Journal articles on the topic 'Досягнення згоди'

Стаття присвячена питанням виникнення підстав цивільних правовідносин щодо персональних даних. Важливою підставою виникнення цивільних правовідносин щодо персональних даних є згода суб'єкта персональних даних, яку слід розглядати як вияв можливості вільно визначати свою поведінку у сфері особистого життя, спрямовану на те, щоб уповноважити володільця персональних даних на їх подальшої обробку, та забезпечує контроль суб'єкта персональних даних за їх обробкою. Згода суб'єкта персональних даних як юридичний факт слугує підставою для обробки таких даних. Згода суб'єкта персональних даних має всі ознаки одностороннього правочину: є дією особи (добровільним волевиявленням фізичної особи), спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (щодо надання дозволу на обробку її персональних даних). Об'єктивована форма згоди суб'єкта персональних даних повинна давати змогу зробити висновок про надання згоди та може бути вчинена у письмовій формі, здебільшого у вигляді окремого документу, або як одна з умов договору; шляхом конклюдент-них дій, якщо його поведінка засвідчує волю на обробку персональних даних, зокрема, шляхом проставлення відмітки про надання дозволу на обробку своїх персональних даних під час реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції. Згода суб'єкта персональних даних відрізняється від інших підстав обробки персональних даних тим, що інші підстави обробки обтяжені додатковою умовою -«тестом на необхідність». Обробка персональних даних буде вважатися правомірною, якщо вона є необхідною для досягнення цілей, зумовлених у відповідній підставі. Якщо ж обробка персональних даних виходить за межі такої необхідності, то для її здійснення вже потрібна згода суб'єкта персональних даних. Отримання згоди суб'єкта персональних даних не звільняє їх володільця від обов'язку дотримуватися загальних та особливих вимог до обробки персональних даних. Згода фізичної особи на обробку персональних даних не тягне за собою її відмову від прав суб'єкта персональних даних чи звуження ї'х змісту. Так само згода на обробку персональних даних не позбавляє та не обмежує можливості захисту персональних даних.

У статті презентовано результати емпіричного дослідження взаємозв’язку чинників задоволеності шлюбом та етапами дорослості. Проаналізовано причини конфліктів у молодих сім’ях, зокрема: порушення рольових очікувань подружжя, розбіжності у питаннях виховання дітей, стосунків з родичами і друзями, а також неузгодженості норм поведінки, обумовлених особистісними особливостями. З᾿ясовано, що узгодженість сфер значущості утворює загальну узгодженість сімейних цінностей подружжя. Виявлено вплив узгодженості сімейних цінностей в сфері соціальної активності та емоційно-терапевтичною сфері на задоволеність шлюбом трьох груп. Присутній взаємозв’язок між показниками узгодженості сімейних цінностей і рольовою адекватністю подружжя в різних сферах сімейних цінностей, що характеризує узгодженість ціннісної сфери подружжя передбачає не тільки досягнення когнітивної згоди, але й узгодженість рольової поведінки шлюбних партнерів. Констатовано вплив батьківсько-виховної сфери на задоволеність шлюбом для груп на третьому етапі дорослості. Пари другої групи стосовно установки на особистісну ідентифікацію зі шлюбним партнером більше націлені на установку щодо особистої автономії.

Процес конвергенції приватного і публічного права, який притаманний і цивільному судочинству, характеризується використанням договірних засобів та індивідуально-вольових засад між суб’єктами процесуальних відносин, що за своїми властивостями та змістом є формами компромісу. Водночас практична реалізація компромісних процедур ускладнюється відсутністю єдиного підходу до розуміння їх сутності та місця в цивільному судочинстві, що свідчить про наявність цілого комплексу нерозв’язаних проблем теоретико-методологічного і нормативно-прикладного характеру Мета статті полягає в аналізі основних теоретичних і практичних проблем використання компромісу в цивільному судочинстві, характеристиці окремих форм компромісу. Основні результати проведеної роботи пов’язані з дослідженням структури, етапності, класифікації та форм компромісу у цивільному судочинстві. Визначені об’єктивні та суб’єктивні вимоги, що дають змогу використати правовий компроміс. Зазначається, що у цивільному судочинстві правовий компроміс існує у формі угоди та згоди; у цих формах він є результатом досягнутої згоди, однак може слугувати юридичною процедурою, до яких можна віднести претензію, медіацію (посередництво), розгляд справ третейським судом. Компроміс у цивільному судочинстві може виступати як: 1) добровільна угода між учасниками справи, яка дозволяється або не суперечить чинному законодавству, з метою досягнення ефективної та максимальної результативності щодо захисту їх порушених прав та обов’язків; 2) додатковий спосіб вирішення у цивільному судочинстві окремого процесуального питання або приватноправового конфлікту загалом; 3) модель поведінки учасників справи, яка балансує між їх суперництвом і співпрацею, та передбачає взаємні або однобічні поступки; 4) відносно самостійні правовідносини, що виникають при певних умовах у межах реалізації принципу диспозитивності цивільного судочинства. Враховуючи внутрішню схожість окремих форм компромісу в різних галузях процесуального права (суб’єкти, підстави, мета, сфера застосування), є підстави розглядати компроміс як міжгалузевий інститут.

Статтю присвячено проблемі співвідношення гендерних стереотипів ключових гендерних ідеологій та пов’язаних із ними гендерно-специфічних технологій маніпулятивного впливу в сфері сімейного судочинства. В результаті досягнення мети та реалізації завдань статті автор приходить до висновку про те, що побудова системи емпіричних індикаторів є грунтованою на ключових гіпотезах емпіричного дослідження щодо переважання в гендерній ідеології як складовій частині соціальної моралі логіки «подвійних стандартів». Згідно з цією «логікою», те, що по відношенню до представників однієї гендерної спільноти вважається гендерною маніпуляцією і навіть гендерним насильством, у ставленні до представників іншої гендерної спільноти оцінюється як соціальна норма. Оцінка відповідних гендерно-специфічних маніпулятивних технологій як легітимних випливає із мовчазної згоди практикуючих юристів із соціальною мораллю матріархального расизму, яка містить систему імплікацій щодо гендерної неповноцінності чоловіків та припущення щодо них відповідних дискримінаційних практик у сфері сімейного судочинства. Найбільшим маніпулятивним потенціалом, на думку автора, володіють норми, які відсилають до малопрояснених норм «суспільної моралі», сама розпливчатість яких уможливлює похідне від неї гендерне маніпулювання із невигідними для чоловіків юридичними наслідками.

У статті окреслено сутність розуміння проблеми свободи в річищі ідеї суспільної угоди. Особливий наголос зроблено на спробі осмислення умов та принципів вільного досягнення справжньої згоди, яка не спотворюється зовнішніми та внутрішніми примусами, а конституюється силою кращого аргументу. Автор ставить за мету проаналізувати можливості такого втілення принципу свободи, яке сприяло б відповідальній повазі до гідності кожного, а справедливе вирішення конфліктів відбувалося б з урахуванням потреб не лише наших близьких, а й далеких людей. Доведено, що саме поступове розширення вітчизняного соціокультурного простору свободи як індивідуального та національного звільнення, та екзистенційне і теоретичне усвідомлення її як сутнісного прояву відповідальності людського буття актуалізує новітні філософські дискурси свободи, втілені в працях як вітчизняних (Є.Бистрицький, Г.Ковадло, В.Лях, М.Попович), так і зарубіжних (І.Берлін, А.Велмер, Ю.Габермас, О.Гьофе, Ч.Тейлор) дослідників. У статті проаналізовано необхідність переходу від осмислення та убезпечення формальних засад та вимірів свободи до розуміння її нових соціокультурних складових. Автор доходить висновку, що свобода є засадничою умовою справедливого гідного життя, вкоріненого у відсутності приниження та злиднів, у чесності з іншими людьми та із самим собою.

