Journal articles on the topic 'Дискреція'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Дискреція.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 39 journal articles for your research on the topic 'Дискреція.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Гаврилюк, Олександр, and Лілія Катеринчук. "Людиноцентрична дискреція судової влади." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 6 (2020): 248–56. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.6.42.
Full text
2
Мазуренко, Д. "РЕАЛІЗАЦІЯ РОЗСУДУ В ПОДАТКОВОМУ ПРАВІ." Юридичний вісник, no. 4 (October 6, 2021): 192–200. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.2234.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано проявдиспозитивності в податковомуправі, оскільки закон надає суб’єктуправо обирати на власний розсуд.Авторкою виділено об’єктивні тасуб’єктивні фактори розсуду.У статті акцентовано увагу натому, що переважно дослідженнякатегорії «розсуд» зводиться довивчення правозастосовного роз-суду в загальнотеоретичномуракурсі, а також адміністратив-ного та судового розсуду, які єособливими різновидами правоза-стосовного розсуду, або з поглядуна галузеві особливості, зокремав податковому праві. Подібні під-ходи звужують категорію розсудута виключають з неї розсуд іншихсуб’єктів права, які мають можли-вість вибору варіантів поведінки.Авторкою розмежовано такіпоняття, як «розсуд» та «дискре-ція», та указано, що термін «роз-суд» має ширше значення порівняноз терміном «дискреція». Розсудзастосовується для всіх суб’єктівподаткового права, тоді як дискре-ція – тільки для владних суб’єктів.За реалізації розсуду зобов’язанаособа наділена правом задоволеннявласного інтересу на відміну відвладної сторони правовідносин, якане має власного інтересу, а реалі-зує надані їй повноваження в інте-ресах суспільства та держави.Крім того, у статті детальнопроаналізовано відмежуванняпонять «дискреція» та «дискре-ційні повноваження». Дискреційніповноваження розглядаються якєдність прав та обов’язків держав-них органів, а термін «дискреція»означає право суб’єкта обиратиодин із декількох наявних варіан-тів. Досліджено погляди науковцівіз цього питання, які вказують,що повноваження розглядаютьсяяк термінологічна сполука «пра-во-обов’язок».Наголошено на тому, що судинеодноразово використовують усвоїх рішеннях визначення «дис-креційні повноваження», якеміститься в Рекомендації Комі-тету Міністрів Ради Європи тамає рекомендаційний характердля українського законодавства.Авторкою вказано на необхідністьзакріплення на законодавчому рівнітермінів «розсуд» та «дискреція».
3
Ботнаренко, О. М. "Дискреція та оціночні поняття в кримінальному судочинстві." Адвокат, no. 4 (103) (2009): 18–20.
Find full text
4
Ботнаренко, О. М. "Дискреція та оціночні поняття в кримінальному судочинстві." Адвокат, no. 4 (103) (2009): 18–20.
Find full text
5
Грінь, А. А. "Дискреція як особливий елемент повноважень органів виконавчої влади." Часопис Київського університету права, no. 3 (2014): 97–100.
Find full text
6
Ботнаренко, О. "Дискреція та її види в діяльності правоохоронних органів." Підприємництво, господарство і право, no. 4 (2008): 103–6.
Find full text
7
Ботнаренко, О. "Дискреція та її види в діяльності правоохоронних органів." Підприємництво, господарство і право, no. 4 (2008): 103–6.
Find full text
8
Грінь, А. А. "Дискреція як особливий елемент повноважень органів виконавчої влади." Часопис Київського університету права, no. 3 (2014): 97–100.
Find full text
9
Ботнаренко, О. М. "Дискреція та деякі особливості злочинів у сфері земельних відносин." Адвокат, no. 9 (96) (2008): 33–35.
Find full text
10
Ботнаренко, О. М. "Дискреція та деякі особливості злочинів у сфері земельних відносин." Адвокат, no. 9 (96) (2008): 33–35.
Find full text
11
Гуйван, П. "Феномен якісного законодавства та визначеності владних повноважень за європейськими принципами." Юридичний вісник, no. 3 (February 4, 2020): 91–97. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.948.
Full textAbstract:
В цій роботі розглядаються актуальні питання правового врегулювання порядку здійснення владних повноважень при здійсненні функцій державного управління. В цьому відношенні наголошується, що право як регулятор певних суспільних відносин, має ґрунтуватися на чіткій регламентації не лише правил поведінки для членів суспільства, але й мати конкретні механізми діяльності органів влади та важелі впливу на них з метою чесної та справедливої їхньої правотворчої та правозастосовної діяльності. Відмічено значну увагу, яку приділяє питанням чіткого та стабільного правового поля для забезпечення прав і свобод особи Європейський суд з прав людини. В даній праці досліджується поняття якості закону як певне юридичне явище, що широко використовується міжнародними інституціями в процесі правового забезпечення справедливого захисту прав і свобод. Акцентується, що правовий акт має бути сформульований достатньо чітко для того, щоб людина могла передбачити в розумних межах, виходячи з обставин справи, ті наслідки, які може спричинити конкретна дія. У контексті дослідження питань, поставлених в роботі, було здійснено правовий аналіз такого правового явища як дискреція в діяльності суб’єктів владних повноважень. Встановлено, що при вирішенні питань, які стосуються основоположних прав людини, надзвичайні можливості владних суб’єктів стосовно широкого у розмірі необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права. На конкретних прикладах із рішень Європейського суду з прав людини продемонстровано механізми закріплення в нормативних актах порядку надання у необхідних випадках права широкого розсуду органам влади та, з іншого боку, обмеження дискреції, коли вона виходить за рамки легітимної мети того чи іншого вживаного заходу в тій чи іншій ситуації. Зазначено, що у демократичних суспільствах триває тенденція до загалом зменшеня обсягу дискреційних повноважень органів виконавчої влади. Це досягається за рахунок звуження сфер регулювання, де зберігається законодавча невизначеність, яка потребує прояву персональної ініціативи та результативності з боку відповідної посадової особи чи органу влади. Таким чином, вирішальною стає вимога винятково законодавчого закріплення їхніх повноважень.
