Journal articles on the topic 'Господарча діяльність'

Анотація. Мета дослідження – охарактеризувати діяльність українського кооперативного товариства «Сільський господар» на теренах Дрогобиччини в 30-х рр. ХХ ст., висвітлити його роль в економічному житті та господарській діяльності галицьких селян в умовах реалізації аграрної політики польської влади. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, науковості, авторської об’єктивності, а також на використання загальнонаукових і спеціально-історичних методів. Наукова новизна полягає у дослідженні розвитку товариства «Сільський господар» на Дрогобиччині в 30-х рр. ХХ ст. Висновки. Агрономічне товариство «Сільський господар» активно діяло на Дрогобиччині в 30-х рр. ХХ ст. Товариство організувало курси передовиків, годівельно-ветеринарні курси, Хліборобський вишкіл молоді, Секцію господинь та ін. Члени товариства займалися також дослідницькою роботою, а здобутки активно впроваджували на практиці. Праця «Сільського господаря» була спрямована на зміцнення українського села, професійне й агрономічне зростання галицьких селян, розвиток української кооперації у міжвоєнній Польщі.

Анотація. Мета дослідження – охарактеризувати діяльність українських кооперативів Східної Галичини в першій половині 40-х рр. ХХ ст., висвітлити їх роль у захисті економічного становища галицького населення в умовах німецької окупації. Методологія дослідження базується на принципах історизму, системності, науковості, авторської об’єктивності, а також на використання загальнонаукових та спеціально-історичних методів. Наукова новизна полягає у дослідженні розвитку української кооперації Східної Галичини в умовах німецької окупації. Висновки. У липні-серпні 1941 р. на західноукраїнських землях відновили діяльність «Центросоюз» (сільська кооперація), «Народна торгівля» (міська споживча кооперація), «Маслосоюз», «Сільський господар» та інші кооперативи. В першій половині 40-х рр. ХХ ст. українські кооперативні організації у Східній Галичині намагалися захищати економічні інтереси українського населення, протистояти німецькому окупаційному режиму легальними методами. Тому галичанам довелося йти на певний компроміс з окупаційною владою.

У статті здійснюється аналіз окремих положень Концепції оновлення Цивільного кодек- су України. Насамперед йдеться про підтримку пропозиції про скасування Господарського кодексу України. Водночас висловлено ідею про можливість прийняття поряд з оновленим Цивільним кодексом України (як кодексу приватного права) кодифікованого законодав- чого акту, в якому були б систематизовані питання державного регулювання господар- ською діяльністю (реєстрація юридичних осіб, ліцензування, дозвільна діяльність, кон- троль тощо). Розглянуто співвідношення положень оновленого Цивільного Кодексу з положеннями нового Трудового кодексу України, зокрема, щодо конкретизації в останньому тих положень оновленого Цивільного кодексу України, які можуть бути застосовані до регулювання трудо- вих відносин, зокрема щодо можливості стягувати з окремих категорій працівників упущену вигоду. У статті зазначено про дискусійний характер положення Концепції оновлення Цивільного кодексу України, згідно з яким держава визнається юридичною особою. Підтримуючи ідею про відмову від права господарського відання і права оперативного управління, звертається увага на необхідність відмови і від права постійного користування земельною ділянкою, яке передбачено у чинній редакції Земельного кодексу України. Разом з тим висловлюється теза про визначення у новому Цивільному кодексі України правових засад «здійснення» права державної та комунальної власності. У результаті проведеного аналізу автор доходить висновку про необхідність створення механізму, який би забезпечив стабільність положень оновленого ЦК та запобігання появи в ньому положень, які не відповідають загальними засадам цивільного законодавства, супер- ечать його базовим положенням та не відповідають доктрині цивільного права.

