Academic literature on the topic 'Доля українського народу'

У статті розглянуто специфіку репрезентації рис українського національ- ного характеру в циклі казок Марини Павленко «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині». Окреслено стан дослідження проблеми у вітчизняному літературознавстві. Засто- совано системний, історико-типологічний та культурно-історичний методи дослідження. Наголошено на актуальності теми, пов’язаної з активізацією в українському суспіль- стві процесів націєтворчості, самопошуку, духовного та соціального зміцніння, становлення громадянськості, морально-етичного змужніння. Відзначено, що художній твір містить у собі інформацію про етнопсихологічні особливості народу, а письменник відтворює дух народу через власні думки й почуття. Національний характер у творах художньої літератури увираз- нює психологію поведінки, моральні стереотипи, оголює глибинний емоційний пласт, больові точки історичної пам’яті та долі народу. З’ясовано, що казки Марини Павленко мають виразну адресність (для дітей дошкіль- ного й молодшого шкільного віку). Вони транслюють морально-етичні цінності українського народу, знайомлять читачів із особливостями національного життя й унікального буття особистостей, відмінних від рис інших середовищ. Пріоритетними в зображенні письменниці стали герої, наділені волелюбством, кмітливістю, відповідальністю, сміливістю, щедрістю, гостинністю, охайністю. Елементи казкової поетики допомогли Марині Павленко уникнути відкритої дидактики, продемонструвати синтез фольклорної й літературної традиції, сво- єрідність художнього світу літературної казки, позначену особливостями фантастики й авторської позиції, засвідчивши в такий спосіб розвиток літературної казкової системи та національний характер літератури. Визначено, що перспективним напрямом подальших наукових студій може стати комп- лексне осмислення масиву різножанрових новітніх українських творів для дітей та юнацтва щодо своєрідності репрезентації в них рис національного характеру українця, з’ясування їх стильової своєрідності, виявлення інтертекстуальних зв’язків з християнською й народно- поетичною традицією.

Анотація. Мета дослідження полягає у всебічному вивченні форм та змісту науково-популяризаційної діяльності М. Кордуби в роки Першої світової війни. Методологія дослідження спирається на традиційне для історіографічних праць поєднання принципів (історизму й об’єктивності) і методів (загальнонаукових та спеціально-історичних) наукової праці. Наукова новизна статті полягає у спробі всебічної реконструкції творчості Кордуби-популяризатора в період Першої світової війни. Висновки. У підсумку визначено провідні ідеї науково-популярного дискурсу М. Кордуби. Перша – ідея українського народу як однієї з найбільших європейських етнічних спільнот, що неприхильною волею історії була поділена більш організованими сусідами. Другою, в розумінні історика, стала ідея території, котру цей народ здобув колонізаційною енергією в доісторичні часи, а потім вклав у її розвиток і захист свої таланти та мужність. Третя – ідея української соборності, зрозумілої як культурна єдність й спільність історичної долі мешканців всіх регіонів від Холмщини і до Криму. Органічним синтезом цих ідей стала максима відродження української державності, що мала підсумувати тривалу боротьбу народу за право бути господарем на власній землі. Ці ідеї, викладені в доступній формі й узасаднені значною кількістю різнопланового матеріалу (фрагменти із джерел, матеріали статистики, географічні карти), справили очікуваний М. Кордубою ефект на читачів його науково-популярних праць. Вони змушували пересічного українця замислитися над своїм місцем у тогочасних подіях, допомагаючи зрозуміти власний інтерес у протистоянні військових блоків, що полягав у здобутті національної держави. Також ці праці відіграли поважну освідомлюючу роль для європейської громадськості, що подекуди саме з них уперше пізнавала українські незалежницькі прагнення. Дієвість науково-популяризаторської праці М. Кордуби довели наступні події Визвольних змагань, коли більшість його ідей стали політичними вимогами пробудженого українства.

