти й традицій- но сильна судова влада зумовлюють його жорсткість. Підвищення ефективності судового контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні можливо одночасно з підвищенням правової культури громадян і створенням механізмів ефективної реалізації судових рішень

Становлення інституту адвокатури в Україні на сучасному етапі характери зується запровадженням адвокатської монополії на певні види правових послуг, зокрема на здійснення представництва іншої особи в суді, а також на захист від кримінального обвинувачення. І якщо стосовно останнього не виникає сумнівів і заперечень, то здійснення виключно адвокатом представництва іншої особи в суді викликає жваву дискусію як серед науковців, так і практиків, яка загострилася через законодавчі спроби конституційних змін щодо скасування адвокатської монополії на представництво іншої особи в суді. Метою статті є аналіз правового забезпечення адвокатської монополії в Україні на представництво іншої особи в суді на сучасному етапі становлення інституту адвокатури, висвітлення причин і тенденцій законодавчого забезпечення адвокатської монополії на такий вид правничих послуг, а також викладення власного бачен ня перспектив правового забезпечення обмеження такої монополії як способу державного регулювання права на доступ до суду відповідно до потреб і ресурсів суспільства й окремих осіб. Встановлено, що сучасний стан запровадження адвокатської монополії в Україні характеризується дискурсом щодо здійснення виключно адвокатом представництва іншої особи в суді, а також законопроєктною діяльністю, що свідчить про відсутність чіткого законодавчого бачення різниці між правовою та професійною правничою допомогою; неврахування принципу правової визначеності, рівності та справедливості у сфері реалізації права щодо запровадження, обмеження і скасування адвокатської монополії на представництво іншої особи в суді, а також можливостей держави у сфері правового забезпечення права на доступ до суду. З’ясовано, що сучасні тенденції у сфері досліджуваних питань зводяться до законопроєктних напрацювань щодо скасування адвокатської монополії та розширення можливостей самопредставництва юридичних осіб з метою уникнення виконання конституційної норми про представництво юридичних осіб у суді виключно адвокатом. Доведено підставність перспективного збереження конституційного положення про виключне представництво адвокатом іншої особи в суді як одну з гарантій забезпечення гарантованого Конституцією України права кожного на професійну правничу допомогу. Запропоновано конституційно закріпити можливість визначення законом винятків виключного представництва адвокатом іншої особи в суді як проєкцію державного регулювання права на доступ до суду відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб, а також використання потенціалу прокуратури поза межами сфери кримінальної юстиції, при вирішенні питання представництва інтересів держави в суді у разі невиконання органом державної влади чи органом місцевого самоврядування своїх повноважень щодо захисту інтересів держави через неспроможність забезпечити представництво таких інтересів у суді адвокатом.

У статті досліджено зміст адміністративно-правової процедури формування списку присяжних, висвітлено основні концепції адміністративно-правової процедури, проведено розмежування категорій формування списку присяжних та суду присяжних; з’ясовано правові засади, що визначають структуру цих процедур за чинним зако­нодавством, іноземним досвідом та у проєктах законів. Встановлено, що процедура формування суду присяжних - це нормативно визначена процесуальна діяльність суду та учасників судового процесу, спрямована на виявлення обставин, що виключають участь присяжного із затвердженого відповідними місцевими радами списку, у розгляді конкретної справи та включення його до скла­ду суду присяжних, зафіксованого у протоколі судового засідання. У результаті проведеного дослідження виокремлено ознаки адміністративної процедури формування списку присяжних: за змістом це послідовно здійснювана діяльність органів публічної адміністрації, розгляд та вирішен­ня індивідуальних адміністративних справ, не пов’язаний з розглядом суперечок або застосуванням заходів при­мусу, тобто має безспірний характер; в її процесі реалізується публічний інтерес щодо забезпечення участі народу у здійсненні правосуддя через присяжних, тобто має публічний характер; визначений адміністративно-право­вими нормами; метою є формування списку присяжних, індивідуальний характер, оскільки рішення внесення особи до списку присяжних стосується конкретної особи; має етапний характер; внесення даних осіб, що відпові­дають вимогам, до списку присяжних та затверджується місцевими чи обласними радами; реалізуються в межах адміністративно-правових відносин, що виникають між органами публічної адміністрації, - органами місцево­го самоврядування, територіальними управліннями Державної судової адміністрації України та громадянами. Запропоновано поняття «процедура формування списку присяжних».