У статті подано аналіз соціальної та правової природи медіації та можливостей медіації, як способу запобігання, вирішення спорів (конфліктів) в системі державного управління. Доводиться, що українська держава усвідомлює роль медіації у вирішенні соціально значущих завдань. Суттю медіації як соціального явища, є те що цей метод орієнтований на розв’язання спорів у позасудовому порядку, на досягнення консенсусу, згоди різних суперечливих поглядів, позицій, вирішення спірних ситуацій. Позитивним є той факт, що цей інструмент, як альтернативний спосіб превентивної профілактики запобігання спорам (конфліктам), шляхом врахування інтересів кожної сторони та досягненням компромісного рішення є затребуваним в суспільстві. Аналіз законодавства показав, що на шляху запровадження практики медіації вже зроблено чималі кроки, але цього недостатньо. Необхідно прийняти спеціальний закон про медіацію, та внести зміни до законодавства. Прийняття закону сприятиме професійної організації та введення в широку практику на всіх рівнях влади та громадянського суспільства інституту медіації,яке стане додатковим механізмом вирішення спорів, налагодження комунікації та пошуку компромісних і спільно вироблених консенсусних рішень між органами влади і суспільством. Використання медіації в системі державного управління дозволить: узгодити інтереси та дотриматися балансу інтересів у будь-якій сфері суспільних відносин; посилить організаційний потенціал суб’єктів управління; зміцніть координацію дій і зближення стратегій наявних інститутів державної влади та управління; підвищить соціальну стабільність в суспільстві та знизять конфліктогенність в соціуме; забезпечить збалансованість державно-управлінських відносин тощо. Якщо говорити про перспективи подальших розвідок, то на наш погляд вони повинні стосуватися вивчення можливостей застосування медіації в самих різних сферах діяльності і суспільного життя, в тому числі вивчення можливостей застосування медіації як альтернативного способу запобігання спорам (конфліктам) в процесах владно-управлінської діяльності.

У статті охарактеризовано доктринальні та нормативні підходи до визначення таких понять, як «послуга» та «електронна послуга». У контексті реформ, що мають місце в Україні, необхідно наголосити на тому, що одним із напрямів діяльності Уряду є створення цифрової держави шляхом цифровізації послуг. Авторами виокремлено основні ознаки реалізації електронних послуг з урахуванням трактування цієї категорії. Зазначено, що, аналізуючи принципи надання електронних послуг, було визначено, що стаття 4 Закону України «Про адміністративні послуги» містить перелік загальних принципів надання електронних послуг. Цей закон варто розглядати у зв’язку із тим, що принципи надання електронних послуг становлять собою сукупність міжгалузевих принципів правової та управлінських сфер. До загальних належать принципи: 1) верховенства права, у тому числі законності та юридичної визначеності; 2) стабільності; 3) рівності перед законом; 4) відкритості та прозорості; 5) оперативності та своєчасності; 6) доступності інформації про надання електронних послуг; 7) захищеності персональних даних; 8) раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, що вимагаються для отримання електронних послуг; 9) неупередженості та справедливості; 10) доступності та зручності для суб’єктів звернень. Спеціальні принципи надання електронних послуг мають бути спрямовані на досягнення таких фундаментальних цілей, як підтримка балансу між інтересами держави й інтересами скаржників та підвищення довіри таких органів до діяльності адміністративних та державних органів влади. Автори зазначили, що до таких представники наукової спільноти відносять принципи: безперервності, результативності, професійності, відповідальності; єдності, підпорядкованості, територіально-галузевий та зонально-предметний; своєчасності, зручності, доступності, мовчазної згоди.

Стаття присвячена аналізу трудового договору як форми реалізації права на працю і підстави (юридичного факту) виникнення трудових правовідносин. Під трудовим договором варто розуміти дії працівника і роботодавця, спрямовані на набуття трудових прав та обов’язків. Наслідком передбачених законодавством дій працівника і роботодавця є виникнення трудових правовідносин. Особливості виконання трудової функції працівником у трудових правовідносинах обумовлюють диференціацію дій суб’єктів, необхідних для виникнення трудових правовідносин. В одних випадках для виникнення трудових правовідносин достатньо спільного волевиявлення працівника і роботодавця, а в інших – передбачається спеціальна процедура (конкурс, вибори, погодження, рекомендація тощо).На підставі аналізу норм Кодексу законів про працю України зроблено висновок про необхідність розмежування укладення трудового договору та його оформлення. Укладення трудового договору може відбуватися в результаті досягнення згоди про виконання роботи або фактичного допуску працівника до роботи, а може передбачатися наявність юридичного складу (наприклад, конкурсний відбір, обрання на посаду та т. п.). Оформлення трудового договору відбувається шляхом видання наказу чи розпорядження про прийняття на роботу або призначення на посаду. Обґрунтовано висновок про те, що підставою виникнення трудових правовідносин є трудовий договір, незалежно від його форми (письмової або усної) і виду (контракт, трудовий договір про роботу за сумісництвом, трудовий договір про виконання тимчасових чи сезонних робіт). Одним з обов'язкових умов трудового договору, без якого цей договір не може вважатися укладеним, є вказівка про трудові функції працівника відповідно до Класифікатора професій. Оформлення трудового договору відбувається шляхом видання наказу, в якому вказується посада, на яку призначається працівник, або робота, яку він виконуватиме.

У статті обґрунтовано доцільність проведення вільного асоціативного експерименту в межах реалізації прикладного проєкту «Корпусно-експериментальна діагностика резилентності представників різних лінгвокультур та розробка поведінкових моделей їх адаптації до кризових явищ» (номер державної реєстрації: 0121U107493), що виконується в Київському національному лінгвістичному університеті. Охарактеризовано процедуру проєктування анкети з урахуванням принципових положень психолінгвістичних досліджень. Укладання анкети для вільного асоціативного експерименту розглянуто як ітераційний процес, що складається з таких основних етапів: 1) визначення мети проведення анкетування, яка співвідноситься з метою вільного асоціативного експерименту; 2) формування списку слів-стимулів; 3) визначення форми проведення експерименту (усна, усно-письмова, письмова, електронна) і способу представлення стимульного матеріалу; 4) проєктування анкети; 5) оформлення анкети; 6) тестування (перевірка) й оптимізація анкети. Встановлено, що у разі проведення анкетування за допомогою онлайн-сервісу Google Forms важливо врахувати обов’язковий складник вільного асоціативного експерименту – спонтанність реакції. Для цього необхідно виключити можливість вносити зміни у заповнену анкету та контролювати часовий параметр (обмежити час заповнення анкети та/або вказувати на спонтанність реагування). Зроблено висновок, що для досягнення мети вільного асоціативного експерименту укладання анкети повинно відповідати таким ключовим принципам: цілепокладання; реалізації дизайну анкети, орієнтованого на респондентів; етичним принципам. Основні етичні норми та принципи проведення вільного асоціативного експерименту передбачають: надання респондентами усвідомленої згоди про участь в анкетуванні та на статистичну обробку їхніх персональних даних; ознайомлення респондентів з інструкцією проведення анкетування, прогнозованим часом його перебігу, метою та організаторами анкетування; гарантування респондентам конфіденційності та безпеки; анкетування серед неповнолітніх проводиться за згодою їхніх батьків або офіційних опікунів.

