Journal articles on the topic 'Державотворчі ідеї'

У даній статті простежено фopмyвання світогляду й особистості Л. Цeгельcькoго, показано громадсько-політичну діяльність відомого політика, юриста, дипломата Лонгина Цегельського на тлі суспільних процесів у Західній Україні, Наддніпрянщині. Cистемно переосмислено напрацювання українських і зарубіжних істориків, з’ясовано стан і ступінь наукової розробки зазначеної проблематики. Охарактеризовано його місце у національному русі галичан на початку XX ст., висвітлено державотворчу діяльність в Українській Національній Раді та уряді ЗУНР, а також у складі уряду Директорії УНР. З’ясовано роль Л. Цегельського у партійно-політичному житті, реалізації ідеї соборності українських земель.

The main objective of this research was to analyze the Western Ukraine regional press as a factor of shaping national idea at the time of gaining and strengthening state independence. The methodology of research included the content analysis, which involved the systematic reading and observation of the texts. This method let us to identify the following role of the press in the context of state building: firstly, to actualize the sense of national idea and deepen the public interest in its comprehension; secondly, in the process of state development, the new priorities were set and gradually integrated into the hierarchy of national priorities through the public discussion in mass media, particularly in the newspaper publications; thirdly, the public discourse on the national idea had a direct impact on the development of strategies for state development and the formation of socio-cultural basis for the establishment of a modern Ukrainian political nation. The researcher came to the conclusion that the national press actually became the ideological driver for the people’s will. The results of the research indicate that the basic semantic accents of the newspaper discourse on the national idea are interconnected with the state development strategy, patriotism, restoration of historical truth, research on people’s traditions, culture, philosophy and etc. The European integration course is considered as an important element of shaping national idea of Ukraine.

Запропонована стаття присвячена аналізу ролі і значення управлінської культури у процесі утвердження української державності від доби козацтва до початку ХХ ст. Важливе місце у творенні української державності посіла національно-визвольна боротьба під проводом Б. Хмельницького. В управлінській культурі з’являються нові вартості, що виокремлюють такі ознаки, як: розуміння й усвідомлення необхідності української держави; формування й становлення українців як соціальної спільноти куди входили різні верстви населення; законодавче оформлення основ державотворчих пошуків, що декларуються у таких історичних писемних джерелах – Конституція Пилипа Орлика, літопис Самійла Величка, «Дійствія презільної брані» Григорія Граб’янки.Історичний період кінця ХІХ - 20-х років ХХ століття – це епоха визвольних змагань, коли свою наукову й громадсько-політичну діяльність розпочали видатні українські діячі: М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Міхновський, М. Грушевський, В. Липинський, Д. Донцов та ін. Погляди цих науковців і громадських діячів, а також основні управлінські ідеї періоду визвольних змагань залишаються актуальними і сьогодні, а теоретико-практичні напрацювання у галузі управлінської культури малодослідженими і потребують уваги й аналізу.

Статтю присвячено характеристиці теоретичного та конституційно-правового аспектів концепції соціальної та правової держави в Україні. Аналіз теоретичних аспектів соціальної, правової держави та її місця у сучасній політичній і юридичній науках дає змогу не лише зробити певні висновки щодо методологічного змісту поняття соціальної, правової держави, специфіки її існування та основних механізмів взаємодії з громадянським суспіль­ством, з одного боку, та державною владою з іншого, а й окреслити ще один надзвичайно вагомий зріз цієї пробле­ми. Політико-правове значення ідеї соціальної, правової держави у стратегічному процесі українського державо­творення, як і її роль у формуванні напрямів розвитку сучасної політичної практики, сприяє визначенню про­блематики досліджень конституційно-правового забезпечення тих процесів, що супроводжують запровадження принципів соціальної, правової держави та виступають тими показниками, які дають змогу в юридичному плані зафіксувати ступінь реалізації тих чи інших норм, принципів, механізмів, правил, що визначають соціальну, правову державу. Конституція України створила міцні основи для розвитку соціальної, правової держави. Основні ознаки такої держави закріплені у конституційних принципах: визнання пріоритету прав і свобод людини та громадянина; взаємна відповідальність держави і громадян; поділ державної влади на виконавчу, законодавчу та судову; соці­альна справедливість, гуманізм, демократична форма правління та інші. Проте встановлення зазначених норм, як і тривалий процес побудови демократичної, правової, соціальної держави, потребує негайного приведення пра­вових, організаційних, структурних та інших засад функціонування усіх інститутів влади в Україні, закріплених у діючому законодавстві, відповідно до нових політико-правових умов їх діяльності та розвитку. Органи державної влади мають, з одного боку, забезпечити виконання вимог чинного законодавства, а з іншо­го - створити досконалу законодавчу базу, яка б забезпечувала стабільний рух України в проголошеному європей­ському напрямі, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини як альфи і омеги всіх державотворчих процесів.

