Academic literature on the topic 'Демократизація правосуддя в Україні'

У статті викладено актуальну проблему необхідності вдосконалення нормативного регулювання процедури формування суддівського корпусу апеляційних судів України у зв'язку зі зниженням кількості суддів, що мають повноваження для здійснення правосуддя. Розглянуто окремі проблемні аспекти здійснення процедури проведення конкурсу на посаду судді апеляційного суду, а також процедури призначення на посаду судді. Запропоновано розв'язання проблемних питань нормативної регламентації діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на етапі подання документів для участі в процедурі проведення конкурсу на посаду судді апеляційного суду, зокрема внесення відповідних змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також до Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді. Під час дослідження проаналізовано деякі процедурні аспекти розгляду членами Вищої ради правосуддя рекомендацій, наданих Вищою кваліфікаційною комісією суддів України кандидату на посаду судді за результатами проведеного конкурсу. Установлено, що з урахуванням невизначених критеріїв доброчесності до посади судді або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з призначенням кандидата на посаду судді, вимога про голосування чотирнадцяти членів Вищої ради юстиції в разі такої ж мінімально допустимої для правоможного пленарного засідання кількості членів є занадто суворою. Тому з метою демократизації цього етапу запропоновано внести відповідні зміни до Закону України «Про Вищу раду правосуддя» та до Регламенту Вищої ради правосуддя щодо зниження мінімальної кількості необхідних голосів членів Вищої ради правосуддя, необхідних для ухвалення рішення про внесення подання Президентові України про призначення кандидата на посаду.

У статті розглядаються основні напрями реформування органів судової влади, метою якої є демократизація усіх форм судочинства, відновлення довіри громадян до судової влади, а також підвищення професійного рівня підготовки суддів та якості прийнятих судових рішень. Чинне вітчизняне законодавство, яке регулювало організацію та діяльність правоохоронних органів, на сьогодні зазнає кардинальних змін. Зміни в правовому регулюванні судової влади відповідають міжнародним стандартам та рекомендаціям міжнародних інституцій Ради Європи та Європейського Союзу. Сучасна судова система покликана забезпечити належний рівень доступу громадян до правосуддя та забезпечити механізм принципів сучасного вітчизняного правосуддя.

У статті досліджено процес впровадження концепції перехідного правосуддя до сфери інтересів національних вчених-правників. Автори відзначають, що існуючі підходи до подолання наслідків збройного конфлікту (концепція побудови миру, реформа сектору безпеки, перехідне правосуддя) реалізуються в Україні фрагментарно. Однак, на жаль, цілісне законодавче бачення їх змісту, способів реалізації, а також їх потенційної взаємодії в державному управлінні ще не встановлено. Автори віддають перевагу концепції перехідної правосуддя, тому стаття знайомить професійну аудиторію з поняттям, змістом, історією становлення та основними напрямами перехідного правосуддя: кримінальне переслідування, репарації, оприлюднення правди та інституційні реформи. Акцентовано увагу на необхідності розробки національної моделі перехідного правосуддя для подолання наслідків збройного конфлікту. Автори аналізують діяльність академічної спільноти та експертів громадських організацій протягом 2014-2019 років, що дозволяє розробити пакет рекомендацій державним органам у сфері здійснення перехідного правосуддя. Рекомендації включають такі аспекти, як: запобігання безкарності та ефективне розслідування воєнних злочинів, відновлення правових зв’язків та надання правовової допомоги цивільному населенню окупованих територій, документування процесу збройного конфлікту, реконструкція історичної правди, надання компенсації жертвам війни. У статті робиться висновок, що формування сфери наукових досліджень, спрямованих на впровадження принципів перехідного правосуддя, є фактом української юридичної науки, що має місце. Автори роблять акцент на таких перспективних сферах юридичної діяльності, як: інклюзивний розвиток української моделі перехідного правосуддя; розробка інформаційної стратегії комунікації з цільовими групами щодо принципів, цінностей та світового досвіду перехідного правосуддя; розробка так званої «дорожньої мапи» реалізації перехідного правосуддя; детальне опрацювання питань щодо притягнення до відповідальності воєнних злочинців, запровадження часткової амністії для деяких категорій учасників бойових дій, здійснення люстраційних процесів, відновлення прав жертв війни

У статті здійснений комплексний аналіз соціально-правових аспектів гендерно зумовленого насильства в контексті перехідного правосуддя України; розроблені теоретичні і прикладні основи використання кримінологічних засобів протидії гендерному насильству; підготовлені науково-обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства, правозастосування та практики. Також наводяться результати комплексного аналітичного наукового дослідження у сфері протидії гендерно зумовленого насильства в контексті перехідного правосуддя України. Автором виявлені типові особливості перехідного правосуддя, гендерно зумовленого насильства, специфічні фактори, що спричиняють злочинне насильство в сім'ї; а також здійснено аналіз законодавства України в зазначеній сфері. Визначено напрями удосконалення системи підготовки кадрів для судової системи в умовах перехідного правосуддя

