Journal articles on the topic 'Думка наукова'

В оглядовій статті досліджуються питання організації та досвіду наукової діяльності кафедр дошкільної педагогіки в закладах вищої педагогічної освіти України. Проаналізовано стан професійної діяльності колективу та очільників кафедр дошкільної ланки закладів вищої педагогічної освіти. Висвітлено наукові доробки в рамках окресленої проблеми та схарактеризовано еволюцію наукової думки. Акцентовано увагу на тих питаннях, які залишилися поза увагою вітчизняних дослідників на науковців сьогодення. Наголошено, що в науково-педагогічній літературі висвітлено окремі аспекти становлення й розвитку кафедр дошкільної педагогіки у структурі закладів вищої педагогічної освіти. Зазначено, що відсутність об’єктивної інтерпретації специфіки становлення й розвитку кафедр дошкільної освіти в системі вищої освіти України не дозволяє відтворити цілісну картину щодо особливостей їх розвитку, що спонукає до здійснення більш детального історико-педагогічного дослідження з метою вивчення науково-педагогічного досвіду із подальшим упровадженням його конструктивних ідей, що мають прогностичне значення. Зауважено, що за останні десятиріччя українська історико-педагогічна наука, зокрема дошкільна, переживає складні, суперечливі трансформації: відбуваються переосмислення наукових парадигм, а отже, й пошуку нових теоретико-методологічних орієнтирів. Акцентовано увагу на тому, що зростає потреба в оновленні змісту та напрямів наукової діяльності кафедр дошкільної педагогіки, що зафіксовано у відповідних законодавчих документах. Наголошено, що розвиток історико-педагогічної науки має практико орієнтовану спрямованість на очільника, тобто лідера, діяльність якого відповідає завданням удосконалення системи вищої освіти та дошкільного виховання у питаннях, окреслених в Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року. Ключові слова: кафедра дошкільної педагогіки; завідувач кафедри, наукова думка; історико-педагогічний аналіз; науково-дослідницький потенціал, заклад вищої освіти.

У статті розкрито досвід інтерпретації ідей гуманізму в сучасній українській науковій думці. Охарактеризовано ідеї, концепції та праці вітчизняних учених. Велику увагу в роботі приділено текстологічному аналізу історіографічних джерел. У процесі аналізу виявлено характерні риси та особливості дослідження у сфері методологічної парадигми, прийомів аналізу джерел, інтерпретації фактів. Творчість кожного дослідника розглянуто як унікальне явище, і в той самий час розуміється як складова всього процесу – розвитку історичної науки. Узагальнюється в даному випадку не тільки результат виявлення подібних елементів концепцій і нюансів методології, але і моменти зміни сформованих концепцій, прагнення історика до оригінальності, самостійності в методології дослідження, прагнення самореалізуватися, тобто все те, що пов’язано з творчою індивідуальністю. Етапи вивчення історіографії італійського гуманізму співвідносяться нами з періодизацією дослідження Ренесансу, починаючи з кінця XIX в., Періоду, в який даються перші характеристики досліджень із проблематики італійського Відродження. Закінчуючи історіографічний огляд, можна констатувати, що в останнє десятиліття помітно підвищився інтерес до проблем ідеології Ренесансу, проте до цих пір не створено узагальнюючої роботи, що відбиває розвиток історичної думки з даної проблеми за весь період вивчення італійського Відродження. Крім того, в історіографічних роботах узагальнюючого характеру не приділяється уваги науковцям філологам і філософам – дослідникам літератури Ренесансу. Наразі заново відкриваються імена істориків, які постраждали в 20-30-і рр. Їх твори теж не потрапили до ранніх історіографічних робіт.

Мета статті – обґрунтувати проблемні питання масової культури, висвітлити головні підходи щодо вивчення її проблематики та виокремити напрямки щодо теоретичного осмислення масової культури. Методологія дослідження полягає в застосуванні компаративного, історико-логічного, аналітичного методів. Зазначений методологічний підхід дозволяє розкрити та піддати аналізу теорії осмислення масової культури, підходи щодо вивчення її проблематики. Зроблено спробу висвітлити в рамках загальної культури феномен масової культури, який, перебуваючи у процесі постійного динамічного розвитку, трансформується та змінюється, відкриває нові явища й особливості проявів складної соціокультурної системи сучасності. Проте недостатня розробленість проблеми у науці робить деякі положення дискусійними, розв’язання яких є важливим для сучасного культурного життя. Неоднозначність підходів, що стосуються загальних принципів вивчення самої сутності поняття «масова культура», додає певної складності і значущості цій проблематиці. Сучасна наукова парадигма визначає три головних підходи щодо вивчення проблематики масової культури. Виокремлюємо декілька напрямків щодо теоретичного осмислення масової культури: теорії масової культури, що розглядається як культура «масового суспільства»; наукові дослідження Франкфуртської школи; структуралістські теорії; марксистські і неомарксистські теорії; теорія фемінізму; постмодерністські теорії. Сьогоднішня наукова думка розглядає масову культуру не лише як домінування ситуації конформізму індивіда та суспільства в цілому, а скоріше компонентою загальних соціокультурних процесів у їх загальній динаміці. Наукові напрями, окрім постмодерністської теорії, певним чином спираються на використання дихотомії «елітарне- масове» у різних варіантах. Принципи теоретичних і практичних трансформацій моделі сучасної культури, за постмодерністською науковою думкою, безумовно, претендують у цьому контексті на певну наукову оригінальність, і постмодерний підхід до вивчення сучасних соціокультурних явищ представляється досить плідним для формування сучасного наукового знання. Kлючові слова: масова культура, культура «масового суспільства», проблематика, підходи до вивчення, напрямки осмислення, франкфуртські, структуралістські, марксистські і неомарксистські, феміністичні, постмодерністські теорії.

У статті проаналізовано сучасні умови децентралізації та організаційно правові форми стійкого розвитку регіонів України в контексті вивчення світового досвіду, обґрунтовано можливі шляхи подолання регіональних диспропорцій. Державне управління в сучасній Україні є складним і відносно новим явищем, на дослідження виникнення та перспектив розвитку якого спрямовує зусилля вітчизняна та зарубіжна наукова думка. Особливе місце у статті займає науковий пошук значної кількості сучасних дослідників проведено аналіз теоретико-методологічних засад становлення системи фінансового забезпечення місцевого самоврядування в умовах переходу до децентралізації державного управління. У зв’язку із цим особливої актуальності набуває проблема визначення ролі децентралізації у формуванні засад фінансового забезпечення місцевого самоврядування. Обґрунтовано важливість децентралізації у процесі реформування місцевого самоврядування. Розглянуто шляхи впровадження децентралізації в сучасній Україні. Проаналізовано й узагальнено наукові підходи до визначення змісту та ролі децентралізації у ринковій економіці.

У статті за мемуарами всесвітньо відомого біолога, вченого в галузі фітогеографії Генріха Вальтера (1898–1989) «Сповідь еколога» аналізується сприйняття німецьким вченим наукового життя на окупованих українських землях часів Другої світової війни, відносини з українськими науковцями. Доля Г. Вальтера тісно пов’язана з українськими землями – він тут народився, провів перші двадцять років свого життя, а згодом повернувся під час Другої світової війни. Мемуари німецького вченого вітчизняні та зарубіжні науковці використовують як джерело для вивчення історії науки, однак поза увагою залишається дослідження його оцінки подій суспільного, наукового життя часів Другої світової війни, взаємовідносин з українськими фахівцями, які залишились на окупованих землях. Після початку німецької воєнної експансії відбулись зміни в завданнях сільськогосподарських досліджень німецької аграрної науки. Війна надала можливість підпорядкувати всі cільськогосподарські наукові установи та насіннєві станції на східних окупованих територіях та привласнити результати їхньої наукової роботи. Одночасно вивчення та включення генетичних ресурсів та наукового потенціалу окупованих території в сільськогосподарську дослідну справу Німеччини мало слугувати «свободі харчування» для німців. У 1942–1943 рр. українські землі стали своєрідним дослідним майданчиком для багатьох німецьких науковців. Воєнний період «за Вальтером» сприймається як низка можливостей для наукового зростання німецького науковця – освоєння нових територій, знайомство з іншими науковими школами, вченими, внесок у наукове забезпечення ефективного використання cільськогосподарського потенціалу окупованих земель. Але з іншого боку – це можливість продемонструвати своє служіння державі через практичне використання набутих наукових знань як фахівця, знавця місцевих природничих умов окупованих земель, російської мови тощо. Незважаючи на більш як сорокарічний період, що розділяє описані події з датою публікації мемуарів, автор продовжує симпатизувати нацистській політиці в багатьох питаннях. Зображені мемуаристом картини життя українського наукового співтовариства демонструють, що українські науковці використовували різні стратегії виживання в умовах окупації. Робота в створених окупаційною владою науково-дослідних інституціях давала можливість не тільки покращити матеріально-побутові умови життя, а й продовжити науково-дослідну діяльність, давала шанс зберегти наукові колекції у воєнному лихолітті. Умови війни стимулювали також постійно змінювати критерії у сприйнятті людей за принципом «свій-чужий», незважаючи на пропаганду та нав’язані стереотипи. Однак колоніальний характер окупаційної політики створював імітацію свободи наукової думки, інтеграції українського наукового соціуму в німецький науковий простір. Науковий потенціал українських земель використовувався німецькою окупаційною владою лише для максимального освоєння в усіх вимірах захопленої території. Ключові слова: Друга світова війна, Україна, аграрна наука, сільськогосподарська дослідна справа, окупація, картографічна експедиція, Крайовий інститут сільськогосподарської ботаніки, Г. Вальтер, Г. Махов, Ю. Клеопов.

У статті роглядаються окремі теорії циклічного розвитку суспільства, які, на думку автора, слід враховувати у реалізації державної політики та вдосконалення державного управління. Багато мислителів минулого і численні аналітки сьогодення надають приклади циклічних, спіралеподібних або хвильових концепцій нелінійного суспільного розвитку. Автор висловлює позицію про необхідність урахування та використання органами влади векторів і перетинань різних цивілізаційних циклів. Вони можуть бути різними за часом - тисячоліття, століття, але можуть бути помітними і протягом життя одного покоління. Особливо це стосується економічних та політичних коливань, які проявляються в рамках теорії «довгих хвиль Кондратьєва». Автор наголошує, що циклічні процеси існують у всіх сферах життя суспільства і, відповдіно, наукова думка має активно шукати пояснення існування цих циклів. Такий пошук стає все більш актуальним у зв’язку з очікуваним початком нового циклу в історії суспільства.

The evolution of modern scientific schools of global challenges research, in particular global climate change, are considered in the article. Concept of "limits of growth", "stabke development", "mitosis of biospheres" are considered as base scientific approaches of comprehension and settlement of modern global challenges. An author agrees, that an anthro-pogenic factor is one of key point of global climatic changes. There is shown in the article that developments within the framework of concepts of "limits of growth", "stable development", "mithosis of biospheres" and "controlled global development" stimulated experimental researches and designs of future humanity, declared about global ecological challenges to humanity, and put beginning to the programs of new humanism, criterion ‘‘to think globally". Also showed that for positive changes and prevention of collapse it is nesessary the quality changes of human thinking and joint efforts of all actor of international relations. An author shows that from the one side, scientific researches towards to the decision of global climate change problem, are the basis of political decisions of national governments and international organization, and from other side, despite the plenty of scientific approaches and practical developments, today there is no universal model of global climate change prevention, in particular, to the global warming.

Наголошено, що потреба дослідити доцільність підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників, що здійснюють природничо-наукову підготовку майбутніх психологів у закладах вищої освіти, викликана інтеграцією України до європейського освітнього простору, яка, з одного боку, передбачає перехід вітчизняної освіти до нової моделі, орієнтованої на індивідуалізацію освітнього процесу, активізацію інноваційних перетворень, осучаснення технологічного забезпечення освітньої діяльності, зростання інтеграційних процесів та міждисциплінарну консолідацію, а з іншого – висуває нові вимоги до компетентності викладача закладів вищої освіти. Зазначено, що науково-педагогічний працівник закладу вищої освіти повинен уміти організувати освітній процес на засадах інноваційності та евристичності, володіти ультрановаційними методами і прийомами викладу навчального матеріалу, сучасними освітніми технологіями, методами формування навичок самостійної роботи студентів. Сформульовано мету статті, яка полягає в з’ясуванні потреби професійного вдосконалення викладачів, які здійснюють природничо-наукову підготовку майбутніх психологів у закладах вищої освіти, та окреслено завдання дослідження, зокрема: з’ясувати думку студентів-психологів щодо доцільності здійснення природничо-наукової підготовки в закладах вищої освіти та чинників, які негативно впливають на її ефективність; окреслити власне бачення шляхів осучаснення природничо-наукової підготовки майбутніх психологів у закладах вищої освіти; дослідити стан спроможності викладачів природничо-наукових дисциплін використовувати ультрановаційні педагогічні технології в процесі природничо-наукової підготовки майбутніх психологів у закладах вищої освіти. Наголошено, що результати проведеного дослідження, а саме, з’ясування думки студентів щодо доцільності здійснення природничо-наукової підготовки майбутніх психологів у закладах вищої освіти (більше 66% позитивних відповідей), чинників, які негативно впливають на ефективність такої підготовки (лідером серед яких, на думку студентів, є застарілі методики навчання (61,58%)), власне бачення шляхів осучаснення природничо-наукової підготовки майбутніх психологів у закладах вищої освіти (здійснювати її на засадах інноваційності та евристичності) та недостатньо сформовану здатність у викладачів використовувати ультрановаційні педагогічні технології (середній показник недостатньо сформованої здатності складає 60,35%), вказують на актуальність потреби підвищувати кваліфікацію викладачів природничо-наукових дисциплін. Вказано, що представлене дослідження передбачає з’ясування можливостей вітчизняних та міжнародних програм щодо підвищення кваліфікації викладачів, які здійснюють природничо-наукову підготовку майбутніх психологів. Ключові слова: підвищення кваліфікації, викладачі природничо-наукових дисциплін, сучасні педагогічні технології, майбутні психологи.

