Journal articles on the topic 'Дисциплінарні правовідносини'

Мета роботи – дослідження сучасного стану нормативно-правового регулювання та наукових підходів до проблеми застосування дисциплінарної відповідальності до фармацевтичних працівників. Матеріал і методи. Під час дослідження використовували емпіричні (порівняння, вивчення документів), теоретичні (аналізу та синтезу) та методи міждисциплінарного дослідження (порівняльно-правовий). Результати. Забезпечення населення безпечними, доступними та якісними лікарськими засобами (ЛЗ) є складовою конституційного права на охорону здоров’я кожної людини. Враховуючи вкрай важливу соціальну складову фармацевтичної діяльності (адже в підсумку мова йде про здоров’я нації), дуже важливою є реакція держави на забезпечення якісної роботи та безпечних результатів праці фармацевтичних працівників. Реалії сьогодення свідчать про пріоритетність заходів переконання для забезпечення трудової дисципліни, однак на нашу думку методи примусу, у тому числі дисциплінарної відповідальності фармацевтичних працівників, також є важливим фактором для належного виконання своїх професійних обов’язків представниками фармацевтичного сектору галузі охорони здоров’я. На даний час у чинному законодавстві про працю відсутнє офіційне визначення дисциплінарної відповідальності. Аналізуючи та консолідуючи означені підходи науковців до визначення дисциплінарної відповідальності, слід виділити основні її ознаки. По-перше, дисциплінарна відповідальність виступає різновидом юридичної відповідальності. По-друге, для її застосування необхідна наявність трудових правовідносин «працівник-роботодавець». По-третє, ДВ передбачає правовий обов’язок працівника зазнати певних обмежень. В четвертих, ДВ являє собою групу чітко визначених у законодавстві дисциплінарних стягнень. На підставі аналізу та консолідації загально-теоретичних підходів до природи дисциплінарної відповідальності та спеціальних ознак правового статусу фармацевтичного працівника маємо констатувати, що під дисциплінарною відповідальністю фармацевтичних працівників слід розуміти окремий вид юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні до фармацевтичних працівників, які скоїли дисциплінарний проступок, дисциплінарних стягнень. Дисциплінарним проступком у фармацевтичній сфері є протиправне винне невиконання або неналежне виконання фармацевтичним працівником трудових обов’язків, покладених на нього законодавством про працю, нормами галузевого законодавства, колективним та трудовим договорами трудових обов’язків. Висновки. Досліджено сучасний стан та проблематику законодавчого регулювання притягнення до дисциплінарної відповідальності фармацевтичних працівників.

Дисциплінарна відповідальність працівників поліції розвивається динамічно, але досить безсистемно, що не дозволяє в належній мірі використовувати потенціал даного виду юридичної від- повідальності як важливого засобу підтримки службової дисципліни в апараті державних органів, створення адміністративно-правових засобів попередження та припинення правопорушень як пра- цівників, так і роботодавців, забезпечення прав і законних інтересів працівників Національної поліції тощо. Аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок, що існуюча модель дисциплінар- ної відповідальності поліцейських знаходиться під сильним впливом трудового права з притаманною йому диспозитивністю, що суперечить адміністративно-правовій концепції побудови дисциплінар- ного законодавства і передбачає широке застосування методу імперативного регулювання державно- службових відносин. Це, на наш погляд, і зумовлює вкрай низький ефект від застосування до поліцей- ських заходів дисциплінарної відповідальності та не дозволяє забезпечити належний рівень виконання дисципліни в державному апараті. На відміну від інших видів юридичної відповідальності, де санкція за вчинене правопорушення є невідворотною, вирішення питання про невідворотність покарання за вчинення дисциплінарного про- ступку знаходиться у відомстві посадової особи, наділеної дисциплінарно-юрисдикційними повнова- женнями. При цьому, як показують дані правозастосовної практики, надане йому «право-обов’язок» застосувати дисциплінарне стягнення часто залишається нереалізованим. У статті ставиться завдання розглянути та проаналізувати поняття, зміст та сутність дис- циплінарної відповідальності поліцейського, а також визначити її функції, за допомогою яких здій- снюється правомірний характер виконання заходів покарання за вчинення проступку працівником. Висновки цієї статті дозволять у найбільшій мірі розібратися в понятійному апараті дисциплінарної відповідальності саме такого специфічного суб’єкту трудових правовідносин, як працівники Націо- нальної поліції України.