12
Демин, А. В. "Дискреция в налоговом праве." Вестник Пермского университета. Юридические науки, Вып. 35 (2017): 42–55.
Find full text
13
Демин, А. В. "Дискреция в налоговом праве." Вестник Пермского университета. Юридические науки, Вып. 35 (2017): 42–55.
Find full text
14
Венгер, В. М. "Межі адміністративної дискреції: проблеми визначення." Наукові записки Національного університету "Києво-Могилянська академія" 181 (2016): 38–43.
Find full text
15
Antoniuk, N. O. "Диференціація кримінальної відповідальності під час призначення покарання за незакінчений злочин." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (March 13, 2020): 55–61. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.06.
Full textAbstract:
Розширення диференціації кримінальної відповідальності за готування до злочину чи замах на його вчинення, впроваджене доповненнями до Кримінального кодексу України у 2008 році, окрім позитивного впливу призвело й до виникнення низки проблемних для судової практики питань. Так, диференціювавши верхню межу покарання, законодавець, проте, не потурбувався про специфіку застосування ч. 2 та 3 ст. 68 КК з огляду на те, що санкції більшості статей Особливої частини КК були сконструйовані без урахування можливості згаданих вище змін. Це призвело до своєрідного зміщення балансу між індивідуалізацією кримінальної відповідальності і диференціацією останньої. Від правильного вирішення згаданої проблеми призначення покарання істотно залежить реалізація принципу справедливості кримінального права і виконання завдань Кримінального кодексу України.
Метою цієї статті є встановлення недоліків нормативної регламентації диференціації кримінальної відповідальності за готування до злочину чи замах на злочин та внесення пропозицій щодо їх усунення.
Наукова новизна статті полягає у встановленні взаємозв’язку між правилами призначення покарання за незакінчений злочин та диференціацією кримінальної відповідальності. В цьому аспекті проаналізовано законодавчі недоліки такої диференціації, зроблено пропозиції щодо їх усунення. Пояснено значення закріплення диференційованої мінімальної межі покарання за незакінчений злочин. Обґрунтовано відсутність потреби встановлення мінімальних меж для альтернативних менш тяжких основних покарань.
Висновки. Обмеження верхньої межі найбільш суворого покарання за готування до злочину чи замах на злочин без нормативного урегулювання впливу цих стадій на нижню межу санкції безпідставно розширює диференціацію кримінальної відповідальності і одночасно звужує судову дискрецію. Тому, необхідними є законодавчі зміни, згідно з якими нижня межа покарання була б поставлена у залежність від верхньої, визначеної згідно з положеннями ч. 2, 3 ст. 68 КК.
Також, слід враховувати й те, що санкції багатьох статей Особливої частини КК містять альтернативні основні види покарання. Проте, згадане правило повинно стосуватися лише найбільш суворого покарання окрім довічного позбавлення волі. Інші менш суворі альтернативні основні покарання можуть бути застосовані судом в рамках, визначених у санкції, згідно із засадами індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання.
Пропорційне зменшення розмірів чи строків цих менш суворих покарань жодним чином не покращить можливості судової дискреції, адже вона завжди залежатиме від крайніх меж санкцій. Навпаки, це призведе до збільшення розривів між суворістю верхньої межі найменш суворого покарання і нижньої межі найбільш суворого.
16
Zelensky, Sergey. "Judicial Discretion in Criminal Proceedings." Legal Concept 18, no. 2 (July 10, 2019): 74–78. http://dx.doi.org/10.15688/lc.jvolsu.2019.2.11.
Full text
17
Смолов, К. В. "ОСКАРЖЕННЯ ПЛАТНИКОМ ПОДАТКІВ РІШЕНЬ КОНТРОЛЮЮЧИХ ОРГАНІВ У СУДОВОМУ ПОРЯДКУ: ОКРЕМІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ." Актуальні проблеми держави і права, no. 82 (December 19, 2019): 211–28. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i82.11.
Full textAbstract:
У статті досліджуються особливості предмета оскарження у податкових спорах, проблемні пи-тання оскарження окремих категорій рішень та дій контролюючих органів на прикладі податкових повідомлень-рішень, наказів про призначення документальних перевірок та індивідуальних податко-вих консультацій, розкривається недосконалість структури податкового повідомлення-рішення, межі дискреції контролюючого органу під час здійснення заходів податкового контролю, актуальні питан-ня ефективності способу захисту прав платників податків.
18
Жильцов, О. Л. "Значення практики Європейського Суду з прав людини у обмеженні судової дискреції." Юридичний бюлетень, Вип. 3 (3) (2016): 6–15.
Find full text
19
Korostashova, I. M. "Режим надзвичайного стану під час пандемії: механізм правового регулювання як гарантія забезпечення дотримання принципу верховенства права." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (December 6, 2020): 31–40. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.04.
Full textAbstract:
Введення надзвичайних режимів, зокрема режиму надзвичайного стану, завжди супроводжується обмеженням прав і свобод людини. Обсяг і глибина таких обмежень безпосередньо залежать від тяжкості надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру та рішень, що приймаються публічною владою. Невід’ємною умовою введення та адміністрування надзвичайних режимів має бути додержання принципу верховенства права.