У статті на основі виявлених архівних і газетних матеріалів висвітлено діяльність філій і кружків (гуртків) “Союзу українок” на Товмаччині. Автор, на прикладі трьох філій, у м. Товмач, м. Оти­нія і м. Тисмениця, та кількох сільських кружків, відобразив роботу української жіночої органі­зації на теренах повіту, схарактеризував їхню організаційну, культурно-освітню та громадсько-політичну діяльність. Організаційна робота філій полягала в заснуванні низових осередків – кружків у населених пунктах, що належали до меж діяльності тієї чи іншої філії. Найуспішнішою у цьому напрямку була діяльність Тисменицької філії. Культурно-освітня робота “Союзу українок” у Товмацькому повіті представлено через влаштування різних свят, урочистих заходів на честь видатних українських письменників, громадських діячів, через організацію і проведення різноманітних освітніх лекцій і курсів для жіноцтва, через налагодження мережі “захоронок” (дитячих садків) та опіку над дітьми з бідних українських сімей. Також у статті показано громадсько-політичну діяльність “Союзу українок” Тов­мач­чини в частині участі союзянок у виборах по польського парламенту. Так само дослідник навів приклади співпраці жіночої організації з іншими українськими культурно-освітніми та економічними товариствами “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”. Методологічною основою для написання статті слугували принципи об’єктивності й істо­ризму, діалектичного розвитку, сходження від абстрактного до конкретного, термінологічний і сис­темний. У роботі використано методи аналізу і синтезу, узагальнення та класифікації, архівної та бібліографічної евристики, джерелознавчої критики, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний методи. Ключові слова: “Союз українок”, Товмаччина, жінка, філія, кружок, свято.

Анотація. Мета дослідження полягає у всебічному вивченні форм та змісту науково-популяризаційної діяльності М. Кордуби в роки Першої світової війни. Методологія дослідження спирається на традиційне для історіографічних праць поєднання принципів (історизму й об’єктивності) і методів (загальнонаукових та спеціально-історичних) наукової праці. Наукова новизна статті полягає у спробі всебічної реконструкції творчості Кордуби-популяризатора в період Першої світової війни. Висновки. У підсумку визначено провідні ідеї науково-популярного дискурсу М. Кордуби. Перша – ідея українського народу як однієї з найбільших європейських етнічних спільнот, що неприхильною волею історії була поділена більш організованими сусідами. Другою, в розумінні історика, стала ідея території, котру цей народ здобув колонізаційною енергією в доісторичні часи, а потім вклав у її розвиток і захист свої таланти та мужність. Третя – ідея української соборності, зрозумілої як культурна єдність й спільність історичної долі мешканців всіх регіонів від Холмщини і до Криму. Органічним синтезом цих ідей стала максима відродження української державності, що мала підсумувати тривалу боротьбу народу за право бути господарем на власній землі. Ці ідеї, викладені в доступній формі й узасаднені значною кількістю різнопланового матеріалу (фрагменти із джерел, матеріали статистики, географічні карти), справили очікуваний М. Кордубою ефект на читачів його науково-популярних праць. Вони змушували пересічного українця замислитися над своїм місцем у тогочасних подіях, допомагаючи зрозуміти власний інтерес у протистоянні військових блоків, що полягав у здобутті національної держави. Також ці праці відіграли поважну освідомлюючу роль для європейської громадськості, що подекуди саме з них уперше пізнавала українські незалежницькі прагнення. Дієвість науково-популяризаторської праці М. Кордуби довели наступні події Визвольних змагань, коли більшість його ідей стали політичними вимогами пробудженого українства.

У науковій публікації досліджуються форми діяль-ності Міністерства розвитку громад і територій. Форму-люється висновок, що форми діяльності міністерства доцільно поділити на чотири основні групи: правові форми діяльності (нормотворчість, правозастосування, установча, контрольно-наглядова діяльність та інтер-претаційна); організаційні (адміністративно-господар-ська та організаційно-розпорядча діяльність); інфор-маційні та комунікаційні форми діяльності.Зазначається, що форми діяльності Міністерства розвитку громад і територій регламентовані чинним законодавством, зокрема, Законом України «Про цен-тральні органи виконавчої влади» та чинним Положен-ням про Міністерство регіонального розвитку, будівниц-тва та житлово-комунального господарства України. Крім того, форми діяльності Міністерства розвитку гро-мад і територій відповідають, завданням будь-якого мі-ністерства, які визначені у ст. 7 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», згідно з якою основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи кількох сферах, є: забезпечення норматив-но-правового регулювання; визначення пріоритетних напрямів розвитку; інформування та надання роз’яс-нень щодо здійснення державної політики; узагальнен-ня практики застосування законодавства, розроблен-ня пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів.Сучасні процеси тотальної інформатизації вима-гають удосконалювати інформаційні та комунікацій-ні форми діяльності Міністерства розвитку громад і територій шляхом повного переходу на електронний документообіг та відмови від «паперової» бюрократії, що є цілком можливим із використанням технологій цифрового підпису та зростаючою потужністю інфор-маційних мереж.

