Journal articles on the topic 'Геополітичні суб’єкти'

Завдяки своїм запасам нафти й газу Каспійський басейн перебував у колі геополітичних інтересів понад 30 держав регіону та світу. Не випадково лідери прикаспійських держав розглядають вуглеводневі ресурси Каспію як інструмент благополуччя своїх країн, а також як гарант стабільності й незалежності в регіоні. Водно- час прикаспійські держави (окрім Росії) прагнуть поповнити ряди рівноправних суб’єктів міжнародного права, поклавши край своїй політичній та економічній залежності від Росії у зв’язку з нафтовим фактором. Відомі політичні зміни, що відбулися в 90-х рр. ХХ ст., привели до створення трьох республік (Азербайджану, Грузії та Вірменії), які взяли різні напрями в реалізації зовнішньої політики. Регіон перетворився на арену боротьби великих держав за каспійську нафту та характеризується геополітичним суперництвом. Головними учасниками цієї боротьби стали Росія, США, Туреччина та Іран. Після розпаду СРСР Росія вела боротьбу за відновлення втрачених позицій і спільно з Іраном – за недопущення країн Заходу до нафти Азербайджану. Тим часом США приєдналися до боротьби за використання енергетичних запасів регіону, спрямованої на ослаблення в ньому позиції Росії, ізоляцію Ірану та встановлення за допомогою стратегічного партнера Азербайджану – Туреччи- ни – свого впливу на Південному Кавказі. В одному зі стратегічно важливих регіонів світу почалася боротьба за нафту та геополітичний вплив між великими державами Південного Кавказу, яка поступово переросла в потуж- ну інформаційну війну. Сьогодні США, Росія, Туреччина та Іран відіграють ключову роль в інформаційній війні на Південному Кавказі, хоча кількість її учасників набагато більша. Саме в ході цієї боротьби за ресурси вірмено- азербайджанський конфлікт через Нагірний Карабах опинився в руках протиборчих сторін як інструмент впливу на Азербайджан. Однак у результаті 44-денної війни Азербайджан припинив 30-річну окупацію та створив нову геополітичну ситуацію на Південному Кавказі.

Стаття присвячена теоретичному дослідженню перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції України крізь призму геополітичних інтересів Європейського Союзу. Метою дослідження було визначення геополітичного місця України в системі просування інтересів ЄС в регіоні та світі загалом. Для досягнення поставленої мети та завдань був застосований міждисциплінарний підхід, який дозволив різнобічно здійснити аналіз, використовуючи історичний, соціологічний, порівняльний та узагальнюючий методи. У результаті проведеного дослідження вдалося виокремити дві конкуруючі позиції щодо необхідності розширення ЄС на схід в позиціях вчених-геополітиків й консервативного крила європейської політичної еліти, які вбачають в східному векторі новий геополітичний концепт осмислення сучасного Європейського Союзу як регіонального лідера та світового актора, та громадської думки пересічних громадян, які орієнтуючись на російську інформаційну пропаганду в цілому негативно сприймають українські інтеграційні прагнення. Були охарактеризовані переваги, що посилюють значення України в просуванні геополітичних інтересів ЄС в регіоні власної могутності, зокрема: соціально-політична готовність українців стати європейцями, геоекономічна доцільність, енергетичне посередництво, технологічна й науково-дослідна спроможність, безпека східних кордонів, демографічна обумовленість зрілої нації. Також доведено, що будь-яке просування на Схід – це результат консолідації не лише держав-членів ЄС, а й оформлення цілісного культурного й ціннісного простору, які Україна сповідує, де рівність, політичний й економічний паритет є рівнозначними критеріями співробітництва. Через обґрунтування важливої геополітичної ролі України як простору, який перебуває в орбіті інтересів ЄС і Росії та провокує їх конкуренцію, було визначено стратегічну обумовленість необхідності інтеграції України до ЄС для побудови космополітичного суспільства, без права посягання на цей життєвий простір жодним національним суб’єктом, що зробить його максимально привабливим та прогресивним.

Стаття присвячена аналізу основних геостратегічних пріоритетів України, які мають стати основою реалізації геостратегії розвитку країни та сприяти формуванню її міжнародної суб’єктності. Виявлено вплив зовнішньополітичних загроз на сучасний стан трансформації дво- та багатосторонніх відносин з глобальними геополітичними гравцями й центрами, що визначає необхідність перегляду системи ключових засобів та методів просування національних інтересів країни в умовах нового світового порядку. Встановлено субрегіональний рівень та стримувальний тип сучасної геостратегії України як результат основних суспільно-політичних процесів, що відбуваються в державі.Оцінено вплив на Україну двох геополітичних гравців – Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації, що залишає її малою державою, геополітичним центом (віссю), об’єктом боротьби, та роль таких суб’єктів міжнародних відносин на посилення та послаблення ролі України в глобальній системі прийняття рішень. Доведено, що з метою формування власної суб’єктності та посилення ролі у світовому масштабі, Україна змушена обирати новітні, асиметричні до застосованих проти неї, засоби і методи протидії зовнішньому впливу та встановленню контролю над національними територіями.