Метою статті є аналіз норм національного законодавства, що регулює правовідносини, які виникають у зв’язку із уведенням надзвичайних адміністративно-правових режимів, зокрема режиму надзвичайного стану під час пандемії, та визначення правового механізму, що є гарантією додержання принципу верховенства права у відносинах між державою та громадянином.
Наукова новизна дослідження полягає в аналізі національного законодавства на предмет наявності запобіжників, що обмежують дискрецію публічної влади та забезпечують додержання верховенства права у відносинах держави й людини у разі введення режиму надзвичайного стану у зв’язку з пандемією інфекційної хвороби COVID-19.
Висновки. Аналіз національного законодавства, що регулює правовідносини, які виникають під час та у зв’язку із введенням надзвичайних режимів, зокрема режиму надзвичайного стану, свідчить про наявність у механізмі правового регулювання запобіжників, що певним чином обмежують дискрецію суб’єкта владних повноважень (Президента України), серед яких: 1) установлення конкретного терміну, на який може бути введено та продовжено режим надзвичайного стану; 2) певним чином (хоча й формально) законодавством обмежено повноваження Президента України з визначення переліку і глибини обмежень прав і свобод у зв’язку з уведенням режиму надзвичайного стану; 3) повноваження щодо затвердження рішень Президента України про введення надзвичайних режимів віднесено до повноважень окремої гілки влади (законодавчої влади).
Зазначене забезпечує здійснення парламентського контролю за доцільністю та обґрунтованістю рішень Президента України щодо введення та продовження дії надзвичайних режимів, в тому числі щодо відповідності переліку, обсягу та глибини обмежень прав і свобод громадян, які планується застосувати, тяжкості надзвичайної ситуації, що є підставою для введення такого режиму.
Вищевказані запобіжники становлять правовий механізм реалізації принципу верховенства права та, відповідно, є гарантією додержання прав і свобод людини у разі введення режиму надзвичайного стану.
20
Fosyuk, Vita. "To the question of the tax authority’s discretion regarding the right to choose the form of appeal to a court." Administrative law and process, no. 2(21) (2018): 98–113. http://dx.doi.org/10.17721/2227-796x.2018.2.10.
Full text
21
Onishchuk, Mykola. "ON THE ISSUE OF JUDICIAL CONTROL OVER THE DISCRETION OF THE AUTHORITY." Administrative law and process, no. 4 (31) (2020): 67–76. http://dx.doi.org/10.17721/2227-796x.2020.4.06.
Full textAbstract:
Purpose. The purpose of the article is to define the concept of “discretionary powers”, to formulate conclusions on the limits of discretionary powers of government authorities, to analyze the limits of judicial control over discretionary powers, the correlation between court procedural discretion and public administration discretion. Methods. The theoretical and methodological basis of the study are modern general scientific and special legal methods of scientific knowledge. The formal-logical method and the method of analysis and synthesis are used in the study of doctrinal provisions on the concept of “discretionary powers”. The method of comparative legal analysis is used in the study of foreign models of judicial control over the exercise of discretionary powers. Results. The article defines the concept of “discretionary powers”, considers the types of administrative discretion, approaches to the scope of judicial control over the implementation of discretionary powers in different European countries, givthe criteria for effective judicial control over the exercise of discretionary powers. Conclusions. The attribute of effective judicial protection against illegal activity in the exercise of discretionary powers is the issuance of a court decision that makes it impossible to re-apply to the administrative body or re-resolve the same issue. Based on this, it is concluded that in Ukraine it is appropriate to apply the model of full judicial control, and the recognition of the disputed decision as illegal with the obligation to re-adopt the administrative decision is contrary to the rule of law principle, except the situations when: – there was no real consideration of the issue as such (non-compliance with the decision-making procedure, decision-making by an inappropriate subject); – there is an exclusive competence of the relevant body to make a specific decision (assign a rank, military rank, etc.).
22
Мельник, М. О. "Школа правового реалізму: пошук балансу між визначеністю норм писаного права і судовою дискрецією." Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки 2 (2018): 44–48.
Find full text
23
ZAYTSEVA, N. V. "LIMITS OF JUDICIAL DISCRETION IN ASSESSING THE LEGAL BEHAVIOR AND LEGAL EFFECTIVENESS." Herald of Civil Procedure 10, no. 6 (January 25, 2021): 84–100. http://dx.doi.org/10.24031/2226-0781-2020-10-6-84-100.
Full textAbstract:
The article is devoted to the study of the concept of legal effectiveness in the context of the goals and purpose of law in general and separately in the private law relations. Since the law is a complex social phenomenon, the author paid special attention to the issues of refraction of normative tasks through the prism of judicial discretion. Law enforcement practice, on the one hand, shows the viability of a particular norm and its compliance with the current level of development of civil society, however, it can also distort the spirit of the law, which will not allow achieving the necessary legal result. Judicial discretion regarding the interpretation of certain legal elements and in assessing the behavior of participants in legal relations can lead to the transformation of legal relations, which does not allow to realize the goals set by the subjects. It is noted that the regulation of the limits of judicial discretion would help to ensure effective legal regulation. Assessing the behavior of participants due to the lack of mechanisms for proving the actual intentions of the parties is difficult for most countries of the continental legal system; therefore, a formal approach prevails and qualifies the will of the parties recorded exclusively in writing.