У вступі висвітлено актуальність проблематики внутрішньо переміщених осіб на території України та м. Львова зокрема. Наведено статистичні дані щодо їх реєстру на законодавчому рівні. Дано означення внутрішньо переміщених осіб. З’ясовано основні дослідження та науковців, які займаються цією соціальною тематикою. Відтак, на основі отриманої інформації, було окреслено мету статті, а саме – з’ясування основних мотивів та адаптаційний потенціал внутрішньо переміщених осіб на прикладі м. Львова.В основній частині зазначено опис процедури проведення соціологічного дослідження та здійснено інтерпретацію отриманих емпіричних даних. Таким чином, було з’ясовано, що всі респонденти до моменту переселення проживали в обласних центрах, де були працівниками державних та приватних служб, а також самозайнятими. Серед основних мотивів переїзду в м. Львів домінували: особисті контакти з людьми, які допомагали облаштуватись; м. Львів – це культурне та туристичне місто; легко знайти місце праці в сфері ІТ-технологій. Проте, серед працевлаштування можна виокремити наступні тенденції: займаються професійною діяльністю, як і на попередньому місці проживання; працюють різноробочими; не працюють – через небажання шукати роботу, вік, стереотипи в свою сторону стосовно попереднього місця проживання. Також важливо підкреслити, що внутрішньо переміщені особи займаються активною громадською діяльністю. Якщо говорити про громадські та державні служби, то активної допомоги з їхньої сторони не спостерігається, внутрішньо переміщені особи всі свої проблеми вирішували та вирішують самостійно.Як результат, висновки свідчать про те, що внутрішньо переміщені особи поступово адаптуються у м. Львові, адже вони набули нових соціальних зв’язків, здобули нові знання та вміння, опанували місцеві суспільні норми, зрозуміли, що господарем свого життя є вони самі та саме від них залежить подальша їхня доля.

Стаття присвячена гігієнічній просвіті дітей та юнацтва в Галичині наприкінці ХІХ – у 30-х рр. ХХ ст. Крізь призму історичного досвіду висвітлено діяльність інституцій медичного спрямування (Українське гігієнічне товариство, Українське лікарське товариство (УЛТ), «Медична громада», «Народна лічниця»), освітніх, культурно-просвітницьких, жіночих, господарсько-економічних, дитячих і юнацьких, студентських, благодійницьких, інших громадських організацій (Українське педагогічне товариство (УПТ) «Рідна школа», «Просвіта», Союз українок, «Сільський господар», «Академічна громада», Товариство імені Петра Могили та ін.) на ниві гігієнічного просвітництва. Проаналізовано ефективні форми, продуктивні засоби масового медичного просвітництва дітей та дорослих у Галичині, що істотно вплинуло на здоров’язбереження людей. На прикладі Українського гігієнічного товариства (1929–1939) висвітлено те, як українські громадські активісти, серед яких лікарі-«суспільники» (О. Козакевич, С. Магаляс, М. Музика, Р. Осінчук, М. Панчишин, С. Парфанович та ін.), студенти-медики, за тісної співпраці з УЛТ, УПТ «Рідна школа», Союзом українок, іншими діячами поширювали санітарно-гігієнічні знання через улаштування гігієнічних курсів, тематичних лекцій, сприяли профілактиці інфекційних захворювань, зокрема туберкульозу, вели протитуберкульозні курси, здійснювали профілактичні огляди тощо. Закцентовано увагу на курсовій підготовці медичних волонтерів, дівчат-«гігієністок», наголошено на гігієнічній освіті учнів УПТ «Рідна школа», де викладали «Основи гігієни», проводили активну виховну роботу зі школярами в цьому напрямі. Проаналізовано роль українських громадських періодичних видань у поширенні гігієнічних знань дітей та юнацтва. Окреслено шляхи використання продуктивного історичного досвіду діяльності українських громадських товариств у галузі гігієнічного просвітництва дітей та юнацтва в Галичині досліджуваного періоду за сучасних умов поширення пандемії коронавірусу.