У статті розкрито загальні засади організації і діяльності суддів судів загальної юрисдикції в Україні. Окреслено правовий статус суддів та визначені ключові особливості такого статусу. Обґрунтовано існування моделі «суддя-публічний службовець».У рамках дослідження акцентовано, що саме судді судів загальної юрисдикції безпосередньо реалізують основні функції правосуддя і від рівня їхнього правового статусу залежить авторитет судової влади та ефективність здійснення правосуддя в Україні. Під публічною службою в органах судової влади України запропоновано вбачати в першу чергу політично-нейтральну, професійну діяльність судді в судах, органах суддівського врядування та в інших державних органах системи правосуддя й установах з організації та забезпечення діяльності судів і суддів.

Міжнародний збройний конфлікт, викликаний збройною агресією Російської Федерації (РФ) проти України призвів до значної кількості викликів суверенітету, територіальній цілісності, національній безпеці України, та спричинив появу потреби у здійсненні відповіді агресору, включаючи питання деокупації, реінтеграції тимчасово окупованих територій України та постконфліктного регулювання. Визначено, що однією з таких особливостей є застосування перехідного правосуддя як інструменту постконфліктного регулювання. Адже перехідне правосуддя – досить поширена форма постконфліктного регулювання, яка завдяки чіткому набору своїх основних елементів і принципів в останні десятиліття досить гнучко застосовувалася в різних постконфліктних та (або) поставторитарних суспільствах. Мета статті – окреслити загальні рамки можливості й доцільності застосування концепції перехідного правосуддя в Україні – не лише як механізму, який сприяє постконфліктному врегулюванню, а й який спрямований на припинення міжнародного збройного конфлікту. Перехідне правосуддя розглядається як комплексний механізм, що включає чотири основних елементи: реалізацію права знати правду про перебіг подій зброй ного конфлікту; інституційні реформи як гарантію неповторення збройного конфлікту; заходи з відшкодування шкоди потерпілим від збройного конфлікту; притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні найтяжчих злочинів (зокре ма, злочину геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів). Відзначено, що кожен із цих елементів перехідного правосуддя деякою мірою реалізується в Україні вже зараз, коли продовжує тривати міжнародний збройний конфлікт, викликаний агресією РФ, а також тимчасова окупація Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, частин Донецької та Луганської областей. Визначено, що в Україні нині відсутнє концептуальне закріплення перехідного правосуддя у нормативно-правовому акті; також визначальним є суспільний консенсус щодо окремих аспектів запровадження перехідного правосуддя в Україні, а його реалізація в нормативному акті – лише результат суспільного консенсусу. Проте альтернативи запровадженню перехідного правосуддя в Україні немає. Це – напрацьований світовий досвід; вивірені практикою декількох десятків збройних конфліктів і постконфліктного врегулювання принципи; захист жертв конфлікту, сучасні підходи до впровадження стандартів прав людини у постконфліктний період; подолання безкарності та баланс між невідворотною кримінальною відповідальністю за грубі порушення прав людини, воєнні злочини, злочини проти людяності та іншими формами відповідальності, амністією за менш тяжкі злочини; встановлення істини про причини та події збройного конфлікту, формування спільного бачення історії, документування злочинів та пам’ять про жертв конфлікту; гарантії неповторення конфлікту в майбутньому.

Статтю присвячено проблемі впровадження інституту медіації в Україні. Автором зроблено огляд основних положень Сінгапурської конвенції про медіацію, яка набуває чинності 12 вересня 2020 р., проекту Закону “Про медіацію” (№ 3504 від 19 травня 2020 р.), поданого Кабінетом Міністрів України, і альтернативного законопроекту (№ 3504-1 від 4 червня 2020 р.), поданого народними депутатами України. Розглянуто пропонований правовий статус медіатора як специфічного і обов'язкового учасника процесу медіації, обґрунтовано необхідність і перспективність досудового врегулювання спорів шляхом медіації. Також у статті висвітлено поняття, принципи та форми відновного правосуддя, проведено розмежування відновного правосуддя від офіційного кримінального судочинства. Встановлено, що ефективним способом примирення між потерпілою стороною і неповнолітнім правопорушником є медіація як форма відновного правосуддя, процедура проведення якої пов'язана з положеннями кримінального процесуального права про кримінальне провадження на підставі угод. З огляду на це, сформульована авторська позиція і пропозиції щодо умов подальшого використання в Україні медіації в кримінальному процесі. Процес реформування кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх повинен відбуватися з урахуванням міжнародних рекомендацій та стандартів та рухатися у напрямку впровадження відновного правосуддя. Основними причинами, які перешкоджають поширенню відновного правосуддя в Україні, є, насамперед, специфіка національного правосуддя, зорієнтованого в основному на покарання, недостатня регламентація у кримінальному процесуальному законодавстві порядку укладення угод саме з неповнолітнім підозрюваним, обвинуваченим, низька поінформованість громадян про можливість проведення процедур відновного правосуддя у справах неповнолітніх та необізнаність про них серед самих учасників кримінального провадження.