24
Presnyakov, M. V. "The Constitutional Legal Status of an Individual in the Context of the Discretion of Public Authority: Problems of Legal Certainty." Vestnik Povolzhskogo instituta upravleniya 18, no. 5 (2018): 63–70. http://dx.doi.org/10.22394/1682-2358-2018-5-63-70.
Full text
25
ГАВРИЛЮК, ОЛЕКСАНДР. "Невизнаний фактор єдності судової практики – стандарт правотлумачення." Право України, no. 2021/05 (2021): 215. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-215.
Full textAbstract:
Єдність і сталість судової практики в сучасній науці та практиці правозастосування традиційно розглядаються у контексті завдань Верховного Суду, визначених ст. 36 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та процесуальними законами відповідно до форми судочинства. Однак такому фактору єдності судової практики, як стандарт тлумачення нормативно-правових актів, недостатньо приділено уваги, що залишає передумови непередбачуваності права. Метою статті є пошук можливостей упорядкування такого невизнаного законодавцем фактору єдності судової практики, як тлумачення норм права, адже межі дискреції суду при здійсненні правосуддя залежать саме від меж тлумачення нормативно-правових актів. У статті запропоновано переосмислити класичне розуміння поділу влади та його наповнення сучасним контекстом. Доведено необхідність упорядкування судового правотлумачення за допомогою ухвалення Радою Європи відповідного міжнародного акта – висновку Консультативної ради європейських суддів. За основу стандарту правотлумачення (правосуддя) запропоновано використовувати шість елементів тлумачення: 1) текст; 2) історія цього тексту; 3) традиції (як цей текст використовувався раніше); 4) прецедент (усталена судова практика); 5) мета положення; 6) наслідки тлумачення. Доведено, що регламентація правотлумачення необхідна з огляду на досягнення більшої синхронізації судової практики як між Верховним Судом та Європейським судом з прав людини, так і між касаційними судами у складі Верховного Суду. Запропоновано подальші дослідження щодо співвідношення основних традиційних підходів тлумачення нормативно-правових актів із запропонованим стандартом тлумачення в контексті досягнення правової визначеності та передбачуваності права.
26
FIOSHIN, A. V. "ON JUDICIAL DISCRETION IN CONSIDERATION OF CASES RELATED TO EVALUATION CONCEPTS OF INHERITANCE AND FAMILY LAW." Herald of Civil Procedure 9, no. 4 (September 15, 2019): 250–64. http://dx.doi.org/10.24031/2226-0781-2019-9-4-250-264.
Full text
27
Манукян, А. "ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЛАТНИКА ПОДАТКІВ." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2022): 198–203. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2284.
Full textAbstract:
Стаття присвячена висвітленню питання інституту відповідальності за податкові правопорушення. Автором було досліджено пом’якшуючі та обтяжуючі обставини під час притягнення платника податків до фінансової відповідальності. Автор наголошує, що відповідальність за податкові правопорушення має комплексний характер, зокрема через те, що платника податків, який допустив податкові правопорушення можна притягнути до фінансової; адміністративної; кримінальної відповідальності.Було виокремлено два аспекти, які обумовлюють актуальність досліджуваної теми, а саме відсутність системних доктринальних досліджень присвячених проблемі юридичної відповідальності платника податків загалом та відсутність висвітлення тематики пом’якшуючих/обтяжуючих відповідальність платника податків обставин. Автор зазначає, що відсутність конкретизації щодо переліку відповідних обтяжуючих обставин ускладнює податкове правозастосування та робить правило про обтяжуючі обставини абсолютно невизначеним. Було здійснено ґрунтовний аналіз обставин, які пом’якшують фінансову відповідальність особи за вчинення податкових правопорушень. Автор відмітив, що вони можуть бути класифіковані на дві категорії: обставини, що обумовлюються активною діяльністю третіх осіб та обставини, що пов’язані з активною поведінкою платника податків. Зазначений перелік пом’якшуючих обставин не є вичерпним. Контролюючий орган може визначити як пом’якшуючі й інші обставини, що не прямо закріплені в податковому законодавстві. Автор резюмує, що відкритий перелік пом’якшуючих обставин та сама їх змістовна природа обумовлює їх підвищено-оціночний характер. Автором було більш системно та детально розглянуто кожну із відповідних пом’якшуючих обставин. Поняття «обтяжуючі обставини» має доволі умовний характер, адже саме податкове законодавство не передбачає їх переліку, а той аспект, що вони погіршують становище платника податків обмежує дискрецію контролюючого органу в розрізі формулювання таких обставин. Автор наголошує, що ситуація з пом’якшуючими та обтяжуючими фінансову відповідальність платника податків не є однозначною.
28
Sergeev, Aleksey A. "Transfer of Powers of Local Self-Government Authorities to the Regional Government Level: The Legal Nature and Limits of Discretion of a Regional Legislator." Constitutional and municipal law 2 (March 11, 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.18572/1812-3767-2020-2-31-37.
Full text
29
Вифлянцев, Андрей Олегович. "Полномочия суда при отказе лица, обратившегося в суд, от требования о признании нормативного правового акта недействующим: теоретический анализ и эмпирическое исследование действующего правового регулирования." Proceedings of Voronezh State University Series Law, no. 2 (May 31, 2021): 100–114. http://dx.doi.org/10.17308/vsu.proc.law.2021.2/3392.