Побудова демократичної правової держави і формування громадянського суспільства в Україні вимагає високого рівня конституційно-правового регу лювання найважливіших суспільних відносин. Цей процес, як підкреслюється у чинній Конституції України, спирається на “багатовікову історію українського державотворення”. Під час подій Української революції 1917–1921 рр., коли відбувалися реальні державотворчі процеси, стала набувати матеріального втілення ідея відновленнянаціональної державності, створювалися умови для реалізації конституційно-правових засад. Важливе місце в цьому займає конституційне будівництво в Український Народній Республіці (далі – УНР) доби Директорії (листопад 1918 р. – початок 1921 р.). Здобутки у сфері конституційного будівництва того часу, зокрема проект Конституції УНР О. Ейхельмана, ґрунтувалися на демократичних засадах відповідно до світових здобутків конституційного законодавства та мали вплив на подальший розвиток конституційного права в незалежній Україні. Метою статті є з’ясування загальних й особливих рис, закономірностей конституційного будівництва в УНР доби Директорії, його зв’язок із чинниками соціально-політичного розвитку, аналіз проблемних питань організації влади за проектом Конституції УНР О. Ейхельмана; дослідження витоків та характеру організації держави, структури державного механізму, засад його формування, розподілу влади. Встановлено, що в основу форми державного устрою були покладені демократичні принципи, які поєднували централізацію і широке місцеве самоврядування. Із цього виходили побудови системи організації влади в центрі та на місцях, порядок формування відповідних органів, розмежування компетенції між центральними і місцевими органами влади й управління. З’ясовані основи розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову, фінансову як запорука злагодженої роботи державного механізму. Автор доходить висновку, що основні положення, які увійшли до проекту Конституції УНР О. Ейхельмана з приводу організації влади, відповідали кращим тогочасним світовим стандартам, і це переконливо свідчить, що метою конституційного проекту було формування конституційно-правових засад створення демократичної, правової, соціальної держави у тій моделі, якою вона могла бути в історичних умовах 20-х років ХХ ст.

Проаналізовано архетиповий аналіз національної самосвідомо- сті та патріотизму молоді в сучасні Україні. Розкрито сутність поняття “на- ціональна самосвідомість”, яка визначається як цілісна саморефлексія нації (всебічне розуміння нацією свого історично-цивілізаційного покликання). Національна самосвідомість виступає могутнім засобом її історичного посту- пу, повноцінного функціонування у світовій спільноті, спонукає колективну людську волю до активної життєвої позиції, мобілізації всіх наявних і прихо- ваних життєвих ресурсів народу. Актуальність національно-патріотичного виховання громадян, особли- во молоді, зумовлюється процесом консолідації та розвитку українського суспільства, сучасними викликами, що стоять перед Україною і вимагають подальшого вдосконалення системи національно-патріотичного виховання, оптимізації державної політики у зазначеній сфері. Особливе місце у національно-патріотичному вихованні молоді займає молодіжна організація “Пласт”. Це національна скаутська організація Укра- їни, яка є неполітичною і позаконфесійною молодіжною організацією. Мета “Пласту” — сприяти всебічному, патріотичному вихованню та самовихован- ню української молоді на свідомих, відповідальних і повновартісних грома- дян місцевої, національної та світової спільнот, провідників суспільства на ідейних засадах “Пласту” та на засадах християнської моралі. Одним з головних завдань сучасного пластунського руху є розвиток людського потенціалу, виховання креативного, мислячого покоління нової формації, нових лідерів, реформаторів та державотворців. В основу систе- ми національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку україн- ської державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства й нації загалом. Форми й методи виховання ґрунтуються на архетипах українських народних традицій, кращих надбаннях національної та світової педагогіки та психології.