У статті досліджується проблема впливу політики перехідного періоду в Україні на процес розвитку доктрини інформаційних правовідносин. Розглянуто основні принципи та напрямки перехідного правосуддя, схарактеризовано форми та методи їхньої реалізації. Детально проаналізовано стан розвитку доктрини інформаційних правовідносин в Україні. Запропоновано перспективні тенденції розвитку доктрини інформаційних правовідносин в умовах перехідного правосуддя. Автором встановлено, що трансформація інформаційного законодавства обумовлює необхідність перегляду об’єктного та суб’єктного складу інформаційних правовідносин. В цій статті обгрунтовано наступні перспективні напрямки розвитку доктрини інформаційних правовідносин в умовах політики перехідного періоду: узагальнення уявлень про систему суб’єктів інформаційних правовідносин; розвиток доктрини об’єктів інформаційних правовідносин; удосконалення теоретичних положень щодо змісту інформаційних правовідносин.

Сучасний стан України характеризується демократизацією усіх рівнів державного управління до складу яких, вводяться і включаються представники громадських організацій та спілок. Для відстоювання власних інтересів фізичні та юридичні особи мають право приймати участь у вирішенні різноманітних питань, щодо удосконалення рівню їх життя та добробуту. Це відбувається шляхом легального тиску окремою особою чи колом осіб (найчастіше – фінансово-промислових груп) на органи державної влади та їх посадових осіб, що у галузі права та політології отримало назву: «лобіювання». Відповідно інститут лобіювання дозволяє суспільству представляти свої інтереси навіть за відсутності достатніх ресурсів впливу на владу. Державі це допомагає створити безпосередній або опосередкований зв’язок з суспільством, збільшити рівень впливу громадськості на владу, що тягне за собою збільшення довіри до владних органів. Отже, лобіювання - це один з небагатьох способів прояву політичної активності людини та громадянина – з однієї сторони, а з іншої, це просування власних інтересів до владних органів. Євроінтеграційна політика України сприяє зростанню попиту на вивчення «лобіювання» як актуальної наукової проблеми у галузі права.

Цифрова трансформація є незворотнім процесом, котрий розповсюджується та впливає на всі сфери життєдіяльності соціуму, в тому числі на відносини громадянина з державною владою. Одним з актуальних та перспективних напрямів вдосконалення таких відносин є цифрова трансформація судової гілки влади в Україні. Відповідно до Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021-2023 роки, однією з основних проблем, яка потребує негайного вирішення шляхом покращення організації функціонування судової системи є:«недостатній рівень впровадження цифрових технологій у здійсненні правосуддя»

Кожен громадянин повинен мати право на доступ до правосуддя, щобзахистити свої порушені чи невизнані права, свободи та інтереси.Розглядаючи Конституцію України і Закони України варто зауважити, щовони гарантують це право кожній особі. Здається, що це право здійснити дуже просто. Проте, крім права, громадянин має мати можливість йогореалізації.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя здійснюється виключно судами. При відправленні правосуддя з метою прийняття законного та обґрунтованого рішення суддя (судді) повинні бути неупереджені (незацікавлені) та незалежні у своїй діяльності. Правопорядок повинен забезпечуватися не лише при здійсненні правосуддя, а й в самому суді, тобто особи, які беруть участь у розгляді справи та, які присутні у судовому засіданні мають з повагою відноситися до дій, вчинків та слів суддів та обов’язково виконувати вимоги, які ними ставляться [4].

Наша держава, проголосивши державну незалежність, взяла курс на творення демократичної політичної системи. На сьогодні ми маємо майже всі необхідні атрибути державності, політичні інститути, саме існування яких свідчить, що в країні відбуваються процеси демократизації. Проте більшість спостерігачів вважає, що Україні ще далеко до встановлення справжнього демократичного режиму, що вона переживає синдром «політичної перевтоми». У громадян зростає розчарування в ідеалах демократії.