У теоретико-правовому аспекті досліджено питання спеціальної юридичної відповідальності, що застосовуються до судового експерта під час виконання, невиконання або неналежного виконання ним своїх обов’язків, притягнення до відповідальності за корупційні правопорушення та правопорушення, пов’язані з корупцією. Автором аналізуються положення Конституції України, Закону України «Про судову експертизу», Кодекс України про адміністративні правопорушення, нормативно-правові акти що регламентують порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судового експерта МВС України. Проведено аналіз порядку та підстав притягнення судового експерта до адміністративної та дисциплінарної відповідальності за правопорушення у антикорупційній сфері. Окреслено основні недоліки законодавства, зокрема щодо застосування порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності судового експерта за правопорушення, пов’язані з корупцією. Виокремленні неврегульовані та невирішені питання стосовно запобігання корупції в судово-експертній діяльності, та запропоновано шляхи їх вдосконалення. Ключові слова: судовий експерт, судова експертиза, адміністративна відповідальність, дисциплінарна відповідальність, корупційні правопорушення.

У теоретико-правовому аспекті досліджено питання спеціальної юридичної відповідальності, що застосовуються до судового експерта під час виконання, невиконання або неналежного виконання ним своїх обов’язків, притягнення до відповідальності за корупційні правопорушення та правопорушення, пов’язані з корупцією. Автором аналізуються положення Конституції України, Закону України «Про судову експертизу», Кодекс України про адміністративні правопорушення, нормативно-правові акти що регламентують порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судового експерта МВС України. Проведено аналіз порядку та підстав притягнення судового експерта до адміністративної та дисциплінарної відповідальності за правопорушення у антикорупційній сфері. Окреслено основні недоліки законодавства, зокрема щодо застосування порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності судового експерта за правопорушення, пов’язані з корупцією. Виокремленні неврегульовані та невирішені питання стосовно запобігання корупції в судово-експертній діяльності, та запропоновано шляхи їх вдосконалення. Ключові слова: судовий експерт, судова експертиза, адміністративна відповідальність, дисциплінарна відповідальність, корупційні правопорушення.

Стаття присвячено висвітленню особливостям правосуб’єктності керівника підприємства установи чи організації як суб’єкта організаційно-управлінських відносин. Звертається увага на трудову правосуб’єктність керівника під якою розуміється міра свободи та вибору, межу, в рамках яких стає можливим здійснювати даною особою свої права та обов’язки. Наголошується на тому, що набуття правового статусу працівника виникає у особи тільки з моменту укладання нею трудового договору з роботодавцем, тобто, фактично, з моменту вступу в трудові правовідносини. Наголошено, що органом юридичної особи виступає призначена (обрана) особа (одноособовий орган) або група осіб (колегіальний орган), які є представниками її інтересів із іншими суб’єктами права у відповідних правовідносинах. Саме через ці органи відбувається набуття юридичною особою трудових прав та обов’язків. Такі уповноважені органи є частинами юридичною особи, які вона формує та які виражають її волю у подальших правовідносинах. Проте, необхідно звернути увагу на те, що не будь-яка особа органу роботодавця може реалізувати трудову правосуб’єктність. Для цього вона повинна бути наділена роботодавцем правом прийому та звільнення, правом розпорядження коштами (наприклад, для виплати зарплати, заохочувальних платежів тощо), правом накладання дисциплінарних стягнень. Зроблено висновок, що розкриття питання правосуб’єктності керівника як суб’єкта організаційно-управлінських відносин неможливе без виокремлення двох видів відносин: тих, в яких керівник бере участь, виконуючи свої функції щодо формування й виявлення волі власника підприємства; тих, в рамках яких ним здійснюються організаційні та внутрішньо-управлінські дії, що охоплені його посадовими обов’язками. Так, все вищезазначене ще раз підтверджує необхідність чіткого визначення в доктрині трудового права правового статусу керівника підприємства, установи, організації, однією із складових якого є правосуб’єктність як суб’єкта організаційно-управлінських відносин. У перспективі це позитивно позначиться на нормативній визначеності їх власних дій в рамках трудових та пов’язаних із трудовими відносинах, що в цілому сприятиме ефективній реалізації керівниками трудових прав, які їм належать на основі трудового договору та законодавства як суб’єктам трудових правовідносин.