Пропоноване дослідження виконане на стикові декількох актуальних напрямів сучасної лінгвістики – семасіологічного, у межах якого вивчають семантику мовних одиниць, когнітивного, предметом наукових розвідок якого все частіше стають різні фрагменти національно-мовної картини світу, та психологічного, що досліджує діяльність людини як мовної особистості, зокрема й закономірності у процесах найменування. Автори статті дослідили відфітонімні клички домашніх тварин у говірках північно-західної України. Виокремлено та проаналізовано чотири основні типи мотиваційних зв’язків у семантичній моделі «зоонім ← фітонім»: 1) за схожістю морфофізіологічних ознак тварини й рослини; 2) за етологічними особливостями тварини і деякими ознаками чи властивостями рослини; 3) за темпоральними характеристиками; 4) за локативними ознаками. Установлено, що домінувальними в іменуванні тварин постають два з них – асоціативні зв’язки за схожістю морфофізіологічних ознак тварини та рослини й асоціативні зв’язки між етологічними особливостями тварини і певними ознаками чи властивостями рослини. Виявлено, що асоціативні зв’язки за схожістю морфофізіологічних ознак тварини й рослини мають опертя на: 1) схожість забарвлення тварини і рослини; 2) схожість будови покривів тварини і окремих частин рослини; 3) подібність форми тіла тварини чи окремих його частин до певної рослини чи окремих її органів; 4) розмір тіла тварини, який асоціюється з певною рослиною; 5) особливості впливу рослини на організм тварини. Натомість асоціативні зв’язки за етологічними особливостями тварини і деякими ознаками чи властивостями рослини ґрунтуються на асоційованих із певними властивостями рослини типах поведінки тварини: 1) руховій; 2) агресивній; 3) трофічній; 4) комфортній; 5) демонстраційній; 6) ігровій; 7) голосовій; 8) захисній; 9) дослідницькій. Асоціації за темпоральними чи локативними ознаками досить рідко слугують мотиваторами називання домашніх тварин. Натомість констатовано, що понад 14% тварин отримали свою кличку лише на основі уподобань їхніх господарів. Природа такої мотивації має радше психологічний характер, ніж асоціативний.

Статтю присвячено кримінально-правовому аналізу складу злочину «Фальсифікація фінансових докумен-тів та звітності фінансової організації, приховування неплатоспроможності фінансової установи або підстав для відкликання (анулювання) ліцензії фінансової установи» як одного із злочинів у сфері банкрутства та проблемам його кваліфікації. Досліджуються актуальні питання щодо кваліфіка-ції фальсифікації фінансових документів та звітності фінансової організації, приховування неплатоспро-можності фінансової установи або підстав для від-кликання (анулювання) ліцензії фінансової установи як злочинів у сфері банкрутства.Наведено класифікацію злочинів, пов’язаних з бан-крутством, в системі злочинів у сфері господарської діяльності. Досліджено сутність та систему господар-ських злочинів. Визначено родовий, видовий, безпосередній та додатковий об’єкти злочину «Фальсифікація фінан-сових документів та звітності фінансової організації, приховування неплатоспроможності фінансової уста-нови або підстав для відкликання (анулювання) ліцен-зії фінансової установи».Встановлено, що родовими об’єктами даного зло-чину є суспільні відносини, які виникають у процесі реалізації господарської (підприємницької) діяльності щодо виробництва, розподілу, обміну та споживан-ня продукції або благ, надання послуг та виконання робіт; видовими та безпосередніми – суспільні відно-сини у сфері виконання суб’єктами господарювання або фінансовими установами своїх фінансових зобов’я-зань; додатковими й обов’язковими об’єктами є інте-реси та нормальна діяльність фінансової установи чи суб’єкта господарювання. Охарактеризовано предмет злочину, передбаченого ст. 220-2, його об’єктивну сторону та суб’єктивні ознаки.У процесі проведеного дослідження автор доходить висновку, що чітке та правильне визначення кримі-нально-правових ознак злочину «Фальсифікація фі-нансових документів та звітності фінансової організа-ції, приховування неплатоспроможності фінансової установи або підстав для відкликання (анулювання) ліцензії фінансової установи» сприятиме його правиль-ній кваліфікації працівниками відповідних держав-них органів під час реалізації ними своїх службових повноважень.