Досліджено проблему правильного використання таких лексичних засобів, як ідіоми в англійській діловій мові. Розглянуто теоретичні особливості поняття "ідіома" як стійкого неподільного лексичного засобу, який передає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом складових його елементів. Проаналізовано комунікативні та експресивні функції ідіоматичних виразів та їх роль в оволодінні сучасною діловою англійською мовою студентами, рідною мовою яких не є англійська. Велику увагу приділено складнощам перекладу англійських ідіом через їх специфічні етнічні та культурні особливості. Наголошено на емоційному та експресивному ефектах фразеологічних одиниць під час ділових переговорів. Також зазначено, що багато англійських ідіом ґрунтуються на аналогіях та метафорах, і їх варто вивчати в контексті, щоб правильно зрозуміти їх значення. Показано, що, незважаючи на думку про те, що ділова мова суха, існує велика кількість англійських ідіом, які роблять ділову мову більш живою та виразнішою, і хоча у діловому світі є своя термінологія, багато ідіом часто використовують як у діловій мові, так і в небізнесовому середовищі, вони можуть бути ідеально використані у суспільному житті. Подано низку ідіом, які можуть бути використані у різних випадках: від дискусій та нарад до презентацій, переговорів, доповідей та листів тощо. Подано визначення до кожної фразеологічної одиниці, визначення супроводжуються прикладними реченнями, які ілюструють як значення, так і синтаксичні можливості ідіоми. Наведено приклади вживання ідіоматичних виразів відповідно до їх функціонального навантаження (започаткування бізнесу; мета та цілі; зосередження уваги; незгода та критика; кроки до компромісу та згоди) і це допомагає усвідомити, що відмінного знання ділової лексики та термінів недостатньо для того, щоб відчувати себе комфортно в робочих умовах, де спеціалізована англійська мова є нормою. Набагато важливіше практичне оволодіння діловим спілкуванням у різних ситуаціях, вміння встановлювати більш особистий контакт між партнерами, створювати неформальну, доброзичливу атмосферу спілкування. Отже, знання ідіоматичних виразів та вміння правильно їх застосовувати надають студентам можливості, які допоможуть їм досягти рівня кваліфікації, необхідного для досягнення успіху у сучасному діловому світі.

У статті досліджено розвиток договірних зобов’язань із надання послуг у вітчизняному праві, проведено їх історико-правовий аналіз та подальший розвиток правового регулювання відносин із надання послуг. Встановлено законодавчі підходи до процедури укладення договорів про надання послуг, акцентовано увагу на особливостях укладення цих договорів. Метою статті є аналіз та характеристика зобов’язань із надання послуг, їх історичний розвиток і перспективи. З’ясовано проблему співвідношення зобов’язань, які полягають у наданні послуг або виконанні робіт, встановлено критерії розмежування цих груп договірних зобов’язань, проведено аналіз та характеристику договірного типу з надання послуг. Запропоновано загальні ознаки, що об’єднують усі договірні зобов’язання, виокремити в окрему групу, що опосередковує надання послуг: 1) діяльність послугодавця не виражається у речовому результаті; 2) виконавець не гарантує досягнення передбачуваного результату; 3) чинним законодавством не передбачено контролю з боку замовника за процесом надання йому послуги виконавцем, хоча він і можливий за наявності згоди сторін, вираженої в конкретних умовах договору; 4) споживання посередницької послуги відбувається у процесі її надання. У статті здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному дослідженні договірних зобов’язань із надання послуг і формування на цій основі теоретичних висновків та практичних пропозицій щодо вдосконалення цивільного законодавства України. Зроблено висновок про необхідність перегляду нормативно-правового підходу до порядку укладення цивільно-правових договорів загалом і договорів про надання послуг зокрема та відходу від планово-адміністративних актів як основи укладення цих договорів. Зазначено, що саме договір про надання послуг виконує важливу функцію формування правових зв’язків між потенційними контрагентами, визначає порядок і послідовність надання послуг виконавцем та розрахунків за надані послуги замовником. Акцентується увага на проблемних питаннях, які залишаються в науці цивільного права, зокрема: укладення договору про надання послуг із державного бюджету, якості надання послуг, відповідальності за неналежне надання послуг, а також питання стягнення платежів за так званими виконавськими послугами.

У статті розкрити генезис правового регулювання захисту людини від насильницьких зникнень. Надано характеристику головним нормативно-правовим прогалинам у захисту людини від насильницького зникнення, зокрема в змісті Міжнародної конвенції 2006 р., що є перешкодою ефективному захисту та запобіганню актів насильницького зникнення. Визначена необхідність закріплення насильницького зникнення не тільки у кримінальному національному законодавстві як окремого злочину, а й інших нормативно-правових актах щодо відшкодування шкоди завданої таким злочином. З’ясовано, що для досягнення цілей Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень уважається насильницьким зникненням: арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у ст. 2, що скоюються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб. Наголошено, що у період до створення особливих міжнародних механізмів, покликаних займатися проблемою насильницьких зникнень, судово-правова практика різних міжнародних органів, зокрема Комітету з прав людини Організації Об’єднаних Націй, Міжамериканського суду з прав людини, Європейського суду з прав людини і Палати з прав людини для Боснії і Герцеговини сприяли подальшому розвитку нормативних принципів, що стосуються насильницьких зникнень. Зроблено висновок, що стаття 4 Конвенції зобов’язує держав-учасниць вживати необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві. Однак до липня 2018 року вітчизняний законодавець не поспішав виокремлювати в КК самостійну норму про відповідальність за вказане діяння. У зв’язку з цим правозахисники нарікали на те, що інертність українського законодавця не дає можливості для адекватного застосування положень Конвенції на практиці.

Актуальність статті полягає в тому, що в Україні не існує окремо закону, який би регулював процес медіації. Офіційне закріплення інституту медіації перебуває в Україні на стадії розробки та прийняття. Відтак із метою напрацювання ефективних положень проекту закону про медіацію, які б відповідали сучасному розвитку суспільних відносин у світі загалом та в Україні зокрема, подальші наукові розвідки у сфері медіації є актуальними та своєчасними. Метою статті є науково-практичний аналіз перспектив впровадження інституту медіації у виборчому процесі крізь призму досвіду діяльності органів адміністрування виборів з вирішення спорів, які виникають під час виборів в Україні. Визначено концепції розвитку медіації як альтернативної процедури вирішення спорів в Україні стосовно правосуддя. Запропоновано зміни до проекту закону України про медіацію. Доведено, що медіація та переговори є альтернативними щодо судового процесу процедурами вирішення спору. Під альтернативним вирішенням спорів в цій статті розуміється взаємодія прийомів (технік) та методів, за допомогою яких сторони спору досягають згоди та можуть укласти взаємовигідну для них угоду без звернення до суду. Альтернативні процедури вирішення спору, якщо це не суперечить Конституції, Виборчому кодексу України та закону України, можуть замінити процедуру вирішення спору в суді, не потребують значних фінансових та організаційний витрат сторін та інших учасників спору. Доведено, що медіація є альтернативною процедурою врегулювання спорів із залученням медіатора та може бути застосована у випадках, визначених законом, у виборчому процесі. Її завдання - це встановлення та сприяння ведення конструктивного діалогу між сторонами спору з метою досягнення законного рішення для сторін спору. На відміну від судового процесу сторони медіації самостійно приймають рішення щодо спору. Наголошено, що в умовах швидкоплинності виборчого процесу доцільно вести мову лише про усну форму провадження медіації - з моменту її початку й до моменту прийняття сторонами компромісного рішення, адже такі рішення в подальшому мають виконуватися невідкладно. Звідси - ще одна сутнісна характеристика інституту медіації у виборчих правовідносинах, яка вимагає встановлення конкретних особливостей для цього виду медіації. Адже в іншому разі постає справедливе питання про ефективність застосування медіації саме як інструменту якнайшвидшого врегулювання спірних правовідносин в умовах, коли час на таке врегулювання є вкрай обмеженим.