Зважаючи на інтеграцію України до Європейського Союзу слід наголосити, що основними засадами його функціонування є верховенство права та демократія, захист яких покладається на системи правосуддя держав-членів. При цьому правосуддя має бути ефективним, тобто якісним, неупередженим та незалежним. Ефективна система правосуддя є одночасно необхідною умовою для залучення інвестицій та створення сприятливих умов для бізнес-середовиша, оскільки дає їм впевненість у тому, що їх інтереси в разі порушення будуть захищені. Водночас ефективна система правосуддя зміцнює взаємну довіру громадян та судів, сприяє боротьбі з корупцією, яка прямо впливає на обсяг доходів державного бюджету [1]. Необхідність забезпечення функціонування ефективної системи правосуддя обумовлює оцінювання роботи суду. Оцінювання це систематична оцінка операцій та/або результатів програми чи політики порівняно з комплексом явних та неявних стандартів з метою вдосконалення програми чи політики. При цьому К. Вайс виділяє ключові елементи цього визначення. Перший це систематична оцінка, що провадиться у визначеному порядку за формальними правилами. Другий і третій елементи вказують, на що саме спрямована оцінка. Четвертим елементом є стандарти (норми), згідно з якими здійснюється оцінка. П’ятий елемент визначення – це мета, для досягнення якої провадиться оцінка [2, с. 25]. Тобто мета оцінювання будь-якого процесу або діяльності є ключовим елементом оцінювання.

У дослідженні здійснено цілісний конституційно-правовий аналіз правової природи та сутності судової влади, основним структуроутворюючим і функціональним принципом організації якої запропоновано розглядати принцип поділу державної влади. В конституційній системі розподілу влади судова влада є самостійною і незалежною гілкою державної влади, що покликана служити суспільству та здійснювати правосуддя, вирішувати в судовому порядку правові спори та конфлікти. Судова влада визначає межі розсуду інших гілок державної влади, є правообмежувальним чинником у діяльності законодавчої, виконавчої влади та Глави держави. Відтак її роль у механізмі поділу влади полягає у стримуванні інших гілок державної влади від порушень конституційної законності, а також захисті прав і свобод людини та громадянина в державі. Запропоновано авторське визначення судової влади як самостійного виду державної влади, що має виключну компетенцію розглядати юридично значимі справи, вирішувати спори та конфлікти в суспільстві шляхом здійснення правосуддя, що реалізується судами в порядку, визначеному чинним законодавством з метою захист прав, свобод і законних інтересів людини. Доведено, що правозахисна функція судової влади є самостійна функція, що здійснюється у випадку порушення прав, свобод і законних інтересів людини. Систему засобів здійснення правозахисної функції судової влади розглянуто в широкому і вузькому розумінні. У широкому до таких засобів віднесено: засоби нормативно-правового забезпечення реалізації конституційного права на судовий захист; засоби контролю за дотриманням всіма суб’єктами, що беруть участь у реалізації конституційного права на судовий захист, положень нормативно-правових актів у вказаній сфері реалізації; засоби контролю за дотриманням суб’єктами, діяльність яких направлена на реалізацію конституційного права на судовий захист, встановлених державою правил їх реалізації. Вузьке розуміння включає засоби: зовнішньоорганізаційну діяльність реалізації права на судовий захист; внутрішньоорганізаційну діяльності у сфері судоустрою; відповідальність як засіб забезпечення конституційного права людини на судовий захист. Запропоновано визначення поняття судового права як самостійної галузі матеріального публічного права в національній правовій системі, що представляє собою сукупність юридичних норм, що має власний предмет правового регулювання, особливий метод правового регулювання, принципи правового регулювання, та заслуговує на прийняття власного кодифікованого джерела права. Ключовими напрямами конституційної реформи у сфері судоустрою названо правоконкретизацію і процесуалізацію правозахисної функції судової влади, що сприяють оптимізації правозахисного потенціалу судової влади в Україні.
В исследовании осуществлен целостный конституционно-правовой анализ правовой природы и сущности судебной власти, основным структурообразующим и функциональным принципом организации которой предложено рассматривать принцип разделения государственной власти. В конституционной системе разделения властей судебная власть является самостоятельной и независимой ветвью государственной власти, призвана служить обществу и осуществлять правосудие, решать в судебном порядке правовые споры и конфликты. Судебная власть определяет границы усмотрения других ветвей государственной власти, является правоограничительным фактором в деятельности законодательной, исполнительной власти и Главы государства. Поэтому её роль в механизме разделения властей состоит в сдерживании других ветвей государственной власти от нарушений конституционной законности, а также