Стаття присвячена презентації сучасного українського літературного процесу, зокрема творчості Марії Матіос. Мета нашого дослідження –розглянути базову тріаду типології жіночих образів на матеріалі прози мисткині. Ідеться, зокрема, про художні варіації втілення образів жінки-страдниці, жінки-матері і жінки-вигнанки. Образ жінки-страдниці розглядається за найбільш резонансним романом письменниці "Солодка Даруся", зміст якого торкається трагічних подій української історії 30‒70-х років ХХ століття. Проте історичні події – не головний предмет зображення у творі, у ньому насамперед ідеться про історію людської душі. Усе своє життя головна героїня спокутує дитячий несвідомий гріх. Її трагедію посилюють образи болю, голосу, німоти, вічності, долі, перетворюючи роман на філософію буття і страждання, болю і любові, долі народу і долі людини. Образ жінки-матері розглянуто за повістю "Мама Маріца – дружина Христофора Колумба". Феномен материнства тут розкривається за допомогою архетипної концепції Юнга про матір як психічну і фізичну передумову існування дитини. Трагедія матері, її відчуження від життя через смерть чоловіка проектує важку долю дитини і неминучу духовну, а згодом і фізичну травму її самої. Завершує тріаду образ жінки-вигнанки, досліджений на матеріалі повісті"Москалиця". Головна героїня, вигнана з дому, опиняється сам на сам перед невідомістю, небезпекою, самотністю. Проте у деяких випадках вигнанняможе акумулювати внутрішні сили, допомогти побороти образи, що й сталося з Москалицею. Жінка стає на шлях знахарства і допомагає людям.Свідомість жінки, таким чином, постає в різноманітних аспектах, моделюються такі буттєві ситуації, в яких максимально виявляє себе проблема внутрішньої свободи жінки та вибору нею життєвого шляху.

У статті визначено психологічні аспекти процесу формування патріотизму майбутніх офіцерів-прикордонників. Серед вагомих чинників психологічного впливу виокремлено: ставлення (до Батьківщини, суспільства, себе, діяльності) як компонент свідомості, як спрямованість наших думок, почуттів, уваги; атитюд як включення людини в соціальне середовище, поняття соціальної установки; менталітет як сукупність психічних, інтелектуальних, моральних особливостей світосприйняття та мислення певного народу (соціальної групи), архетип; патріотичну свідомість як усвідомлення майбутнім офіцером-прикордонником свого суспільного призначення як патріота, тобто людини, небайдужої до долі Батьківщини, людини, яка здатна служити на благо українського народу та нести відповідальність за свої вчинки перед народом і Батьківщиною; патріотичний світогляд як сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають розуміння місця і ролі представника прикордонного відомства у суспільстві, його життєві позиції, способи поведінки та діяльності, які випливають із потреб національного життя, процесів, які відбуваються в державі, у тому числі в прикордонному відомстві.Звертається увага, що вивчення й аналіз окремих дефініцій, які становлять психологічний вплив на формування патріотизму майбутніх офіцерів-прикордонників, має важливе значення для побудови теорії психологічної підготовки майбутніх офіцерів.

У статті досліджено концепт ‘ДОБРО-ЗЛО’ в сучасних літературних казках українського і польського народів. Окреслено коло мовознавців, які займаються питаннями концептуальної лінгвістики, акцентовано увагу на вагомому внеску сучасних зарубіжних і вітчизняних науковців в означену проблему, змальовано перспективу провідних наукових розвідок. Увиразнено індивідуальну неповторність творчого підходу кожного з народів до складання казок, охарактеризовано літературну казку як твір художнього спрямування, деталізовано особливості авторського творчого підходу сучасних письменників до підбору лексем на позначення концепту ‘ДОБРО-ЗЛО’, вказано на культурні і ментальні ознаки формування концепту в авторських казках. Виокремлено вербальні засоби концепту в сучасному казковому дискурсі, узагальнено репрезентативні номінації за семантикою, зіставлено семантичні моделі його вираження в казках, виявлено універсальні і відмінні ознаки концепту в українській та польській мовах. Наголошено на тому, що різні за характером найменування та описи означеного концепту деталізують окремі риси казкових героїв, виступають тлом для подій, описаних письменником. Відзначено роль концепту ‘ДОБРО-ЗЛО’ як важливого текстотвірного елементу, що виконує змістову, стилістичну, емоційну й оцінну дію та допомагає у виконанні основної функції літературної казки – виховної, формуючи у читача стійкі моральні цінності. Вказано на фольклорну основу літературних казок обох народів. Звернено увагу, що лексеми з означеною семантикою переплітаються та взаємодіють одна з одною, сприяючи глибшому розумінню художньої природи твору. Зіставне тло дає підстави вважати концепт унікальним поняттям етнічної культури, яке характеризують спільні та відмінні риси українського і польського народів, як-от чуттєвість і раціональність, мрійливість і прагматизм, віру в можливість впливу на свою долю, що демонструють шлях формування менталітету певного народу, тобто концепт ‘ДОБРО- ЗЛО’ є репрезентантом національної культури.