Українські процеси боротьби за незалежність 20-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. набирають нових обертів. Події 2013–2014 рр. кинули виклик пострадянській системі, суттєво змінили українське суспільство, його культурні, духовні, політичні цінності. На тлі цих історичних подій ідея соборності України стала ключовою. Актуалізація питання соборності досить чітко простежується в посилах політиків, науковців, аналітиків, діяльності наукових та освітніх закладів. Саме тому Національний історико-етнографічний заповідник «Пере- яслав» започаткував низку національно-патріотичних заходів. У статті автори на основі виставкових проєктів Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» висвітлюють роль переяславців у державотворчих процесах нової та новітньої історії України. Відкриття щорічних виставок приурочувалося до Дня Соборності України. Виставки проходили в межах заповідника та інших закладах міста Переяслава упродовж 2015–2021 рр. Структура експозицій вибудовувалася відповідно до принципів історичної достеменності та хронологічної послідовності показу етапів боротьби за незалежність і соборність держави: Українська революція 1917–1921 рр., Революція Гідності 2013–2014 рр., російсько-українська війна на сході України. Територіально більшість виставкових наративів пов’язані з Переяславом – документи із фондів Заповідника періоду Української Народної Революції 1917–1921 рр., які доповнені автентичними речами учасників революційних подій початку ХХІ ст. та матеріалами із зони військових дій на сході України. Основна мета статті – розкрити проблематику поєднання виставкової та інших форм просвітницької діяльності Заповідника через принципи історичної достеменності та хронологічної послідовності. Загалом авторами представлено та узагальнено, що такий проєкт має позитивний резонанс у суспільстві і нині в умо- вах війни є особливо актуальним. Наголошується, що ідеологія виставкових проєктів є наріжною у формуванні європейської ідентичності, а отже, має важливе значення для інтеграції України до Європи.

Український конституціоналізм має багату історію, яка сягає початку XVIII ст. і пов’язана з Конституцією П. Орлика 1710 р. Видатним документом українського державотворення ХХ ст. є Конституція Української Народної Республіки (далі – УНР), прийнята Українською Центральною Радою (далі – УЦР) 29 квітня 1918 р. Вона стала завершаючим етапом законодавчої діяльності УЦР, здійснюваної упродовж 1917 р. – на початку 1918 р. Метою статті є аналіз змісту чотирьох універсалів УЦР, інших її правових актів із тим, щоб визначити їхнє місце і роль у державотворчій діяльності УЦР як документів, що мали конституційний характер. Ці акти визначали правові засади суверенітету народу України, побудови системи центральних державних органів, а також закріплювали за громадянами УНР широкий перелік прав і свобод, зокрема й право національних меншин на національно-персональну автономію. Автор дійшов висновку, що правові акти УЦР доконституційного періоду містили норми, які визначали засади місцевого самоврядування в УНР, соціально-економічного устрою в державі, її зовнішньої політики. Крім універсалів як комплексних актів УЦР, до найважливіших актів конституційного характеру відносилися передусім такі закони: від 25 листопада 1917 р. “Про утримання Центральної Ради за державний рахунок”, від 25 листопада 1917 р. “Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти”, “Про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки” (листопад 1917 р.), від 2 грудня 1917 р. “Про утворення Генерального Суду”, від 9 січня 1918 р. “Про національно-персональну автономію”, Тимчасовий земельний закон від 31 січня 1918 р., від 2 березня 1918 р. “Про громадянство Української Народної Республіки”, від 4 березня 1918 р. “Про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки”, від 6 березня 1918 р. “Про адміністративно-територіальний поділ України”. Доведено, що всі перетворення в УНР були спрямовані на розбудову української незалежної держави і ця ідея червоною ниткою проходить через більшість законодавчих актів УЦР, які передували Конституції УНР 1918 р. Зроблено висновок, що Конституція УНР багато в чому концептуально і змістовно повторювала попереднє законодавство УНР конституційного характеру, норми якого забезпечували легітимізацію УНР як однієї з форм української національної державності, які виникли у період визвольних змагань 1917–1921 рр. Констатується, що при підготовці проекту Конституції УНР був врахований досвід конституційного будівництва у зарубіжних країнах, зокрема й у США.