У статті аналізуються правові засади системи захисту персональних даних працівників у Європейському Союзі. Проаналізовано права працівників у зв'язку з обробкою їхніх персональних даних роботодавцями, визначено поняття таких даних. Зазначається, що, незважаючи на широкий перелік потенційно потрібних роботодавцю відомостей про працівника, збір відповідної інформації повинен обмежуватись даними, котрі є необхідними та доречними з огляду на обсяг трудових прав та обов'язків особи. Автор акцентує увагу на тому, що обробку персональних даних працівників як складника їх приватності роботодавець може здійснювати лише в разі фактичної необхідності та за наявності достатніх правових підстав. Зокрема, юридичною основою для обробки персональних даних працівників може бути необхідність виконання умов трудового договору чи підготовка до його укладення, дотримання юридичного зобов'язання, захист життєвих інтересів працівника чи іншої фізичної особи, виконання завдання в інтересах суспільства або для здійснення публічних повноважень, а також законний інтерес роботодавця. З'ясовуються питання захисту персональних даних дистанційних працівників та правила використання інформації, яка отримана завдяки автоматизованим системам спостереження на робочому місці. Наголошується, що обробка персональних даних повинна бути чесною та прозорою щодо працівників, а також пропорційною меті збору інформації. Роботодавець повинен гарантувати, що будь-які результати моніторингу працівників використовуються лише для тієї мети, для якої вони отримані. Аналізується допустимий порядок збирання персональних даних та їх обробки. У цьому контексті важливе значення відводиться процедурі надання згоди працівника на обробку його персональних даних. Оцінюючи дійсність згоди в контексті працевлаштування, потрібно уважно аналізувати умови, за яких запитується така згода. Пояснюються способи реалізації зобов'язання роботодавця інформувати працівників про те, яку інформацію про них він може обробляти, як буде здійснюватись ця обробка та якими правами працівники володіють щодо захисту власної приватності. Підсумовується, що правомірною вважатиметься обробка персональних даних працівників, котра буде адекватною, доречною та обмежуватиметься досягненням необхідної мети, а також якщо використання, мета та спосіб обробки будуть зрозумілі працівникам.

В умовах реформування системи охорони здоров’я в Україні є багато нововведень. Так, телемедицина – це зростаюча галузь медицини, яка дає змогу лікареві охопити пацієнта за допомогою електронних пристроїв, таких як переносні кутові мережі Wearable Body Area Networks (WBANs), мобільні телефони та інші пристрої інформаційних технологій. Телемедицина використовується переважно для надання допомоги при хронічному лікуванні пацієнта, дотримання рецептів і зіставлення показань пацієнта в режимі реального часу. Ці досягнення значною мірою допомагають підвищити оперативне реагування на проблему, зменшу ючи адміністративну неефективність, і покращити результати пацієнтів. Мінусом, однак, є те, що ці механізми забезпечують прибутковий дохід для хакерів. Метою статті є дослідження особливостей телемедицини з правової точки зору. Для її досягнення були поставлені такі завдання: проаналізувати історію розвитку телемедицини; дати авторське визначення телемедицини, враховуючи сучасні дослідження; виявити переваги запровадження телемедицини у сфері медичної діяльності; виявити недоліки впровадження телемедицини у сфері медичної діяльності. Застосовано загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання. При дослідженні загальнотеоретичних аспектів цивільних правовідносин використано діалектичний метод пізнання правової дійсності. Метод системно-структурного аналізу дав змогу класифікувати цивільні правовідносини у сфері здійснення медичної діяльності, а структурно-функціональний – розглянути елементи структури цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. За допомогою формально-логічного методу досліджено законодавство у сфері договору надання медичних послуг (допомоги), практика його застосування, визначено понят тя медичної допомоги, лікарської таємниці, пацієнта, медичної діяльності. Метод конкретних соціологічних досліджень використовувався при дослідженні судо вої практики та виявленні правозастосовного значення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Перед впровадженням телемедицини, адміністрації закладів охорони здоров’я та постачальники повинні знати, які та як закони регулюють цю сферу. Крім того, вони мають проконсультуватися з експертами щодо необхідного обладнання та щоб сформувати базове розуміння того, чому саме воно потрібне передусім. Окрім обмеженого обсягу послуг, які можуть бути відшкодовані, існує також проблема, хто з лікарів практикуватиме телемедицину і хто даватиме дозвіл на її використання. Будь-який постачальник, який може виставити рахунок за послуги на місці, може також виставити рахунок за телемедицину. Також необхідна згода пацієнта, тобто лікарі зобов’язані її отримати, перед використанням телемедичних послуг. Неможливість отримати згоду пацієнта може призвести до того, що лікарі не отримуватимуть оплату. Враховуючи викладене вище, можна дати таке визначення телемедицини – це використання телекомунікаційних технологій та інформаційних технологій для клінічних, медичних послуг у різних районах країни, зокрема й віддалених, або для допомоги лікарям у разі екстреної ситуації зі швидкого реагування із визначенням правильного діагнозу.

Актуальність. Проведені в останні роки дослідження показали, що як в Україні, так і за кордоном, відзначається збільшення числа дітей і підлітків з розумовою відсталістю, при цьому зростання захворюваності відбувається в основному за рахунок збільшення числа легких форм патології. У даної категорії хворих спостерігається широкий діапазон супутньої психічної та соматичної патології.Мета дослідження. Вивчити існуючу коморбідну патологію у осіб з легкою розумовою відсталістю підліткового віку та її вплив на перебіг основного захворювання.Матеріали та методи дослідження. На базі Криворізького психоневрологічного диспансеру (м. Кривий Ріг), за умови інформованої згоди, було проведено двоетапне дослідження, в рамках якого було обстежено 154 хворих 2003-2008 років народження, які знаходилися на диспансерному спостереженні підліткового психіатра по досягненні 15 річного віку. В ході дослідження були використані клініко-епідеміологічний, клініко-психопатологічний, психодіагностичний і статистичний методи. В якості основного інструменту дослідження використовувалася «Карта для клініко-епідеміологічних досліджень».Результати дослідження. Серед коморбідних психічних розладів підлітків з легкою розумовою відсталістю було виявлено чотири основні групи: розлади поведінки – 40,91%, специфічний розлад розвитку мови в 37,01%, неврозоподібні розлади 26,62% та органічний астенічний розлад у 24,03%. Серед неврологічної патології переважали функціональні розлади рухів 43,5%, дизартрія – 26,62%, вегетативні розлади – 20,78%, ЧМТ – 17,53%. Серед коморбідної соматичної патології найчастіше були представлені захворювання кістково-м›язової системи 53,89%, порушення зору 28,57%, патологія органів дихальної системи – 27,92%, захворювання шлунково-кишкового тракту – 22,08%.Висновки. Вплив коморбідної патології на перебіг легкої розумової відсталості носить комплексний і системний характер – неврологічна та соматична патологія потенціюють виникнення та розвиток психопатологічних розладів. Наявність коморбідної патології у даного контингенту хворих збільшує тривалість та частоту стаціонарного лікування, сприяє розвитку неврозоподібних розладів, призводить до поглиблення соціальної дезадаптації.