У статті аналізується роль мистецьких стратегій і мистецького примусу як їхньої складової у розбудові наступальних ідеологій (універсалістських, шовіністичних, расистських) та створенні охоронницьких міфів. Окреслюється зв’язок романтичного гіперболізму з принципом реальності, який виразно постає у політичних і геополітичних імплікаціях. Романтизм розглядається як епіфеномен раціоналізму. Зокрема, йдеться про Пошлість – як одну з перетворених форм комунікативної раціональності, що паразитує на контрасті між ідеологічною тотальністю та узвичаєними формами культури. Чільне місце у статті посідає тема глобальних експансіоністських ідеологій. Автор визначає роль мистецької фантазії та містичних ідей стосовно міждержавного суперництва у геополітичних доктринах. У статті простежується взаємозалежність теоретичних засад романтизму та геополітичних проектів. Автор досліджує міфологічну ґенезу завойовницької фантазії авторитарних лідерів, яка утворюється на основі романтичної сваволі творчого суб’єкта. Осмислюється значення мистецького максималізму у контексті культурно-історичної традиції, що сягає імперського універсалізму

На розгляд Президії НАН України представлено Національну доповідь «Україна як цивілізаційний суб’єкт історії та сучасності», яку було підготовлено фахівцями установ Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України. Автори Національної доповіді зробили спробу відповісти на питання, яким чином Україна може утвердитися як повноцінний суб’єкт світової цивілізаційної системи в нинішніх умовах гібридного світового порядку та геополітичної турбулентності. Комплексно вивчено історичні передумови, специфіку, чинники та проблеми, пов’язані з набуттям Україною цивілізаційної суб’єктності в сучасному світі. Докладно про-аналізовано уявлення громадян України про ступінь самостійності держави в різних сферах внутрішньо- та зовнішньополітичної активності, а також ставлення міжнародних партнерів до суб’єктності України. Визначено перспективи цивілізаційної суб’єктності України у ХХІ ст. та окреслено шляхи її посилення в політичній, економічній, міжнародно-правовій і духовно-культурній сферах.

У статті досліджуються принципи функціонування та характеристика єврорегіонів. Форми реалізації транскордонного співробітництва можуть варіюватись від встановлення та розвитку взаємовигідних контактів між різними суб’єктами та укладення угод про транскордонне співробітництво в окремих сферах до створення міжнародних територіальних утворень. Міжнародні територіальні утворення, до яких на основі укладених угод входять прикордонні адміністративні одиниці сусідніх держав, отримали назву єврорегіонів. Єврорегіон-найвища форма транскордонного співробітництва, а їхні структури є найбільш комплексною і ефективною формою утворень, в рамках яких формуються і діють різноманітні коопераційні, координаційні та корпоративні механізми. Розробки і втілення принципово нових підхо­дів до розвитку єврорегіонів в України в умовах розширення ЄС вимагають радикальні зрушення у геополітичній ситуації на європейському конти­ненті та зміна геополітичного статусу єврорегіо­нів після масштабного розширення європейської спільноти.

Актуальність статті полягає в тому, що перехід від планової до ринкової економіки, збільшення прав та свобод для населення, розвиток трудових відносин, а також обраний національний вектор розвитку щодо євроінтеграції вказує на значні зміни в умовах прожиття для населення з моменту набуття Україною незалежності. Процес розвитку та вдосконалення реалізації соціальної функції держави супроводжується значним спротивом з боку суб’єктів, що ведуть протиправну діяльність, а також й ускладняється низьким рівнем правосвідомості населення, складними економічною та геополітичною ситуаціями. Дослідження механізму забезпечення соціальної функції держави в публічній сфері надасть можливість прослідкувати, які саме елементи дозволяють її реалізувати незалежно від впливу негативних факторів. Крім того, аналіз кожного із елементів визначатиме ті аспекти публічного управління, що потребують вдосконалення для безперешкодної дії усього механізму. Наголошено, що втілення соціальної функції стосується не лише органів державної влади, але й органів місцевого самоврядування, адже вони володіють можливістю більш оперативно реагувати на проблеми в соціальній сфері, визначати найбільш пріоритетні напрями підтримки для конкретної території. Це обумовлює й здійснення соціальної функції держави саме в публічній сфері. Зроблено висновок, шо механізм забезпечення соціальної функції держави в публічній сфері є комплексною та динамічною системою, яка формується із взаємодіючих між собою елементів (органів публічної влади, юридичних гарантій й заборон, норм та принципів права, юридичної відповідальності), спільна реалізація яких спрямована на досягнення мети щодо забезпечення реалізації соціальних прав людини та громадянина й гарантування ефективної та правомірної дії системи соціального захисту та підтримки населення владними суб’єктами. Разом з тим, втілення механізму забезпечення для належної роботи потребує удосконалення аспектів законодавчого визначення та систематизації усіх юридичних гарантій та заборон, продовження реформування правового регулювання органів державної влади та місцевого самоврядування.