Досліджено критерії розмежування наукових і псевдонаукових тверджень. Схарактеризовано наукову діяльність як систему, її цілі та виокремлено принципи ведення наукової дискусії. Описано технології, які використовують псевдонауковці, щоб вплинути на громадську думку. Підкреслено роль медіа в поширенні псевдонаукової інформації та наголошено на наслідках такого поширення для окремого індивіда й суспільства в цілому. Псевдонаука підриває авторитет науки, заподіює шкоду здоров’ю громадян, дезорієнтує суспільство, завдає збитків державі й бізнесу. Науковці вибудовують теорії на основі методології та системи наукових фактів, оперують суворою системою принципів і підходів до досліджень. Натомість псевдонауковці добирають лише ті судження, які підтверджують спекулятивну теорію, і при цьому ігнорують усі інші факти. У наукових дискусіях існує табу на суб’єктивність, демагогію, погрози, адміністративний, політичний та законодавчий тиск тощо. Найбільш авоторитетним джерелом достовірної наукової інформації є рецензований науковий журнал.

The purpose of the article is to review modern scientific works of a monographic nature, created on the basis of dissertation research, which is one of the main directions of scientific thought on the development of native wind music and performance in the history of European musical culture. The research methodology is based on the dialectical interconnection of historical, sociological and analytical methods; it allows the analysis of scientific achievements in the study of the development of wind music. The scientific novelty of the article is to identify the main scientific approaches of domestic and foreign scientists to research on historical and sociological processes that affect the development of Russian brass music against the background of European musical art. Conclusions. The current state of scientific and theoretical thought on the development of wind music and performance on wind instruments is characterized by four main areas, which cover the subject: the history of wind instruments development; improvement of game techniques and performance; vocational training of spiritual wind musicians and prospects for the development of wind music and its role in the world of music. Modern scientific works of a monographic nature, created on the basis of dissertation researches – is one of the main directions of research of the history and theory of wind music.

У сучасних дисертаційних працях особливої актуальності набуває висвітлення розвитку досліджуваного феномену в літературних джерелах різного часу. Цим займається історіографія, яку розуміємо як учення, що досліджує будь-яку історичну науку. Історіографія засвідчує, як виникла й розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. З’ясовує соціальну основу й соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію й форми дослідницької роботи в галузі історії. Доведено, що проблема періодизаціı̈ розвитку вищоı̈ освіти в незалежній Украı̈ні наразі є актуальною, тому її історіографія нараховує значну кількість досліджень. Аналіз й узагальнення історико-педагогічних джерел дали підстави визначити найголовніші етапи й тенденціı̈ розвитку вищоı̈ освіти в Украı̈ні як самостійній державі. У наукових розвідках сучасних дослідників, по-перше, є наукова цінність, що збагатить теоретичні основи історіı̈ становлення та функціонування вищоı̈ педагогічної освіти в незалежній Украı̈ні; по-друге, практичне значення дослідження полягає в тому, що отримані результати можуть бути використані під час викладання освітніх компонентів, у змісті яких цю проблему окреслено.

Книги відомого українського, харківського літературознавця Л.Г. Фрізмана належать світовій культурі та літературі, затребувані в багатьох країнах світу, на багатьох мовах. Мета роботи – показати становлення і розвиток Л.Г. Фрізмана як відомого вченого, дослідника, педагога, літературознавця, який належить не тільки російській, українській, а й світовій культурі. Енциклопедичні знання, найширша ерудиція, велике наукове спілкування сприяли появі блискучих критичних праць Л.Г. Фрізмана. У дослідженнях з історії літератури і літературного побуту минулих епох, що вивчаються в їх нерозривній єдності й неподільності, поступово вимальовувався своєрідна постать Л.Г. Фрізмана – глибокого дослідника і мудрої людини. Головними напрямками наукових інтересів Л.Г. Фрізмана стали історія російської літератури і громадської думки XIX– XX століть, пушкінознавство, що закріпило за ним місце «першого пушкініста України», романтизм, поетика літературних жанрів. Набагато пізніше проявився інтерес Л.Г. Фрізмана до літературознавства в книзі «У колах літературознавців: Мемуарні нариси». Книга Л.Г. Фрізмана «Така доля. Єврейська тема в російській літературі» являє собою еволюцію єврейського питання. Історико-філософський роздум Л.Г. Фрізмана про Н. Коржавіна відображено в останній роботі «Незакінчене означає недомовлене». У роботі ми прийшли висновку, що Л.Г. Фрізман блискуче вникав як в найскладніші наукові тексти, так і в науково-популярні книги. Своєрідність наукової манери Л.Г. Фрізмана і його літературознавчий талант, живе людське тепло одушевляють вимогливу читацьку аудиторію. Його високий професіоналізм літературознавця, його інтелект і самовіддану працю, всупереч перешкодам і бар’єрам життєвих труднощів, збагачують як національну, так і світову наукову скарбницю життєвої правди.

У статті окреслено вектори утвердження академічної культури в сучасному науково-освітньому просторі на засадах академічної доброчесності, етичних принципів наукової діяльності, проголошених в Бухарестській декларації етичних цінностей і принципів вищої освіти в Європі, Лісабонській стратегії з підвищення конкурентоспроможності, Рекомендаціях з академічної доброчесності для закладів вищої освіти, розроблених у межах Проекту сприяння академічної доброчесності в Україні – SAIUP зa підтримки Посольства США тощо. Показано, що розвиток академічної культури майбутнього педагога в умовах університетської освіти є вагомим чинником інноваційного реформування неперервної педагогічної освіти. Визначено методологічні орієнтири розвитку академічної культури у науково-освітньому просторі ХХІ ст., панівними з-поміж яких є культурологічний, полікультурний і синергетичний підходи, що детермінують систему цінностей освітньої і дослідницької діяльності науковців, викладачів, майбутніх учителів, дослідників-початківців на основі принципів академічної мобільності, поваги до фаху, до людської гідності. Визначено, що університети і наукові інституції розвивались як провідні осередки вітчизняної наукової думки, центри розвитку фундаментальних наукових шкіл та збереження освітніх традицій гуманітарних, культурологічних, українознавчих наукових галузей. Еволюція розвитку академічної культури університетів і наукових інституцій відбувається на засадах фундаментальності та інноваційного поступу, визначає ціннісні вектори професійної підготовки педагогів і науковців на основі культуровідповідності, полікультурності, інтердисциплінарності.

У статті йдеться про справжнього інтелектуала, відомого українського вченого-романіста, талановитого викладача, завідувача кафедри романської філології інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктора філологічних наук, професора, заслуженого працівника освіти України Крючкова Георгія Георгійовича. Понад пів століття Крючков Г. Г. удало поєднує викладацьку, наукову, просвітницьку та громадську діяльність. Професор благородно служить філології на ниві освіти, науки й культури, популяризує французьку мову та франкофонні цінності в Україні. Під керівництвом професора Крючкова Г. Г. захищена не одна кандидатська й докторська дисертації. Його знають і поважають у наукових колах України та за кордоном. Публікації професора часто цитуються, а його думки й ідеї надихають учених на нові наукові звершення та здобутки. Результати досліджень автора привернули увагу французьких, швейцарських, німецьких, нідерландських дослідників, які запропонували розпочати співпрацю з іноземними університетами. У своїй викладацькій діяльності Георгій Георгійович завжди приділяв багато уваги методиці викладання іноземних мов. Він був прихильником побудови підручників на комунікативній основі із застосуванням нових методів навчання іноземних мов і розробив власний системно-комунікативний підхід із подальшою іншомовною діяльністю. Крючков Георгій Георгійович постійно перебуває в науковому пошуку, бере участь у наукових конференціях, симпозіумах, круглих столах, колоквіумах, які проводяться в Україні та на теренах інших держав. Він започатковує все нові й нові науково-практичні й творчі проєкти, ініціює проведення франкофонних заходів різних рівнів. Георгій Георгійович – утілення образу справжнього науковця, викладача з великої літери, людини з активною суспільною позицією. Усі, кому поталанило з ним працювати, навчатися, спілкуватися тощо, поважають і цінують його за такі особистісні якості, як порядність та чесність, доброзичливість і тактовність, щирість та доброта. Наукова, педагогічна й громадська діяльність Крючкова Г. Г. відзначені нашою державою й Францією численними нагородами та подяками. На сьогодні Георгій Георгійович Крючков є одним із провідних українських романістів, який виховав декілька поколінь філологів і зробив значний внесок у вітчизняну гуманітаристику

Крізь призму авторських досліджень, надісланих до редакційної колегії видання, аналізується тематичний зміст матеріалів даного фахового, науко-метричного збірника, на підставі якого виявляються найбільш помітні тенденції в науковому просторі сучасної вищої школи. Наголошується на тому, що критична ситуація в українському соціумі, пов’язана з СОVID-19, складними соціально-політичними проблемами та глобалізаційними чинниками у той же час стимулює розширення наукової проблематики, поглиблює науковий пошук і засвідчує активізацію творчої думки української спільноти у розробці нових наукових проблем.

У статті висвітлено питання історіографії розвитку та становлення кафедр дошкільної педагогіки у структурі закладів вищої педагогічної освіти; схарактеризовано еволюцію наукової думки щодо зазначеної проблеми; акцентовано увагу на тих питаннях, які залишилися поза увагою вітчизняних дослідників та науковців сьогодення. Наголошено, що в науково-педагогічній літературі накопичено певний обсяг багажу знань із питань розвитку та становлення кафедр дошкільної педагогіки у структурі закладів вищої педагогічної освіти. Відсутність об’єктивної інтерпретації про розвиток та становлення кафедри дошкільної педагогіки в системі вищої освіти України не дозволяє відтворити повну картину і особливості її розвитку та спонукає до детальнішого науково-педагогічного та історичного аналізу з метою оптимального відтвореного досвіду з урахуванням майбутніх напрацювань та перспектив. Установлено, що головним завданням (основою науково-педагогічної діяльності) у закладі вищої освіти роботи кафедри як осередку освіти та виховання молоді були: набуття вищої освіти і кваліфікації в обраній галузі професійної діяльності; задоволення потреб суспільства в кваліфікованих спеціалістах з вищою освітою й науково-педагогічних кадрах вищої кваліфікації, організація і проведення фундаментальних пошукових і прикладних наукових досліджень з проблем дошкільної освіти, перепідготовка й підвищення кваліфікації викладачів і спеціалістів. Акцентовано увагу на тому, що сьогодні зростає потреба в оновленні змісту та напрямів наукової діяльності кафедр дошкільної педагогіки, про що зазначається у законодавчих документах «Про наукову й науково-технічну діяльність», Стратегія розвитку вищої освіти в Україні на 2021–2031 рр. тощо.

У змісті статті частково розкрито життєвий шлях і творчу спадщину В. І. Вернадського насамперед у період 1917–1921 років. Схарактеризовано його науковий внесок у розвиток української науки, освіти, культури, мови, а головне – у створення вчення про біосферу і ноосферу. На основі аналізу наукових праць і сторінок щоденника В. І. Вернадського здійснено спробу розкрити його реальне ставлення до багатьох як суто наукових проблем і напрямів, так і внутрішньополітичних питань, зокрема щодо усамостійнення України в різні періоди життя дослідника. Водночас актуалізовано думку про те, що будучи президентом Української академії наук у свідомості Володимира Вернадського переважала думка не лише про українське походження, а й українське самовизнання, а це – перший щабель на шляху до українства. Окреслено ставлення вченого до науки, яка в його розумінні є не стільки ментальною системою переконань суб’єкта, його вірувань, сподівань, скільки безпосередньою життєвою силою, укоріненою у свідомості й самосвідомості та суспільних діях. У зв’язку з цим стаття є певним науковим досвідом особистих відкриттів її автора, що відповідно вважаємо суб’єктивним розумінням досліджуваної проблеми.