Метою написання наукової статті є з’ясування змі­сту іміджу поліцейського, як складової його професій­ної діяльності. Для досягнення поставленої мети автор виокремлює наступні завдання: з’ясувати зміст понят­тя «імідж поліцейського»; визначити, як саме співвід­носяться між собою поняття «імідж» та «професійна діяльність»; виділити складові іміджу поліцейського; запропонувати дієві напрямки формування позитивно­го іміджу поліцейського. В роботі запропоновано імідж розглядати як ціліс­ний, конкретний образ суб’єкта, який чітко відтворю­ється у громадській свідомості. Автор робить висновок, що імідж поліцейського є результатом його професій­ної діяльності. Автор виділяє п’ять основних складових іміджу сучасного поліцейського: зовнішній вигляд (охайний зовнішній вигляд, бути у встановленій формі одягу); етична поведінка (загальні засади етичної поведін­ки поліцейських в Україні визначені у Наказі МВС України «Про затвердження Правил етичної поведін­ки поліцейських» від 09.11.2016 № 1179); комуніка- тивність, а точніше професійна комунікація поліцей­ського (здатність вступати в психологічний контакт з громадянами, формування довірливих відносин у зоні взаємодії, засновані на згоді та взаємному сприйнят­ті, забезпечення володіння навичками та вміннями спілкування та саморегуляції, а також сприятливими контакту властивостями особистості); професіоналізм поліцейського (відповідність професійної підготовки поліцейського набутим компетенціям; наявність нави­чок застосування набутих професійних знань на прак­тиці; наявність внутрішнього ставлення поліцейського до вчинюваних ним професійних дій, як до дій, вчи­нюваних в інтересах Національної поліції України, в інтересах держави в цілому); діджиталізація полі­цейської діяльності. Автор виділяє три основних напрямки формування позитивного іміджу поліцейського: інформування, пе­реконання та зміна поведінки. Конкретні кроки даних напрямків запропоновано визначити та затвердити на нормативно-правовому рівні, а саме у Стратегії фор- муванняпозитивногоіміджуНаціональноїполіціїУкра- їни 2021-2026, затвердженій наказом МВС України.

У статті проаналізовано випадки ведення чужих справ без доручення у зв’язку з обмеженнями, пов’язаними з виникненням і подальшим поширенням коронавірусної інфекції (COVID-19), умови їх виникнення та наслідки. Зазначається, що попри намагання зменшити шкідливі наслідки карантину, його запровадження все ж унеможливило для досить великої групи громадян здійснення ними своїх прав і виконання обов’язків у цивільно-правових відносинах, а також потягло виникнення інших, позадоговірних стосунків. Зокрема, почастішали ситуації, коли певні обставини спонукають осіб, які не мають відповідних на те повноважень, до добровільного вчинення якихось дій у майнових інтересах іншої особи. Здебільшого чинниками таких вчинків є раптове виникнення небезпеки настання несприятливих для іншої особи майнових наслідків, яких можна уникнути лише негайним вжиттям відповідних заходів, відсутність можливості попередньої згоди на вчинення зазначених дій. При цьому інша особа може як перебувати в іншому місці, так і перебувати в такому стані, коли не в змозі самостійно прийняти будь-яке рішення. Запропоновано до обставин, які спонукають до добровільного вчинення якихось дій у майнових інтересах іншої особи, віднести також негативний вплив кризової ситуації, яка може спричинити депресійні стани, що також може потягти ризик тимчасового невиконання особою своїх зобов’язань (наприклад, особа, будучи одинокою, тяжко переносить режим карантину). Огляд можливих ситуацій, пов’язаних із перебуванням на карантині, коли виправданим є втручання у сферу майнових інтересів іншої особи, дав підстави для висновку, що вони характеризуються підвищеним рівнем соціальної корисності. Адже в таких випадках гестор здебільшого вчиняє дії не лише в інтересах окремої особи, але й суспільства, допомагаючи вберегтися від захворювання представникам «груп ризику» (одиноким людям похилого віку, немічним тощо), запобігаючи поширенню COVID-19. Фактично його діяльність спрямована на сприяння досягненню мети карантину, що має враховуватися при вирішенні спорів, які можуть виникати при її здійсненні. Тому в таких випадках суди мають враховувати суспільну корисність дій гестора, залучаючи у необхідних випадках до відшкодування зроблених ним витрат третіх осіб, через бездіяльність або неналежну діяльність яких виникла необхідність діяльності у веденні справ без доручення.

Висвітлено один з етапів соціально-психологічного дослідження ціннісного порозуміння між громадянами України в умовах воєнного конфлікту. Його метою було визначення параметрів, за якими респонденти здійснюють рефлексивні умовиводи з приводу такого порозуміння. За методом напівстандартизованого інтерв’ю опитано 45 мешканців Києва, яким було запропоновано для оцінювання раніше розроблений перелік засад ціннісного порозуміння. За результатами контент-аналізу отриманих відповідей виділено дев’ять параметрів. Сім із них мають формально-логічний характер: згода/незгода з пропонованою засадою (ступінь прийняття її слушності, визнання доцільності впровадження в громадське життя); оцінка ефективності втілення засади (ступінь віри в те, що її реалізація сприятиме досягненню ціннісного порозуміння в суспільстві); оцінка поточного стану справ у суспільстві (констатація, здебільшого негативна, загальної соціально-економічної ситуації або характеристика її окремих аспектів); намагання пояснити причини суспільних процесів (міркування з приводу підстав виникнення певних явищ, умов їхнього перебігу); пошук імовірних винуватців (визначання провини тих чи тих агентів суспільного розвитку, спроба пояснити відповідні процеси як результат їхньої діяльності); висунення інших пропозицій (намагання змінити дискурс проблеми, запропонувати власне бачення подій і явищ); спонукання до змін або дій (обґрунтування потреби діяти в певному напрямі, обстоювання правильних, на думку респондента, змін). Два параметри мають порівняно більш змістовий характер: політико-ідеологічні оцінки та оцінки державної влади. За допомогою кластерного аналізу розкрито провідне спрямовання рефлексії засад ціннісного порозуміння громадянами України: загальна оцінка громадсько-політичної ситуації, орієнтація на майбутнє, конспірологічні пояснення, зміна дискурсу, оцінка впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, оцінка патріотизму, оцінка перспектив суспільного розвитку. Надалі описані параметри мають стати структурно-логічною основою практичної організації рефлексії громадянами засад ціннісного порозуміння в сучасній Україні.