Full textAbstract:
Обобщение судебной практики [в частности, по рассмотрению дел об оспаривании нормативных правовых актов органов местного самоуправления Еврейской автономной области] показывает, что суды наиболее часто прекращают производство по делу в связи с отказом заявителя от заявленных требований . При этом в административном судопроизводстве как у сторон, так и у суда есть запрос на законодательное осмысление полномочий суда в случае отказа лица, обратившегося в суд, от требования о признании нормативного правового акта недействующим. В настоящей работе автор ставит себе в качестве основной цели поиск оптимального законодательного регулирования полномочий суда в случае отказа лица, обратившегося в суд, от требования о признании нормативного правового акта недействующим и руководствуется следующими задачами: а) проанализировать с теоретической точки зрения особенность процедуры отказа заявителя от требования о признании нормативного правового акта недействующим; б) подвергнуть эмпирическому анализу основания решений судов при принятии отказов от иска по требованиям о признании нормативных правовых актов недействующими; в) сделать выводы с учётом политико-правовых оснований. В данном исследовании нами использовались традиционные методы в области юриспруденции, а именно, метод догматической обработки и толкования действующего законодательства и актуальных судебных решений, а также методы поиска наиболее справедливых и экономически целесообразных решений. Анализ судебной практики, а также системного толкования норм КАС РФ со стороны ВС РФ приводит к мысли о том, что в настоящий момент суды используют институт судейского усмотрения при отказе лица, обратившегося в суд, от требования о признании нормативного правового акта недействующим, как способ борьбы с теми отказами от иска, которые по внутреннему убеждению суда не должны поощряться правопорядком. Проблемой является не подобная дискреция суда, а принятие решения судами интуитивно, без телеологического анализа. В результате автор приходит к выводу о том, что ч. 10 ст. 213 КАС РФ должна применяться судами в целях предотвращения действий, противоречащих публичным интересам, а также правам и охраняемым законом интересам третьих лиц. При этом публичные интересы могут выражаться в нарушении основ правопорядка или нравственности, требований закона или иного правового акта.
30
Байрачна, Л. К., and Т. І. Бондар. "СУДДІВСЬКИЙ РОЗСУД ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОЧИНСТВА." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(41) (April 11, 2022): 22–27. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(41).960.
Full textAbstract:
Байрачна Л. К., Бондар Т. І. Суддівський розсудяк інструмент забезпечення справедливості судочинства. – Стаття.Для суспільства надзвичайно важливо розуміти,що правосуддя здійснюється на основі верховенстваправа та з гарантією того, що кожен має право на справедливий суд. Довіра як до судової системи в цілому,так і до кожного судді окремо формується індивідуально у кожної людини, яка тим чи іншим чином маєсправу із захистом своїх прав та інтересів у судовомупорядку, тому важливо, перш за все, забезпечитинеупередженість та справедливість розгляду судовихсправ, аби така довіра була сформована. У зв’язку зцим саме суддівський розсуд стає тим засобом, якийможе подолати правову і фактичну невизначеність нашляху до справедливого і законного рішення.Хоч роботи, що висвітлюють питання суддівськогорозсуду, мають високу теоретичну та практичну цінність, більшість із них мають суто галузевий характер іпов’язані із дискрецією у кримінальному судочинстві.Втім категорія суддівського розсуду є набагато ширшою, охоплює більший діапазон галузей права, а томуважливо дослідити ознаки, види, стадії та межі суддівського розсуду більш детально.Робота спрямована на дослідження питання виборурішення або дії на розсуд судді з урахуванням законності, доцільності, справедливості та розумності, які єелементами опори судового розгляду.Мета статті полягає у детальному аналізі природита значення дискреційних повноважень суддів в Україні і зарубіжних країнах, дотримання принципу справедливого судочинства під час застосування суддівського розсуду.Питанням суддівського розсуду як засобу забезпечення справедливості судочинства було присвяченоправові та наукові доробки іноземних вчених у рамкахфілософії прагматичного інструменталізму, правового реалізму, школи «живого права», а також роботивидатних вітчизняних теоретиків.
31
ЛОБОЙКО, ЛЕОНІД, and НАТАЛІЯ ГЛИНСЬКА. "Письмове касаційне провадження в кримінальному процесі України." Право України, no. 2018/08 (2018): 139. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-139.
Full textAbstract:
Розумна оптимізація (скорочення) процедур є одним з найважливіших завдань сучасного кримінального процесуального права, що забезпечить ефективне вирішення комплексу завдань кримінального провадження, зокрема швидкість та доступність правосуддя, його оперативність. Однією з форм оптимізації кримінальної процедури є письмова форма касаційного провадження. Незважаючи на явні переваги такої форми судового розгляду для касаційного провадження порівняно з традиційним судоговорінням, нормативна модель, закладена в Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України), невиправдано звужує випадки його застосування, пов’язуючи це виключно з волевиявленням сторін. Втім такий підхід всупереч процесуальній економії призводить до почасти непотрібного запуску судової процедури з усіма її атрибутами, а отже спричиняє виникнення тяганини та даремних часових витрат. Мета статті полягає у з’ясуванні підстав застосування письмової форми касаційного провадження в кримінальному процесі, пошуку оптимального варіанта вирішення судом касаційної інстанції питання щодо проведення письмового або усного судочинства, розробленні науково обґрунтованих рекомендацій для вдосконалення чинного законодавства України. З огляду на аналіз сутності касаційного провадження та з урахуванням потреби забезпечення процесуальної економії, розумного спрощення процедури касаційного провадження в контексті відповідності ідеології “екстраординарності” цієї стадії обґрунтованою є доцільність запровадження до КПК України правила про віднесення виключно до дискреції суду касаційної інстанції вирішення питання про форму касаційного провадження. У КПК України доцільно запровадити правило, згідно з яким у разі відкриття касаційного провадження суд на власний розсуд, залежно від достатності матеріалів для розгляду касаційної скарги, які є у справі, має призначати касаційний розгляд у письмовому провадженні або в судовому засіданні. За наявності певних підстав, зокрема якщо для винесення законного та обґрунтованого рішення потрібно отримати від сторін та інших учасників судового провадження пояснення та додаткові документи, або якщо, на думку суду, рішення за результатами касаційного розгляду матиме істотне значення для застосування норм права та в інших випадках, суд касаційної інстанції призначає касаційний розгляд у судовому засіданні. Якщо ж суд, обравши письмову форму провадження, за результатами вивчення наданих матеріалів дійде висновку про їх недостатність для винесення законного й обґрунтованого рішення, він має винести ухвалу про розгляд справи у судовому засіданні.