Нечаева Могила – единственный сохранившийся до наших дней скифский царский курган-гигант в Северном Причерноморье. С 1853 г. он известен российским археологам. Его высота на сегодняшний день составляет 14–15 м. За последние два века курган претерпел существенные изменения. В середине 19 ст. были отмечены просадки насыпи, затем на вершине был вырыт глубокий колодец, позднее засыпанный, и на его месте выстроена беседка. Особо трагическую роль курган сыграл в годы Великой Отечественной войны, когда он был одним из узловых опорных пунктов войск вермахта в Никопольско-Криворожской наступательной операции Красной армии в декабре 1943 г. – январе 1944 г., в ходе которой была разгромлена криворожско–никопольская группировка, пытавшаяся удержать любой ценой Никопольский марганцевый и Криворожский железорудный бассейны. В боях за Нечаеву Могилу полегло более полутора тысяч советских воинов. Сам курган, в особенности его вершина, был изрыт блиндажами и ходами сообщений, а также сотнями воронок от снарядов. После войны вершина кургана была полностью перепланирована и на ней был установлен триангуляционный пункт высшей категории. Все факты указывают на то, что ранее курган входил в число крупнейших скифских царских курганов Северного Причерноморья и имел высоту не менее 20 м. Библиографические ссылки Артамонов М.И. Из истории методики археологических раскопок // ПИДО. 1935. № 1–2. С. 142–164. Бидзиля В.И., Полин С.В. Скифский царский курган Гайманова Могила. Киев: Скиф, 2012. 814 с. Бобринский А.А. Вновь открытая могила скифского царя // ИТУАК. 1913. № 50. Браун Ф.А. Разыскания в области гото-славянских отношений. СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1899. ХХ, 392 с. Брун Ф.И. Черноморье. Сборник исследований по исторической географии Южной России. Одесса: Тип. Г. Ульриха, 1880. Ч. 2. 422 с. Бурачков П. О местоположении древнего города Каркинитеса и монетах ему принадлежащих // Записки Одесского общества истории древностей (ЗООИД). Одесса,1875. Т. 9. С. 1–133. Вертильяк Н. Описание Белозерского городища // Записки Одесского общества истории древностей (ЗООИД). Одесса,1858. Т. IV. С. 143–145. Виноградов Ю.Г., Яценко І.В. Археологічна діяльність Б.М. Гракова на Україні // Археологія. 1990. № 3. С. 86–92. Граков Б.Н. Отчет Никопольской археологической экспедиции за 1939 г. // НА ИА НАНУ. Фонд ИИМК. № 30–33. Граков Б. Нікопольська експедиція // Археологія. 1947. № 1. С. 191. Граков Б.Н. Отчет Скифской (Никопольской) экспедиции ИИМК АН СССР за 1947 г. // НА ИА НАНУ. № 1947/36-А Граков Б.Н. Никопольская экспедиция // КСИИМК. 1947б. Вып. XXI. С. 73–74. Граков Б.Н. Каменское городище на Днепре / МИА. № 36. М.: АН СССР, 1954. 238 с. Дараган М.Н. Курганы степной части Украины: пространственный анализ и визуализация методами ГИС-Технологий // Виртуальная археология (неразрушающие методы исследований, моделирование, реконструкции): Материалы Первой Международной конференции. СПб.: ГЭ, 2012. С. 76–85. Дараган М.Н. Пространственная характеристика Александропольского кургана // Полин С.В., Алексеев А.Ю. Скифский царский Александропольский курган IV в. до н.э. в Нижнем Поднепровье. Киев; Берлин: Изд. Олег Філюк, 2018. С. 732–740. Древности Геродотовой Скифии (ДГС II). Сборник описаний археологических раскопок и находок в Черноморских степях. СПб: Типография Императорской Академии наук, 1872. Вып. II. 118 с. + Приложение. С. XVII–CXXVII Древности Геродотовой Скифии (ДГС II). Атлас – Древности Геродотовой Скифии. Сборник описаний археологических раскопок и находок в Черноморских степях. СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1872. Вып. II. Атлас. Табл. XXII–XL. Дмітров Л.Д. Кургани Нікопольбуду. Звіт про роботу археологічної експедиції // НА ИА НАНУ. Фонд ИИМК. 1935–36. № 10-11. Дмитров Л.Д. Археологические работы по исследованию Никополя в 1936 г. Предварительный отчет и перспективные предложения Никопольской археологической экспедиции // НА ИА НАНУ. Фонд ИИМК. 1936. № 12. Дмітров Л.Д. Археологічне вивчення Нікопольщини в 1935–1936 рр. // Наукові записки Iнституту історії і археології. Київ, 1946. Кн. II. С. 55–73. Дмітров Л.Д. Археологічне вивчення Нікопольщини в 1935–1936 рр. // Археологія. 1950. Т. III. C. 151–166. Доклад профессора Д.И. Эварницкого о произведенных им раскопках курганов и исторических исследованиях. Екатеринослав, 1904. 23 с. Забелин И.Е. Скифские могилы. Чертомлыцкий курган // ДТМАО. 1865. Т. 1. С. 71–90. Зайцев Ю.П., Мордвинцева В.И. Ногайчинский курган в степном Крыму // ВДИ. 2003. № 3. С. 61–99. Заседания Московского Предварительного Комитета XIII Археологического Съезда // Труды XIII АС. М., 1908. Т. 2. C. 121–142. Ильинская В.А. Скифские курганы около г. Борисполя // СА. 1966. № 3. С. 152–171. История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941–1945. Т. 3. / Ред. Ю.П. Петров. М: Воен. изд-во МО СССР, 1961. 659 с. Колтухов С.Г. Скифы Крымского Присивашья в VII–IV вв. до н.э. Погребальные памятники / Материалы к археологической карте Крыма. Вып. X. Симферополь: Изд-во ЧП «Предприятие Феникс», 2012. 138 с. Колтухов С.Г. Скифы Северо-западного Крыма в VII–IV вв. до н.э. (погребальные памятники) / Археологический альманах № 27. Донецк: Донбасс, 2012. 265 с. Лазаревский Я. Александропольский курган. Могила скифского царя // ЗРАО. 1894. Т. VII. Вып. 1–2. СПб. С. 24–46, 16 табл. Манцевич А.П. Курган Солоха. Публикация одной коллекции. Л: Искусство, 1987. 143 с. Марти Ю. Сто лет Керченского музея. Исторический очерк. Керчь: Гос. Керчен. арх. музей, 1926. IV, 96 с. Мелюкова А.И., Яценко И.В. Первые экспедиции с Б.Н. Граковым // РА. 1999. № 4. С. 215–220.Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. I. / ред. В. Антонович. Кіевь: Тіп. Г.Е. Корчакь-Новицкаго, 1890. 141 с. Мозолевський Б.М. Товста Могила. Київ: Наукова думка, 1979. 248 с. Мозолевский Б.Н. Скифский царский курган Желтокаменка // Древности степной Скифии / Отв.ред. А.И. Тереножкин. К: Наукова думка, 1982. С. 179–222. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. Київ: Наукова думка, 1983. 197 с. Мозолевский Б.Н. К вопросу о скифском Герросе // CА. 1986. № 2. С. 70–83.Мозолевський Б.М. Кургани вищої скіфської знаті і проблема політичного устрою Скіфії // Археологія. 1990. № 1. С. 122–138. Мозолевский Б.Н., Полин С.В. Курганы скифского Герроса IV в. до н.э. (Бабина, Водяна и Соболева могилы). Киев: Стилос, 2005. 599 с. Мощанский И.Б. Освобождение Правобережной Украины. М.: Вече, 2011. 320 с. Самоквасов Д.Я. Могилы Русской земли. IV. М.: Синод. тип., 1908. 271 с. ОАК за 1891 г. СПб., 1893. 187 с. ОАК 1899. СПб., 1902. 184 с. ОАК 1900. СПб., 1902. 173 с. Об археологических разысканиях 1852–53–54 – Об археологических разысканиях в Екатеринославской губернии в 1852, 1853 и 1854 гг. // РА ИИМК РАН, ф.9, д. № 43. 110 л. О командировании 1852–53 – О командировании коллежского советника Терещенко для археологических разысканий на юге России и расследовании Луговой Могилы // РА ИИМК РАН, ф. 9, д. 6. О раскопках 1855-А – О раскопках в Екатеринославской губернии в 1855 г. // РА ИИМК РАН, ф. 9, д. 49а. 132 л. Отрощенко В.В., Болтрик Ю.В. Культурно-хронологическое и территориальное распределение могильников Днепро-Молочанской степной области // Материалы по хронологии археологических памятников Украины / Отв. ред. Д.Я. Телегин. Київ: Наукова думка, 1982. С. 38–46. Падалка Л. Каменный Затон и Белозерское городище на Днепре // Киевская старина. 1891. Т. 35. С. 384–390. Полин С.В., Алексеев А.Ю. Скифский царский Александропольский курган IV в. до н.э. в Нижнем Поднепровье. Киев; Берлин: Олег Філюк, 2018. 926 с. Пояснительная записка к проекту вскрытия скифского захоронения (“Нечаевой Могилы”) в Днепропетровской области. Орджоникидзе, 1966 (архив С.В. Полина). Пустовалов С.Ж. Реконструкція чисельності катакомбного населення за курганними похованнями Північного Причорномор’я // Археологія. 1997. № 3. С. 40–49. Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука / Ред., вступ. ст. и прим. Н.П. Шастиной. М.: Гос. изд-во геогр. л-ры, 1957. 287 с. Сибирский А.А. Донесение министру уделов Л.А.Перовскому о раскопках в Феодосии и кургане, находящемся близ селения Александрополя Екатеринославской губ. // РА ИИМК РАН, ф. 9, д. 20. 15 л. Соколов В. Белозерское городище на Днепре // Киевская старина. 1892. Т. 38. C. 225–245 Сосса Р.І. Історія картографування території України. Від найданіших часів до 1920 р. Київ: Наукова думка 2000. 247 с. Тереножкин А.И., Ильинская В.А., Черненко Е.В. Отчет о работе Скифской Никопольской экспедиции 1965 г. // НА ИА НАНУ, № 1965/7. Тереножкин А.И., Ильинская В.А., Черненко Е.В., Мозолевский Б.Н. Скифские курганы Никопольщины // Скифские древности / Отв. ред. В.А. Ильинская, А.И. Тереножкин. Киев: Наукова думка, 1973. С. 113–186. Терещенко А. Очерки Новороссийского края // ЖМНП. 1853. № 4. С. 1–30. Терещенко А. Очерки Новороссийского края // ЖМНП. 1853. № 5. С. 55–75. Терещенко А. Очерки Новороссийского края // ЖМНП. 1853. № 7. С. 1–69. Терещенко А. О могильных насыпях и каменных бабах в Екатеринославской и Таврической губ. // Чтения в императорском обществе истории и древностей Российских при Московском университете. Кн. IV. / Ред. О.М. Водянский. М., 1866. С. 1–37. Уваров А.С. Исследования о древностях Южной России и берегов Черного моря. Вып. 1СПб.: Тип. экспедиции загот. гос. бумаг, 1851. 138 с. Черненко Е.В. Скифские курганы на Никопольщине // Записки Одесского археологического общества. Т. 2 (35). Одесса. 1967. С. 179–191. Черных Л.А., Дараган М.Н. Курганы эпохи энеолита-бронзы междуречья Базавлука, Соленой, Чертомлыка. Киев: Издатель Олег Филюк, 2014. 568 с. Черняков І.Т. Кургани в культурі України / Чмихов М.О. Курганні пам’ятки як явище давньої культури. Київ: НМК ВО, 1993. 144 с. Чирков А. Краткий очерк городищ, находящихся по Днепру и его лиману // Записки Одесского общества истории древностей (ЗООИД). Одесса,1867. Т. 6. С. 546–550. Чуйков В.И. От Сталинграда до Берлина. М.: Воениздат, 1980. 672 с. Шпеер А. Воспоминания. М.: Захаров, 2010. 679 с. Юргевич В.Н. Исторический очерк 50-летия Императорского Одесского общества истории и древностей. Одесса: Тип. А. Шульце, 1889. 121 с. Daragan M. The Use of GIS Technologies in Studying the Spatial and Time Concentration of Tumuli in the Scythian-time Lower Dnieper Region // Tumulus as Sema Space, Politics, Culture and Religion in the First Millennium BC Vol. 27. / Topoi – Berlin Studies of the Ancient World / Topoi – Berliner Studien der Alten Welt / Edited by: Olivier Henry and Ute Kelp. Berlin, 2016. Рp. 337–346.

У статті розглянуто передумови, динаміку, тенденції, інституційну базу розвитку сучасної педагогічної біографії в Україні. Підкреслено, що на кінець 80-х років XX ст. – початок XXI ст. припадає зростання інтересу науковців до педагогічної біографії, а історіографія в цьому аспекті набуває актуальності. Акцентовано увагу на значному обсязі та різноманітності історіографічних матеріалів. За результатами аналітичного огляду встановлено, що досліджувані матеріали, представлені в трьох категоріях, презентують спробу персоніфікації розвитку української педагогічної думки та вивчення діяльності педагогічної спільноти України за межами держави. Доведено актуальність наукового дослідження життя і спадщини видатних українських педагогів, які визначали освітню політику та розвивали наукову педагогічну думку в різні історичні періоди державотворення. Зазначено, що бібліографія, і як галузевий ресурс, і як пошукова інфраструктура, зумовлює доцільність створення цифрової бібліографії, інших цифрових ресурсів як інноваційних інструментів пошуку біографічних відомостей про видатних українських педагогів та вчених світового рівня. Ефективність зазначеного підтверджена потужною системою біографістики зарубіжних країн, представленою в сучасному цифровому середовищі – Інтернеті. Підкреслено, що в більшості випадків автори наукових досліджень обмежуються стислим поданням біографії видатних педагогів відповідно до предмету конкретного дослідження. Уточнено, що в сучасній українській історико-педагогічній науці сформувався окремий міждисциплінарний дослідницько-персоніфікований напрям – педагогічна біографістика, яка в силу невпинного зростання масиву наукової, навчальної, науково-популярної, довідкової літератури та інших інформаційних джерел про педагогічні персоналії, безсумнівно, потребує відтворення, зберігання і використання саме в цифровому форматі. Отже, на часі персоніфікація історії освіти і педагогічної думки в Україні в інноваційному форматі цифрової інфраструктури, що не лише забезпечить сучасні форми партнерства і співробітництва вітчизняних дослідників персоналій із світовою спільнотою науковців, але й сприятиме подальшому науковому розвитку української педагогічної біографістики.

Метою статті є висвітлення питання про доктрину інтенціоналізму в тлумаченні норм права та в обґрунтуванні його застосування. Наукова новизна статті полягає в характеристиці доктрини інтенціоналізму в тлумаченні норм права, яка використовується більшістю країн континентальної Європи в процесі тлумачення власного законодавства. З’ясовано, що в англійській правовій доктрині переважає думка про те, що процеси аналізу тексту законодавчого акта та спроба виявлення законодавчої інтенції (наміру) взаємопов’язані, але перевага надається тексту. Тому роль судді полягає в тому, щоб віднайти намір автора норми права, виходячи з того, що викладено в тексті закону, а не на основі суб’єктивної думки автора. Показано, що доктрина інтенціоналізму, зокрема метод тлумачення, виходячи з мети закону, крім Європейського Союзу застосовується також у практиці Конституційного Суду України та Верховного суду США. Ідея з’ясування загальної мети прийнятого закону ставить на перше місце не мотиваційну складову законодавчого процесу в особі автора закону і його наміру, а загальну локальну задачу, заради якої парламентарі ухвалюють закон. З’ясовано, що даний підхід не відповідає на питання, як слід розв’язувати спір, коли формулювання спільної мети закону не вказує на прямі шляхи розв’язання складних ситуацій і справ, що виникають в реальному житті під час застосування норм права. Висновки. З методологічної точки зору норма права як критерій справедливості є фікцією юридичного мислення. В процесі її тлумачення неминучим буде продукування бажаного права правозастосовувача, яке залишається єдиним критерієм справедливості, особливо в разі збігу з бажаним правом судді вищої інстанції. Результати тлумачення повинні зводитися до виявлення волі законодавця, вираженої в словесних формулюваннях закону чи іншого нормативно-правового акта. Інакше створюється можливість відходу від дійсного змісту норми права з тієї причини, що справжні інтенції (наміри) її творця були іншими.