Для розбудови держави потрібно діяти в напрямі створення нових робочих місць, а отже, має вдосконалюватися та якісно функціонувати система освіти. Наявні новітні ідеї та розробки здебільшого продукують неякісні механізми інновацій у сучасну освітню систему України. Отже, це створює потребу аналізу здобутого досвіду. Гострою проблемою розвитку професійної освіти західноукраїнських земель кінця ХІХ – початку ХХ ст. був вплив технічного прогресу на потребу в розробленні нових навчальних галузей. Таке ж завдання постає в сучасному світі, тому реорганізація закладів професійної освіти є проблемою сьогодення. Автор розкриває складнощі цього процесу під час правління Австрійської імперії, зокрема вплив таких взаємопов’язаних чинників, як: особливості історичного, політичного та соціально-економічного розвитку, відкриття державних та приватних закладів, діяльність різноманітних товариств, боротьба українців за створення україномовних шкіл та запровадження української мови в уже наявних. Акцентується увага на діяльності громадських організацій (товариств), таких як «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» тощо, які активно займалися пробудженням національної свідомості українського народу, формуванням потреби у здобутті освіти та її реорганізацією; аналізуються найважливіші напрями роботи цих товариств. У статті розглядається структура системи шкільництва Галичини, висвітлена науковицею І. Курляк, що повністю зображує систему Буковини та Закарпаття в досліджуваний період. Наведено інформацію про історичний період, в якому існувала система освіти, головні проблеми, з якими стикались освітні заклади, та позитивні риси в освіті. З’ясовано питання контролю та звітності в Австро-Угорській імперії, а також безпосереднього впливу української інтелігенції на розвиток освіти і педагогічної думки. Проаналізований історичний досвід дає можливість виявляти недоліки та переваги фахової освітньої системи, розробляти нові навчальні галузі з урахуванням здобутків національної педагогіки, а також ґрунтуючись на засадах духовності, культури і традицій.

В статті розглядаються сутність, функції та форми підприємницької діяльності в сільському господарстві. Сучасний розвиток виробничих об'єднань характеризується використанням таких юридичних форм, які зберігають основні характеристики сімейного фермерського господарства і водночас створюють сприятливі умови для організації виробничих структур, адекватних великим підприємствам, сімейної передачі господарств. Тобто колективні форми фермерської діяльності увіковічують особистий і сімейний характер сільського господарства, попереджують «пролетаризацію» селянства, зберігають його статус господаря сільської території. Саме такі тенденції у формуванні підприємницької діяльності у сільському господарстві з огляду на вітчизняні реалії повинні бути враховані в розробках щодо реструктуризації і трансформації вітчизняного аграрного виробництва. Типовий сільськогосподарський виробник, навіть коли володіє малим сімейним господарством, поєднує інвестора, управлінця і керівника у ньому. У дещо більших структурах, таких як наприклад сімейні ферми, може бути ще й бухгалтером, організатором праці, спеціалістом із догляду за рослинами і тваринами, механізатором тощо. Про успішну підприємницьку діяльність, на наш погляд, можна говорити, якщо:підприємство має дохід для оплати всіх необхідних витрат; підприємство має додатковий дохід необхідний для сплати кредитів, які можуть бути за інвестовані; виробнича спроможність підприємства і його потенціал не зменшуються, а бажано – розвиваються. Дотримання цих умов може стати однією з важливих причин успішного розвитку підприємницької діяльності. Незважаючи на певні переваги чи недоліки окремих форм підприємницької діяльності, слід розвивати різні організаційно–правові форми в сільському господарстві на ринкових конкурентних умовах. Але при цьому необхідно враховувати, що суспільні зміни впливають на систему організаційно–економічних і правових відносин у сільському господарстві. Суб'єкти підприємницької діяльності, що господарюють сьогодні в сільському господарстві, функціонуючи на основі різних форм власності, не лише мають право на існування, але й, конкуруючи один із одним, створюють умови для розвитку ринкових відносин, прибуткового ведення сільськогосподарського виробництва.