У статті досліджено правову природу відносин із надання адмі­ністративних послуг, розглянуто їх структурні елементи такі, як суб'єкт, зміст, об'єкт. Особливу увагу приділено аналізу змісту правовідносин із надання адміні­стративних послуг і констато­вано факт неповного правового регулювання прав і обов'язків учас­ників названих відносин. Виділено основні правові ознаки об'єкту, яким виступає адміністративна послуга. Вказано на види послуг за їх юридичним наслідком. Вста­новлено сутність, види та дворів­неву структуру порушень зазна­чених правовідносин і їх значення для здійснення судового захисту порушених прав. Розглянуто види можливих порушень, що є під­ставою для звернення за судо­вим захистом. Звернуто увагу на вплив особливостей правової при­роди адміністративних послуг на характер порушень відповідних правовідносин і вибір засобів про­цесуального захисту порушених прав. У результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що для правовідносин із надання адмі­ністративних послуг характерні такі особливості, як складний характер наслідків їх порушень та одностороння відповідальність суб'єкта надання; порушення пра­вовідносин із надання адміністра­тивних послуг виражаються у про­типравних діях/рішеннях суб'єкта владних повноважень та інших уповноважених осіб і виступають підставою звернення до суду за захистом порушених прав; права та обов'язки суб'єктів правовідно­син із надання адміністративних послуг потребують більш повного законодавчого врегулювання, осо­бливо щодо обов'язків та відпові­дальності органів (посадових осіб), що надають такі послуги. Внесено пропозиції щодо доповнення Закону України «Про адміністративні послуги» від 6 вересня 2012 року № 5203-VI окремим розділом, що регу­лює права та обов'язки учасників та щодо запровадження механізму дисциплінарної відповідальності посадових осіб суб'єкта надання адміністративних послуг за допу­щені ними порушення, встановлені законним рішенням суду.

Статтею визначено поняття договору, що він являє собою домов­леність двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Визначено, що у разі невиконання або неналежного вико­нання сторонами обов'язку дого­вору вони підлягають цивільно-пра­вовій відповідальності. У статті зазначається наяв­ність різних видів юридичної від­повідальності. Відзначається, що поряд з кримінальною, адміністра­тивною та дисциплінарною відпо­відальністю важливе місце посідає саме цивільна. Вона є одним зі спо­собів впливу на учасників цивільних правовідносин, що визначається межами дозволеної та необхідної поведінки. Цивільно-правова відповідаль­ність настає за порушення договір­них зобов'язань майнового харак­теру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди. У статті акцентовано увагу на тому, що умовами цивільно-пра­вової відповідальності є: 1) про- типравність поведінки правопо­рушника (поведінка, яка порушує норму права незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність такої поведінки); 2) наявність негативних наслід­ків у особи, суб'єктивне право якої було порушено (шкода); 3) причин­ний зв'язок між поведінкою право­порушника та негативними наслід­ками; 4) вина правопорушника. При цьому загальною формою відповідальності виокремлюють обов'язок боржника відшкодувати збитки кредитору, заподіяні пра­вопорушенням. Стягнення збитків можливо застосовувати незалежно від існування таких положень у договорі. Відшкодування збитків спрямовується на відновлення май­нового стану потерпілої особи, що існував до самого правопорушення та за допомогою майна такого правопорушника, а тому носить компенсаційний характер.