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

Стаття присвячена одній з актуальних проблем вищої школи – організації науково-дослідної роботи студентів як складової формування їх індивідуальної освітньої траєкторії. Зокрема, розкривається сутність такого поняття, як науково-дослідна робота студентів, та розкриваються її завдання в умовах удосконалення процесів індивідуалізації навчання, імплементації студентоцентрованого підходу, що передбачає врахування індивідуальних можливостей та потреб здобувачів вищої освіти, розширення їхньої свободи щодо вибору форм та способів науково-дослідної роботи, визначення студентами індивідуального наукового пошуку, а як наслідок, усвідомленого формування індивідуальної освітньої траєкторії. Висвітлюються внутрішні чинники, що сприяють мотивації здобувачів вищої освіти до наукової роботи. За-значається також, що при організації студентської науково-дослідної роботи необхідно враховувати осо-бистісні характеристики студентів у їх готовності до наукової діяльності. Основна увага зосереджується на характеристиці основних форм науково-дослідної роботи студентів: науково-дослідній роботі студентів в освітньому процесі, що передбачена навчальними планами та програмами освітніх компонент, і науково-дослідній роботі студентів, яка здійснюється під керівництвом науково-педагогічних працівників у позанав-чальний час. Характеризуються основні способи подання результатів науково-дослідної роботи студентів, а саме: реферат, тези, доповідь, стаття, презентація тощо. Обґрунтовується необхідність впровадження сучасних форм науково-дослідної роботи як в освітній процес, так і у позанавчальний час. Так, перспективни-ми та ефективними формами науково-дослідної роботи студентів, на думку авторів, є: їх залучення до до-сліджень на підприємствах чи у корпораціях, пов’язаних з підготовкою навчальних кейсів; участь студентів у конкурсах з отримання дослідницьких грантів, участь у наукових проектах, спеціалізованих студентських нау-кових спільнотах, інтернет-форумах і дискусіях. Участь у такій науковій роботі має бути обов’язково відоб-ражена в індивідуальному навчальному плані здобувача вищої освіти та врахована роботодавцями при пра-цевлаштуванні як одна з переваг на ринку праці.

Статья посвящена рисунку известного археолога, искусствоведа и художника Н.Е. Макаренко, случайно найденного несколько лет назад в Донецке. Библиографические ссылки Анисимов Н. «Диалог миров» в матрице коммуникативного поведения удмуртов / Dissertationes folkloristicae Universitatis Tartuensis. 26. Tartu: University of Tartu Press, 2017. 286 с. Букатевич Н.І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси / Господарство та право: Записки Одеського інституту народного господарства. Одеса, 1928. 89 c. Величко Т. Традиції народного харчування гуцулів Верховинського району Івано-Франківської області // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 49–56. Воспоминания Елены Николаевны Екимовой, жены Виктора Михайловича Евсеева / Вел беседу и запись – А.В. Колесник. Донецк, обл. Дворец пионеров, 4 декабря 1986 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. В.Щ. Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этнографическое обозрение. 1899. № 1–2, кн. XL–XLI. С. 266–322. Галайчук В. Народний календар зарічненщини в обрядах, звичаях та фольклорі // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Вип. 13–14. Львів, 2012–2013. C. 43–83. Галайчук В., Рачковський Г. Розділ XVIІI. Календарна обрядовість // Етнографія українців / За ред. проф. С.А. Макарчука. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С. 503–547. Граб В. Екслібріс Миколи Макаренка і бібліофіли // Книжник. Ч. 1 (18). Київ, 1993. С. 21–22. Граб В.И., Супруненко А.Б. Из эпистолярного наследия Н.Е. Макаренко // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 36–45. Грошева Г.B. Глава 3. Чулымские тюрки // Этнография народов Томской области: Учебное пособие / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во Томского государственного педагогического университета, 2018. С. 41–50. Гуменний В.Д., Денисюк О.В., Остапенко А.І., Миронов О.С., Горячковський А.С. Чумацькі шляхи України // Актуальні питання технології продукції тваринництва: Збірник статей за результатами всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції студентів і молодих учених. Полтава, 2016. С. 111–126. Гуржій О.І. Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина XVII – XVIII ст.) // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. Ч. 21, Вип. 5(1). 2014. С. 18–33. Гюнтер Д. Бумага ручной вычерпки и поверхностная проклейка // Производство полуфабрикатов и бумаги. Т. III. Ч. I. М.: Промиздат, 1927. 57 с. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х томах. Т. 2. И – О. М.: Русский язык, 1979. 779 с. Данилова Н.К. «Вещный мир» в сакральном пространстве: ритуальная атрибутика в контексте знаковой информации (архетипы, образы и символы) // Человек и культура. 2020. № 5. С. 1–10. Демченко В. Свят-вечір та коляда на західноукраїнських землях кінця ХІХ-40-х років ХХ ст. (на матеріалах етнографічних експедицій Чернівецького університету) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. Т. 2. Чернівці, 1999. С. 243–250. Длужневская Г.В. Археологические исследования в Европейской части России и на Кавказе в 1859–1919 гг. (по документам Научного архива Института истории материальной культуры РАН). СПб.: ЛЕМА, 2014. 218 с. Ермолин Д.С. Погребально-поминальная обрядность и культура захоронений // Новик А.А., Бучатская Ю.В., Ермолин Д.С., Дугушина А.С., Морозова М.С. «Приазовский отряд». Язык и культура албанцев Украины / Отв. ред. А.А. Новик. Часть I. Т. 1. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2016. С. 727–909. Завадська В. Ложка як антропоморфний образ української міфології // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць НАН України ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. Асоціація етнологів. Вип. 4 (7). Київ, 2004. С. 232–236. Завадська В. Ложка як відповідник людської душі у фольклорі та матеріальній культурі українців // Українознавство. 2005. Ч. 3. С. 247–252. Завадська В. Символіка ложки у міфологічному світогляді слов’ян // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. 36. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л.Ф. Дунаєвської. Київ, 2012. С. 105–115. Звагельський В. Справа Макаренка // Червоний Промінь. 1989. 15 липня. № 29. С. 4. Звагельський В.Б. Нові матеріали про Миколу Макаренка (розшуки 1988-1990 рр.) // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990а. С. 23–29. Звагельський В.Б. Хроніка життя і діяльності М. Макаренка // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990б. С. 53–60. Звагельський В.Б. Невтомний у праці (М.О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). Київ: «Рідний край», 1991. С. 161–167. Звагельський В.Б. Нове про професора Миколу Макаренка // Шоста Всеукраïнська наукова конференція з історичного краєзнавства. Луцьк, 1993а. С. 233–234. Звагельський В. Микола Макаренко: «Iстина мусить стояти на першому місці» // Червоний Промінь. 1993б. 17 квiтня. № 16. С. 4–5. Звагельський В. Нове про професора Миколу Макаренка // Червоний Промінь. 1993в. 18 грудня. № 51. С. 3. Иванова С.В. Добыча соли в Северном Причерноморье и Крыму (по археологическим и историческим данным) // Археологія: можливості реконструкцій / Археологія і давня історія України. Вип. 2 (13). Київ, 2014. С. 7–17. Календарные обряды и обрядовая поэзия Воронежской области. Афанасьевский сборник. Материалы и исследования. Вып. III. / Сост. Т.Ф. Пухова, Г.П. Христова. Воронеж: ВГУ, 2005. 249 с. Каталог. Памятные и наградные медали XVIII - нач. XX в. из фондов Донецкого областного краеведческого музея / Авторы-составители Т.П. Койнаш, С.М. Радюк. Донецк, 2003. 48 с. Клюев Н. Избранное. Томск, 2015. 348 с. Коваль-Фучило І. Похоронний обряд на Косівщині: семантика і номінація // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 65–79. Кожанов К.А. Сглаз в традиции цыган-кэлдэраров России // Живая старина. 2018. № 4 (100). С. 40–44. Коренюк Ю. Микола Макаренко – дослідник середньовічного стінопису // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 39–62. Косиков В.А. Новые находки рисунков Н.Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990. С. 44–48. Косиков В.А. История исследования археологических памятников Донбасса. Донецк: Истоки, 2001. 84 с. Косикова Е.В. Возвращенное имя // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 3–17. Косикова Е.В., Косиков В.А. Возвращенное наследие Н.Е. Макаренко // Человек в современном мире: Тезисы докладов Межрегионального научно-практического семинара 28 декабря 1991 г. М.; Донецк: Моск. отд. ФО СССР, Донецк. отд. ФО Украины, МНПП «Возрождение», 1991. С. 28–29. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Милльон этой власти проклятий!..» (письма Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // История археологии: личности и школы. Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В.В. Хвойки / Отв. ред. Н.И. Платонова. СПб: Нестор-История, 2011. С. 195–216. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Глубокоуважаемый и дорогой друг Михаил Маркович!» (Хельсинкская коллекция писем Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // Interactions, Changes and Meanings. Essays in honour of Igor Manzura on the occasion of his 60th birthday / Edited by Stanislav Ţerna and Blagoje Govedarica. Kishinev: Stratum Plus, 2016. С. 379–427. Клейна / Отв. ред. Л.Б. Вишняцкий. СПб.: Нестор-История, 2017. С. 64–92. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «С нетерпением жду ответа от Вас» (письма Н.Е. Макаренко Э.Х. Миннзу) // Ex Ungue Leonem: Сборник статей к 90-летию Льва Самуиловича Кузьминых С.В., Усачук А.Н., Белозёрова И.В. «Мои работы и ничего не стоят, и никому не нужны…»: письма Н.Е. Макаренко В.А. Городцову // Stratum plus. 2021. № 2. С. 361–402. Кучугура Л.И. Новые материалы к биографии исследователя палеолита Донбасса В.М. Евсеева // Кам’яна доба України. Вип. 4. До 130-річчя відкриття Гінцівської стоянки. Київ; Полтава: Шлях, 2003. С. 90–94. Левина-Дорш А., Кунов Г. Техника доисторической эпохи. Часть третья. Оружие. Украшение тела. Одежда. Одесса: Госиздат Украины, 1923. 115 с. Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. М.: Идрик, 2002. 336 с. Лукина Н.В., Парнюк Л.В. Глава 5. Ханты // Этнография народов Томской области / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во ТГПУ, 2018. С. 67–84. Магрицька І.В. Весільний обряд на Східній Слобожанщині: навч. посібник. Луганськ: СПД Рєзніков В.С., 2011. 44 с. Мазур І.І. Чумацтво як передумова виникнення підприємництва в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. Вип. 24. Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2011. С. 191–195. Макаренко Д.Е. Малоизвестные страницы жизни археолога и искусствоведа Н.Е. Макаренко // Охорона i дослiдження пам’яток археологiї Полтавщини. Третiй обласний науково-практичний семiнар. Тези доповідей. Полтава, 1990. С. 39–41. Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. Київ: Наукова думка, 1992. 168 с. Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. Корогви // Україна. Кн. 3. Київ, 1924. С. 25–38. Макаренко М. Орнаментація української книжки XVI–XVII ст. / Труди наукового інституту книгознавства 1. Київ: Держтрест «Київ-Друк», 1926. 70 с. Макаренко М. Передмова од редактора // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. Київ: Вид-во Украïнськой АН, 1927. С. 5–7. Макаренко М. Старогородська «божниця» та її малювання // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди розвідки, матеріали / Записки Історико-філологічного відділу. 23. Київ: Видавництво АН УРСР, 1928. С. 205–223. Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Збірник І. Київ: ВУАН, 1931. С. 27–96. М.Н. [Макаренко Н.] Исследование архитектурных памятников Черниговской земли, доложенные на XIV Археологическом Съезде // Зодчий. № 39. 1908а. С. 364–366. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 24. 1908б. С. 211–215. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 25. 1908в. С. 219–222. Макаренко Н. Путевые заметки и наброски о русском искусстве. Вып. 1. Белозерский край. Санкт-Петербург: Издание А.А. Жукова, 1914. 60 с. Макаренко Н. Искусство Древней Руси. У Соли Вычегодской. Петроград: Свободное искусство, [1918]. 157 с. Мандельштам О. Письмо о русской поэзии // Собр. соч.: В 2 т. – Т. 2. Проза. М.: Художественная литература, 1990. С. 263–266. Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України. Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. 205 с. Німенко Н.А. До історії українського орнаменту (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка) // Актуальні питання вітчизняної та світової історії: збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, 23-24 квітня 2010 року. Суми: СумДУ, 2010. С. 209–212. О библиотеке В.М. Евсеева и Н.Е. Макаренко (воспоминания В.Н. Горбова) / Вел беседу и запись – А.Н. Усачук. Донецк, ул. Маршака, д. 72, кв. 6 (В.Н. Горбова), 7 февраля 2017 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава: Изд. Полтав. учен. Архивн. Комиссии, 1913. 87 c. Пискулин А.А. Материалы по этнографии Черноземья второй половины ХХ – начала ХХI века: традиционные праздники, обряды, верования, обычаи и поверья Липецкой, Орловской, Курской, Тульской областей. / Научные труды ООО НПО «Черноземье». Вып. 3. Воронеж: Изд.-полиграф. центр «Научная книга», 2015. 208 с. Полідович Ю.Б. «Музейна» археологія: люди, події, знахідки // Літопис Донбасу. Краєзнавчий збірник. Вип. 7. (Додаток до Археологічного альманаху). Донецьк, 1999. С. 25–31. Полідович Ю. Люди, події, знахідки // Донбас. 2004. Спецвыпуск. С. 14–20. Проскурова С.В. Чумацтво як українське соціокультурне явище. Автореф. диcс. … канд. іст. наук. Київ, 2001. 14 с. Руденко С. Семантика глютонімів-інструментативів в українській мові // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Філологічна. Вип. 48. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія». 2014. С. 103–106. Салмин А.К. Система фольк-религии чувашей. СПб.: Наука, 2007. 605 с. Салмин А.К. Традиционные обряды и верования чувашей. СПб.: Наука, 2010. 240 с. Сауляк Б.М. Розвиток деревообробних ремесел Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Київ: Наукова думка, 2018. 215 с. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. Київ: Наукова думка, 1989. 304 с. Сокур Ю.В, Малишко К.І. Аспекти становлення чумацького звичаєвого права // Митна справа. № 5 (89). Ч. 2. Кн. 1. 2013. С. 62–69. Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання Лубенського музею К.М. Скаржинської. Автореф. дисc. … канд. іст. наук. Київ, 1997. 24 с. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М. Скаржинської). Київ; Полтава: Археологія, 2000. 392 с. Терюков А.И. Предсказание будущего в традиционной культуре народов коми // Аспекты будущего по этнографическим и фольклорным материалам / Отв. ред. Т.Б. Щепанская. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2012. С. 100–113. Топорков А.Л. Об одном символе в поминальной обрядности и в гаданиях восточных славян (ложка) // Балто-славянские этнокультурые и археологические древности. Погребальный обряд / Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов. М.: Ин-т славяноведения и балканистики, 1985. С. 87–88. Тумайкин В.П. Семейные обряды мордвы Алтайского края // Этническая история народов Урала и Поволжья (препринты докладов и сообщений) / ред. Р.Г. Кузеев, Н.В. Бикбулатов. Уфа: БФАН СССР, 1976. С. 42–43. Усачук А.М., Горбов В.М., Звагельський В.Б. Невiдомий альбом малюнкiв Миколи Макаренка // Полтавський археологічний збірник. Ч. 3. Полтава, 1995. С. 199–214. Усачук А.М., Гриб В.К. Ще один документ з архіву М.О М???????? // акаренка // Донецький археологічний збірник. 2018. № 21. С. 192–205. Усачук А.Н. Раскопки Н.Е. Макаренко и В.М. Евсеева на территории Донецка // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 46–52. Усачук А.Н. Из истории украинской археологии: альбом рисунков и письма Н.Е. Макаренко // Евразийский археолого-историографический сборник / Отв. ред. А.С. Вдовин, И.В. Тункина. СПб.: СПбФ АРАН; Красноярск: КГПУ,2012а. С. 93–103. Усачук А.Н. К истории отечественной археологии: альбом рисунков Н.Е. Макаренко из фондов Донецкого краеведческого музея // Історія археології: дослідники та наукові центри / Археологія і давня історія України. Вип. 9. Київ, 2012б. С. 315–324. Усачук А.Н. Об исследованиях Н.Е. Макаренко в 1930 г. (документы и материалы) // Верхнедонской археологический сборник. Вып. 11./ Отв. ред. А. А. Бессуднов, Е. Ю. Захарова. Липецк: ЛГПУ им. П.П. Семенова-Тян-Шанского, 2019. С. 487–508. Усачук А.Н., Колесник А.В. Виктор Михайлович Евсеев: начало // Літопис Донбасу. 2012. № 20. С. 4–25. Усачук А.Н., Колесник А.В. Археологические исследования в Донбассе в конце 20 – начале 30-х гг. XX века (по материалам архива В.М. Евсеева) // Грани гуманитарного знания. Сборник статей к 60-летию профессора Сергея Павловича Щавелёва / Отв. ред. Д.П. Кузнецов, О.В. Пыжова. Курск: КГМУ, 2015. С. 412–433. Франко А.Д., Франко О.О. Огляд маловідомих архівних матеріалів про життя і наукову діяльність Миколи Макаренка // Вісник Інституту археології. 2013. Вип. 8. С. 75–81. Фролов В. Собори наших душ 4. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам’ятки України. 1990/1991. № 4’90/1’91. С. 35–39. Ходак І. Листи Миколи Макаренка до Данила й Вадима Щербаківських // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 63–73. Чесноков В.И. Производство деревянных ложек. М.; Л.: Всесоюзное кооп. объедин. изд-во, 1933. 153 с. Шарапова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель»; ООО «Русские словари», 2001. 624 с. Щавелєв С., Звагельський В. Микола Макаренко та Дмитро Самоквасов: зустріч на терені вивчення старожитностей України // Червоний Промінь. 1992. 1 лютого. № 5. С. 6–7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1990. 592 с. Hansson H. Gotlands bronsålder. / Kungliga Vitterhets Historie och Antikvitets Akademiens Handlingar, Del 37:1. Stockholm, 1927. 156 s.