32
ЯКОВЕЦЬ, ІРИНА, and КОСТЯНТИН АВТУХОВ. "Шлях впровадження та подальші перспективи інституту оцінки ризиків вчинення повторного правопорушення в Україні." Право України, no. 2019/07 (2019): 152. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-07-152.
Full textAbstract:
Завданням кримінальної юстиції є забезпечення безпеки суспільства, його захист від протиправних посягань. Для досягнення вказаної мети законодавцем кожної країни закріплюються певні механізми превенції нових правопорушень та заходи роботи з особами, що вже вчинили злочин. Радянська, а нині й сучасна українська правоохоронна система послуговується широким колом різноманітних інструментів, утім, такий механізм, як оцінка ризиків вчинення кримінального правопорушення, перебуває лише на початковій стадії впровадження в українську правничу систему. Досвід передових країн світу та міжнародних організацій свідчить про пла номірне поширення практики впровадження інструмента оцінки ризиків. Зростання популярності оцінки ризиків зумовлене запитом суспільства на безпеку, котру можна належно забезпечити науково обґрунтованими методами та політиками (evidence-basedpolicies). Мета статті – висвітлити процес запровадження застосування інституту оцінки ризиків та подальші перспективи розширення сфер застосування оцінки ризиків в Україні. Розвиток вітчизняної науки кримінально-виконавчого права зумовлює все більший інтерес до передових світових підходів до вирішення проблем надмірної дискреції персоналу органів та установ виконання покарань при прийнятті рішень, що впливають на правовий статус засуджених. Крім того, існує гостра потреба у науково-доведених підходах роботи з засудженими та інструментах, ефективність яких можна виміряти шляхом емпіричних досліджень та які вже пройшли апробацію у передових країнах. Інструмент оцінки ризиків вчинення кримінального правопорушення володіє всіма описаними вище характеристиками, саме тому можливо констатувати, що в майбутньому практика застосування цього інструмента лише розширюватиметься. Розробка та впровадження окремих елементів оцінки ризиків та потреб у діяльності органів виконання покарань розпочалися ще у 2000 р. і фактично тривали понад 15 років. Цей процес супроводжувався численними проєктами, у межах яких розроблялися, апробовувалися та валідувалися різні варіації оцінки ризиків. Фактичний результат цього процесу був оформлений у прийнятому у 2015 р. Законі України “Про пробацію”, у якому цей інструмент фігурує серед елементів досудової доповіді та в аспекті здійснення соціально-виховної роботи з засудженими. Утім, процес запровадження в Україні оцінки ризиків триває, і вже в зареєстрованих законопроектах, що перебувають на розгляді у Верховній Раді України, оцінка ризиків набуває все масштабнішого застосування, зокрема у законопроекті № 7337 “Про пенітенціарну систему”.
33
Кадацкий, Сергей, and Серик Рахимов. "КУӘ ҚЫЛМЫСТЫҚ ПРОЦЕСКЕ ҚАТЫСУЫ ТУРАЛЫ." Вестник Карагандинского экономического университета, no. 2(61) (June 28, 2021): 138–43. http://dx.doi.org/10.52445/bkeu.2021.61.2.024.
Full textAbstract:
В статье рассматриваются отдельные вопросы, связанные с участием понятых при проведении следственных действий, их процессуальным статусом и ролью в обеспечении достоверности доказательств, получаемых при производстве по уголовному делу. Озвучивается негативная реакция лиц, приглашаемых в качестве понятых. Исследуются проблемы обеспечения выполнения требования закона относительно их незаинтересованности в деле и установления независимости от органов уголовного преследования. Отмечается отсутствие у органа расследования возможности достоверно убедиться в том, что приглашенные граждане действительно не заинтересованы в исходе дела. Предлагается привлекать понятых по усмотрению лица, ведущего уголовный процесс. Такое усмотрение может возникнуть при наличии предположения об отсутствии объективной возможности восприятия информации при производстве следственных действий. Мақалада тергеу әрекеттері кезінде куәрдің қатысуымен, олардың іс жүргізу мәртебесімен және қылмыстық іс жүргізу барысында алынған дәлелдемелердің сенімділігін қамтамасыз етудегі рөлімен байланысты кейбір мәселелер талқыланады. Куә ретінде шақырылған адамдардың теріс реакциясы айтылды. Олардың іске қызығушылық танытпауы және қылмыстық қудалау органдарынан тәуелсіздігін белгілеу туралы заң талаптарының орындалуын қамтамасыз ету мәселелері зерттелуде. Сонымен бірге, тергеу органының шақырылған азаматтардың істің нәтижесіне шынымен де мүдделі емес екендігіне сенімді түрде көз жеткізуге мүмкіндігі жоқ екендігі атап өтіледі. Куәрді қылмыстық процесті жүргізетін адамның қалауы бойынша тарту ұсынылады. Тергеу әрекеттерін жасау кезінде ақпаратты қабылдаудың объективті мүмкіндігі жоқ деген болжам болса, мұндай дискреция туындауы мүмкін. The article discusses certain issues related to the participation of attesting witnesses during investigative actions, their procedural status and their role in ensuring the reliability of evidence obtained in the course of criminal proceedings. The negative reaction of the persons invited as attesting witnesses is voiced. The problems of ensuring compliance with the requirements of the law regarding their disinterest in the case and establishing independence from the criminal prosecution authorities are investigated. It is noted that the investigating body cannot reliably verify that the invited citizens are not interested in the outcome of the case. It is proposed to involve attesting witnesses at the discretion of the person conducting the criminal proceedings. Such discretion may arise if there is an assumption about the absence of an objective possibility of perceiving information during the production of investigative actions.