Актуальність. Інтегральним показником фізичного, психічного та соціального функціонування у медицині є суб’єктивна оцінка хворим якості його життя. Цей показник знаходиться в прямій залежності до спроможності індивіда до психічної адаптації зовнішніх та внутрішніх умов, змінених під впливом захворювання. Саме аналізу впливу легкої розумової відсталості підліткового віку на рівень якості життя та соціального функціонування хворих присвячено дане дослідження.Мета дослідження. Визначити рівні якості життя та соціального функціонування в осіб з легкою розумовою відсталістю підліткового віку, як критерії оцінки стану хворих.Матеріали та методи дослідження. На базі Криворізького психоневрологічного диспансеру, за умови інформованої згоди, було проведено двоетапне дослідження, в рамках якого було обстежено 154 хворих 2003-2008 років народження, які знаходилися на диспансерному спостереженні підліткового психіатра по досягненні 15-річного віку. В ході дослідження були використані клініко-епідеміологічний, клініко-психопатологічний, психодіагностичний і статистичний методи.Результати дослідження. Контингент дослідження було розподілено на дві групи (Г1 та Г2) за критерієм форми мешкання – із батьками чи в спеціалізованих психоневрологічних інтернатах. Було встановлено, що найбільш несприятливі показники в обох групах встановлені за шкалою «дозвілля». Найбільш позитивні показники якості життя в Г2 виявлено в сфері сім’ї, а в Г1 – в загальній оцінці якості життя. Проведений кореляційний аналіз оцінок якості життя в Г2, показав пряму кореляцію показників шкали «психічне здоров’я» зі шкалами «сім’я» (r = 0,47), «контакти з однолітками» (r = 0,42) і «загальна оцінка якості життя» (r = 0,38). Аналогічні кореляції у Г1 були представлені між шкалою «загальної оцінки якості життя» і шкалами «школа» (r = 0,37), «сім’я» (r = 0,39), «психічне здоров’я» (r = 0,43).За даними, отриманими за результатами тестування батьків підлітків Г2, найбільш несприятливі показники якості життя виявлено за шкалою «психічне здоров’я», в Г1 – за шкалами: «завантаженість батьків у зв’язку із захворюванням підлітка». Найбільш сприятливо батьки пацієнтів з Г2 оцінювали шкалу «зайнятість батьків у зв’язку з діагностичними та лікувальними заходами підлітка». Серед батьків пацієнтів, Г1, найбільш позитивно було оцінено якості життя підлітків в сім’ї.Висновки. Встановлено особливості оцінки якості життя підлітками з легкою розумовою відсталістю та їх батьками – хворі більш задоволені взаємовідносинами з однолітками і своєю якістю життя в цілому, ніж їхні батьки, але менш сприятливо оцінювали сферу сімейних взаємин і дозвілля. Саме ці сфери потребують найбільшої уваги з точки зору психічної та соціальної реабілітації.

Актуальність статті полягає в тому, що на даному етапі розвитку державності надзвичайно актуальною є проблема впровадження в кримінальний процес України механізмів відновного правосуддя, які вже досить тривалий час використовуються у багатьох країнах світу. Концепція відновного правосуддя сформувалась як альтернатива традиційному кримінальному переслідуванню, яке на даному етапі суспільного розвитку не дозволяє повною мірою ефективно вирішити кримінально-правовий конфлікт та належним чином захистити права потерпілого в кримінальному процесі. В Україні існує об’єктивна потреба у реформуванні системи запобігання злочинам неповнолітніх, що має ґрунтуватися на досягненнях і традиціях національного законодавства, європейських цінностях щодо захисту прав та основоположних свобод людини і громадянина, положеннях міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Це зумовлює необхідність змін системного характеру у структурі органів кримінальної юстиції, у тому числі й органів ювенальної юстиції, спрямованих на створення оптимальної системи запобігання злочинним діянням осіб, які не досягли повноліття. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є закріплення нових складових розвитку ювенальної юстиції, що реалізуються через прогресивні ідеї виправлення неповнолітніх, які вчинили злочин. Статтю присвячено висвітленню поняття та сутності відновного правосуддя як складової ювенальної превенції. Визначено його основну мету та відмінність від «традиційного» правосуддя, а також особливості реалізації на практиці деяких його форм в аспекті захисту прав неповнолітніх членів суспільства. Охарактеризовано деякі проблеми та перспективи запровадження інститутів відновного правосуддя в Україні. Зроблено висновок, що запровадження інститутів відновного правосуддя в Україні – це акумулятор новаторських ідей, що повинен сприяти якнайшвидшому виведенню неповнолітніх із кримінального процесу. Сутність відновного правосуддя має полягати в реагуванні на злочини неповнолітніх шляхом надання можливості сторонам прийняти спільне рішення щодо залагодження кримінально-правового конфлікту (тим самим прийнятті неповнолітнім правопорушником відповідальності за вчинене та усунути завдану потерпілому емоційну, матеріальну та фізичну шкоду). Ювенальна юстиція, як система органів державної влади та громадськості, що здійснюють правосуддя і захищають права дитини, повинна використовувати відновне правосуддя у кримінальному процесі до неповнолітніх осіб, які скоїли кримінальні правопорушення, тим самим забезпечуючи належний юридичний захист останніх.

Мета статті: коротко дослідити та проаналізувати сучасний стан виконання положень міжнародного гуманітарного права під час конфліктів, ускладнених ознаками асиметричності; процеси та чинники, що впливають на міжнародно-правовий статус недержавних учасників, та можливості їх включення до сфери дії міжнародного гуманітарного права. Наукова новизна роботи полягає в аналізі теоретичних аспектів міжнародно-правового статусу недержавних сторін конфліктів, що може бути використаний для подальших досліджень у цій сфері, а також при розробці механізмів поєднання елементів національного та міжнародного права для врегулювання неміжнародних збройних конфліктів. Висновки. У статті зроблено спробу дати відповідь на два питання: по-перше, яким чином недержавні учасники збройного протистояння можуть бути пов’язані нормами міжнародного гуманітарного права, а по-друге – чи достатньою мірою поведінка таких недержавних суб’єктів охоплюється міжнародним гуманітарним правом у його нинішньому вигляді. Перше питання стосується дефіциту легітимності, від якого страждають норми міжнародного права, що стосуються недержавних акторів. Ця проблема поширюється на весь спектр міжнародного права. Єдине рішення цієї проблеми, як здається, полягає у забезпеченні згоди, наскільки це можливо, недержавного суб’єкта взяти на себе зобов’язання, визначені нормами міжнародного гуманітарного права для сторін конфлікту. Друге питання стосується сфери дії міжнародного права щодо недержавних суб’єктів. Це означає, що багато насильницьких дій зазначених суб’єктів (зокрема, терористичні дії) не регулюються нормами міжнародного гуманітарного права. Хоча з цього не випливає, що ці дії взагалі не регулюються законодавством – навпаки, вся сукупність кримінального законодавства відповідної держави може охоплювати їх дії, тоді як право прав людини гарантує, що примусові дії держави залишаються у розумних межах. Проте на деяких театрах військових дій терористичні дії та масовані антитерористичні операції можуть спричинити такі збройні конфлікти, як, наприклад, асиметричні війни, що ведуться в Афганістані чи Іраку. У цьому випадку обмеження, накладені нормами міжнародного гуманітарного права, іноді розглядаються державою як односторонній механізм обмеження її свободи у досягненні своїх законних цілей. Однак ряд дослідників цієї проблеми наголошує, що, незважаючи на це, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права у його теперішньому вигляді недержавні суб’єкти користуються досить обмеженим захистом. Якщо межа збройного конфлікту досягнута, будь-яка цивільна особа (недержавний актор), яка береться за зброю, аби виступити проти уряду, стає законною мішенню, а це, своєю чергою, означає, що будь-які процеси кримінального правосуддя мирного часу можна обійти. З іншого боку, брак волі недержавних акторів до визнання над собою дії норм МГП зумовлений, у першу чергу, браком інструментів для здійснення такого визнання, а також обмеженням способів реалізації власних інтересів таких акторів, які це визнання за собою тягне. З точки зору держави – сумніви щодо того, чи буде таке визнання своєрідним індикатором визнання правосуб’єктності актора в цілому і легітимізацією їхніх дій. Відтак, розглянуті аспекти вкотре вказують на прогалини у нормах міжнародного гуманітарного права та застарілість використовуваних практик, що не охоплюють увесь спектр сучасних конфліктів.