Стаття присвячена дослідженню нормативно-правового регулювання дистанційної роботи. Зазначено, що пандемія коронавірусу (COVID-19) позначила не тільки системні проблеми трудової сфери в Україні, пов’язані з масовим вивільненням працівників на період запровадженого урядом карантину й недотриманням мінімальних соціально-трудових стандартів, а й потребу негайного реформування трудового законодавства, пристосування його до викликів сучасності. Запровадження карантину та надзвичайної ситуації внаслідок поширення COVID-19 привернули особливу увагу до необхідності дистанційної роботи, масштаби і темп поширення якої в розвинених країнах дуже високі. Проаналізовано законодавчі акти в розглядуваній царині, виокремлено як позитивні моменти, так і негативні. Зокрема, неврегульованими залишаються питання щодо захисту конфіденційної інформації (комерційної таємниці); безпеки працівника та ввіреного йому обладнання (шкідливе випромінення, втручання дітей, домашніх тварин, сторонніх осіб); обліку робочого часу та часу відпочинку працівника (наприклад, застосування заходів дисциплінарної відповідальності за прогул) та інших важливих аспектів. Зроблено висновок, що дистанційна робота працівників є надзвичайно потрібною формою трудових відносин в умовах ринкової економіки. Дистанційна робота несе собою позитивні зміни як для окремих громадян, так і для суспільства в цілому, сприяє розвитку нових форм трудових відносин, стабілізації економіки, підвищує рівень життя населення. Водночас даний вид зайнятості потребує подальшого законодавчого врегулювання. Потрібно забезпечити належні умови захисту прав та свобод сторін віддалених правовідносин шляхом оперативного реагування законодавців на потреби сучасних ринкових відносин, що зростають, та виклики епідемічного або надзвичайного характеру.

Стаття присвячена дослідженню історичного аспекту організаційно-правових основ, що слугували фундаментом для створення Вищої ради правосуддя (ВРП). Основуючись на аналізі та порівнянні українського законодавства, яке втратило чинність та законодавства, яке чинне на сьогоднішній день, а також враховуючи міжнародні стандарти у сфері судочинства зроблено висновки про важливість створення Вищої ради правосуддя як незалежного, конституційного органу суддівського врядування, який має ключове значення у забезпеченні незалежності судочинства та суддів і який покликаний відстоювати права та інтереси судової гілки влади у правовідносинах з іншими органами державної влади. Констатується той факт, що зміни, які відбулися у судовій системі у 2016 році в цілому позитивно відобразились на структурі судоустрою. Було чітко розмежовано повноваження між органами правосуддя, а саме розмежовано повноваження між ВРП та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (ВККСУ), які полягали в тому, що ВРП мала розглядати дисциплінарні скарги на суддів всіх рівнів, а ВККСУ мала зосередитись на призначення конкурсів на посади суддів і кваліфікаційному оцінюванню кандидатів на відповідність вимогам професійного судді. Автор також зазначає, що наділення ВРП права надавати консультативні висновки до законопроєктів, що стосуються судоустрою дає можливість судовій владі частково впливати на проєкти нормативно-правових актів, які тим чи іншим чином вплинуть на права та обов’язки судової системи та суддів, що в свою чергу дає змогу відслідкувати позитивну тенденцію у відносинах між законодавчою гілкою влади та судовою гілкою влади в сфері співпраці у законотворчій діяльності. Не зважаючи на усі досягнення, які були здобуті за роки судової реформи 2016 року можна констатувати той факт, що на даний момент не існує порозуміння між законотворцями та ВРП, а тому ВРП необхідні засоби захисту судової гілки влади, які дадуть можливість відстоювати права та обов’язки суддів та громадян. І такими засобами можуть стати надання права ВРП законодавчої ініціативи щодо питань судоустрою і статусу суддів та визначення ВРП як суб’єкта права на конституційне подання.