Рецензія на монографію кандидата наук з державного управління, доцента, завідувача кафедри професійної освіти та управління навчальним закладом Міжрегіональної Академії управління персоналом Чаплай Ірини Віталіївни «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» На сьогодні становлення державно-громадської комунікації визначається вченими як процес розвитку комунікаційного продукту, що, в першу чергу, сприяє розвитку динаміки в стосунках між політичними діячами та партіями, з одного боку, та основними засобами масової інформації, з іншого боку, без особливої уваги та розгляду громадськістю. Ідея про те, що державно-громадська комунікація – це паливо для організаційного двигуна держави, ще не знайшла достатнього висвітлення у сучасних методологічних дослідженнях вітчизняних вчених, які не ставили за мету дослідити сутність ґенези інформаційно-комунікативних систем та їх роль в концептуалізації пріоритетності прав людини, торкаючись цих питань лише побіжно, або звертаючись до їх розгляду у зв’язку з вивченням інших процесів впровадження законотворчої системи. У зв’язку з цим, монографія Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» є своєчасною та обумовлена нагальними потребами державотворчої практики щодо осмислення теоретичних і практичних аспектів удосконалення державної комунікаційної політики. Монографія має логічну послідовність викладення результатів дослідження, а поставлені завдання є достатньо розглянутими та завершені конкретними висновками і пропозиціями. Вона є завершеним самостійним науковим дослідженням, яке досить повно охоплює тему. Отримані результати мають наукове та практичне значення. Наукові положення, висновки та рекомендації мають достатнє емпіричне та теоретичне обґрунтування, що обумовлено використанням значної кількості наукової літератури, законодавчих та підзаконних нормативних актів України, правових актів та міжнародних документів за темою дисертаційного дослідження (близько 300 джерел), що дало можливість автору системно підійти до розробки критеріїв результативності та безпосередньої ефективності державно-громадської комунікації. У межах першого розділу автором здійснено теоретико-методологічний аналіз поняття та категоріального ряду комунікації в державі та суспільстві, відповідно до чого сформульовано основні положення, що розкривають зміст реалізації поставленої дослідницької мети. Заслуговує на увагу проведення теоретичної ідентифікації поняття комунікації, що дозволило систематизувати основні концепції та підходи до визначення її змісту, схарактеризувати практико-прикладний характер її реалізації у різних сферах суспільного життя. З таких положень можна говорити про те, що у сучасних умовах суттєво змінилося ставлення до комунікації. У другому розділі визначено, що комунікація є важливою складовою підготовки та прийняття державно-управлінських рішень. До того ж у цьому контексті вона поліпшує інституційну ефективність діяльності органів державної влади та вимірює певною мірою управлінські спроможності уряду. З’ясовані місце та роль інформаційно-комунікативних систем у концептуалізації пріоритетності прав людини й прав громадянина. Зазначено, що застосування інформаційно-комунікативних систем у державному управлінні вважається вирішальним чинником для досягнення ефективності її економічного функціонування як специфічного інституційного інструменту для реалізації державної політики. Якість інформаційно-комунікаційних зв’язків між окремими суб’єктами державного управління визначається низкою факторів. І це впливає на загальну систематичну структуру всієї організації державного управління. Крім того, інформаційно-комунікаційні зв’язки також впливають на якість потоків інформації, що здійснюються в межах усієї системи державної влади, а також характеристики зовнішніх зв’язків державного управління. Якість комунікаційного зв’язку може (але це не обов’язково повинно бути) істотно залежати від використання інформаційно-комунікаційних технологій. У третьому розділі Іриною Віталіївною обґрунтовано необхідність серйозного осмислення та доопрацювання правового механізму державного регулювання державним та громадським секторами. Визначено, що сьогодні удосконалення