защите прав и свобод человека и гражданина в государстве. Предложено авторское определение судебной власти как самостоятельного вида государственной власти, имеет исключительную компетенцию рассматривать юридически значимые дела, разрешать споры и конфликты в обществе путем осуществления правосудия, реализуется судами в порядке, определенном действующим законодательством с целью защиты прав, свобод и законных интересов человека. Доказано, что правозащитная функция судебной власти является самостоятельной функцией, осуществляется в случае нарушения прав, свобод и законных интересов человека. Систему средств осуществления правозащитной функции судебной власти рассмотрено в широком и узком смысле. В широком к таким средствам отнесены: средства нормативно-правового обеспечения реализации конституционного права на судебную защиту; средства контроля за соблюдением всеми субъектами, участвующими в реализации конституционного права на судебную защиту, положений нормативно-правовых актов в указанной сфере реализации; средства контроля за соблюдением субъектами, деятельность которых направлена на реализацию конституционного права на судебную защиту, установленных государством правил их реализации. Узкое понимание включает средства: внешнеорганизационную деятельность реализации права на судебную защиту; внутриорганизационную деятельности в сфере судоустройства; ответственность как средство обеспечение конституционного права человека на судебную защиту. Предложено определение понятия судебного права как самостоятельной отрасли материального публичного права в национальной правовой системе, представляет собой совокупность юридических норм, имеет собственный предмет правового регулирования, особый метод правового регулирования, принципы правового регулирования, и заслуживает принятия собственного кодифицированного источника права. Ключевыми направлениями конституционной реформы в сфере судоустройства названо правоконкретизацию и процессуализацию правозащитной функции судебной власти, способствуют оптимизации правозащитного потенциала судебной власти в Украине.
The analysis of legal nature and essence of the judiciary, the main structural and functional principle of the organization of which is proposed to consider the principle of separation of state power. The judiciary determines the limits of discretion of other branches of government, is a restrictive factor in the activities of the legislature and the executive. The role of the judiciary in the mechanism of separation of powers is to deter other branches of government from violations of constitutional law, as well as to protect the rights and freedoms of man and citizen in the state. It is proposed to define the judiciary as an independent type of state power that has the exclusive competence to consider legally significant cases, resolve disputes and conflicts in society by administering justice administered by courts in the manner prescribed by applicable law to protect human rights, freedoms and legitimate interests. The function of protecting human rights and freedoms is exercised by the judiciary through the administration of justice. It is proved that the human rights function of the judiciary is an independent function performed in case of violation of human rights, freedoms and legitimate interests. The system of means of exercising the human rights function of the judiciary of the constitutional right to judicial protection can be considered both broadly and narrowly. In a broad sense, such means include: means of regulatory and legal support for the implementation of the constitutional right to judicial protection; means of control over the observance by all subjects participating in the exercise of the constitutional right to judicial protection of the provisions of normative legal acts in the specified sphere of implementation; means of control over the observance by the subjects, whose activity is aimed at the realization of the constitutional right to judicial protection, of the rules of their realization established by the state. A narrow understanding of the human rights function of the judiciary includes the following means of implementation: means of external organizational activities for the implementation of the constitutional right to judicial protection; means of internal organizational activity in the field of judicial system; responsibility as a means of ensuring the constitutional human right to judicial protection. The definition of judicial law as an independent branch of substantive public law in the national legal system is proposed, which is a set of legal norms that has its own subject of legal regulation, a special method of legal regulation, principles of legal regulation, and deserves its own codified source of law. The key areas of constitutional reform in the judiciary are the concretization and proceduralization of the human rights function of the judiciary, which contributes to the optimization of the human rights potential of the judiciary in Ukraine.