У статті приділено увагу прийняттю на роботу особи, обраної на посаду, також визначено переваги письмового трудового договору при прийнятті на роботу виборного працівника. Наголошується, що з урахуванням специфіки організаційно-правової форми будь-якої юридичної особи, слід чітко дотримуватися процедури обрання, зокрема правомочності органу, який обирає, порядку ухвалення рішень, оформлення протоколу тощо. Також у статті зазначені підставам звільнення та присвоєння рангів посадовим осіб місцевого самоврядування. Наголошено, що переваги письмового трудового договору, на відміну від усного, полягають у тому, що він дає можливість максимально індивідуалізувати трудові правовідносини. Зокрема детально регламентувати права та обов’язки сторін, дисциплінарної та матеріальної відповідальності, режиму праці й відпочинку, соціально-побутові умови, розмір та порядок виплати винагороди за працю тощо. Крім того, долучити до умов трудового договору інші умови, скажімо, щодо соціального забезпечення, надання особистого транспорту тощо. Зроблено висновок, що ранги посадових осіб місцевого самоврядування присвоюються: - відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації, результатів роботи; - одночасно з обранням (прийняттям) на службу в органах місцевого самоврядування або обранням (призначенням) на вищу посаду. Особам, які призначаються на посади з випробувальним строком, ранги присвоюються після його закінчення, за результатами роботи. Особам, які призначені на посади і мають ранги посадових осіб місцевого самоврядування або ранги державного службовця, присвоєні за попереднім місцем роботи, надбавка за ранг у період випробувального строку виплачується відповідно до цих рангів. Черговий ранг присвоюється за умови, якщо посадова особа успішно відпрацювала на займаній посаді не менш як 2 роки. За виконання особливо відповідальних завдань посадовій особі місцевого самоврядування може бути присвоєно черговий ранг достроково у межах відповідної категорії посад. За сумлінну працю при виході на пенсію посадовій особі місцевого самоврядування може бути присвоєно черговий ранг поза межами відповідної категорії посад. Посадова особа місцевого самоврядування може бути позбавлена присвоєного відповідно до цього Закону рангу лише за вироком суду.

Актуальність статті полягає в тому, що нагляд та контроль в управлінні взагалі є необхідними елементами здійснення реформувань у відповідних сферах суспільного буття. Без здійснення контрольних та наглядових функцій, норми, які встановлюють права та обов’язки суб’єктів правовідносин, можуть залишитися недостатньо реалізованими. Разом із цим доцільно знати певну межу здійснення такого контролю та нагляду, при якій реалізація контрольних та наглядових функцій не перетворюється на втрату самостійності підконтрольних та піднаглядових суб’єктів. Нагляд та контроль являють собою одну з ключових функцій управління та, по своїй суті, є важливою гарантією забезпечення реалізації законодавства про охорону праці поліцейських. У статті, спираючись на аналіз наукових поглядів вчених та норм чинного законодавства України, надано характеристику нагляду і контролю за додержанням законодавства про охорону праці поліцейських. Запропоновано авторське визначення поняття нагляду і контролю за додержанням законодавства про охорону праці поліцейських. Доведено, що за суб’єктами наглядових і контрольних повноважень слід виділити такі види: загальнодержавий, відомчий та громадський нагляд та контроль. Наголошено, що нагляд та контроль за додержанням законодавства про охорону праці поліцейських слід охарактеризувати як діяльність уповноважених законом суб’єктів, органів державної влади та представників громадськості щодо запобігання та виявлення порушень законодавства, яке встановлює правові, організаційні, технічні, фінансові та матеріальні, лікувально-профілактичні та інші передбачені законодавством заходи із забезпечення належних умов праці поліцейських, які відповідають встановленим нормам щодо захисту їх життя та здоров’я при виконанні ними службових обов’язків. Зроблено висновок, що метою нагляду та контролю за додержанням законодавства про охорону праці поліцейських є виявлення та усунення тих обставин, які пов’язані з невиконанням чи не належним виконанням встановлених законодавством правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності поліцейських під час виконання ними своїх службових обов’язків. За результатами реалізації заходів нагляду та контролю можливим є притягнення винних до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності, відшкодування заподіяних збитків.