У статті визначено ключові положення теоретико-методологічних засад наукового дослідження інституційного забезпечення державної молодіжної політики. На підставі умовного розмежування теоретичного трактування категорій «інститут» й «інституція» авторкою визначено їх взаємозв’язок як цілого і частки. Виявлено, що у ході еволюційного розвитку суспільства потребують зміни й інститути публічного управління молодіжною політикою, або виникає необхідність створення нових інститутів. Натомість, інститути за своєю побудовою та, власне, й інституції, є доволі інертними і не виявляють гнучкості у відповідь на зміни й нові виклики, а тому відстають від трендів і не відповідають нагальним потребам суспільства. Доведено, що теоретична метаморфоза теорії інституціоналізму щодо перенесення акценту з інституту на особистість, індивіда, стала ключовою у формуванні проактивної ролі молоді у суспільстві в умовах трансформації соціально-економічної системи, постійного реформування окремих систем публічного управління, затвердження геополітичного вектору розвитку України тощо.Наведено авторське визначення категорії «інституційне забезпечення молодіжної політики» як суспільного явища, яке об’єднує статичні й динамічні складові та передбачає одночасну наявність, існування і функціонування певних інститутів молодіжної політики в певних умовах і їх зміну, трансформацію чи створення нових інститутів у відповідь на еволюційні виклики суспільства й геополітичні тренди. Складовими інституційного забезпечення молодіжної політики є інститути, інституції і процес інституціоналізації. Авторка довела, що державна молодіжна політика як об’єкт публічного управління має формуватися і реалізовуватись як комплекс управлінських впливів. Цей комплекс передбачає залучення у процес формування державної молодіжної політики двох узагальнених груп суб’єктів молодіжної політики: суспільства і інститутів публічного управління. При цьому ключовим фактором дієвості публічного управління і забезпечення комплексності управлінських впливів на формування і реалізацію молодіжної політики є система інструментів і механізмів взаємодії цих груп суб’єктів управління молодіжною політикою на різних рівнях і у різних масштабах.

Метою статті є аналіз нормативно-правових актів, які стосуються формування та реалізації воєнної політики України, а також вироблення пропозицій щодо вирішення проблем, що існують у сфері безпеки й оборони України, з урахуванням нинішньої геополітичної ситуації.Наукова новизна. Досліджено питання, які стосуються правового забезпечення державної безпеки України. Проаналізовано основні нормативно-правові акти, які регламентують державну політику у сфері воєнної безпеки. Аргументовано позицію про те, що формування та реалізація воєнної політики України тісно пов’язані з суспільними правовідносинами та є важливим елементом правової системи при забезпеченні національних інтересів держави. Систему забезпечення національної безпеки України охарактеризовано як складний державно-правовий механізм, в якому всі суб’єкти правовідносин виконують завдання та здійснюють функції із захисту життєво важливих інтересів людини, громадянина, держави в межах повноважень, визначених національним законодавством.Висновки. Нормативно-правове регулювання відносин у сфері воєнної політики України є широким та різновекторним, що, своєю чергою, потребує багато зусиль при розробці проектів та удосконаленні існуючих нормативно-правових актів України, які забезпечують належне функціонування сектору безпеки й оборони. За результатами проведеного аналізу вважаємо за необхідне висловити пропозиції щодо доцільності ухвалення змін та доповнень до Законів України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей», «Про Збройні Сили України», Стратегії воєнної безпеки України та інших нормативно-правових актів. Прийняття змін та доповнень до нормативно-правових актів у сфері безпеки й оборони засвідчило б активізацію державної політики та дало б поштовх для подальшого реформування оборонної сфери.

Стаття пропонує авторську систематизацію наукових та експертних поглядів і підходів до проблематики гібридних війн та їх впливу на забезпечення інформаційного суверенітету держави в сучасному дискурсному просторі. Обґрунтовано нагальність дослідження інформаційних загроз, негативних зовнішніх впливів на стан національної безпеки України, що особливо актуалізувалося після 2014 року, коли не в останню чергу завдяки успішному застосуванню інформаційних спецоперацій Росії вдалося анексувати Крим та розгорнути військове протистояння Сході України через забезпечення позитивного сприйняття частиною місцевого населення цих регіонів агресивних дій РФ. Визначено, що кінцевою метою розв’язаної Росією гібридної геополітичної інформаційної війни є цивілізаційний вибір українського народу: рухатися в напрямку європейської інтеграції чи повертатися в лещата православно-російської цивілізації. На основі сгенерованої в інтернет-сервісі Word’s Хмарки тегів виокремлено 5 основних кластерів наукового розуміння проблематики феномену інформаційної війни. Розкрито основні підходи до наукового розуміння зазначеного соцієтального феномену в контексті: філософсько-онтологічної сутності інформаційної війни; понятійно-категоріального апарату; виокремлення ключових загроз національній безпеці держави; механізмів і технологій ведення гібридних війн; суб’єкт-об’єктної структуризації та практичних кейсів. Зроблено висновок про необхідність розгортання в Україні системної діяльності органів публічного врядування, насамперед, інституту Президента України, Кабінету Міністрів України, Збройних сил, СБУ та МВС з формування сучасної ефективної системи захисту національного інформаційного суверенітету, яка б включала підготовку фахівців сфери розпізнавання, запобігання й протидії проявам інформаційної війни, ведення контрпропагандистських інформаційних операцій тощо.