Дисертаційна робота присвячена дослідженню адміністративно-правових засад діяльності Вищого антикорупційного суду в Україні. Автор доводить, що адміністративно-правові засади діяльності Вищого антикорупційного суду зумовлені його статусом і місцем у судовій системі, завданням та функціями діяльності й принципами, на яких вони базуються. Вдосконалено відповідні етапи становлення антикорупційних органів, зокрема Вищого антикорупційного суду: 1) установчий (1991 р. – перша половина 1994 р.); 2) номінальної («soi-disant») боротьби з корупцією (друга половина 1994 р. – перша половина 1995 р.); 3) активної нормотворчої діяльності (друга половина 1995 р. – 2000 р.); 4) етап псевдопротидії корупції (2001 р. – перша половина 2005 р.); 5) комплексної протидії (друга половина 2005 р. – перша половина 2010 р.); 6) масштабування корупції (друга половина 2010 р. – 2014 р.); 7) гармонізація норм вітчизняного антикорупційного законодавства з міжнародними стандартами боротьби з корупцією (з лютого 2014 р. до 2018 р.); 8) заснування та установчий етап функціонування Вищого антикорупційного суду (з 2018 р. по 2020 р.); 9) конституційна антикорупційна криза (з жовтня 2020 р. до сьогодні). Охарактеризовано нормативно-правові засади діяльності Вищого антикорупційного суду в Україні, якими є положення міжнародних та вітчизняних актів. Визначено, що юридичним підґрунтям функціонування Вищого антикорупційного суду є міжнародні нормативно-правові акти, які імплементовані парламентом та є обов’язковими до виконання. Правові засади містяться в Конституції Україні, де визначені основоположні принципи та встановлюються імперативні рамки щодо побудови системи судоустрою. У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» визначено засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Профільний Закон України «Про Вищий антикорупційний суд» найбільш повно описує місце, завдання та гарантії діяльності Вищого антикорупційного суду. Відповідно до юрисдикції Вищий антикорупційний суд керується нормами матеріального та процесуального кримінального й цивільного права. Також до нормативної основи діяльності Вищого антикорупційного суду належать його організаційно-розпорядчі акти. Наголошено, що всі нормативно-правові положення відповідають засадничим нормам Конституції України. Визначено, що структура та місце Вищого антикорупційного суду в судовій системі України зумовлена метою його створення та завданням покладеним на нього, – здійснення правосуддя відповідно до визначених законом засад і процедур судочинства з метою захисту особи, суспільства й держави від корупційних і пов’язаних із ними кримінальних правопорушень та судового контролю за досудовим розслідуванням цих кримінальних правопорушень, додержанням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, а також вирішення питання про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави у випадках, передбачених законом, у порядку цивільного судочинства. Саме ідея подолання корупції високопосадовців зумовила створення такої організаційної структури та визначила місце суду в судовій системі України. Розкрито принципи діяльності Вищого антикорупційного суду в Україні, під якими необхідно розуміти взаємозв’язаний комплекс основоположних засад, ідей та доктринальних концепцій, що синергетично взаємодіють і поєднують здобутки міжнародного й вітчизняного права у сфері антикорупційного судочинства і спрямовані на належну організацію та функціонування Вищого антикорупційного суду. Вищий антикорупційний суд керується принципами, які пропонується класифікувати за різними підставами: по-перше, джерелом закріплення (міжнародні нормативно-правові акти, Конституція України, національне законодавство та невнормовані принципи); по-друге, галузевою приналежністю (принципи кримінального процесуального права, принципи цивільного-процесуального права та антикорупційні правові принципи); по-третє, сутністю (принципи судоустрою, та принципи правосуддя). Зазначено, що завдання Вищого антикорупційного суду в Україні визначено законодавством та полягає в належному здійсненні правосуддя у відвіданій йому юрисдикції. Виконання завдання зумовлює здійснення певних функцій, які запропоновано поділяти на такі: здійснення правосуддя, правоохоронну та адміністративну функції, що вміщують каральну, виправдовувальну, судового контролю, представницьку, адміністративно-уповноважувальну, кадрово-організаційну, адміністративно-розпорядчу, адміністративного контролю, інформаційну, статистично-аналітичну, навчально-кваліфікаційну підфункції. Охарактеризовано гарантії діяльності Вищого антикорупційного суду та виокремлено додаткові гарантії, надані йому у зв’язку з особливостями адміністративного статусу і юрисдикцією, якими є добір суддів, їх безпека, фінансові й навчальні. Запропоновано визначення поняття «додаткові гарантії Вищого антикорупційного суду», під яким потрібно розуміти забезпечення впровадження державою за допомогою сукупності механізмів та інструментів задекларованих юридичних норм суспільних відносин у сфері діяльності Вищого антикорупційного суду, що забезпечує виконання його завдань, функцій та реалізацію пов’язаних із цим принципів. Узагальнено зарубіжний досвід створення та функціонування антикорупційних судів, завдяки цьому зроблено висновок, що впровадження відповідних антикорупційних судів здійснюється у зв’язку з нагальною необхідністю подолати корупцію і нездатністю судів загальної юрисдикції оперативно та об’єктивно здійснювати правосуддя у справах щодо корупційних діянь. Установлено, що антикорупційні судові інституції в іноземних країнах упроваджуються відповідно до особливостей типу корупції, поширеної у відповідній країні, та можуть мати різні моделі: 1) судді з антикорупційною спеціалізацією при загальних судах; 2) суди першої інстанції антикорупційної спрямованості; 3) антикорупційні суди змішаного типу; 4) відокремлена антикорупційна система першої та апеляційної інстанцій. Запропоновано напрями вдосконалення адміністративно-правових засад діяльності Вищого антикорупційного суду в України: 1) сформувати систему антикорупційних судів за принципом організації інших антикорупційних інституцій; 2) запровадити більш суворі та ранжовані процедури добору на посаду судді замість запровадження штучних обмежень стосовно осіб, які впродовж останніх десяти років обіймали ці посади в окремих органах державної влади; 3) залучати до процесу відправлення правосуддя присяжних (представників громадських антикорупційних організацій та науковців), які б пройшли спеціальне навчання; 4) оновити законодавчий підхід щодо підстав затримання судді під час або відразу після вчинення кримінального правопорушення; 5) скоригувати підсудність Вищого антикорупційного суду в Україні, враховуючи міжнародні приписи, щодо необхідності поширення антикорупційних заходів і на приватно-правову сферу. Запропоновано внести зміни до законодавства з метою вдосконалення адміністративно-правових засад діяльності Вищого антикорупційного суду в Україні.