У статті простежено як радянська влада боролася з проявами національної свідомості в Україні. Висвітлено актуальні питання щодо українознавчого аспекту дослідження історії України в добу Перебудови (1985-1991 рр.). Адже, в формуванні національної самосвідомості українського народу важливе значення посідало відновлення історичної пам’яті, осмислення або переосмислення історичної місії в контексті загальноцивілізаційного поступу. Важливу роль в даних процесах відігравали вчителі-патріоти, науковці, які підтримували ідею незалежної і суверенної України. Формуючи українську націю вони звертали свої погляди на українознавство, а уроки з даної тематики сприяли усвідомленню приналежності до певного народу, який має свою історію, культуру, духовну спадщину. На долю українського народу випали важкі випробування, які були викликані її колоніальним поневоленням, особливо в частині національної самобутності. Для досягнення результату використовувалися всі методи, засоби, починаючи від демагогії, утисків, фальсифікацій, заборон і закінчуючи нищенням, репресіями національної еліти, інтелігенції, що становила ядро нації. У часи Перебудови виникла ідея стосовно створення першого в Україні науково-освітнього центру, який би займався вирішенням практичних завдань, а саме – творив би національну освіту, науку, виховання. Так за ініціативи декана філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка П. Кононенка в 1988 р. було створено Центр українознавства.

У стаатті висвітлено особливості художнього моделювання морально-етичної проблематики відомого українського письменника, науковця Віталія Мацька. На матеріалі повісті «Вбите коріння», кількох збірок поезій доведено, що етика є наукою про мораль, хоча моральних концептів у чистому вигляді немає. В. Мацько своєю творчістю доводить, що мораль заторкує усі сфери життя, різні аспекти і види діяльності людини. Основоположними є етичні категорії, наче два полюси, антитетичні пари, антоніми такі як правда – кривда, користь – шкода, честь – безчестя, справедливість – несправедливість, любов – ненависть, щастя – нещастя тощо. Вони увиразнені у творчості письменника завдяки широкому застосуванню зображально-виражальних засобів, стилістичних фігур і є центральними домінантами зображення в літературному творі морально-етичних проблем. Встановлено, що автор через власне глибоко філософське та образне світосприймання змальовує у своїх творах тяжкі випробування, які випали на долю українського народу: голодомор, репресії, війна, глобальна аварія на ЧАЕС та її наслідки, складні життєві людські колізії минулого і сьогодення.

Сучасні негаразди в процесі становлення та розбудови Української держави спонукають, кот- рий раз, звернутися до гіркого досвіду історичного минулого. А він вчить, що надія на об’єктивний хід державотворення великого європейського народу не дає підстав нехтувати елементарними заходами, що спонукають до утвердження національної диктатури перед зовнішніми та внутрішніми викликами, які дезорганізовують українство впродовж віків. Тому аналіз подій та проведення історичних паралелей сприятиме осмисленню минулого, усвідомленню теперішнього та реально прогнозованого прийдешнього у справі скріплення незалежної державності України як європейської та світової геополітичної потуги. Історична пам’ять кличе до боротьби, щоб не повторити долю попередників – жертв трагічного ХХ ст., яке призвело до геноциду українців, що переполовинило їхню чисельність.