В статті аналізується генезис системи індустріальної освіти; фундаментальна наука розглядається як підстава даного явища, а умови переходу від аграрної до індустріальної освіти постулюються як формоутворення освіти; ідеал нової людини – як логічний продукт функціонування індустріальної освіти; фундаментальна наука як підстава є невичерпною, оскільки вона живиться смислогенезом Всесвіту. Головним чинником формоутворення освіти був так званий «дух епохи» тогочасної Європи, як простору у якому зародився і прогресував індустріалізм. Філософія як атрактор нового світового порядку відігравала помітну роль, зважаючи на її місце і роль у просторі духовного виробництва. Наукова картина світу в оцінці умов того часу відіграє одну з ключових ролей, оскільки – це система найбільш загальних уявлень про природу, принципів дослідження і вихідних даних, що виробляються природознавством і соціально – гуманітарним комплексом наук на тому чи іншому етапі його розвитку. Світогляд Нового часу як чинник породження індустріальної доби відігравав важливу роль, оскільки це не просто узагальнене уявлення про світ, а історично конкретна форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої слугують поняття «світ» і «людина». Світогляд за самою своєю сутністю є універсальним, оскільки інтегрує знання і переконання, а також практичним. У цьому полягає функціональне призначення світогляду. Ідеологія Нового часу та її вплив на породження першоелементів системи індустріальної освіти забезпечувався релігійними настановами, волею монарха (державою) і здоровим глуздом людини, головним чином батьків. Педагогічна думка на етапі зародження системи індустріальної освіти була суперечливою, оскільки в європейському просторі відбувалось гостре протистояння усталених ідей католицької релігійної освіти, з одного боку, а з іншого – інноваційних ідей Реформації і Відродження. Зміст освіти на етапі зародження індустріальної доби був достатньо суперечливим, оскільки був звалений у єдиний педагогічний котел теологічного, гуманітарного і природознавчого знання. На практиці вихід був знайдений організаційним шляхом культивування релігійних і світських навчальних закладів. Ідея «нової людини» поступово вимальовувалась на полотні освітянської діяльності завдяки ідеям авторитетних філософів, науковців і діячів мистецтва. До того ж, Нова доба вимагала вже не просто людину – гуманіста, а поставила питання про формування людини – ремісника.

Ця стаття – український переклад першого розділу книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття». Переклад було виконано з навчальною метою: ознайомити студентів із філософськими поглядами К. Поппера та навчити їх аналізувати та перекладати першоджерела. Переклад виконано в рамках проєкту кафедри філософії, спрямованого на розвиток творчого потенціалу студентів у студентських проблемних групах та наукових гуртках у Криворізькому державному педагогічному університеті. Перекладачі намагалися дотримуватися структури оригіналу та авторського стилю. Цей розділ містить основні гносеологічні ідеї філософії К. Поппера: його погляди щодо ненадійності індукції як методу наукового дослідження, введення фальсифікації як критерію демаркації та спроба розв’язати проблему «емпіричного базису». Стаття складається з восьми розділів: (1) проблема індукції, (2) відмова від психологізму, (3) дедуктивна перевірка теорій, (4) проблема демаркації, (5) досвід як метод, (6) фальсифікованість як критерій демаркації, (7) проблема «емпіричного базису», (8) наукова об'єктивність і суб'єктивна переконаність. К. Поппер вважає проблемним обґрунтування індуктивного умовиводу, тобто умовиводу, який робиться посилок – одиничних суджень. Науковцям необхідно з’ясувати, за яких умов таке обґрунтування є надійним. Ця проблема відома як проблема індукції. На думку Поппера, науковець не може уникнути цієї проблеми, оскільки наукова робота полягає у висуванні та перевірці теорій. Можливий спосіб усунути її – розробити дедуктивну перевірку. Задля виконання цього завдання К. Поппер розробляє процедуру дедуктивної перевірки теорій. Він висуває фальсифікацію як дедуктивний метод перевірки. Фальсифікованість означає потенційну можливість спростування висновків і умовиводів, зроблених з одиничних суджень. К. Поппер пропонує її як критерій демаркації, тобто процедури, яка відмежовує наукове знання від ненаукових поглядів, що називаються «метафізичними». Характерною рисою наукового знання є його об’єктивність. На думку К. Поппера, об’єктивне знання передбачає інтерсуб’єктивну перевірку. Він визнає, що така перевірка може тривати вічно, а це також породжує проблему. А втім, наукові твердження повинні бути здатними до такої перевірки.

У сучасному, глобально взаємопов’язаному світі дипломатія характеризується істотними змінами. Традиційний підхід до дипломатії, який спостерігається виключно між урядами, більше не є достатнім для вирішення транснаціональних проблем – від зміни клімату до пандемій та воєн, із якими стикаються сучасні держави. Інтерес до наукової дипломатії як механізму реагування на ці транснаціональні проблеми розвинувся упродовж останнього десятиліття. Наукова дипломатія виходить на перший план як новітній вимір міждержавних відносин. Оскільки виклики світу все більше виходять за прийнятні межі, дослідники та новатори створили міжнародні наукові коаліції для вирішення проблеми глобальних патологій. Таким чином, поряд із традиційними способами іноземної дипломатії для держав відкрилися нові канали впливу та можливості. Розуміння того, як ці канали впливають на глобальні соціально-економічні результати, має вирішальне значення для вчених, які цікавляться все ще неоднозначною структурою та процесами глобального управління. Простежується зростаюча низка неформальних міжнародних асоціацій поряд із трансурядовими політичними мережами та глобальними державно-політичними партнерствами, які займаються вузькоспеціалізованими та технічними питаннями міжнародної політики і тим, як вони залучаються до наукової дипломатії. Паралельно з традиційною дипломатичною практикою все більше визнається здатність науки створювати коаліцію підтримки, закладати основи для вирішення конфліктів або будувати довіру між націями. Наука у своїй справжній формі надає інформацію, яка ґрунтується на доказах, не випливає з особистої думки чи підозри та не залежить від авторитету. Концепція наукової дипломатії розвинулася, щоб охопити взаємодії на різних рівнях від державних до тих, що включають міжнародних та недержавних суб’єктів. Наукова дипломатія – це використання міжнародного наукового співробітництва для сприяння комунікації та співпраці між народами різних націй та сприяння більшому глобальному миру, процвітанню та стабільності. У статті визначено роль наукової дипломатії для розвитку національної та загальносвітової науки, її сприяння у зниженні рівня напруженості у міжнародному політичному просторі, стабілізації економічних зв’язків країн світу.

У статті досліджено особливості прояву стратегії «гострої сили» Китаю у контексті інструментів з формування громадської думки щодо КНР в Україні, а саме у медіа, культурній, а також освітньо-науковій сферах. Проаналізовано можливі загрози даного впливу на ці сфери з боку КНР, а також слабке висвітлення інформації про Китай у вітчизняному медіа та культурному середовищі. Досліджено цільові групи даного впливу, а також формування стереотипів та ставлення до КНР серед українського населення. Охарактеризовано перфорацію впливу КНР на освітньо-наукове середовище, зокрема на академічну та наукові спільноти.

Зародження і становлення педагогічної біографістики як окремого, складного феномену детермінувалося комплексом взаємопов’язаних суспільних, соціокультурних, освітньо-наукових факторів. Існують передумови та чинники формування педагогічної біографістики. До передумов належать європейські традиції історико-біографічного жанру (доба Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Новітнього часу); українська біографічна традиція («літописна житійна» кінця Х-ХVI ст., козацько-літописна кінця ХVI- ХVIІІ ст., «емпірично-наукова» ХІХ с.; імперська (російська і австро-угорська) та західноукраїнська та радянська 20-30 рр. ХХ ст. та саме біографічний підхід в історії філософії та психології, літературознавства. Чинники виокремлено на суспільно-політичні та державно-політичні, що визначило ідеологічні доктрини розвитку освіти і науки; науково-методологічні напрями; моделі; рефлексії пізнання і дослідження суспільного розвитку (персоналізм, фрейдизм); тенденції розвитку та інституційна структура історико-педагогічної науки та етапи розвитку педагогічної думки. Концентровано-ретроспективний погляд на розвиток європейської біографічної традиції дозволяє зробити низку проміжних висновків. Розвиток біографії завжди обумовлювався існуючими суспільно-політичними і соціокультурними умовами і відразу реагував на чергові зміни у суспільних настроях, ідейних парадигмах, світоглядних очікуваннях. Ця обставина та загальний поступ гуманітарних наук стимулювали й узалежнювали модифікацію типів, видів, родів біографічних творів і їхніх методологічних засад, які в загальному вимірі еволюціонували між художнім і науковим жанрами. Традиція українського біографічного жанру, її розвиток та історико-педагогічні умови, опираючись на тісний взаємозв’язок, заклали основу для виникнення, розвитку та становленню педагогічної біографістики в останній третині ХХ – на початку ХХІ століття. Ключові слова: феномен, біографістика, науково-методичний підхід, розвиток біографії.