Наявні геополітичні та соціально-економічні умови, у яких перебуває Україна, зумовлюють процеси розвитку її державності, розбудови громадянського суспільства, привносять до сфери розуміння та здійснення права на свободу мирних зібрань свої особливості, зміст яких є недослідженим. Сьогодні Україна перебуває у буремному періоді, який характеризується введенням надзвичайного або воєнного стану в окремих її регіонах. Метою статті є дослідження особливостей обмеження щодо реалізації права на свободу мирних зібрань в умовах надзвичайного стану. Спираючись на лінгвістичне розуміння, увібравши доктринальний та легальний досвід розуміння змісту поняття “умова” у поєднанні з іншими терміно-поняттями, доходимо висновку про те, що умову слід розуміти як зовнішні обставини, які забезпечують реалізацію, здійснення чи функціонування явища, процесу, котрі характеризують специфіку здійснення взаємних прав та обов’язків суб’єктів, що потрапили у вказані обставини. Обґрунтовано, що правовий режим надзвичайного стану може впливати на здійснення права на свободу мирних зібрань, однак його адміністративне запровадження – Указом Президента України, який може містити пряму вказівку на заборону мирних зібрань, не може бути правовою, з огляду на конституційність, принцип верховенства права та законність, підставою заборони чи обмеження здійснення такого права. Правовий режим надзвичайного стану як зовнішня обставина позначається на здійсненні права на свободу мирних зібрань суб’єктів, що потрапили у вказані обставини. Прийняття ж рішення про заборону чи обмеження здійснення права на свободу мирних зібрань залишається виключною прерогативою адміністративного суду, який, ухвалюючи таке рішення, користується власним розсудом, що визначає можливість ухвалення подекуди протилежних рішень (заборонити, обмежити здійснення права на свободу мирних зібрань або відмовити у задоволенні адміністративного позову). Встановлення Указом Президента України про введення надзвичайного стану заборони масових заходів є втручанням у розсуд адміністративного суду (нині законним втручанням, оскільки прямо передбачений у нормах Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану”), яке обмежує судовий розсуд в ухваленні рішення за позовом органів державної влади або місцевого самоврядування щодо обмеження чи заборони у реалізації права на свободу мирних зібрань, схиляючи суд до ухвалення однозначного та наперед відомого рішення – заборони здійснення права на свободу мирних зібрань. Отже, надзвичайний стан як умова здійснення права на свободу мирних зібрань істотно впливає на здійснення цього права, а за умови встановлення прямої заборони на проведення масових заходів призводить до заборони здійснення права на свободу мирних зібрань на території, де введено надзвичайний стан.

Стаття досліджує проблематику забезпечення національного суверенітету держави внаслідок розгортання гібридних воєн, насамперед у глобальному інформаційному просторі. Це зумовлює необхідність створення ефективної системи забезпечення інформаційної безпеки людини, суспільства та держави. Інформаційна безпека розглядається як система, що забезпечує необхідний рівень стабільності та захищеності політичної, соціально-економічної, військово-оборонної, духовно-культурної та інших сфер і галузей життєдіяльності суспільства від небезпечних, дестабілізуючих негативних деструктивних загроз, здатних завдати шкоду національним інтересам держави, сталому розвитку суспільства, благополуччю та здоров’ю кожного громадянина. Визначається, що гібридна війна становить якісно нову радикальну форму геополітичних і внутрішньополітичних конфліктів латентного й асиметричного характеру, універсальний засіб безкровного забезпечення інтересів суб’єктів ведення інформаційної війни, де основною зброєю виступає інформація, інтернет-мережа та канали масової комунікації, цілеспрямовані на бажану зміну суспільної свідомості, базових цінностей і політичних орієнтації громадян, політичної еліти та вищих керівних кадрів протиборствуючої держави та задля її інформаційного поневолення. З огляду на широкомасштабну гібридну війну проти України та неминучість подальшого зростання загроз у сфері інформаційної безпеки обґрунтовується комплексна модель системи забезпечення національної безпеки держави. Робиться висновок про необхідність активізації дій органів публічного врядування України у напрямку своєчасного виявлення й нейтралізації загроз і ризиків негативного впливу шкідливого контенту національного і світового інформаційного простору, забезпечення задоволення інформаційних потреб людини й суспільства, реалізації національних інтересів держави у глобальному інформаційному просторі та здійснення ефективного захисту інформаційного суверенітету держави.