The dissertation deals with studying the administrative legal framework for the activities of the High Anti-Corruption Court in Ukraine. The author proves that the administrative legal framework for the activity of the High Anti-Corruption Court are determined by its status and place in the judicial system, the tasks and functions of its the activity, and the underlying principles. The corresponding stages of the formation of anti-corruption bodies, including the High Anti-Corruption Court, have been specified: 1) constituent (1991 to the first half of 1994); 2) a nominal fight against corruption (the second half of 1994 to the first half of 1995); 3) active rule-making activity (the second half of 1995 to 2000); 4) the stage of pseudo-anti-corruption activity (2001 to the first half of 2005); 5) the stage of complex counteraction (the second half of 2005 to the first half of 2010); 6) an increase in the level of corruption (the second half of 2010 to 2014); 7) harmonization of the domestic anti-corruption legislation with international anti-corruption standards (from February 2014 to 2018); 8) establishment and constituent stage of the functioning of the High Anti-Corruption Court (from 2018 to 2020); 9) constitutional anti-corruption crisis (October 2020 to the present). The regulatory and legal framework for the activity of the High Anti-Corruption Court in Ukraine, consisting of the provisions of international and domestic acts, are characterized. It has been determined that the legal framework for the functioning of the High Anti-Corruption Court includes international regulatory legal acts that are implemented by the parliament and are binding. The legal provisions are contained in the Constitution of Ukraine, which defines the fundamental principles and establishes an imperative framework for building a judicial system. The Law of Ukraine On the Judicial System and the Status of Judges defines the foundations of the organization of the judiciary and the administration of justice in Ukraine, which is functioning based on the rule of law under European standards and ensuring the right of everyone to a fair trial. The targeted Law of Ukraine On the High Anti-Corruption Court most fully describes the place, tasks, and guarantees of the activities of the High Anti-Corruption Court. According to the jurisdiction, the High Anti-Corruption Court is guided by substantive and procedural criminal and civil law rules. The regulatory framework for the activities of the High Anti-Corruption Court includes its organizational and administrative acts. It is noted that all these acts comply with the fundamental provisions of the Constitution of Ukraine. It is specified that the structure and place of the High Anti-Corruption Court in the judicial system of Ukraine are determined by the purpose of its creation and the task entrusted to it – the administration of justice under the principles and procedures of legal proceedings established by law to protect an individual, society and the state from corruption and criminal offenses related to it, and judicial control over the pre-trial investigation of these criminal offenses, the observance of the rights, freedoms, and interests of persons in criminal proceedings, as well as the decision on the recognition of assets as unjustified and their recovery as state revenue in cases provided for by law in civil proceedings. It was the idea of overcoming top corruption that determined the corresponding court’s organization, place, and structure. The principles of the activity of the High Anti-Corruption Court in Ukraine are disclosed, which should be understood as an interconnected set of fundamental principles, ideas, and doctrinal concepts that synergistically interact and combine the achievements of international and domestic law in the field of anti-corruption proceedings and are aimed at the proper organization and functioning of the High Anti-Corruption Court. The High Anti-Corruption Court is guided by the principles that are proposed to be classified on different grounds: first, the source of consolidation (international regulatory legal acts, the Constitution of Ukraine, national legislation, and non-standardized principles); secondly, industry affiliation (principles of criminal procedural law, principles of civil procedural law and anti-corruption legal principles); third, on the merits (principles of the judiciary, principles of justice). It is noted that the task of the High Anti-Corruption Court in Ukraine is defined by law and implies the proper administration of justice within its jurisdiction. The performance of the task predetermines certain functions, which are proposed to be divided into the following functions: administration of justice, law enforcement, and administrative functions. They include the following subfunctions: punitive, exculpatory, judicial control, representative, administrative authorizing, personnel management, administrative regulatory, administrative control, information, statistical and analytical, educational and qualification subfunctions. The author characterizes the guarantees of the activity of the High Anti-Corruption Court and highlights additional guarantees provided to it in connection with the peculiarities of the administrative status and jurisdiction, which are additional guarantees for the selection of judges, their safety, financial and educational guarantees. The dissertation offers a definition of the concept of «additional guarantees of the High Anti-Corruption Court», which should be understood as ensuring the implementation by the state with the help of a set of mechanisms and tools of the declared legal rules of public relations in the field of activity of the High Anti-Corruption Court, which ensures the fulfillment of its tasks, functions and the implementation of the related principles. The foreign experience of the creation and functioning of anti-corruption courts was generalized, due to which it was concluded that the introduction of the corresponding anti-corruption courts is carried out in connection with the need to overcome corruption and the inability of courts of general jurisdiction to promptly and objectively administer justice in corruption cases. It has been established that anti-corruption judicial institutions in foreign countries are introduced in accordance with the characteristics of the type of corruption prevalent in the respective country, and may have different models: 1) judges with anti-corruption specialization in general courts; 2) courts of the first instance of anti-corruption orientation; 3) anti-corruption courts of mixed type; 4) separate anti-corruption system of the first and appellate instances. The areas of improving the administrative legal framework for the activities of the High Anti-Corruption Court of Ukraine are suggested: 1) to form a system of anti-corruption courts on the principle of organizing other anti-corruption institutions; 2) to introduce stricter and ranked procedures for the selection of judges instead of introducing artificial restrictions on persons who held these positions in the last ten years and before the appointment, positions in certain government agencies; 3) to involve a jury (representatives of public anti-corruption organizations and scientists) who have undergone special training in the process of administering justice; 4) to update the legislative approach regarding the grounds for the detention of a judge during or immediately after the commission of a criminal offense; 5) to adjust the jurisdiction of the High Anti-Corruption Court in Ukraine, taking into account international regulations regarding the need to extend anti-corruption measures to the private legal sphere. It is proposed to amend the legislation to improve the administrative legal framework of the High Anti-Corruption Court in Ukraine.

