Journal articles on the topic 'Дезертирство'

Po Pierwszej wojnie światowej i zawarciu szeregu międzynarodowych umów prawnych większość ziem zachodnio-ukraińskich została włączona w skład Rzeczypospolitej. Ukraińcy, którzy zgodnie z prawem polskim zostali obywatelami kraju, podlegali rekrutacji do wojska. Zaczynając z 1921 r. na tereny byłego Imperium Rosyjskiego, a z 1922 r. – byłej Monarchii Austro-Węgierskiej została poszerzona praktyka przeprowadzenia ogólnej rekrutacji do wojska chłopców, którzy skończyli 21 lat. Rekrutów „Rusinów”/„Ukraińców” przeważnie powoływano do służby w piechocie, kawalerii, artylerii, w większości wypadków w centralnych i zachodnich regionach kraju. W wojsku rekruci doznawali twardej rzeczywistości życia wojskowego, co stawało się przyczyną dezercji wielu rekrutów bez względu na narodowość. Pewną część zbiegów składali Ukraińcy. W artykule została podjęta próba analizy zjawiska dezercji Ukraińców z wojska polskiego w okresie międzywojennym. Wydarzenia wojny polsko-ukraińskiej w latach 1918-1919, stosunek ofi cerów i młodszych ofi cerów do rekrutów, zaopatrzenie materialne wojskowych, życie prywatne, życie rodzinne stały się głównymi czynnikami, pobudzającymi rekrutów do dezercji. Jednocześnie na podstawie literatury naukowej i materiałów archiwalnych został zbadany stosunek cywilnej ludności ukraińskiej do dezerterów i jego ewolucja w okresie międzywojennym, zostały ustalone główne kraje, dokąd próbowali uciec dezerterzy, ratując się od prześladowań i w poszukiwaniu lepszego losu. W artykule również zostały przedstawione główne wnioski i przedsięwzięcia przywódców politycznych i wojskowych Rzeczypospolitej niezbędne do zwalczania tego haniebnego dla wojska zjawiska.

В статье на основе архивных источников, в первую очередь – отчетов областных органов управления, анализируется внутриполитическая ситуация в Дальневосточной республике с конца 1920 г. до осени 1922 г. Территориальные рамки исследования включают Прибайкальскую, Забайкальскую, Амурскую, Приамурскую и Бурят-Монгольскую автономные области. Приморская область входила в состав ДВР полгода, с 5 декабря 1920 г. по 26 мая 1921 г., и ее областное управление не представило в центр ни одного отчета о своей работе. Основное внимание автор сосредоточил на «больных вопросах», с которыми столкнулась новая власть. Органы власти и управления ДВР должны были обеспечивать собственное функционирование, освобождать Дальний Восток от белогвардейцев и интервентов, обеспечивать армию и население продовольствием и товарами первой необходимости, но давление подводной повинности, налогов, хлебозаготовок на население вызывало обострение внутриполитической ситуации в республике: рост оппозиционных настроений, усиление сопротивления крестьян и казаков требованиям властей, принимавшее разнообразные формы (дезертирство, бандитизм, затягивание сроков выплаты налогов с надеждой на их отмену или уменьшение, «письма во власть» с жалобами на разоренное войной хозяйство, тяжесть подводной повинности, стихийные бедствия, сокращение посевов, продажа зерна за границу и пр.). Ключевые слова: Дальневосточная республика, Гражданская война, внутриполитическое положение, областные управления, продовольственный кризис, хлебозаготовки, налоги, мобилизация, бандитизм Drawing on archival sources, the article presents the analysis of the internal political situation in the Far Eastern Republic during the period from the end of 1920 to the fall of 1922. The author focuses on the “painful issues” the new government faced. It was supposed that the authorities of the Far Eastern Republic would ensure the functioning of the administrative system, liberate the Far East from the White Guards and interventionists, provide the army and the population with food and essential goods. However, the heavy pressure of cart conscription, taxes and grain procurement on the population caused the inflaming of the internal political situation in the republic. It resulted in the increasing opposition and growth of peasant and Cossack resistance to the demands of the authorities, which took various forms. Keywords: Far Eastern Republic, Russian Civil War, internal political situation, regional administrations, food crisis, grain procurements, taxes, mobilization, banditry