Масштабні зміни у суспільному житті, які мають стати наслідком нового політичного курсу, спрямованого на подолання корупційних явищ і дисбалансу у правоохоронній діяльності, удосконалення правозахисної сфери, реалізацію завдань правосуддя, можливі за умови проведення системних реформ. Активна законо творча діяльність вимагає ретельного дослідження стану законодавства та змісту законопроєктних ініціатив із позицій теорії та практи ки, зарубіжного досвіду задля вироблення ґрунтовних рекомендацій у цій сфері. Метою статті є всебічний аналіз конституційно-правового регулювання адвокатури України у нових суспільно-політичних умовах, вивчення наукових джерел і відповідних проєктів законодавчих актів у досліджуваній сфері та вироблення науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність, практики його застосування. Наголошується, що однією з найважливіших проблем адвокатури на сучасному етапі судово-правової реформи є визначення того обсягу реформування, який дійсно є необхідним для належної реалізації функцій адвокатури. Висловлено аргументи на користь позиції, що чинне законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність переважно відповідає міжнародним стандартам у цій сфері. Водночас практичні проблеми здійснення адвокатської діяльності та організації адвокатури дають змогу сформулювати напрями подальшого розвитку законодавства, беручи до уваги реальні потреби суспільства у сфері надання професійної правничої допомоги та гарантій адвокатської діяльності. Саме з цих позицій надано оцінку законо проєктним пропозиціям і шляхам подальшого вдосконалення діяльності адво катури. Підтримано законодавчу ініціативу про розширення можливостей самопредставництва органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення в суді. З критичних позицій оцінено пропозицію скасування у тексті Конституції України виключного права на представництво адвокатами осіб у судах; виключення із Зако ну України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” вимог щодо несуміс-ності, запровадження діяльності адвоката за трудовим договором, притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності виключно за діяння, вчинені під час здійснення адвокатської діяльності, віднесення Єдиного реєстру адвокатів України до системи публічних реєстрів та зміна його назви; спрощення процедури порушення кримінального провадження щодо адвокатів. Висловлено пропозиції стосовно подальших напрямів удосконалення організації та діяльності адвокатури, насамперед щодо посилення незалежності адвокатури та гарантій адвокатської діяльності. Зауважено, що оновлення законодавства про адвокатуру потребує кореляції, з огляду на досвід функціонування адвокатури в Україні та європейських державах, тенденцій розвитку адвокатської діяльності у сучасному світі.

Дисертаційне дослідження присвячено розкриттю актуальної сутності та особливостей адміністративно-правових засад контролю за діяльністю місцевих судів в Україні. Визначено загальну сутність, об’єкт, предмет і соціально-правове значення контролю за діяльністю місцевих судів. Конкретизовано мету, завдання, функції та систему принципів досліджуваного контролю. Уточнено чинну національну нормативно-правову базу здійснення контролю за діяльністю місцевих судів. Окреслено систему суб’єктів такого контролю, а також з’ясовано форми, процедури та методи їх діяльності. Виокремлено основні актуальні проблеми здійснення контролю за діяльністю місцевих судів, в результаті чого сформульовані конкретні пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства задля вирішення виявлених проблем. Розроблено текст проєкту закону України: «Про контроль за діяльністю суду», як спеціального законодавчого акту, що комплексно регулюватиме контроль за діяльністю судів загалом та місцевих судів. Обґрунтовано створення та прийняття проєкту Закону України «Про вдосконалення діяльності системи правосуддя», що передбачатиме внесення змін до чинного законодавства. Диссертационное исследование посвящено раскрытию актуальных административно-правовых основ контроля за деятельностью местных судов в Украине. Определены общая суть, объект, предмет и социально-правовое значение контроля за деятельностью местных судов. Конкретизированы цель, задачи, функции и система принципов исследуемого контроля. Уточнена действующая национальная нормативно-правовая база осуществления контроля за деятельностью местных судов. Очерчена система субъектов такого контроля, а также выяснены формы, процедуры и методы их деятельности. Впервые комплексно охарактеризованы понятие и социально-правовое значение контроля за деятельностью местных судов, как систематической деятельности