У препринті на підставі системного осмислення теоретичних засад підвищення дослідницької спроможності університетів України в контексті імплементації концепції «Відкрита наука» розкриваються провідні тенденції та основні наукові підходи до розв’язання таких проблем, як: загальне й особливе в інтеграції освітньої і дослідницької діяльності університетів в умовах відкритої науки; політика і процедури імплементації концепції «Відкрита наука» в університетах; теоретичні основи підвищення відповідальності дослідницької діяльності університетів; інструментарій відкритої науки як механізм трансформації дослідницької діяльності університетів задля досягнення цілей стійкого розвитку; демократизація наукової діяльності як засіб підвищення дослідницької спроможності університетів України: ціннісні виміри; формування правового та економічного забезпечення дослідницької діяльності закладів вищої освіти; оцінювання дослідницької діяльності та публікаційної активності університетів; розвиток університетської дослідницької інфраструктури. Аналітичні матеріали адресовані представникам університетської спільноти, усієї когорти наукових і науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти, академічних, наукових організацій та установ, фінансуючих структур, громадськості, а також публічним службовцям різних гілок і рівнів влади, що опікуються науковою і науково-технічною діяльністю та вищою освітою в Україні.

Доступ до правосуддя є невід’ємним елементом верховенства права й демократичної правової держави. Забезпечення рівного доступу до правосуддя для всіх визначено у цілях сталого розвитку, що пояснює підвищення інтересу до вивчення ефективних шляхів його досягнення, зокрема, із досвіду провідних держав світу. Виходячи з наведеного, для держав, що вибороли свою незалежність не так давно, серед яких і Україна, особливої актуальності набувають розбудова ефективної системи правосуддя та її трансформація в умовах прагнення до сталого розвитку. Тридцятиріччя незалежності нашої країни — це гарна нагода для переосмислення проміжних результатів і досягнень, пошуку шляхів подальшого розвитку з урахуванням геополітичної ситуації й загальносвіто- вих тенденцій. Україна є однією з держав — засновниць Організації Об’єднаних Націй (ООН)1, і українська влада підтримує Цілі сталого розвитку ООН2. Крім того, Україна є однією з найбільших країн Європи за територією та кількістю населення3. Водночас у звіті Світового банку, у якому порівнюється регулювання підпри- ємницької діяльності, наша країна посідає 64 місце із 190 з точки зору просто- ти ведення бізнесу4. За даними Freedom House у звіті «Свобода у світі», Україні надано статус «частково вільної» (partly free status) через дуже низькі показни- ки верховенства права (6/16), незалежності судової влади (1/4), а також через низький рівень захисту від незаконного застосування фізичної сили і свободи від війни і повстань (1/4)5. У цій главі будуть узагальнені досягнення реформ цивільного процесуаль- ного права, що були провадилися упродовж періоду незалежності України, а також охарактеризовані нові підходи до визначення мети й окремих прин- ципів сучасного цивільного процесу, зокрема, принципу співробітництва суду і сторін у цивільному судочинстві. Визначальними у даному контексті є підтримка ідеї сталого розвитку й необхідність досягнення цілей сталого розвитку, насамперед забезпечення доступу до правосуддя для всіх, мирних і ефективних інституцій на всіх рівнях3.