Під час повстання кубанських козаків проти більшовицького режиму в Кавказькому відділі весною 1918 р. важливу роль відіграла кавалерія. Дуже цінним джерелом для вивчення воєнного мистецтва козацької кавалерії під час цього повстання є мемуари талановитого козацького офіцера-кавалериста Ф. І. Єлісєєва (командував усією кавалерією повстанців). Воєнне мистецтво козацької кавалерії під час повстання мало сильні сторони: козаки дуже гарно вели кінний бій; вони могли діяти й у пішому строю; козаки застосували 20 стратегем (частково 1); якісно діяла козацька передова сторожа під час нічного наступу. Недоліки: не мали кінної артилерії; поразка основних сил повстанців призвела до деморалізації козаків-кавалеристів і їх дезертирства. Попри поразку, козацька кавалерія виявила високий рівень воєнного мистецтва.

We analyze the regulatory framework for the formation of Desertion Commissions of various levels – emergency agencies that existed in the early Soviet post-revolutionary period. The relevance of the study is determined by the widespread use of quasi-judicial forms, both in retrospect and in the modern legal field: the introduction of mediation procedures, administrative proceedings. Quasi-judicial institutions in the Soviet model of statehood occupied a significant place and accompanied a parallel system of people’s courts. A study of quasi-judicial bodies and their powers in retrospect allows us to clarify both the theoretical value and the practical implementation of the justice forms. The aim of the study is to reconstruct the history of the Desertion Commissions in their hierarchy on archival materials of the Tambov Governorate and regulations. The research methods were the formal legal analysis of historical and legal acts of the Soviet era: a comparative analysis of the powers and activities of quasi-judicial bodies and people’s courts. We establish the emergency powers of the Desertion Commissions, based on the principles of mutual responsibility, hostage, at the same time, we substantiate the existence of elements of judicial mediation in the framework of their activities.

The object of scientific research was the evolution of legislation and its law enforcement practice with respect to the deserters from military industrial enterprises at the final stage of World War II. This evolution formally suggested an obvious change of emphasis in the penal policy of labour mobility control: from toughening law enforcement practices to realization of large-scale amnesties of workers who arbitrarily left their places of work.On the basis of the local archival materials the author analyzes practical implementation of innovations reflected in the Decree of the Government of the USSR of June 29, 1944 (change in the procedure for searching and punishing deserters; bringing economic leaders to criminal and party responsibility for non-compliance with the norms of the Decree of December 26, 1941; preventive measures aimed at improvement of working and living conditions). However, attempts of systemic improvement of existing legislation and its enforcement practices faced with certain institutional constraints existed due to the nomenclature organization of power and the supply and demand correlation in the labour market. The author sees the reasons for the amnesties in 1944‒1945 in the low efficiency of toughening punitive measures, excessively high administrative expenses in the process of the Decree of December 26, 1941 realization. It is mentioned that holding the amnesty did not change the substance of the legislation on criminal prosecution for unauthorized abandonment of the workplace of workbut was only the reaction of the state which defended the departmentinterests of the military industry people's commissariats concerning the provision of enterprises with labor force, the reaction to the poorly effective search for labor deserters.