Проаналізовано зарубіжний досвід формування державної політики щодо національних діаспор на сучасному етапі. На прикладі Китаю, Угорщини, Ізраїлю, Болгарії та інших країнах виявлено основні інституційні, правові, гуманітарні й дипломатичні інструменти взаємодії держави та діаспори, що забезпечують просування національних інтересів країн на міжнародній арені, залучення ресурсів, кадрів і зв’язків діаспор для розвитку історичної Батьківщини. Акцентовано увагу на необхідності формування інституційної системи такої взаємодії й системної державної політики для більш ефективного використання діаспори задля національного розвитку. Виявлено, що в геополітичних умовах ХХІ ст. все більше стають суб’єктами публічної дипломатії, «агентами впливу», які можуть не лише зміцнювати двосторонні відносини країн, формуючи транскордонні спільноти, а й поліпшувати міжнародний імідж країни. Окремо проаналізований вітчизняний досвід реалізації політики щодо закордонних українців: чинну нормативно-правову базу взаємодії з українською діаспорою (Конституцію України, профільний закон та Державну програму співпраці із закордонними українцями на період до 2020 р.), стан та напрями державної політики в цій сфері, а також проблеми, які заважають Україні використовувати діаспору як ефективний зовнішньополітичний інструмент. Виявлені основні недоліки у вітчизняній державній політиці щодо діаспори – розпорошеність взаємодії з діаспорою між багатьма державними відомствами, відсутність чіткої стратегії, передусім чіткого плану заходів, які повинен реалізовувати уряд, недостатнє фінансування, увага з боку держави. На основі порівняння із зарубіжними практиками зроблено висновки та дано рекомендації щодо поліпшення ситуації, зокрема запропоновано створити окремий державний орган або агентство, яке було б відповідальне за взаємодію з діаспорою, а також на регіональному рівні потрібно реалізовувати проекти, націлені на залучення капіталу та інвестицій від представників діаспори, обмінюватися досвідом.

Звернення до мирних засобів вирішення міжнародного спору є єдино можливим і логічним способом врегулювання міжнародних суперечок. Мирне врегулювання – це основний компонент забезпечення безпеки, формування системи міжнародних відносин, заснованих на виключенні сили, взаєморозумінні, співпраці та довірі між суб’єктами міжнародного права. Метою статті є аналіз стану процесуальної реалізації гарантій безпеки України та захисту її інтересів, визначення шляхів мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях. Міжнародний судовий розгляд у повному обсязі не гарантує захист інтересів держави та виконання відповідного рішення, ухваленого міжнародним судом на користь держави: на формування правової позиції міжнародних судів може впливати політична та економічна складові міжнародних відносин у світлі геополітичних інтересів як окремих держав, так і їхніх об’єднань, що позначається на характері ухвалених рішень. А виконання рішень міжнародних судів залежить від доброї волі держави, на яку покладені зобов’язання. Однак він є достатньоефективним механізмом юридичного врегулювання міжнародних суперечок мирними засобами. За умови застосування міжнародними судовими установами прецедентного права та системного використання договірних норм contra legem, при формуванні правової позиції необхідно враховувати практику міжнародних судів в аналогічних справах, не спираючись виключно на норми позитивного права. Для мінімізації негативних наслідків неналежного представництва держави в міжнародних судових інстанціях необхідно передбачити проведення обов’язкового правового та фінансового незалежного аудиту в усіх справах. Кожний законопроєкт щодо ратифікації міжнародних договорів, які містять арбітраж не застереження, або якими прямо передбачений судовий розгляд, необхідно направляти, окрім відповідного комітету щодо предмета відання, до комітетів із питань правової політики та з питань національної безпеки, оборони та розвідки для проведення експертизи.