34
Антонюк, Наталія. "Поняття диференціації кримінальної відповідальності." Право України, no. 2019/09 (2019): 196. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-196.
Full textAbstract:
Диференціація кримінальної відповідальності тісно пов’язана з таким принципом кримінального права та кримінально-правової політики, як справедливість. З огляду на це диференціація кримінальної відповідальності є важливим елементом у системі балансу між судовою дискрецією і законодавчими обмеженнями останньої. Правильне розуміння поняття цього явища є передумовою до формулювання системи критеріїв, засобів та правових технік диференціації, для майбутнього обґрунтування урівноваженої структури реалізації кримінальної відпо відальності на засадах справедливості. У науці кримінального права питання про поняття та ознаки диференціації кримінальної відповідальності не є достатньо розробленим. Метою статті є визначення поняття диференціації кримінальної відповідальності. Для цього необхідно проаналізувати наукові підходи з цього питання та вияви ти ознаки, які характеризують диференціацію кримінальної відповідальності, а також ознаки, які їй не притаманні або стосуються інших суміжних правових інсти тутів. Для забезпечення диференційованого підходу в питаннях кримінальної відповідальності законодавець повинен враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного та (або) суспільну небезпеку особи, яка вчиняє відповідні діяння. Диференціація кримінальної відповідальності своїм вихідним матеріалом має дві групи елементів. Це елементи, що стосуються посягання, й елементи, що стосуються потенційних наслідків вчиненого посягання. Комбінуючи ці елементи між собою, можна максимально градуювати відповідальність. Ознаки диференціації кримінальної відповідальності такі: 1) є складовою принципу справедливості; 2) здійснюється уповноваженим суб’єктом – законодавцем; 3) об’єктом, що піддається диференціації, є кримінальна відповідальність, тобто можливість обмежувального впливу на особу; 4) здійснюється або у формі оцінки групи однорідних чи різнорідних злочинних посягань, або у формі оцінки ознак особи, внаслідок чого виокремлюються певні типізовані ознаки складів злочинів та типізовані форми реалізації кримінальної відповідальності; 5) ці заходи впливу мають відповідати характеру та ступеню суспільної небезпеки посягання та (або) особи, яка його вчинила на засадах справедливості. Диференціація кримінальної відповідальності – це здійснювана законодавцем із метою реалізації принципу справедливості варіативна оцінка груп однорідних чи різнорідних злочинних посягань та (або) осіб, що їх вчиняють, результатом якої є закріплення у Кримінальному кодексі України типових ознак складів злочинів та (або) різних типових форм потенційного обмежувального впливу на особу, що відповідатимуть характеру й ступеню суспільної небезпеки вчиненого та (або) суспільній небезпеці особи, яка вчинить такий злочин.
35
Капліна, Оксана, and Олена Котова. "Критерії правомірності обмеження права власності під час арешту майна у кримінальному провадженні в світлі практики Європейського суду з прав людини." Право України, no. 2019/09 (2019): 65. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-065.
Full textAbstract:
У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням правомірності втручання держави в право на мирне володіння майном у кримінальному провадженні під час застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна. Відзначається важлива роль Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, в яких розроблені критерії оцінки правомірності втручання у право власності. Детально аналізуються зазначені критерії – законність, легітимна мета, необхідність у демократичному суспільстві. Цей аналіз зроблений на підставі широкого використання прецедентної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Підкреслюється, що розробка критеріїв правомірності обмеження прав особи у кримінальному провадженні є актуальною у зв’язку з тим, що під час застосування арешту майна законодавець вимагає від слідчих суддів враховувати, серед іншого, розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також застосувати найменш обтяжливий спосіб арешту, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб. На підставі узагальнення практики винесення слідчими суддями ухвал про задоволення або відмову у задоволенні клопотання слідчого, прокурора про арешт майна, зроблено висновок, що національні суди поступово сприймають новели та вимоги законодавства й практики ЄСПЛ, проте найчастіше під час вирішення клопотання слідчого в мотивувальній частині ухвал застосовується стандартна аргументація загального характеру, наводиться зміст відповідних статей Кримінального процесуального кодексу України без спроби аналізу законності обмеження, мети такого обмеження, пропорційності втручання держави в права особи, що відповідає меті. Утім, важливою є саме належна системна, логічна, послідовна аргументація, якої, як правило, в ухвалах бракує. У статті розроблена та запропонована модель логічної аргументації, дотримуючись якої слідчі судді зможуть правильно сформулювати мотивувальну частину рішення про задоволення або відмову в задоволенні клопотання про арешт майна. Наголошується, що легітимність мети накладення арешту на майно встановлюється з огляду на вимоги законодавства. Розумним є такий захід, застосування якого є об’єктивно необхідним при наявності певних підстав та умов. Придатним є такий засіб, за допомогою якого може бути досягнута бажана мета. Засіб є необхідним, якщо відсутній будь-який інший, однаково придатний, але менш обтяжливий для особи, крім того, він потрібний для вирішення нагальної соціальної проблеми. Пропорційним можна вважати той засіб, при застосуванні якого обтяження, які будуть покладені на особу, враховуючи всі обставини та ризики, будуть співмірними меті, що повинна бути досягнута під час застосування цього обмеження. На завершальному етапі здійснюється оцінка того, чи є бажаний результат, з урахуванням усіх проаналізованих умов, співмірним обмеженню права особи на мирне володіння майном. Запропонована модель аргументації є універсальною, здатною під час прийняття рішення про арешт майна обмежити дискрецію правозастосовника, убезпечити особу від свавілля органів державної влади, а також стати методичним підґрунтям при ухваленні кримінального процесуального рішення.