Статья посвящена уникальному предмету, который на протяжении последних 120 лет фигурирует в работах исследователей древностей ананьинской культурно-исторической области (общности) в качестве «культовой привески к поясу». Это резное изделие из рога, обнаруженное А.А. Спицыным в 1898 г. при раскопках погребения № 94 в могильнике у Зуевского починка на р. Каме (ГЭ, кол. 609, № 200). Предложенная и обоснованная в настоящей статье новая интерпретация этой вещи какрукояти кнута (конской плети) впервые логично и непротиворечиво объясняет ее функции и причины ее включения в число других предметов, сопровождающих погребенного. Наряду с этим, приводятся новые данные о перипетиях судьбы коллекции предметов из Зуевского могильника (и конкретно вещей из погребения № 94) с момента раскопок до передачи ее в фонды Государственного Эрмитажа и история первой сводной публикации этих материалов. Библиографические ссылки Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык. Скифский царский курган IV в. до н.э. К.: Наукова думка, 1991. 411 с. Бородовский А.П. Плети и возможности их использования в системе вооружения племен скифского времени // Военное дело древнего населения Северной Азии / Отв. ред. В.Е. Медведев, Ю.С. Худяков. Новосибирск: Наука, 1987. С. 28–39. Васильев Ст.А. Ананьинский звериный стиль. Истоки, основные компоненты и развитие // Археологические вести. 2004. № 11. С. 275–297. Вятская губерния // Альбом рисунков, помещенных в отчетах ИАК за 1882–1898 гг. СПб.: Тип. Главного управления уделов, 1906. С. 281–288. Вятская губерния // Отчет ИАК за 1898 г. СПб.: Тип. Главного управления уделов, 1901. С. 41–46. Грязнов М.П. Так называемые оселки скифо-сарматского времени // Исследования по археологии СССР. Сборник статей в честь М.И. Артамонова / Отв. ред. В.Ф. Гайдукевич. Л.: Изд-во ЛГУ, 1961. С. 139–144. Дело ИАК об археологических изысканиях члена Комиссии А.А. Спицына в губерниях: Вятской, Уфимской, Казанской, Пермской / НА ИИМК РАН. РО, ф. 1, оп. 1, 1898 г., д. 63. Древнее искусство. Памятники палеолита, неолита, бронзового и железного веков на территории Советского Союза. Собрание Государственного Эрмитажа / Отв. ред. М.И. Артамонов. Л.: Аврора, 1974. 196 с. Древности Камы по раскопкам А.А. Спицына в 1898 г. // Материалы ГАИМК. Вып. 2. / Отв. ред. С.Н. Быковский / Л.: Типография «Печатный Двор», 1933. 38 с. Дубовская О.Р. Плеть как возможный атрибут предскифских погребений // Памятники предскифского и скифского времени на юге Восточной Европы / МИАР. № 1 / Отв. ред. Р.М. Мунчаев, В.С. Ольховский. М.: ИА РАН, 1997. С. 57–61. Збруева А.В. История населения Прикамья в ананьинскую эпоху / Материалы и исследования по археологии Урала и Приуралья. Т. V / МИА. № 30. М.: Изд-во АН СССР, 1952. 326 c. Кузьминых С.В. Археологическое изучение ананьинского мира в XX веке: основные достижения и проблемы // Российская археология: достижения XX и перспективы XXI вв. Матер. науч. конф. к т75-летию В.А. Генинга. Ижевск: Издательский дом «Удмуртский университет», 2000. С. 104–113. Материалы, связанные с комиссией по ликвидации Склада древностей ГАИМК / НА ИИМК РАН. РО, ф. 2, оп. 1, 1931 г., д. 750. Ольховский В.С., Евдокимов Г.Л. Скифские изваяния VII–III вв. до н. э. М.: ИА РАН, 1994. 188 с. Отрощенко В.В. Костяные детали плеток из погребений срубной культуры // СА. 1986. № 3 С. 72–81. Петренко А.Г. Становление и развитие основ животноводческой деятельности в истории народов Среднего Поволжья и Приуралья (по археозоологическим материалам) / Археология евразийских степей. Вып. 3. Казань: Ин-т истории АН РТ, 2007. 144 с. Смирнов Н.Ю. «ἐν τούτῳ νίκα» или об одном происшествии, случившемся со скифами при их возвращении из Азии (Herod., IV. 1. 3, 3, 4) // Доісламський Близький Схід: історія, релігія, культура / Отв. ред. М.О. Тарасенко. Київ: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, 2014. С. 235–240. Смирнов Н.Ю. Зверь и птица из Темир-Горы // Боспорские исследования Вып. XXXI. / Отв. ред. В. Н. Зинько. Керчь: Керченская городская типография, 2015. С 50–59. Тереножкин А.И., Мозолевский Б.Н. Мелитопольский курган. Киев: Наукова думка, 1988. 264 с. Толковый словарь живого великорусского языка В.И. Даля. Т. 2: И–О. СПб.-М.: Тип. М.О. Вольфа, 1881. Черненко Е.В. Скифские лучники. Киев: Наукова думка, 1981. 167 с. Черных Е.М. Предметы конского снаряжения из Зуевского могильника ананьинской культуры шнуровой керамики в Удмуртии // Поволжская археология. 2019а. № 1(27). С. 136–149. Черных Е.М., К 120-летию начала исследований Зуевского (Зуевоключевского I) могильника // Археология Евразийских степей. 2019б. № 2. С. 227–245 Чугунов К.В. Аржан — источник // Аржан. Источник в долине царей. Археологические открытия в Туве / Отв. ред. М.Б. Пиотровский. СПб.: Славия, 2004. С. 10–37. Шаблавина Е.А. Древности раннего железного века на территории Прикамского Приуралья в собрании Государственного Эрмитажа // Железный век. Европа без границ. Первое тысячелетие до н. э.: каталог выставки / Отв. ред. А.Ю. Алексеев, М. Наврот, А. Гасс, Ю.Ю. Пиотровский. СПб.: Чистый лист, 2020. С. 256–269. Шульга П.И. О находках нагаек скифского времени на Алтае // Снаряжение кочевников Евразии / Отв. ред. А.А. Тишкин. Барнаул: Изд-во АлтГУ, 2005. С. 183–189. Шульга П.И. Снаряжение верховой лошади в Горном Алтае и Верхнем Приобье. Ч. II (VI–III вв. до н.э.). Новосибирск: РИЦ НГУ, 2015б. 322 с. Smirnov N.Yu. In hoc signo vinces: the victory of the Scythians over the offspring of their slaves as a manifestation of divine providence (Herodotus, The Histories 4.1 [3], 3, 4) // Masters of the Steppe: The Impact of the Scythians and Later Nomad Societies of Eurasia Proceedings of a conference held at the British Museum, 27–29 October 2017. / S. Pankova, St. John Simpson (eds.). London: Archaeopress Publ., 2020. P. 544–550.

Мета роботи – здійснення поглибленого аналізу науково- історичної бази у межах дослідження дискурсного поля проблематики публічного адміністрування туристичної сфери. Доведено, що єдиної думки у зарубіжній та вітчизняній державно-управлінській науці щодо визначення факторів, які негативно або позитивно впливають на розвиток туристично- рекреаційної сфери, на сьогодні не існує. Методологія. Складність і специфіка досліджуваної теми зумовили використання сукупності методів емпіричного і теоретичного рівнів піз- нання. Це дало можливість сформувати відповідні теоретико-методологічні засади виконання поставлених завдань. Підкреслено, що туризм, на думку більшості авторів, визначається як складне і багатовимірне поняття, яке одночасно виступає і як галузь націо- нальної економіки, і як окремий вид діяльності, і як форма рекреаційної діяль- ності, і як спосіб проведення дозвілля людей, і як наука, і як бізнес-напрям. Зазначено, що сьогодні туризм виступає соціально значущою та затре- буваною практикою, а також платформою для саморозвитку та самовдосконалення людей, простором для формування суспільних благ, стимулів та потреб особистості. Наукова новизна. Удосконалено понятійно-категорійний апарат науки державного управління шляхом здійснення огляду дискурсного поля пробле- матики формування державного регулювання розвитку туризму, що відрізня- ється від уже наявних робіт фокусуванням наукової уваги на принципах роз- витку даної сфери у межах застосування інноваційних інструментів кооперації та кластеризації міжнародного ринку туризму, а також використанням механіз- мів державно-приватного партнерства та прийняття модельних бізнес-рішень. Висновки. У результаті проведення поглибленого аналізу науково-істо- ричної бази у межах дослідження дискурсного поля проблематики публіч- ного адміністрування туристичної сфери підкреслено, що для нинішнього етапу досліджень науки про туризм та функціонування туристичної галузі характерним є зосередження на принципах розвитку даної сфери та суміж- них галузей у межах застосування інноваційних інструментів кооперації та кластеризації міжнародного ринку туризму, використання механізмів дер- жавно-приватного партнерства та модельних бізнес-рішень. Обґрунтовано, що дані дослідження зосереджені на історико-філософському осмисленні природи туризму як соціогуманітарного феномену, а також базового інфор- маційного ресурсу для формування підґрунтя з метою розширення меж практичного використання основних інструментів та механізмів публічного адміністрування туристично-рекреаційної галузі у процесі реалізації полі- тики держави у цьому напрямі.

Метою роботи – розкрити методологічну роль класичної діалектики для сучасної педагогічної теорії та практики. При цьому класична діалектика принципо- во відрізняється від ідеологізованої позитивістської версії «діамату». Методологія. Засобами досягнення поставленої мети є сама діалектика в її класичному варіанті, вираже- на через необхідні категоріальні зв’язки. Тим самим вона розуміється як логіка й теорія пізнання, доведені до ети- ки, естетики й тим самим до мислячої педагогіки. Наукова новизна. У статті обґрунтовується думка, що саме класична діалектика є необхідною та достатньою методологією дійсної педагогічної теорії та практики. Значимість діалектики для педагогіки не можна інтерпретувати як певне «застосуван- ня» в педагогіці й до педагогіки деяких принципів діалектичної філософії, виражених у формі «готового знання». Діалектика має стати діяльною здатністю педагога. Педагогічна нау- ка, щоб стати дійсно рефлексивної теорією, повинна вийти на власне категоріальний рівень осмислення свого предмета, навчитися адекватно працювати з категоріями. Тільки за таких умов педагогіка набуде реальної, сутнісної адекватності своєму специфічному предмету – становленню людської суб’єктивності, і стане здатною забезпечувати гармонійний розвиток особистості. Висновки. Якщо педагогіка насправді стурбована процесами побудови власне людського в людсь- кому індивідові, вона жодним чином не омине діалектичної методології, вироблення діалектичної здатністю вчителів. При цьому останні в підготовці повинні здобувати базову філософську освіту. Якщо ж педагогіка обмежується вико- нанням «соціального замовлення», «соціалізацією», процеса- ми адаптації індивідів до структур наявного соціуму, то вона може продовжувати «гратися» в новомодні загальнонаукові методології (системно-структурний підхід, синергетика тощо).

У статті досліджено особливості політичної думки західних вчених щодо ракетно-ядерних програм. Проведена аналітична інтерпретація підходів західних науковців щодо значення ракетно-ядерних озброєнь у світових політичних процесах. Шляхом застосування компаративного методу визначені позиції дослідників щодо науково-промислового потенціалу держав як спроможності у виробленні ядерного озброєння. Методичним інструментарієм науково-теоретичних та прикладних досліджень у даній статті стали різні методики експертних оцінок, які отримали аналітичну оцінку щодо об’єктивності висновків кваліфікованих експертів зі сфери ракетно-ядерних озброєнь, зокрема зарубіжних підходів. Доведено, що проблеми методичного характеру при застосуванні методу порівняльно-інституціонального аналізу мають другорядне значення, оскільки мета аналізу полягає не в порівнянні оцінок одних і тих же характеристик для формування і розвитку ракетно-ядерних програм, коли суб’єктивізм чи недостатнє урахування ступеню об’єктивності може помітно вплинути на адекватність результату, а виявленні фактори впливу одних характеристик наукових підходів на інші при зіставленні множин оцінок таких характеристик для всіх аналізованих наукових підходів. У статті обґрунтовується, що мета порівняльно-інституційного аналізу буде мати суттєве значення не у порівнянні особливостей підходів європейських і американських вчених, а у виявленні тренда впливу рівня розвитку ракетно-ядерних програм на особливості зовнішньої політики при порівнянні двох множин, кожна з яких містить оцінки відповідної характеристики. І при цьому, в кожній з цих множин серед оцінок для всіх досліджених наукових підходів на відповідних проміжках часу входитимуть оцінки й у підходах як європейських, так і американських дослідників. Показано, що західні науковці розглядають ракетно-ядерні програми у політиці держав у двох напрямах: забезпечення національної безпеки та підтримка миру і міжнародних відносинах. Доведено, що відсутність єдності розуміння щодо політичних факторів, які стають каталізаторами розробок і впровадження ракетно-ядерних програм та дискусійність щодо критеріїв визначення політичного потенціалу держав, що можуть реалізовувати дану політику.

Наукове дослідження. присвячене темі стильового канону в мистецтві. Канон – один із найважливіших та основоположних принципів, яким керуються під час створення церковного мистецтва. Була врахована християнська сакральна культура східного обряду, на основі якої сформувався іконографічний канон. Думки Г. Вагнера були використані для обґрунтування наукових досліджень. Проблема дослідження лежить у межах таких дисциплін як історія, культурологія, богослов’я та мистецтво. Проаналізовано стан наукового вивчення канону в мистецтві. На сьогодні, вивчення іконографічного канону залишається надзвичайно актуальним в українському мистецтві та богословському дослідженні. Перші наукові розробки були зроблені на початку ХХ ст. Першим дослідником стильового канону був Г. Вагнер. Тема стильового канону в іконографії вперше досліджується в Україні.

Нині документознавство в Україні позбавлено статусу наукової дисципліни у офіційному переліку наукових спеціальностей, скоротилася присвячених його науковим проблемам кількість наукових форумів, а відповідно і публікацій, ліквідовано вишівську документознавчу навчальну спеціальність. На думку авторів, попередньо ці процеси пов’язані з формуванням двох версій документознавства в Україні – «документологічної» («бібліотекознавчої») та класичної (що ґрунтується на ідеях 1960 –1970-х років відомого радянського архівознавця К. Г. Мітяєва). У 1990-і роки, коли в Україні не було офіційно утверджено науковий статус документознавства, документологічна версія була прогресивною. Однак після офіційного затвердження наукової спеціальності «документознавство, архівознавство» у межах історичної науки (2001 р.), прихильниками документології почалася боротьба за офіційний відрив цих наук від спеціальних галузей історичної науки, яка завершилася внесенням їх до сукупності дисциплін у межах наукової спеціальності «соціальні комунікації» (2008 р.). Поширення в українських вишах поглядів документологів у межах нової навчальної спеціальності «Інформаційна, бібліотечна, архівна справа» призводить до панування бібліотекознавства над архівознавством, зменшення частки годин курсу «Архівна справа» (порівняно з бібліотекознавством його читання набагато складніше та й фахівців доволі менше). Звідси фактичне нівелювання або зникнення документознавчих курсів. Безперечно, що «скасування» класичного документознавства не зняло практичних потреб в дослідженнях з нормативно-правового та методичного забезпечення організації сфери архівної справи та діловодства. Зазначені дослідження в сучасних умовах впровадження функціонування електронного документообігу та електронних архівів потребує у межах цих напрямів перегляду організації традиційних діловодних та архівних процесів. З іншого боку, існує нагальна потреба узгодження зазначених процесів з нормами міжнародних стандартів з керування документаційними процесами. У статті наведено приклади розробок з документознавства і організації вишівського навчання в Україні, які можна вважати найбільш перспективними напрямами розвитку цієї наукової дисципліни.