Авторитет державних органів спирається на владні повноваження і підтримку всього державного апарату, натомість авторитет адвокатури має одну опору – суспільну довіру. Довіру, як відомо, досить важко здобути і легко втратити, особливо у такій конфліктній сфері, як робота адвоката в суді. Участь у вирішенні правових конфліктів вимагає від адвоката дотримання певних морально-етичних вимог, які він реалізує під час виконання своїх повноважень. Аналіз існуючого у сфері адвокатури наукового доробку свідчить про епізодичність вивчення проблематики підтвердження повноважень адвоката. Однак, як свідчить судова практика, вже на етапі підтвердження своїх повноважень як представника чи захисника в адвокатів виникають певні проблеми, які потребують не тільки нормативної визначеності, а й зміни сприйняття адвокатів як рівноправних учасників правовідносин у судах, які дотримуються комплексної системи етичних засад адвокатської діяльності, що передбачає добросовісне використання адвокатами своїх професійних прав. Метою статті є вирішення наукового завдання щодо аналізу та систематизації підходів у судовій практиці стосовно належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні та обґрунтування доцільності запровадження презумпції добросовісності дій адвоката щодо підтвердження своїх повноважень. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Водночас є певні відмінності щодо підтвердження повноважень адвоката в різних видах судочинства. Крім переліку документів, який має бути подано для підтвердження повноважень адвоката, також у судовій практиці існує певна неузгодженість щодо обов’язковості подання оригіналів документів, що посвідчують повноваження адвоката у суді. Також у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі дискусійним залишається питання стосовно правильного заповнення обов’язкових реквізитів ордеру на надання правової допомоги. Крім того, слід пам’ятати, що відповідальність за достовірність вказаних в ордері даних несе безпосередньо адвокат. При цьому чинним законодавством України передбачено кримінальну та дисциплінарну відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в орде рі. Зокрема, у ст. 4001 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність адвоката за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а також умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, встановлених договором про надання правової допомоги. Дисциплінарна відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в ордері настає в порядку розділу VI Закону України “Про адво катуру та адвокатську діяльність”. Очевидно, що застосування судом правових норм і вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватися з урахуванням обставин конкретної справи та забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Водночас формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень вже на стадії звернення особи до суду може призвести до порушення права на справедливий судо вий розгляд. Варто зауважити, що багатьох проблем, які виникають під час підтвердження адвокатом своїх повноважень як представника чи захисника в різних видах судочинства можна було б уникнути, якби суди, оцінюючи правомочність адво ката на здійснення тих чи інших процесуальних дій, застосовували презумпцію добросовісності реалізації адвокатом своїх договірних зобов’язань щодо надання професійної правової допомоги. Загалом, адвокат, який у своїй діяльності дотримується не тільки норма права, а й етичних засад, має дотримуватися певних вимог, що свідчитимуть про чесність, сумлінність і відповідальність його як представника чи захисника прав та законних інтересів учасника судового провадження. Дотримуючись означених вимог, адвокат створюватиме об’єктивні умови для презюмування його добросовісності судом. Аналіз і систематизація підходів у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні надали змогу зробити такі висновки: 1) підтвердження повноважень адвоката як представника чи захисника у судовому процесі є важливим етапом реалізації ним своїх професійних прав та обов’язків; 2) надмірний формалізм із боку суду при здійсненні перевірки правомоч ності адвоката в судовому процесі здатен призвести до порушення права на доступ до суду, що, зі свого боку, є складовим права на справедливий судовий розгляд; 3) сьогодні, на жаль, відсутня єдність судової практики в питаннях підтвердження повноважень адвокатом, що обумовлено недостатнім нормативним урегулюванням таких проблемних питань, як вичерпний перелік документів, що підтверджують повноваження адвоката, та чітка регламентація порядку оформлення ордеру як основного документа, що підтверджує повноваження адвоката; 4) з метою забезпечення права на доступ до суду та з урахуванням запровадження кримінальної відповідальності адвокатів за неправдиве повідомлення суду про свої повноваження, доцільним є запровадження презумпції добросовісності при здійснен ні судами перевірки повноважень адвоката як представника чи захисника в судо вому процесі.