36
ПАНОВ, МИКОЛА. "Понятійний апарат кримінального права та його науково-практичне значення." Право України, no. 2018/04 (2018): 205. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-205.
Full textAbstract:
Проблема понятійного апарату кримінального права та її складових понять, категорій та юридичної термінології – має надзвичайно важливе значення для теорії і практики кримінального права. Проте вона ще не отримала належного наукового дослідження, а тому є недостатньо розробленою. Метою статті є надання загальної характеристики та з’ясування значення понятійного апарату для теорії і практики кримінального права, розгляд його складових: понять, категорій та юридичної термінології, встановлення їхніх суттєвих та основних ознак, системоутворюючих відношень і зв’язків. Понятійний апарат кримінального права розглядається як система взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів: понять, категорій та юридичної термінології, сукупність яких утворює відповідне збірне юридичне поняття. Сутність цього апарату полягає у тому, що за допомогою його елементів у тексті права відображаються об’єкти (явища) реальної дійсності, що відносяться до сфери суспільних відносин, які виникають і функціонують із приводу злочинів, покарань, інших заходів кримінально-правового характеру. Функціональне призначення понять, категорій та термінології кримінального права полягає у визначенні і нормативно-правовому закріпленні в тексті закону кримінально-правових норм, інститутів, юридичних конструкцій, інших нормативно-правових утворень, що становлять зміст кримінального права. На основі проведеного аналізу обґрунтовується висновок про важливе значення понятійного апарату і його елементів для науки кримінального права, правотворення та практики застосування закону про кримінальну відповідальність. Поняття трактуються як такі логіко-юридичні утворення кримінального права, які відображають і фіксують у своєму змісті суттєві загальні типові ознаки певного класу (виду) об’єктів (явищ) реальної дійсності у сфері злочинів, покарань, інших заходів кримінально-правового характеру, та якими вони відрізняються від інших об’єктів (явищ). Логічною структурою понять визнається їхній зміст і обсяг, які виражаються у словесній формі. Виокремлюються, залежно від обсягу узагальнення, видові і родові поняття, залежно від ролі в науці і практиці кримінального права доктринальні і легальні. Розглядаються основні риси понять кримінального права: формальна визначеність, точність, що дає можливість достатньо чітко і повно визначати їхній зміст і обсяг у кожному випадку і, відповідно, встановлювати коло об’єктів (явищ) реальної дійсності, які відображаються у відповідних поняттях. Поряд із цим розглядаються оціночні поняття, зміст і обсяг яких не мають чіткого визначення, а процедура їхнього застосування пов’язана з оціночно-пізнавальною діяльністю і, відповідно, з правозастосовною дискрецією. Пропонується обмежувати їх використання у кримінальному законодавстві, одночасно висловлюються рекомендації щодо особливого порядку застосування цих понять. Категорії розглядаються як гранично широкі за обсягом фундаментальні поняття кримінального права, такі як “закон про кримінальну відповідальність”, “поняття злочину”, “склад злочину” та його елементи, поняття покарання тощо. Наголошується на важливому методологічному значенні категорій, зокрема, для упорядкування системи понять та для більш глибокого пізнання кожного з них. Відстоюється позиція, згідно з якою до змісту понятійного апарату кримінального права, поряд із поняттями, входять також (як і в інших галузях права) властиві йому категорії як неодмінна і надзвичайно важлива складова. Термінологія кримінального права визначається як система юридичних термінів – особливих знакових мовних одиниць, за допомогою яких у тексті закону в словесній формі визначаються (фіксуються) поняття та категорії, що входять до змісту кримінального права. Розглядаються суттєві ознаки термінів кримінального права як основоположних одиниць термінології, акцентується увага на жорсткому зв’язку термінів кримінального права з його поняттями і категоріями. Формулюються основні вимоги до термінології кримінального законодавства. У висновках розкриті основні положення змісту розглянутої проблеми та її значення для удосконалення кримінального правотворення і практики застосування чинного кримінального законодавства, розвитку юридичної науки.
37
Demin, A. V. "Discretion in Tax Law." Вестник Пермского университета. Юридические науки, no. 35 (2017). http://dx.doi.org/10.17072/1995-4190-2017-35-42-55.
Full text
38
КЛЮЧКОВИЧ, В. Ю. "ПОНЯТТЯ СУДОВОЇ ДИСКРЕЦІЇ ЯК ЕЛЕМЕНТА ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ СУДУ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ." Право.ua, 2019, 24–31. http://dx.doi.org/10.32782/law.2019.3.4.
Full text
39
"Предпосылки выделения усмотрения органов контроля и надзора в качестве особой разновидности правовой дискреции." 202010, no. 148 (November 30, 2020). http://dx.doi.org/10.14451/2.148.7.
Full text