В статье представлены итоги изучения истории Северной Осетии в годы Великой Отечественной войны в осетинской историографии. Выделяются два периода, различающиеся методологическими подходами, репрезентативностью источниковой базы, тематикой и степенью разработанности отдельных вопросов общественно-политической жизни и функционирования экономики республики в военные годы. Первый период изучения проблемы начался уже в годы войны и продолжался до конца 1980-х гг. Начало второму периоду положено с распадом советского государства в 1990-е гг. Работы военных лет были публицистичны и носили в целом пропагандистский характер. В последующие годы по мере накопления документальных материалов изучение вопросов, связанных с историей участия Северной Осетии в войне, получило научную основу, определился тематический диапазон исследуемой проблемы. В работах историков раскрывались вопросы военно-мобилизационной деятельности республиканских партийных и государственных органов по перестройке народного хозяйства Северной Осетии на военный лад, использования природных, материальных и людских ресурсов для укрепления обороноспособности страны, проведения конкретных мероприятий по организации обороны в период боевых сражений и оккупации части территории республики. В научных исследованиях освещались самоотверженный труд народа в тылу и героизм на фронтах, в партизанских отрядах и европейском движении сопротивления, участие в патриотическом движении оказания помощи фронту. Во втором периоде изучения темы предметом исследовательского интереса стали религиозный и этнополитический факторы, использовавшиеся в пропагандистских целях в национальной политике СССР и фашистской Германии, борьба с бандитизмом и дезертирством, коллаборационизм и причины его возникновения. Однако многие вопросы, в частности повседневная жизнь людей, социальная и психологическая адаптация человека в чрезвычайных условиях военного времени остались за пределами научных изысканий. The article presents the results of studying the history of North Ossetia during the Great Patriotic War in Ossetian historiography. Two periods are distinguished, differing in methodological approaches, representativeness of the source base, subject matter and degree of elaboration of certain issues of social and political life and the functioning of the republic's economy during the war years. The first period of studying the problem began already during the war years and lasted until the end of the 1980s. The second period began with the collapse of the Soviet state in the 1990s. The works of the war years were publicistic and were generally propagandistic in nature. In subsequent years, as documentary materials were accumulated, the study of issues related to the history of North Ossetia's participation in the war received a scientific basis, and the thematic range of the problem under study was determined. In the works of historians, the issues of the military mobilization activities of the republican party and state bodies for the restructuring of the national economy of North Ossetia on a military basis, the use of natural, material and human resources to strengthen the country's defense capability, the implementation of specific measures to organize defense during the period of combat battles and the occupation of part of the territory republics. The scientific research highlighted the selfless labor of the people in the rear and heroism at the fronts, in partisan detachments and the European resistance movement, participation in the patriotic movement to assist the front. In the second period of studying the topic, the subject of research interest was religious and ethnopolitical factors used for propaganda purposes in the national policy of the USSR and Nazi Germany, the fight against banditry and desertion, collaboration and the reasons for its occurrence. However, the important issues of everyday life of people, social and psychological adaptation of a person in the emergency conditions of wartime remained outside the scope of scientific research.

Військова злочинність є загрозою національної безпеки України. Статистична інформація щодо поширення злочинів проти встановленого порядку несення або проходження військової служби не є задовільною, а отже потребує детального вивчення із застосуванням в подальшому ефективних заходів орієнтовних на поліпшення статистики. Станом на сьогодення, можливо виокремити групу військових злочинів, котрі є провідними за кількістю скоєних, такими є, зокрема, самовільне залишення військової частини або місця служби, дезертирство, ухилення від військової служби, викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем, порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання, недбале ставлення до військової служби. Всі перераховані вище кримінальні правопорушення є загрозою національній безпеці. Але не слід забувати про порушення котрі мають місце в середині військового колективу. Таким порушенням є злочин, передбачений ст. 406 Кримінального кодексу України. Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості. Саме з цього злочину починається дисбаланс правосвідомості військовослужбовців. Даний злочин є доволі популярним серед рядового, сержантського та старшинського складу, ще з давніх часів, так звана «дідівщина» посідала провідне місце в неформальних відносинах солдатів. Ця «традиція» залишається популярною й по сьогодні але першочергово являє собою кримінальне правопорушення.