Реформа системи вищої освіти завдяки цілеспрямованій праці Міністерства освіти і науки та вузів дала позитивні результати, але ще не вирішила головного завдання – підвищення якості підготовки спеціалістів, які потрібні державі і суспільству для творчої професійної діяльності в період науково-технічного прогресу людства і ринкових відносин.Головною причиною цього, на мій погляд, є те, що розвиток системи освіти тісно пов’язаний з економічними проблемами держави та національними особливостями суспільства, а ми намагаємось розв’язати освітянські проблеми за іноземним зразком, забуваючи що, наприклад, в Америці, звідки взято найбільше запозичень, цивілізована ринкова економіка, в якій визначальними є закони та справа. В них життєвий успіх спеціаліста визначається рівнем його підготовки у вузі, а недоукам не дають роботи на власних фірмах навіть батьки. У нас життєвий успіх спеціаліста у великій мірі залежить від зв’язків, причому ця “хвороба” так укоренилася, що сприймається за нормальні речі. Дане явище потрібно якнайшвидше ліквідувати, бо воно сильно гальмує прогресивний розвиток.В порівнянні з економікою передових капіталістичних держав, економіка України має інші проблеми. Там її основою є новітні технології з використанням сучасної техніки і головним для них є знайти ринки збуту для конкурентноспроможної продукції. В нас же головною проблемою є необхідність технічного переозброєння більшості галузей промисловості і сільського господарства, тому що на одиницю продукції (в більшості низької якості) відносно світових показників набагато вищі витрати енергоносіїв та сировини.Зрозуміло, що ці проблеми можуть успішно вирішувати спеціалісти високої кваліфікації, які підготовлені до творчої професійної діяльності по створенню ефективних технологій та машин для їх реалізації. Рівень кваліфікації спеціаліста будь-якого профілю, а особливо це стосується підготовки сучасних інженерів, залежить від рівня його базової фундаментальної підготовки, яка є наріжним каменем технічної освіти. За всіх часів дана теза була постулатом і ніким не спростовувалась. Тим більш вражаючим є той факт, що роль фундаментальних дисциплін в навчальному процесі постійно знижується. Щоб переконатися в цьому, достатньо порівняти обсяги годин, що відводяться на їх викладання в недалекому минулому з нинішніми. Але ж ми хочемо, щоб наші випускники мали рівень кваліфікації не нижчий за рівень спеціалістів, що випускають кращі закордонні вузи!Проведений порівняльний аналіз навчального навантаження з математики, фізики і хімії для різних напрямків підготовки у нас і в деяких закордонних вузах також засвідчує, що питома вага майже з усіх фундаментальних дисциплін в них приблизно в два рази більша, ніж у нас. Деякі відхилення маємо в Краківській гірничій академії, але в Польщі зовсім інша система середньої освіти. В них дванадцятирічна середня освіта, причому в технічних ліцеях чи гімназіях, наприклад, учні вже вивчили матаналіз, який в нас студенти вивчають протягом першого курсу. Крім цього, в них має місце тісний зв’язок фундаментальних дисциплін з майбутньою професією. В австрійських і німецьких вузах, наприклад, назва дисциплін звучить так: математика для машинобудівників, чи електриків, чи економістів. Точно так само і фізика та хімія читаються відповідно до обраної спеціальності. Тут, на мою думку, йдеться про питання державної ваги і його треба вирішувати на відповідному рівні. Не принижуючи значення інших наук, необхідно все ж наголосити, що саме фундаментальні дисципліни формують основи наукового світогляду кожної людини, саме фізика, хімія і математика складають основу науково-технічного прогресу людства.Також треба визнати, що у справу погіршення фундаментальної освіти значний “внесок” робить і середня школа, в якій рівень знань учнів, наприклад, з фізики і хімії, вже опускається до критичної межі. Одним із каталізаторів такого становища стала відміна вступного іспиту з фізики на переважну більшість факультетів багатьох технічних університетів. Цей сигнал чітко зрозуміли вчителі, учні і їхні батьки. В результаті вузівські викладачі, а пізніше і викладачі інших технічних дисциплін, в розпачі від низького рівня знань фундаментальних дисциплін своїх студентів. Вони за перші семестри намагаються ліквідувати прогалини шкільної освіти, але це, як правило, не вдається. Пізніше такі студенти отримують дипломи інженерів, деякі вступають до аспірантури та стають викладачами, тобто колесо виродження все більше розкручується. Те, що в даний час відбувається із шкільними і вузівськими програмами фундаментальних дисциплін, є копіюванням нашою освітою чужих методик і ідей. Але саме наші спеціалісти, які навчались математики, фізики і хімії за традиційними програмами, є бажаними в різних зарубіжних наукових центрах, які працюють в галузі фізики плазми, твердого тіла, квантової електроніки, тощо. Тому не варто відкидати те позитивне, що напрацьовано десятиріччями і яке давало нам Нобелівських лауреатів та здобутки світового рівня у різних областях знань, технологій і техніки.Треба відзначити, що одне із найгостріших питань, які обговорювались на загальних зборах Відділення фізики і астрономії НАН України – низький рівень освіти з фізики у школах і вузах країни. До Президента України і уряду відповідне звернення підписали сорок дійсних членів та членів-кореспондентів НАН України. Як же покращити фундаментальну підготовку фахівців? Відомо, що тепер вузи мають значні автономні права і варто ними скористатися, не чекаючи рішень “згори”. В нашому національному університеті нафти і газу завдяки правильному розумінню ситуації з боку ректора, відомого у світі вченого в області механіки машин, академіка Української нафтогазової академії, професора Крижанівського Є.І., зроблені відповідні кроки щодо виправлення ситуації та покращення викладання фундаментальних дисциплін, без яких не може бути повноцінного інженера, який би успішно конкурував на міжнародному ринку праці. Два роки тому Вченою Радою університету було створено інститут фундаментальної підготовки, який згідно Положення є навчально-методичним, навчально-організаційним і науково-дослідним підрозділом університету на правах факультету для практичного втілення концепції вищої багатоступеневої інженерно-технічної освіти на базі глибоких фундаментальних знань з вищої математики, фізики і хімії. До складу інституту входять три кафедри фундаментальних наук, на черзі створення іще двох кафедр. Сьогодні можна констатувати, що створення такого інституту було необхідним і корисним, так як кафедри фізики, вищої математики і хімії вирішують спільні питання та об’єднані однією метою – покращити базову фундаментальну підготовку фахівців. Викладачі мають можливість обмінюватись досвідом своєї роботи, бо знаходяться на одному рівні, тоді як раніше були в певній мірі на другорядних ролях, оскільки кафедри відносились до різних факультетів, які більше розв’язують задачі спеціальної підготовки.Дуже важливим моментом у діяльності інституту була участь в організації і проведенні VIII науково-методичної конференції, на якій обговорювались питання фундаментальної підготовки фахівців і на яку були запрошені викладачі з інших вузів та вчителі шкіл і коледжів. При підготовці до конференції виконано значний об’єм роботи по вивченню і порівнянню навчальних планів різних спеціальностей у нашому університеті та багатьох європейських технічних вузах. Цей аналіз було покладено в основу рекомендацій, які затвердила наша Вчена Рада і які стали програмою діяльності інституту. Так, враховуючи неможливість перегляду навчальних планів спеціальностей в сторону збільшення аудиторних годин на вивчення фізики, математики, хімії, інформатики і програмування ми змістили акцент при їх викладанні в сторону профілізації навчального процесу в залежності від потреб профілюючої кафедри, тобто змінили зміст робочих програм дисциплін. Також на кафедрах інституту запроваджено керовану і контрольовану самостійну роботу, тобто йде мова про індивідуалізацію навчального процесу, оскільки світ на початку ХХ1 століття надзвичайно швидко змінюється, – вперше в історії розвитку людства покоління теоретичних ідей і машин змінюються в часі швидше, ніж покоління людей, а тому потрібно навчити студентів, майбутніх фахівців, самостійно знаходити необхідні знання в морі інформації що нас оточує для досягнення певного освітнього рівня. Для реалізації даного напрямку роботи потрібно змінити роль викладача: замість передавача певної суми знань студенту, він повинен стати координатором навчального процесу, консультантом, керівником навчання. Зауважу, що зміна функцій викладача – це довготривалий процес по підвищенню фахового рівня професорсько-викладацького складу.Проведений аналіз показав, що в нас є недостатнє забезпечення студентів навчально-методичною літературою. Тому в інституті сформовано єдиний план підготовки і випуску підручників, навчальних посібників, конспектів лекцій, електронних посібників тощо, а також створені творчі колективи, які повинні якнайшвидше забезпечити всіх студентів необхідними дидактичними матеріалами українською мовою.Дуже важливим напрямком діяльності інституту є налагодження співпраці і зв’язків наших кафедр із спорідненими кафедрами технічних вузів України. До речі, це один із шляхів більш швидкого забезпечення методичною літературою студентів внаслідок обміну, а також підвищення кваліфікації викладачів.Розв’язанню проблеми покращення фундаментальної підготовки майбутніх фахівців сприяє використання нових інформаційних та телекомунікаційних технологій проведення навчального процесу з використанням відповідних технічних засобів (аудіо- і відеоапаратури, комп’ютерів, телебачення, мережі Інтернет та ін.). Для цього потрібно використовувати як мізерні бюджетні кошти, так і залучати кошти різних фондів під проекти навчально-методичного характеру. Адже саме отримання грантів у великій мірі допомагає зміцнювати матеріально-технічну базу кафедр.Також хочу зачепити іще одне болюче питання вищої школи. З метою виживання зараз у вузах ми маємо поряд із студентами, які навчаються за рахунок бюджетних коштів, так званих контрактників. Це добре, але борючись за гроші ми намагаємось зберегти більшість студентів, що веде до зниження якості навчання. У даній ситуації кафедри фундаментальної підготовки в найгіршому становищі, тому що перед ними постає завдання виправлення браку середньої школи і відбору студентів для їх подальшого навчання. В нашому університеті знайдено вихід з даної ситуації: в навчальний процес впроваджено модульну технологію в поєднанні з визначенням рейтингу студентів. Було проведено п’ять науково-методичних конференцій, результати роботи яких дозволили розробити і вдосконалити “Положення про систему поточного, підсумкового контролю і оцінювання знань та визначення рейтингу студентів”. Треба відзначити, що через консерватизм характеру людини, все нове важко приживається. Але завдяки саме волі ректора Крижанівського Є.І. дана система організації і проведення навчального процесу працює, стимулюючи систематичну і самостійну роботу студентів протягом всього семестру. Вона підвищує об’єктивність оцінки знань, активізує навчальну діяльність та розвиває творчі здібності студентів, а результати екзаменаційних сесій та висновки більшості викладачів стверджують, що впровадження даної технології навчання є виправдане і сприяє підвищенню фахового рівня спеціалістів.Аналізуючи етапи і тенденції розвитку фундаментальної підготовки в технічному вузі приходимо до висновку, що зараз, коли створені нові форми і методи управління навчальним процесом, потрібен перехід до нових принципів формування змісту. Тому, створюючи нові інтенсивні технології навчання, треба зберегти глибокі традиції нашої фундаментальної підготовки та поєднати їх із здоровим прагматизмом заходу, тобто додати їй прикладну спрямованість. Це потребує координації зусиль викладачів різних предметів, великих затрат часу, тому що ці технології повинні базуватись на ідеї синтезу усіх дисциплін та принципу фундаментальності освіти, які об’єднують закономірності процесу пізнання і повинні враховувати ментальність нашого народу.