механізму впровадження сучасних технологій інформаційної присутності та інформування громадян про їхні права, зокрема про право вибору, право відповідальності, є першим важливим кроком до їхньої участі в процесі контролю за виробленням та реалізацією державної політики. Отримуючи повну інформацію, інститути громадянського суспільства можуть ліпше оцінювати ефективність державного сектору і надавати свої пропозиції. Однак важливо, щоб такий обмін був двостороннім: від посадових осіб до громадян, і навпаки. Це призводить до максимізації ефективності внутрішньо системного управління та до якісних удосконалень зовнішньо-управлінської результативності як органів державної влади, так громадського сектору загалом. Заходи контролю під час управління обома секторами мають бути безпосередньо пов’язані з використанням цих показників, як для зворотного зв’язку, так і для прямого контролю. Це сприятиме виявленню нових стратегічних можливостей для досягнення цілей контролю та забезпечуватиме здатність використовувати наявні можливості. У четвертому розділі наукового видання Чаплай І. В. визначено місце та роль комунікативних інструментів і технологій реалізації державних рішень у публічному управлінні. Сформульовано твердження про основні характеристики налагодження ефективної комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства в публічному управлінні. Конкретизовано сучасні інституціональні форми оптимізації комунікативних відносин у системі взаємодії органів державної влади та громадськості. Аналіз проблем використання інформаційно-комунікативних технологій у процесі комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства дав можливість зробити висновок про те, що перехід до комп’ютерно-орієнтованих технологій надання державних послуг, створення умов для їх розроблення, апробації та впровадження, раціональне поєднання новітніх засобів із традиційними - нелегка задача, що потребує розв’язання цілого комплексу організаційних, навчально-методичних, матеріально-технічних та інших питань. У п’ятому, заключному розділі, окреслено шляхи модернізації засобів і каналів громадянського впливу на публічну політику України. Зокрема, особлива увага приділена питанню реалізації стратегічного планування щодо громадського впливу на публічну політику України, що потребує серйозних змін застарілого стереотипного ставлення до планування як до процесу, що повною мірою керований органами державної влади. На перший план виходить необхідність нового розуміння планування, формування його стійкого становища завдяки максимізації рівня задоволеності громадян. У цьому контексті актуалізовано необхідність дослідити, наскільки державно-громадська комунікація як соціальний феномен сприяє розгортанню соціокультурної динаміки суспільства, як трансформується суспільна свідомість унаслідок розвитку відповідних комунікативних процесів. Зазначено, що стратегічне планування механізмів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, запровадження новітніх моделей реалізації системних реформ стають можливими завдяки активізації участі громадськості, що забезпечується відповідними комунікативними інструментами. Надано авторське визначення мети формування саморегулівної системи засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, що полягає у реалізації заходів професійного, громадського саморегулювання для розвитку та удосконалення процесів державно-громадської комунікації та визначення можливостей і перспектив їх використання в Україні. Використовуючи міжнародний досвід формування державно-громадської комунікації, визначено основні, стратегічні цілі об’єднання та інституційного зміцнення засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні. Наукова значимість монографії Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» полягає у формуванні особливостей і тенденцій становлення та розвитку державно-громадської комунікації і, на основі цього, у визначенні практичних рекомендацій щодо її удосконалення як важливої складової інформаційної діяльності органів державної влади, яка забезпечує демократичність і соціальну орієнтованість відповідних комунікативних повідомлень та їх просування по всій державно-управлінській вертикалі.