У запропонованій статті виявлено, що останнім часом відзначилось посилення попиту на озброєння та військову техніку (ОВТ). через посилення напруженості у міжнародних відносинах та зосередження значною кількістю держав зусиль на здобуванні значно більшої ролі у світоустрої. Досліджено, що посилення конкуренції на ринку ОВТ, готовність окремих держав до зміцнення військової могутності за будь-яких обставин та неузгодженість систем експортного контролю, які існують у різних державах, призвели до активізації діяльності не доброчесних експортерів озброєння. Метою статті є аналіз сучасних правових засад, які визначають діяльність експортерів озброєння та військової техніки (ОВТ). Методологія. У статті визначено, що збільшилась кількість операцій з продажу озброєння, які створюють підґрунтя для збройних конфліктів. З’ясовано, що у зв’язку з цим, міжнародна спільнота зосередила зусилля на посиленні контролю за переміщенням ОВТ. Доведено, що прозора та зрозуміла політика держави у сфері торгівлі ОВТ має бути віднесена до одного з найбільш важливих факторів успішної участі держави у міжнародних відносинах. Наукова новизна. Наголошено на тому, що держави-експортери ОВТ повинні докласти зусиль щодо узгодження національного законодавства з міжнародними договорами, які визначають правила діяльності суб’єктів комерційних відносин на ринку зброї. Висновки. Констатовано, що активізація боротьби між державами за більшу геополітичну роль у багатополярному світі та посилення нестабільності у світі об’єктивно створюють умови для збільшення масштабів торгівлі озброєнням та військовою технікою. Досліджено, що загроза виникнення конфліктів з використанням високотехнологічного ОВТ, наслідки яких важко спрогнозувати, змушує міжнародну спільноту вживати заходи щодо посилення контролю за переміщенням озброєння та недопущення розповсюдження зброї масового знищення. Доведено, що оптимізація правових засад державної політики у сфері торгівлі зброєю сприятиме зміцненню національної безпеки України, підвищить фінансово-економічну ефективність оборонно-промислового комплексу та створить сприятливі умови для зміцнення партнерських відносин між нашою державою та провідними державами світу.

Трансформація держав Центральної Європи від постсоціалістичних країн із не визначеним майбутнім до чинних членів Європейського Союзу є одним із найвизначніших досягнень євроінтеграційного процесу. Проте і на сьогодні відкритим залишається питання про те чи ця геополітична дія («розширення на Схід») здійснила прагнення її учасників та якою була ціна амбітного політичного кроку в загальноєвропейську спільноту? Звісно, окрім явних учасників проєкту «розширення на Схід» таких, як держави «Вишеградської четвірки» та Європейського Союзу, в даному процесі брали участь і тогочасні держави-лідери Європейського Союзу, що переслідували власні національні інтереси від реалізації проєкту. Отже, переговорний процес про інтеграцію держав Центральної Європи до Європейського Союзу, відбивався у тонкій взаємодії національних інтересів його суб’єктів, що зумовило прийняття компромісних політичних рішень, які заклали подальше майбутнє Європейського Союзу. Дослідження національних інтересів цього євроінтеграційного процесу розкриває перед нами генезис сучасних міжнародних відносин в ЄС, формування проблем та переваг сучасної євроінтеграції та причини поширення дезінтеграційних процесів в Євросоюзі. Окрім цього аналіз реалізації національних інтересів через інтеграцію держав Центральної Європи до ЄС надасть розуміння того в якій мірі ці інтереси виправдались, що своєю чергою підштовхне нас до відповіді про те які подальші перспективи розширення ЄС у східному напрямі та чи перевершують вигоди від членства в Євросоюзі із пов’язаними із цим ризиками для постсоціалістичних держав. В даній статті аналізуються національні інтереси країн «Вишеградської четвірки» в контексті їхнього вступу до ЄС, бажані вигоди, що спричинили політичну зміну у бік ліберальної демократії. Очікування політичних еліт та населення країн ЦЄ від інтеграції до Європейського союзу, які стали основними мотивами для цього політичного кроку. З іншого боку досліджуються політичні та економічні вигоди для ЄС (загалом) та країн-лідерів Альянсу, що спричинили рішення про подальше розширення 2004 року

Мета статті – здійснити спробу визначити сутність правової доктрини в українській правовій традиції. Установлено, що представники вітчизняного і зарубіж ного політикуму, науково-експертного середовища неодноразово акцентували увагу на незадовільній якості актів, що приймаються суб’єктами нормотворчості та органами судової влади. У зв’язку з цим наголошується на важливості й необхідності наукового (доктринального) забезпечення юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, інших органів державної влади та місцевого самоврядування. Резюмовано, що правові системи більшості країн пострадянського простору вже відповідають двом із чотирьох основних вимог, що пред’являються до правових систем сім’ї романо-германського права, а саме методологічним та інфраструктурним. За цими критеріями сучасні правові системи держав пострадянського простору відрізняються від сім’ї романо-германського права лише деякими особливостями. Встановлено, що правова система України є складовою сучасного європейського права, що природно. За період свого історичного етногенезу український народ проявив себе органічною частиною європейської спільноти. Незважаючи на всю складність політичних взаємин, українці створювали спільну культурну та політикоправову спадщина. З огляду на своє географічне і геополітичне положення Україна перебувала в сфері перехресних впливів азіатсько-кочового, орієнтальновізантійського та європейського світів, по-різному інтегруючи їх. І все ж вирішальним вектором її соціокультурної та політико-правової орієнтації була європейська цивілізація, що першим аргументовано довів М. Грушевський. До кінця XVIII ст. і державність, і правова система України відчували на собі значний вплив правового поля загальноєвропейської цивілізації, хоча і з самобутніми особливостями в державно-правовому розвитку. Констатовано, що українська правова традиція є потужною, унікальною, формувалася протягом тисячоліть, зберегла самобутність і своєрідність, незважаючи на всі державні, політичні, економічні та соціальні катаклізми. І не варто їй побоюватися зарахування до західної традиції – у романо-германську правову сім’ю. Тисячолітня історія Україна довела, що це анітрохи не вплине на її характер і значущість. Не потрібно заперечувати минулого, а, навпаки, з багатої культурноправової традиції України необхідно взяти основне, краще, зуміти його зрозуміти й оцінити, натомість негативні ознаки спробувати нівелювати. Історико-культурному фактору необхідно приділяти особливу увагу, зокрема традиціям: менталітету, способу життя, інститутам української правової традиції. Саме це дасть змогу зберегти унікальність і своєрідність, які неможливо знищити жодними реформами або законодавчими актами.