Анотація. Мета статті – охарактеризувати становище жінки в українському підпіллі (1940–1950-х рр.) та з’ясувати, яке місце займали насильницькі форми поведінки чоловіків стосовно жінок. Методологія дослідження передбачає використання таких принципів: історизму, науковості, об’єктивності та логічності. Використовуються методи: загальнонаукові (аналіз, порівняння, узагальнення), спеціально-історичні (періодизація, історико-порівняльний та ін.), а також методи критики джерел (зовнішні та внутрішні). Наукова новизна полягає у тому, що на основі невідомих та маловідомих архівних матеріалів спростовується поширена думка в українській історіографії щодо винятково насильницької поведінки чоловіків стосовно жінок. Подається узагальнена картина гендерних стосунків у підпіллі. Висновки. Становище жіноцтва під час національно-визвольних змагань було складним не лише через умови часу, а й з огляду на політику радянських каральних органів. Попри усі непорозуміння, які виникали усередині підпілля, учасники визвольних змагань намагалися підтримувати дружні стосунки задля досягнення спільної мети. Говорити про факти насильства як нормальну та загальноприйняту поведінку у лавах ОУН та УПА – недоречно. Як і в будь-який період існування суспільства, під час національно-визвольних змагань, мали місце проблеми гендерних нестатутних стосунків. Однак вони були радше винятком із правил, аніж «нормальним» ставленням до жінок. Існує набагато більше свідчень приязного та толерантного ставлення вояків до жінок. І це аж ніяк не залежить від замовчування чи приховування протилежних аргументів, а є лише прямим свідченням домінування адекватної поведінки чоловіків під час визвольних змагань. Наявність фактів примусу та водночас наявність правового регулювання проблеми насильства аж ніяк не були свідченням існування в підпіллі подвійної моралі, а лише нормативно-правовою спробою врегулювання людських конфліктів.

У статті аналізується оповідання Ф. Дюрренматта «Пілат», в якому за допомогою умовносимволічних, притчово-асоціативних форм (зокрема, через хронотоп зустрічі людини з Богом) автор здійснює оцінку сучасного богопокинутого стану людства крізь призму позачасових, універсальних цінностей. Метою статті є з’ясування своєрідності трансформації образу Понтія Пілата в оповіданні Ф. Дюрренматта і виявлення поетико-стильових особливостей художнього втілення психологічного стану людини в ситуації екзистенціальної кризи. Дослідницька методика ґрунтується на використанні структурно-функціонального, порівняльно-типологічного, культурно-історичного, контекстуального, герменевтичного, психоаналітичного методів. У результаті дослідження встановлено, що концептуальною домінантою образу Понтія Пілата в оповіданні Дюрренматта є думка про вічні й невідворотні помилки людини у її стосунках із Вищою силою, невідповідність уявлень про Бога, а відтак і психологічної реакції на ситуацію екзистенціальної кризи. Твір є глибоко морально-філософським, що засвідчує сюжетна лінія про жорстоке поводження прокуратора з богом, його розп’яття та пізніше усвідомлення своєї провини. В оповіданні автор чітко акцентує увагу на проблему мотиву вини, яка перебуває у надто складному відношенні до мотиву страху, що домінує у творі. Амбівалентність психологічної реакції Понтія Пілата викликана амбівалентною позицією Бога, що спричиняє кризу у свідомості Пілата. Наукова новизна полягає у виявленні індивідуально-авторської стратегії переосмислення сюжету про Понтія Пілата як одного з продуктивних традиційних сюжетів у світовій літературі. Охарактеризовано потенційні чинники інтерпретації цього сюжету та їх вплив на варіанти трансформації традиційного матеріалу. Матеріал статті може бути використаний у процесі вивчення різних університетських курсів, у розробці вибіркових курсів філологічного спрямування у закладах вищої освіти, при підготовці підручників і посібників для середньої і вищої школи.

Мета статті – розкрити методологічну роль розуміння природи поняття в класичній діалектиці для сучасної педагогічної теорії та практики. Методологічні засади. Засобами досяг- нення поставленої мети є сама діалектика в її класичному варіанті, виражена через необхідні категоріальні зв’язки. Тим самим вона розуміється як логіка й теорія пізнання, доведені до етики, естетики і тим самим до мислячої педагогіки. Наукова новизна. У статті обґрунтовується думка, що розуміння природи поняття в класичній діалектиці має серйозне філософсько-освітнє значен- ня, оскільки може постати рефлексивною методологією дійсної педагогічної теорії та практики. Діалектико-логічне розкриття природи поняття як такого протистоїть звичайному тлумачен- ню поняття у формальній логіці, на яку суцільно орієнтована педагогіка. Поняття в діалектиці (насамперед у Геґеля) розкривається як єдність усезагального, особливого й одиничного. При цьому вельми значимим для педагогіки є розрізнення конкретно-всезагального й абстрактно-загального, відповідно, принципово різних способів узагальнення: емпіричного та власне рефлексивно-теоретич- ного. Оволодіння поняттями в їх істинному розумінні причетне до набуття свободи й вирішує про- блему поєднання набутих в освіті знань і реального життя. Висновки. Якщо педагогіка насправді стурбована процесами побудови власне людського в людському індивідові, вона жодним чином не омине діалектичного способу розуміння природи поняття. Проте для цього має бути розвинена певна філософська культура педагогів, без якої оволодіти змістом істинної понятійної форми про- сто неможливо. Якщо ж педагогіка й надалі буде користуватися лише формально-логічним знан- ням у способі побудови методики навчання, то вона, урешті-решт, виявиться нездатною вийти з нинішньої системної кризи.

Мета цього дослідження – проаналізувати можливість використовувати погляди Р. В. Ленекера на когнітивну семантику як семантико-текстологічну модель перекладознавчого аналізу. Матеріалом для розгляду обрано твір «Слово некоего калугера о чьтьи книг» із «Ізборника Святослава» 1076 р. та його три переклади: два переклади сучасною українською мовою (повний – В. Яременка, частковий – Є. Карпіловської й Л. Тарновецької) та один переклад англійською мовою (В. Федера). Теорія когнітивної семантики Р. Ленекера орієнтується здебільшого на граматичні проблеми й опис мови через параметри простору. Параметрам опису образности, які пропонує когнітивна семантика, бракує чіткости, які мають аналітичні методи структуралізму. Однак, вони виконують головну аналітичну функцію: вони дозволяють усвідомити наявні в перекладі порушення й відхилення від першотвору та намагатися усвідомити їхню природу й межі. Література References Бычков В. 2000 лет христианской культуры sub specie aesthetica : в 2 т. Т. 2 :Славянский мир. Древняя Русь. Россия. Москва; Санкт-Петербург : Университетскаякнига, 1999.Bychkov, V. (1999). 2000 let khrystyanskoi kultury sub specie aesthetica. T. 2: Slavianskyimyr. Drevniaia Rus. Rossyia. [2000 years of Christian culture sub specie aesthetica. Vol. Slavonic world. Old Rus. Russia]. Moscow; S.-Petersburg: Unyversytetskaya Kniga. Божилов И. Цар Симеон Велики (893–927): Златният век на СредновековнаБългария. София: На отечествения фронт, 1983.Bozhylov, Y. (1983).Tsar Symeon Velyky (893–927): Zlatnyiat vek na SrednovekovnaBalgariya. [Czar Simeon the Great (893–927): the golden epoch of the MedievalBulgaria]. Sofia: Na Otechestvenyia Front. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел.К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005.Velykyi tlumachnyi slovnyk suchasnoi ukrainskoi movy. [A great comprehensivedictionary of the contemporary Ukrainian language]. (2005). Busel, V. T. (comp.). Kyiv;Irpin: Perun. ЕСУМ: Етимологічний словник української мови. – К.: Наукова думка, 1982.Etymolohichnyi slovnyk ukrayinskoyi movy. [An etymological dictionary of the Ukrainianlanguage]. (1982). Kyiv: Naukova Doumka. Изборник 1076 года. М.: Наука, 1965.Izbornik 1076 goda. [A synaxarion of 1076]. (1965). Moscow: Nauka. Золоте слово / упорядн. : В. Яременко, О. Сліпушко. Київ: Аконіт, 2002.Zolote slovo. [Golden word] (2002). Yaremenko, V., Slipushko, O. (comp.). Kyiv: Akonit. Каждан А. П. Книга и писатель в Византии. Москва: Наука, 1973.Kazhdan, A. P. (1973). Kniga i pisatel v Vizantii. [Books and writers in Byzantium].Moscow: Nauka. Київський псалтир : Давида пророка и царя пhснь. Київ, 1397. Зберігається:Российская Национальная библиотека (Санкт-Петербург). Шифр: ОЛДП F 6.Kyivskyi psaltyr: Davyda proroka i tsaria pisn. [The psalm book of Kyiv] (1397). Kyiv.Manuscript. Stored at: Russian National Library (Saint-Petersburg). Code: OLDP F 6. Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів і святих Отців.К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви КиївськогоПатріархату, 2008.Knyha pravyl sviatykh apostoliv, Vselenskykh i Pomisnykh Soboriv i sviatykh Ottsiv. [Abook of rules of Saint Apostles, Ecumenical and Local Councils and Holy Fathers].(2008). Kyiv: Vydannia Kyivskoyi Patriarkhiyi Ukrayinskoyi Pravoslavnoyi TserkvyKyivskoho Patriarkhatu. Малоруско-нїмецкий словар / уложили Є. Желеховский, С. Недїльский. Львів : Т-воім. Шевченка, 1886.Malorusko-nimetskyi slovar. [A Ukrainian-German dictionary]. (1886). Zhelekhovskyi,Ye., Nedilskyi, S. (comp.). Lviv: Tovarystvo im. Shevchenka. Настольная книга священнослужителя. Т. 4. Москва, 1983.Nastolnaia kniga sviashchennosluzhytelia. T. 4. [A priest’s handbook. Vol. 4]. (1983).Moscow. Пиккио Р.Slavia Orthodoxa: Литература и язык. Москва : Знак, 2003.Piccio, R. (2003). Slavia Orthodoxa: Literatura i yazyk. [Slavia Orthodoxa: Literature andlanguage]. Moskcow: Znak. Православная энциклопедия. Т. 16. Москва : Церк.-науч. центр «Православнаяэнциклопедия», 2007.Pravoslavnaia Entsyklopediia. T. 16. [Orthodox Encyclopedia. Vol. 16]. (2007). Moscow:Church and Scientific Center “Pravoslavnaia Entsyklopediia”. Сивокінь Г.М. Одвічний діалог: (Українська література і її читач від давнини досьогодні). Київ : Дніпро, 1984.Syvokin, H. M. (1984). Odvichnyi dialoh: (Ukrainska literatura i yiyi chytach vid davnynydo sohodni). [The eternal dialogue: Ukrainian literature and its readership from the oldtimes till nowadays]. Kyiv: Dnipro. Словарь древнерусского языка (XI–XIV вв.) / гл. ред. Р. И. Аванесов. Москва: Рус. яз., 1988.Slovar drevnerusskoho yazyka (XI–XIV vv.). [A dictionary of the Russian language of the11th–14th centuries]. (1988). Avanesov, R. Y. (ed.-in-chief). Moscow: Russkiy Yazyk. Словарь русского языка ХІ–XVII вв. Москва: Наука, 1975.Slovar Russkogo Yazyka ХІ–XVII vv. [A dictionary of the Russian language of the 11th-17th centuries]. (1975). Moscow: Nauka. Slovar Staroslavianskogo Yazyka. [A dictionary of the Old Slavonic language]. (2006).Saint-Petersburg. Словарь української мови / упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко. Київ, 1907–1909.Slovar Ukrayinskoyi Movy. [A Dictionary of the Ukrainian language]. (1907–1909).Hrinchenko, B. (comp.) Kyiv. Срезневскій И.И. Матеріалы для словаря древне-русскаго языка по письменнымъпамятникамъ. Санктпетербургъ, 1893–1912. Sreznevskiy, I. I. (1893–1912). Materialy Dlia Slovaria Drevne-russkago Yazyka poPismennymPpamiatnikam. [Materials for the Dictionary of the Old Rus Language asBased on Written Monuments ].Saint-Petersburg. Словник української мови. Київ : Наукова думка, 1970–1980.Slovnyk Ukrayinskoyi Movy. [A Dictionary of the Ukrainian language]. (1970–1980).Kyiv: Naukova Doumka. Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. Київ: Наук. думка, 1977–1978.Slovnyk Staroukrayinskoyi Movy XIV–XV st. [A Dictionary of the Ukrainian Language ofthe 14th–15th centuries]. (1977–1978). Kyiv: Naukova doumka,. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. Львів, 1994.Slovnyk Ukrayinskoyi Movy XVI – Pershoyi Polovyny XVII st. [A Dictionary of theUkrainian Language of the 16th to the first half of the 17th centuries]. (1994). Lviv. Українська література ХІ–ХVІІІ століть / упоряд. Є. А. Карпіловська,Л. О. Тарновецька. Чернівці : Прут, 1997.Ukrayinska Literatura ХІ–ХVІІІ stolit. [Ukrainian Literature of the 11th–18th Centuries].(1997).Ye. A. Karpilovska, L. O. Tarnovetska (Eds.). Chernivtsi: Prut. Франко І. Із лектури наших предків ХІ в. // Франко І. Додаткові томи до Зібраннятворів у п’ятдесяти томах / І. Франко. Київ : Наук. думка, 2010. Т. 54. С. 911–922.Franko, I. (2010). Iz lektury nashykh predkiv ХІ v. [From the Readings of our Ancestors inthe 11th century]. In: Dodatkovi Tomy do Zibrannia Tvoriv u Pyatdesiaty Tomakh . Vol. 54(pp. 911–922). Kyiv: Naukova doumka. Цейтлин Р.М. Лексика старославянского языка: Опыт анализа мотивированныхслов по данным древнеболгарских рукописей Х—ХІ вв. Москва: Наука, 1977.Tseitlin, R. M. (1977). Leksika Staroslavianskogo Yazyka: Opyt Analiza MotivirovannykhSlov po Dannym Drevnebolgarskikh Rukopisei Х—ХІ vv. [Lexis of the Old SlavonicLanguage: A Case Study of Derived Vocabulary in the Old Bulgarian Manuscripts of the10th–11th centuries]. Moscow: Nauka. The Compact Edition of the Oxford English Dictionary: Complete Text ReproducedMicrographically. (1971). Oxford: Oxford University Press. The Compact Edition of the Oxford English Dictionary: Complete Text ReproducedMicrographically. (1987). Burchfield, R. W. (ed.). Oxford u.a.: Clarendon Press. The Edificatory Prose of Kievan Rus' (1994). Veder, W. R. (trans.). Cambridge, MA:Harvard University Press. Henry, M. (1972). Commentary on the Whole Bible: Complete and Unabridged in 2Volumes. Wilmington, Delaware: Sovereign Grace. Langacker, R. (1988). A View of Linguistic Semantics. In: Topics in CognitiveLinguistics (pp. 49–89). Amsterdam: Benjamins. Langacker, R. W. (1987). Foundations of Cognitive Grammar. Stanford CA: StanfordUniversity Press. New Catholic Encyclopedia. (2002–2003). Detroit: Thomson/Gale. Sophocles, E. A. (1914). Greek Lexicon of the Roman and Byzantine periods: (fromB. C. 146 to A.D. 1100). Cambridge : Harvard University Press ; London: HumphreyMilford. Stockwell, P. (2002). Cognitive Poetics: An Introduction. London: Routledge. 17. Словарь старославянского языка. СПб, 2006.