Світова спільнота, як і суспільства кожної з світових країн, потребують консолідації в протистоянні тим загрозам, які безпосередньо посягають на основу буття – життя, здоров’я, продовження роду, безпеку, власність, добробут. До таких загроз відносимо не лише COVID-19, протистояння в боротьбі за світове лідерство, а й ту кількість локальних війн, масштабність яких зросла на межі тисячоліть та має тенденцію до збільшення. Шість років військових дій, анексований Крим, мільйони мігруючого населення, тотальне збідніння населення – це далеко не повний перелік загроз, що характерними є для України. Протистояти загрозам можливо лише консолідуючи суспільство для досягнення всіма підтриманої мети – суверенна, незалежна, демократична, правова та соціальна держава; працюючий, у достатку проживаючий народ; всенародно підтримувана влада; переважаюча народжуваність над смертністю. Консолідація стала тою необхідністю, над забезпеченням якої повинні працювати всі – і влада, і суспільство. Тому обрана нами тема для дослідження є одним із елементів пошуку шляху консолідації суспільства в Україні, а отже – актуальною. Метою статті, відповідно, постає: дослідити громадянський чинник як один із елементів консолідації українського суспільства. У статті проаналізовано фактор релігії, як потужний важіль впливу на гуманітарну сферу життя з можливістю коригувати менталітет, сприяти усвідомленню ідеалів та згуртувати навколо найістотніших із них. Але переважно акцентовано увагу на тому, що більш потужним фактором консолідації нинішнього суспільства постає громадянська ідентифікація та вибудуване на її основі громадянське суспільство. Проаналізовано також фактор свободи як цінності, без якої всі інші цінності втрачають сенс, а за її наявності – розширюється простір можливостей людини щодо себе як активного учасника суспільних процесів, як панування над собою. Свобода самостійного вибору стає основою громадянської ідентифікації особи та забезпечує формування нової якості – громадянськості. Все це є можливим в демократичній державі, де громадянину відводиться роль тої вісі, навколо якої повинне обертатися все життя і все це повинно бути для України своєрідною національною ідеєю на перспективу. У статті велику увагу приділено фактору громадянської ідентифікації як специфічному механізму соціалізації особистості, сутністю якого є усвідомлене ототожнення своєї долі з долею країни. Особливу увагу звернуто на «громадянськість» як якісну ознаку громадянина, готового й здатного на постійну й ефективну участь у вирішенні загальносуспільних проблем – тобто активного учасника громадянського суспільства. Громадянська ідентифікація здатна і зможе віднайти нову колективну й персональну ідентичність за рахунок культури громадянськості, що будучи пов’язаною з підтримкою ідеї демократії та демократичних цінностей, як от свобода, політична рівність, соціальна справедливість, толерантність, спрямує громадян до консолідації, визначеності щодо національної ідеї.

Збірник складають фольклорні твори про голодомор, зібрані студентами-філологами Криворізького державного педагогічного університету під час проходження фольклорної практики в одинадцяти центральних, західних та південних областях України в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Представлені оповіді-спогади, перекази, співомовки, колискова пісня та дума відображають наслідки трагічної історії геноциду українців упродовж трьох голодоморів: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., масових реквізицій, пограбування селянських господарств, непомірних хлібозаготівель, розкуркулення, насильницької колективізації, індустріалізації, національно-винищувального терору сталінським режимом. У передмові та коротких статтях до розділів встановлено психологічні та філософсько-історичні витоки походження народної творчості про голодомор, умови розвитку української фольклористики у 20-40 роках ХХ ст., обумовлено історичну долю представлених жанрів, їх специфіку. Окремо подано фольклористичні праці Д. Т. Федоренка, В. М. Скрипки, які безпосередньо займалися збиранням народних творів про голодомор у Придніпровському регіоні, а під час викладацької діяльності у КДПІ, 80-90 р. ХХ ст. залучили до цієї роботи студентів. Видання містить науково-інформативний апарат: іменний, географічний, хронологічний покажчик текстів, картограму процесу їх запису, фотознімки респондентів – очевидців трагічних подій, список використаних джерел та фотоматеріали про навчально-методичне значення зібраних творів, що сприятиме пошуку істини, утвердженню власного бачення національної трагедії. Для фольклористів, істориків, етнографів, викладачів та студентів вузів, усіх, хто цікавиться українською народною творчістю.