У статті проаналізовано підходи до трактування методу проєктів, їхня спрямованість на результат і на самостійну діяльність студентів. Показано, що у професійній підготовці майбутніх фахівців галузі «Культура і мистецтво» необхідно здійснювати реалізацію проєктної діяльності у двох аспектах: організаційному і компетентнісному. Запропоновано визначати тематику проєктів на основі тем курсових чи кваліфікаційних робіт, що дає змогу активізувати роботу здобувачів вищої освіти над проєктом, підвищує їх мотивацію, усуває формалізм у роботі.Результати виконаних проєктів повинні бути матеріально оформлені (презентації, альбоми, відеофільми, доповіді, спектаклі тощо), для чого рекомендується використовувати інформаційно-комунікаційні технології.Визначено типи проектів: навчальні, дослідницькі, творчі, ігрові, інформаційні, практично-орієнтовані, монопроєкти та міждисциплінарні проєкти, за кількістю учасників проєкту. Виділено основні етапи і зміст проєктної роботи: пошуковий: визначення теми проєкту, пошук та аналіз проблеми, висування гіпотези, постановка цілі, обговорення методів дослідження; аналітичний: аналіз вхідної інформації, пошук оптимального способу досягнення цілі проєкту, побудова алгоритму діяльності, покрокове планування роботи; практичний: виконання запланованих кроків; презентаційний: оформлення кінцевих результатів, підготовка та проведення презентації, захист проєкту; контрольний: аналіз результатів, коригування, оцінка якості проєкту. Опрацьовано результати експерименту обрахунком критерію згоди хі-квадрат для експериментальної та контрольної груп, на основі чого зроблено відповідні висновки та накреслено шляхи подальшого вдосконалення професійної підготовки майбутніх фахівців галузі «Культура і мистецтво», в основу якої має бути покладена модель готовності майбутнього фахівця до проєктної діяльності.

Проаналізовано особливості переживання відчуження учасникамибойових дій у процесі їхньої реадаптаціі до мирного життя. Технології подо-лання відчуження у колишніх військовослужбовців визначено як певні тера-певтичні впливи, спрямовані на відновлення діалогу зі світом, життям, собоюта сенсом. З’ясовано, що причини виникнення відчуження в учасників бойовихдій криються в заблокованих фундаментальних можливостях 1) знаходити усобі внутрішню силу бути; 2) переживати цінність життя; 3) бути аутентичним;4) ставити цілі та реалізовувати смисли. Визначено критерії ефективностівикористання технологій подолання відчуження: підвищення рівня довіри досвіту та задоволеності власним життям; активізація пошуку нових змістів;досягнення внутрішньої згоди із собою; розкриття можливостей реалізації онов-лених цінностей у майбутньому. Показано, що для реалізації технології відно-влення діалогу зі світом доцільно використовувати техніку прийняття нестерпноїта болючої для бійця даності буття. Як ресурси, що забезпечують психологічнупідтримку, визначено простір, захист та опору. Виявлено, що спрацюваннятехнології відновлення діалогу із життям стає можливим завдяки використаннютехніки знаходження власної позиції. Серед ресурсів, що сприяють реалізаціїтехнології, найбільш ефективними визнано взаємини з іншими людьми, час таблизькість. Зазначено, що реалізація технології відновлення діалогу із собоюпотребує ефективної роботи, спрямованої на зміцнення внутрішньої структури“Я” бійця, підвищення рівня його аутентичності та поглиблення переживаннясамоцінності. Доведено, що основними ресурсами для підвищення самоцінностіє справедливе ставлення, шаноблива увага інших, визнання цінності особистостібійця. Зауважено, що технологія відновлення діалогу щодо сенсу передбачаєвикористання техніки пошуку сенсу життя; її ресурсами є структурні взаємо-зв’язки, поле реальних можливостей, реалізація майбутніх цінностей.