У статті здійснено аналіз загальних методів дослідження стратегій позиціонування провідних університетів Західної Європи. Найголовнішими методами наукового дослідження виявлено метод дослідження концепцій та змісту позиціонування закладів вищої освіти провідних університетів Західної Європи; взаємозв’язок освітніх та соціальних послуг; комунікації; ціноутворення. На думку автора, стратегія позиціонування має міжнауковий характер, наявний постійний процес саморозвитку, саморегулювання та самовідновлення стратегій позиціонування університету з урахуванням науково-технічного прогресу. На підставі аналізу наукової літератури автор визначила методологічні підходи до аналізу стратегій позиціонування провідних університетів країн Західної Європи, а саме: загальнонаукові, до яких належать системний, синергетичний, стратегічний, соціально-маркетинговий, критеріально-комплексний; конкретно наукові – системно-компаративний, системно-стратегічний, системно-методологічний, системно-методичний, системно-дидактичний, системно-компонентний аналіз, системно-інтегрувальний, системно-внутрішньокомунікативний, системно-зовнішньокомунікативний, системно- параметричний, системно-перспективний). Виділено ознаки стратегій позиціонування провідних університетів країн Західної Європи та тенденції подальшого розвитку стратегії позиціонування в умовах оновлення вищої освіти України. У процесі написання статті авторка спиралася на обрані монографічний та вибірковий методи, а також метод головного масиву стратегій позиціонування провідних університетів Західної Європи для опрацювання проаналізованої літератури на різних етапах. Авторкою проаналізовано сайти Times Higher Education (THE), QS World University Rankings; The Academic Ranking of World Universities (ARWU) міжнародних рейтингів університетів, де було відібрано дані, за допомогою яких порівнювалися провідні університети, а саме: індекс академічної репутації; загальна кількість студентів; кількість іноземних студентів; загальна цитованість наукових публікацій; середньорічна кількість наукових статей у розрахунку на одного члена професорсько-викладацького складу.

Новое антропоморфное изваяние с единичной сарматской тамгой, происходящее из ущелья реки Солонец и расположенное близ сёл Рошиетичий Векь и Рогожены в Северной Молдавии, не относится к типичным сарматским каменным стелам. На личине памятника находится единичный сарматский тамговый знак, имеющий аналогии по схеме начертания в тамговых знаках, встречающихся в Северной Молдавии и Южной Украине. Лицевая сторона антропоморфного изваяния ориентирована на юг и на пологий противоположный склон ущелья, на котором, по всей видимости, находилась древняя дорога, ведущая к броду и водопою. Вместе с тем, стела с единичной сарматской тамгой на личине является центром скопления, состоящего из трёх камней. Камни расположены по разным сторонам от стелы и несут следы механической обработки в виде насечек, выемок, ниш, и желобообразных углублений, что также может говорить о возможной культовой ориентированности комплекса. Антропоморфное изваяние служило указателем места переправы через реку, а также указателем места для забора воды и водопоя лошадей. В тоже время оно могло являться культовым объектом сакрального почитания божества, связанного с культом воды и быть камнем, маркирующим владения сарматов. Библиографические ссылки Агульников С., Бубулич В. Сарматская стела с тамгой из окрестностей п. Тараклия // Tyragetia, s.n., vol. IV [XIX], nr. 1, 2010. С. 205–208. Акишев А.К. Искусство и мифология саков. Алма-Ата: Наука, 1984. 176 с. Гасанов З. Царские скифы. Этноязыковая идентификация «царских скифов» и древних огузов. New York: Liberty Publishing House, 2002. 486 с. Гукин В.Д. Половецкое изваяние из Старого Орхея // Археологические исследования в Старом Орхее / Отв. ред. П.П. Бырня. Кишинев: Штиинца, 1991. С. 68–71. Драчук В.С. Новые антропоморфные стелы с единичными сарматскими тамгами // КСИА. Вып. 130. М.: Наука, 1972. С. 105–111. Драчук В.С. Системы знаков Северного Причерноморья (Тамгообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры). Киев: Наукова думка, 1975. 173 с. Курчатов С. Следы неведомых «царей» // Revista Arheologică. 2014. Vol. X. Nr. 1–2. С. 132–142. Раевский Д.С. Скифский пантеон: семантика структуры // Nartamongae Vol. XIII, N 1–2, 2018. С. 37–52. Свод памятников истории и культуры МССР. Северная зона / Отв. ред. Н.А. Демченко. Кишинёв: Штиинца, АН МССР, 1987. 865 с. Соломоник Э.И. Сарматские знаки Северного Причерноморья. Киев: АН УССР. 1959. 178 с.

Анотація. Мета дослідження – простежити динаміку спроб меморіалізації, описану у працях західних авторів, місця трагедії відомого майже у всьому світі – Бабиного Яру. Методологія дослідження. Методологія дослідження базується на органічному поєднанні методів історизму, послідовності, компаративізму, об’єктивності, системності, всебічності, що сприяє критичному осмисленню історіографічних джерел, пов’язаних з подіями у Бабиному Яру. Використовується також порівняльний, проблемно-хронологічний методи. Наукова новизна полягає у тому, що залучено новітні історіографічні джерела західного походження, які з критичної і водночас здебільшого зваженої точки зору розглядають комплекс проблем, пов’язаних з історією подій у Бабиному Яру восени 1941 р., та подають складну амплітуду спроб меморіалізації цього історичного місця. Висновки. У статті проаналізовано процес як певного замовчування, так і неодноразових спроб меморіалізації Бабиного Яру, щоб закарбувати в історичній пам’яті не лише України, але й людства події осені 1941 р. Наголошено, що історіографічні джерела західного походження свідчать про глибокий інтерес зарубіжних учених, аналітиків, журналістів, суспільних діячів до цих трагічних подій. Простежується динаміка спроб меморіалізації, описана у працях західних авторів, що значно пожвавилась на початку XXI ст. Підкреслено, що зарубіжні експерти, розглядаючи процес дебатів в Україні щодо проєктів Меморіального комплексу у Бабиному Яру, вказують на «змагання жертовностей». Авторка простежує аналіз тих суперечностей, які проявилися в українському суспільстві щодо геноцидних явищ 30‒40-х рр. ХХ ст. Авторка умовно виділяє три наукові напрями щодо вивчення історії подій та подробиць меморіалізації Бабиного Яру: перший – студії, що присвячені уточненню певних компонентів подій, які пов’язані з повсякденністю злочину; другий – дані стосовно державної політики радянського часу, яка замовчувала чи фальсифікувала події у Бабиному Яру, особливо намагання Кремля стерти поняття «єврейський Голокост» стосовно подій у Бабиному Яру, а також констатація зусиль частини радянської інтелігенції, яка не давала владі забути про цей злочин; третій – спроби меморіалізації Бабиного Яру, які особливо пожвавилися після 2015 р. і, зрештою, привели до реалізації Концепції комплексної меморіалізації Бабиного Яру. Фактично в основі цих дискусів – наявність «воєн пам’яті», які заважають формулюванню зваженої загальної токи зору, тому меморіалізація Бабиного Яру повинна проводитися з урахуванням поліетнічності України, не відкидаючи ідеї: лише євреїв і ромів знищували за ознакою національності. Авторка приходить до висновку, що квінтесенцією аналітиків Заходу є думка щодо необхідності завершення процесу меморіалізації Бабиного Яру.

Стаття присвячена дослідженню актуального питання про сутність і темпоральні прояви такого об'єктивно наявного феномена, як охоронно-правове відношення. У роботі наданий розгорнутий аналіз доктринальних напрацювань різних періодів, у яких цивілістична думка поступово змінювалася від універсального бачення правовідношення як єдиного явища, що може трансформуватися з непорушеного стану в порушений, до новітньої концепції про поділ матеріальних відносин на регулятивні та охоронні. Саме в межах останніх, які, власне, виникають від моменту правопорушення, можлива реалізація захисної властивості суб'ективного права. Позаяк регулятивне право здійснюється виключно в не примусовому (добровільному) режимі, право кредитора, що витікає з такого зобов'язання, не наділене властивістю примусової реалізації; подібна здатність притаманна лише охоронному пра-вовідношенню. У праці обстоюється теза про різну сутність, спрямованість і зміст таких відношень. Натомість підтримується наукова концепція, згідно з якою право на захист, у тому числі у судовому порядку (позовне домагання), є матеріальним повноваженням, що реалізується в межах самостійного охоронно-правового відношення. До його змісту входить повноваження стосовно припинення правопорушення та усунення його негативних наслідків. За умови порушення нормального порядку поведінки учасниками правовідно-шення взаємини, що між ними виникають, мають уже зовсім інший характер, вони будуть спрямовані на усунення порушення права, припинення неналежного виконання обов'язку, відшкодування збитків тощо, в тому числі і шляхом застосування до порушника заходів примусу. Можливість застосування примусових заходів стає конкретною, реальною, і саме це становить зміст права кредитора на позов у матеріальному сенсі. Таким чином, можемо дійти висновку про те, що охоронні відносини виникають тільки тоді, коли сталося порушення суб'єктивного матеріального права особи і саме вони характеризують здатність суб'єктивного права бути захищеним.

Мета дослідження – на основі архівних джерел проаналізувати міжконфесійні процеси на Волині в другій половині ХІХ – початку ХХ ст., з’ясувати характер етноконфесійних трансформацій, які здійснювались російським самодержавством і православним духовенством у Південно-Західному краї. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності, об’єктивності, верифікації, наративного конструктивізму, на історико-генетичному, історико-типологічному, історіографічному і біографічному методах, а також на загальнонаукових методах аналізу та синтезу, узагальнення. Наукова новизна. У статті, яка базується на невідомих раніше архівних джерелах і дослідженнях науковців, встановлено, що входження Волині до складу Російської імперії супроводжувалося значними трансформаціями релігійно-церковного комплексу регіону. Механізм державно-православної місії був спрямований насамперед на нейтралізацію католицького прозелітизму шляхом великомасштабної пропагандистської роботи і засобами силової регламентації. Висновки. Державно-релігійна політика російського самодержавства на Волині в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. спрямовувалась на насадження православ’я та викорінення католицизму, ліквідацію діяльності Римо-католицької церкви. Ця політика здійснювалася у тісному союзі держави з РПЦ, оскільки в місії “войовничої” католицької конфесії вбачалася небезпека посилення національного, зокрема польського, сепаратизму. Римо-католицька церква, навпаки, чинила опір політичному тиску, переважно з патріотичних мотивів. Римо-католицька місія на українських землях не була пройнята духом всеохопної ворожнечі до православних. У суспільстві панувала думка, згідно з якою непримиренність до православ’я йшла від римо-католицького духовенства, а не від народних низів римо-католицького віросповідання, які вирізнялися доброзичливим ставленням як до православних парафіян,, так і до священнослужителів. Аналіз міжконфесійних відносин у Південно-Західному краї на початку ХХ ст. дає підстави стверджувати, що, незважаючи на ліквідацію економічної самостійності Римо-католицької церкви, ця конфесія зберігала тенденцію до кількісного збільшення віруючих.

Мета роботи – показати, що комплекс питань, які підсумовуються терміном “українське питання у Польщі”, може бути знаряддям для розуміння універсальних проблем сьогодення. Від ХІХ ст. історія стала у модерних державах основою національної легітимації управління. Попри зміни, які впродовж останніх двох століть відбулися у світі, матриця мислення польського суспільства і надалі базується на національній ідеї. Сказане вище стосується і польського історичного мислення. Цей фактор відіграє ключову роль для українців, громадян Польщі, які в основному є нащадками переселенців з акції “Вісла”. І хоч у їхньому середовищі існує думка про відмінність від польської більшості, у підходах до минулого, українці у Польщі подібні до більшості. Стаття спирається на герменевтичну методологію. Наукова новизна полягає у спробі універсалізації досвіду діаспори. Стаття завершується низкою практичних висновків. Висновки. На заміну безперспективній акцентуації може прийти універсалізація досвіду українців у повоєнній Польщі, тобто вписання його у загальнозрозумілий код. Щоб це сталося, потрібне зрозуміння емоцій іншої людини, емпатія для неї. Потрібна праця, щоб мірила, якими оцінюємо світ, були однаковими. Потрібна при цьому і дозріла свідомість можливих маніпуляцій, яким можуть нас піддавати. Універсальні у досвіді українців повоєнної Польщі втрата, терпіння, страх, ностальгія, випадковість, як і впертість, жертовність, чи, з іншого боку, заінтересованість, нікчемність, наївність. Універсальні долі українських партизан, підпільників, в’язнів, селян і міщан, жінок, діячів, священників, поетів, інженерів. Універсальна розповідь про дорогу: з місця до місця, з часу до часу. Універсальна розповідь про зміну. Є чим заступити 1947 р., перестати з острахом думати, що може й справді ми “останні українці у Польщі”. Ключові слова: історичне мислення, поляки, українці, світогляд, національна ідея.