Розвиток людини, суспільства й економіки має спрямованість у майбутнє, що знайшло відображення у виникненні таких понять, як «передбачення», «прогноз». Прогнозування («наукове передбачення») – це та сторона пізнавальної діяльності суб’єкта, результатом якого є одержання знань про майбутні події.Моделі складних систем, таких як фінансові ринки, не завжди можуть давати однозначні рекомендації або прогноз.Серед факторів, що характеризують динаміку ринку та впливають на неї, є велика кількість даних нечислової природи, значення яких мають імовірнісну природу.Для подолання проблем, з якими доводиться зіштовхуватися при аналізі фінансової ситуації, робляться спроби застосування таких розділів сучасної фундаментальної й обчислювальної математики, як нейрокомп’ютери, теорія стохастичного моделювання (теорія хаосу) і теорія ризиків, теорія катастроф, синергетика й теорія систем, що самоорганізуються (включаючи генетичні алгоритми), теорія фракталів, нечіткі логіки й навіть віртуальна реальність.Правильне розуміння ситуації на ринку, аналіз його динаміки, прогнозування поводження ринку приводить до обґрунтованого прийняття рішень.Основна мета роботи полягала у розробці програмного забезпечення для дослідження динаміки й прогнозування курсу цінних паперів.Вiдповiдно до мети, було необхiдно вирiшити наступнi задачi:Розглянути основні підходи до аналізу ринку цінних паперів.Дослідити можливості програмного комплексу MetaTrader 4 по керуванню ринком цінних паперів.Проаналізувати можливості мови MQL 4 по створенню ринкових індикаторів і експертних систем аналізу ринку цінних паперів.Розробити й протестувати індикатор для аналізу динаміки курсів валют і експертну систему для короткочасного прогнозування й прийняття рішень на валютному ринку.Аналіз літератури з проблеми дослідження дозволив виділити наступні суттєві характеристики об’єкта дослідження:валютний ринок Forex має високу ліквідність;відсутність обмежень за часом роботи забезпечує неперервність процесу дослідження;децентралізованість забезпечує незалежність від локальних геополітичних факторів;велика кількість учасників ринку дозволяє абстрагуватися від індивідуальних особливостей гравців;об’єкт дослідження являє собою складну систему з великою кількістю нелінійних зв’язків.Виділені властивості валютного ринку дозволяють розглядати його як динамічну систему, що може бути проаналізована. Прогноз стану системи є актуальною проблемою, безпосередньо пов’язану з отриманням прибутку.Розгляд алгоритмів отримання якісних і кількісних характеристик ринку засобами фундаментального, технічного та комп’ютерного аналізу дозволив зробити наступні висновки:1. На практиці можна знайти випадки, коли кожен з представлених підходів до аналізу ринку дасть прийнятний результат. Для трейдерів, що не є ринкоутворювачами, найбільш прийнятним є комп’ютерний індикаторний аналіз з автотрейдингом за короткочасними прогнозами.2. Автоматичні індикатори є ефективним засобом графічного аналізу часових рядів, надаючи трейдеру можливість прийняття обґрунтованого рішення.3. При розробці експертної системи для робочого місця трейдера необхідно розрізняти поняття «прогнозування руху цін на ринку», з одного боку, та «ігрові робочі гіпотези», зважені за ймовірністю подій, з іншого.4. Критеріями вибору трейдингової системи є підтримка великого набору індикаторів і експертів, можливість розширення системи компонентами користувача, наявність вбудованої мови програмування та локалізація.В результаті дослідження було створено експертну систему, призначену для автоматичного ведення торгів на ринку цінних паперів. Експертна система реалізована засобами мови програмування MQL 4, що вбудована в термінал MetaTrader 4.Розгляд підходів до написання технічних індикаторів та експертних систем для підтримки прийняття рішень на основі аналізу динаміки курсу цінних паперів та короткочасного прогнозування дозволило зробити наступні висновки:Мова програмування MQL 4 має всі необхідні інструменти для забезпечення якісного технічного аналізу курсу валют.Можливість написання та тестування експертів в торговій системі MetaTrader дозволяє користувачу створити систему торгівлі, що приносить прибуток.Аналіз присутніх на ринку торгових систем виявив типові помилки в написанні експертних систем, що були враховані при розробці власного автотрейдингового експерта.Подальший розвиток даної роботи планується у напрямку дослідження динаміки валютних ринків з метою удосконалення алгоритмів прогнозування курсу та оптимізації роботи торгових експертних систем із застосування механізму нейронних мереж.