субъектов контроля, которая, не нарушая независимость суда, направляется на: получение необходимой информации о состоянии выполнения местными судами организационных задач и функций; своевременное выявление пробелов и нарушений, детерминант, которые обуславливают нарушения в деятельности суда; оптимальное устранение, предотвращение отклонений (их причин) в деятельности местных судов от установленной нормы. Определена актуальная система субъектов осуществления контроля за деятельностью местных судов, которую составляют субъекты, осуществляющие внутренний (субъекты системы правосудия) и внешний (субъекты, находящиеся вне системы правосудия) контроль за деятельностью местных судов. Обосновано, что в общем смысле цель исследуемого контроля проявляется в выявлении недостатков организационной (внепроцессуальной) деятельности местных судов и их исправлении. Задачами контроля являются: установление текущего состояния, качества, эффективности выполнения работниками аппарата суда и судьями возложенных на них административных задач, функций, реализации ими собственных прав; наблюдение за соблюдением в суде прав, свобод и законных интересов работников аппарата суда и судей; уменьшение объема латентности правонарушений в местном суде и другие. Функциями являются: информационная, диагностическая, стабилизирующая, предотвращающая, мобилизующая и воспитательная. Доказано, что объектом данного контроля является осуществляемая в рамках определенных полномочий представительная, нормотворческая, распорядительная, контрольная, координирующая, ресурсно-обеспечительная и кадровая, антикоррупционная, инновационная и прочая деятельность местного суда в целом и его подразделений и кадрового состава, в частности. Предметом такого контроля выступают: решения и действия местного суда (должностных лиц и кадрового состава суда в целом); характеристики и последствия совершения этих действий (принятия решения). Установлено, что принципами исследуемой контрольной деятельности являются: 1) общеправовые принципы: верховенства права, законности, гуманизма, справедливости, правового равенства; 2) отраслевые качественно-функциональные принципы (как специальные принципы контроля): прозрачности; добродетели; беспристрастности; профессионализма; стабильности; оперативности; обоснованности и определенности; действенности, результативности и эффективности; подотчетности гражданам; 3) особые принципы: недопущение вмешательства в процесс правосудия; недопустимости подчинения судей субъектам контроля. Выделены основные актуальные проблемы осуществления контроля за деятельностью местных судов, в результате чего сформулированы конкретные предложения по совершенствованию действующего законодательства для решения выявленных проблем. Разработан текст проекта закона Украины: «О контроле за деятельностью суда», как специального законодательного акта, комплексно регулирующего контроль за деятельностью судов в целом и местных судов в частности. Обосновано создание и принятие проекта Закона Украины «О совершенствовании деятельности системы правосудия», предусматривающего внесение изменений в действующее законодательство. The thesis focuses on the conceptual definition of the administrative and legal grounds for controlling the activities of local courts in Ukraine, as well as the formulation of proposals and recommendations for improving the relevant legal regulation. The study defines the essence and discloses the meaning of control over the local courts activities, describes the goals, objectives, and functions, outlines the system of relevant principles. The regulatory framework and subjects of control over the local courts’ activities have been determined. A general description of the object and the subject, forms, procedures, and methods of the control under investigation has been provided. The last section summarizes the current administrative and legal problems of controlling the activities of local courts and identifies prospective ways to improve the administrative legislation governing the relevant area of legal relations. The directions for improving the administrative legislation governing the control over the local courts’ activities are substantiated, and appropriate specific proposals are formulated. The text of the draft Law of Ukraine “On control over the activities of the court”, as a special legislative act, has been developed to regulate comprehensively the control over the activities of courts in general and the local ones. The creation and adoption of the draft Law of Ukraine “On improving the activities of the justice system” was substantiated, providing for amendments to the legislation.