Мета статті полягає в аналізі заходів Є. Чикаленка із практичного застосування та поширення до селянських господарств прогресивних агротехнологій. В основу покладено спогади Є. Чикаленка та матеріали статистико-економічних описів. Методологічну основу дослідження склали принципи наукової об’єктивності, історизму, системності у поєднанні із загальнонауковими (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціальними історичними (історико-генетичним, історико-типологічним, просопографічним) методами. Наукова новизна полягає у позиціонуванні Є. Чикаленка як великого землевласника з прогресивним баченням організації сільськогосподарського виробництва та демократичним проукраїнським світоглядом. Маючи козацьке походження та через родину будучи пов’язаний із землею, здобувши добру освіту, позиціонуючи виразний український погляд на нагальні проблеми, Є. Чикаленко спрямував свою діяльність на покращення умов життя селян, передусім тих, які його оточували, але з ширшою перспективою на всю Україну. Показана його зацікавленість як господаря у технології чорного пару, що особливої актуальності набувала у посушливих південноукраїнських степах. Привернуто увагу до докладання Є. Чикаленком чималих зусиль задля переконання селян у необхідності практичного втілення інтенсивних агротехнологій. Зрозумівши, що досвід запровадження ефективних способів землеробства не мав впливу на односельців через його реалізацію на великих площах, він почав зменшувати площу свого господарства, віддаючи землю селянам у користування на певних умовах. Показано, що після впровадження цих новацій ефективність господарювання перешорських хазяїв помітно виросла, свідченням чому була відсутність недоїмок за ними. Спостерігаючи потерпання селян від нестачі грошей і гостру необхідність брати їх під надвисокий відсоток, Є. Чикаленко посприяв у створенні ощадно-позичкових товариств у Перешорах і Кононівці. Чимало він робив для підвищення української свідомості селян. Висновки. Є. Чикаленко – представник української еліти початку ХХ ст., який маючи освіту, усвідомлюючи та цінуючи українське походження, споглядав і розумів виразки на становищі селянства, бачив перспективи подолання системних проблем у залученні самих селян до нових вимірів аграрного буття та скільки міг, реалізовував їх «до глибини своєї кишені».

У статті надається загальнахарактеристика договору переве-зення пасажирів повітряним тран-спортом. Визначено, що договірповітряного перевезення по своїйсуті є договором про наданняперевізних послуг, тобто послуг зпереміщення пасажирів, багажу,вантажу та пошти. Відповіднодо законодавства України договірє двостороннім. Однією зі сторінбудь-якого договору повітряногоперевезення виступає повітрянийперевізник. Об’єктом перевезення,другою стороною договору пові-тряного перевезення може бутивідправник або пасажир.Акцентовано на особливостяхза юридичними ознаками договоруперевезення пасажирів і багажуповітряним транспортом, який єдвостороннім, відплатним, консен-суальним і реальним. Проте зако-нодавцем, на жаль, не вирішенопитання про консенсуальність чиреальність договору повітряногоперевезення вантажів. Відповіднодо норм цивільного та господар-ського кодексів укладення дого-вору, перевезення вантажу здійс-нюється саме в письмовій формі.Така вимога до договору міжнарод-ного повітряного перевезення невідповідає ратифікованим Украї-ною нормам Варшавської і Монре-альської конвенціям.Зроблено висновок про те, що вПК України не знайшло свого закрі-плення визначення договору переве-зення повітряним транспортом, аЦК України дає лише загальне визна-чення такого договору, а отже,нормативно-правове закріпленняпотребує подальшого вдоскона-лення. ЦК України вміщує лишезагальні правила, що не можутьвідобразити всієї специфіки пере-везення пасажирів, багажу, поштита вантажу різними видами тран-спорту. Точніша та детальнішарегламентація повинна забезпе-чуватися спеціальними норматив-ними актами у сфері повітрянихперевезень.Встановлено, що поняття«договорів перевезення повітрянимтранспортом» має свої особливостіта розглядається через низку дого-ворів, які покликані регулюватирізні відносини, пов’язані з пере-везенням вантажів, пасажирів ібагажу, пошти, що відрізняютьсяміж собою суб’єктивним складом,предметом тощо.Визначено, що договір переве-зення вантажу повітряним тран-спортом є публічним, оскільки однаіз його сторін – повітряний переві-зник – є особою, яка здійснює під-приємницьку діяльність і взяла насебе зобов’язання надання послугкожному, хто до неї звернеться.Необхідно визнати, що правоверегулювання договору перевезенняповітряним транспортом потре-бує подальшого вдосконалення від-повідно до норм міжнародного таєвропейського права. Можливим єшлях вирішення даного питанняу комплексному підході до подаль-шого приєднання України до бага-тосторонніх та двосторонніх угодщодо розвитку договірного пові-тряного права через виконаннязобов’язань, які випливають ізчленства в міжнародних організаціях, а також у ході підготовкивідповідних нормативних актів

Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудо-вих прав у Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 року та за часів Другої світової війни. Наприкінці 30-х років ХХ сто-річчя Україна починає втрачати свою суверенність та незалеж-ність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конститу-ційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст допов-нень до Конституції УСРР, при-йнятих у 1925 році, то там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна рес-публіка», згодом у Конституції УСРР 1929 року зазначалося, як «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави мови не було. Проте в Конститу-ції 1937 року (найменування УСРР було змінене на УРСР на Надзви-чайному XIV з’їзді Рад у січні 1937 року) ці положення відсутні, є лише запис про об’єднання респу-блік у союзну державу. Конститу-ція УРСР 1937 року замість з’їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом дер-жавної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР вибирала Президію – колегіальний постійно діючий орган влади у пері-оди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загально-союзних органів управління респу-бліканськими об’єктами господар-ства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копiювання змiсту загальносо-юзних законодавчих актів, так і застосуванням союзних норматив-них актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули і галузь трудового права. Теоретично прийняття у 1937 році Конституції УРСР мало б бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до удосконалювання захисту прав працівників, проте демократичні засади і положення Конституції залишилися деклара-тивними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов’язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за під-приємствами, установами, заборо-нялося виїжджати на заробітки тощо. Наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття у всій союзній державі (у тому числі і в УРСР) з метою збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підви-щення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані «тунеядці», «дармоїди», «нероби»), притягувалися до адміністратив-ної або до кримінальної відповідаль-ності; мало місце більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, за виробництво про-дукції з браком, за недотримання правил техніки безпеки. У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гаран-тій працівників, взагалі була від-сутня можливість захисту їхніх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регре-сивних ознак. Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був зумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (в основному чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. З метою забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгос-пів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулю-вання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 1922–1924 років, за зміс-том яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим зако-нодавством трудова повинність була передбачена лише у разі необ-хідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, та лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Коміса-рів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівель-них робіт, заготівлю палива, без-перебійного функціонування тран-спорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість ука-зів Президії Верховної Ради СРСР та постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан і фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досяг-нення в сфері трудового права. Цей період характеризується міліта-ризацією праці, мобілізацією пра-цездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збіль-шенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введен-ням надурочних робіт. Унікальність цього явища у плані дослідження ґенези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції в основному мали місце не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприєм-ства разом зі своїми працівниками та їхніми родинами у зв’язку з тимчасовою окупацією німець-ко-фашистськими військами тери-торії України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 року до лютого 1943 року здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві). Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорене принципам і положенням законодавства СРСР, яке, своєю чергою, мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найкоротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було здобути перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.

Анотація. В даній статті розглянуто проблематику кадрової політики сучасних українських неприбуткових підприємств. Визначено особливості неприбуткових підприємств згідно з чинним законодавством, України пов’язані з їх господарчою діяльністю та галузями економіки в яких вони здійснюють свою діяльність. Автори сконцентрували свою увагу саме на неприбуткових підприємствах комунальної та державної форми власності, які відносяться до галузі охорони здоров’я, через їх схожість за формою і наявністю проблем кадрової політики. Розкрито сутність та значення кадрової політики як провідного чинника ефективного управління підприємством. Авторами проаналізовано та запропоновано декілька підходів для систематизації проблем кадрової політики неприбуткового підприємства, а саме: систематизація за груповими ознаками, систематизація стосовно складових кадрової політики та систематизація за джерелом виникнення кадрової політики. Цей механізм стане у нагоді як для спеціалістів кадрових служб так і для інших дослідників, які аналізуватимуть наявні проблеми кадрової політики та шукатимуть шляхи їх вирішення. Дослідженню підлягали проблеми кадрової політики неприбуткових підприємств в розрізі причин, якими вони викликані. При цьому аналізу підлягали найважливіші та найпоширеніші проблеми. При проведенні аналізу причин виникнення проблем кадрової політики автори по-суті аналізували деякі можливі шляхи до їх вирішення. Визначено, що важливим питанням залишається прийняття відповідних управлінських рішень, націлених на створення ефективної кадрової політики. Зроблено висновок, що кадрова політика неприбуткових підприємств повинна бути направлена на закріплення єдиної корпоративної культури, ефективної мотивації та професійного розвитку персоналу. Проведено дослідження внутрішніх чинників та факторів впливу зовнішнього середовища на кадрову політику. Метою статті була постановка проблеми, як перший крок для її вирішення. Систематизовано та виділено ключові проблеми, без вирішення яких неможлива реалізація кадрового механізму на сучасних українських підприємствах. Ключові слова: кадрова політика, неприбуткове підприємство, персонал, систематизація проблем.