In the article, Serhiy Zhadan’s play “Bread Armistice” is considered from the standpoint of postcolonial criticism as a metaphorical illustration of the blurred identity that manifested itself during the war in eastern Ukraine, which began in 2014.Purpose: to analyze the text of the play to reflect the painful points of identity of modern Ukrainian society and the artistic resources of its future construction, to fit the analyzed text of Serhiy Zhadan into broader global and domestic humanitarian contexts.Methods. The leading methodology is postcolonial critique, which in combination with the traditional analysis of artistic text and aesthetic practices allows us to talk about the artistic construction of a new postwar Ukrainian identity, taking into account the world humanitarian experience of the XXI century and its Ukrainian contexts. Results. Contemporary Ukrainian artists, through their artistic practices, are actively involved in the process of reflecting the cracks and fissures of Ukrainian civic identity and are involved in the analysis of the causes and consequences of internal identification crises. Most of them successfully combine creativity and social activities aimed at building a real, not a fictitious civil dialogue about meanings and values, and not about money and propaganda, and Serhiy Zhadan belongs to this cohort. Being a native of the Ukrainian East, through his own work he resists active attempts to split Ukraine humanitarianly into West and East (or West, East and Center) and implements artistic attempts to switch the conversation of intellectuals from the discourse of division (they) to the discourse of self-identification, – complex, heterogeneous, with different previous experience, which should not be shared if it is reflected and spoken). In various art projections, the artist analyzes various aspects of the crisis of Ukrainian identity, with which neither the official Ukrainian government nor the public and media spheres worked, as well as the specifics of its front lines: the result was a complete disorientation of many “little people” in geoculture, modern geopolitics identification of own affiliation / non-affiliation. Serhiy Zhadan contrasts the artificial East cultural concept of Donbass with the Ukrainian East marker in the play (with an emphasis on the Ukrainianness of this territory, not on its geographical coordinates), thus creating a futurological projection of the future national-civil dialogue. The artist deliberately offers in his register of protagonists decentralized “little people”, that is, mostly those in whom Ukrainians can recognize themselves and with whom Ukrainians can identify themselves – “non-heroes” who must gradually learn the values of liberal democracy and realize their own, subjective responsibility for their choice – that is, to learn to be involved in the fate of their country through the identification of belonging to it. The artist models a vision of how the scattered fragments of the old Ukrainian identity should be directed not to fictitious centers, but carefully collected and, taking into account the reflection of all our internal crises, involved in the positive construction of a new Ukrainian identity.Conclusions. The author of the play “Bread Armistice” Serhiy Zhadan through artistic modelling of the mutilated Ukrainian identity in the temporarily occupied territories of Ukraine joins an important and promising intellectual discussion on the strategic priorities of Ukrainian society after deoccupation, formats of future social dialogue and avoidance of uncertainty and reciprocity. formation of post-war Ukrainian identity.Key words: geoculture, postcolonial discourse, hybrid war, identity, frontier, identity crises. У статті п’єсу Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» розглянуто з позицій постколоніальної критики як метафоричну ілю-страцію розмитої української ідентичності, яка рельєфно проявилася під час війни на Сході України, розпочатої 2014 року. Мета: шляхом аналізу тексту п’єсивідрефлектувати закладені в ній больові точки ідентичності сучасного українського суспільства та художні ресурси її майбутнього конструювання, вписати аналізований текст Сергія Жадана у ширші світові та внутрішні гуманітарні контексти. Методи. Провідною методологією є постколоніальна критика, яка у сполученні із традиційним аналізом художнього тек-сту й естетичних практик дозволяє вести мову про художнє конструювання нової повоєнної української ідентичності з урахуванням світового гуманітарного досвіду ХХІ століття та його українських контекстів. Результати. Сучасні українські митці через свої художні практики активно задіяні у процеси рефлектування розламів і тріщин української громадянської ідентичності та долучаються до аналізу причин і наслідків внутрішніх ідентифікаційних криз. Більшість із них успішно сполучають творчість та суспільну діяльність, спрямовану на розбудову реального, а не фіктивного громадянського діалогу про смисли і цінності, а не про гроші та пропаганду, і Сергій Жадан належить саме до цієї когорти. Будучи сам виходцем з українського Сходу, він через власну творчість протистоїть активним спробам гуманітарного розколювання України на Захід і Схід (або Захід, Схід і Центр) і реалізує художні спроби переключити розмову інтелектуалів з дискурсу розділення (вони/ми) на дискурс самоідентифікації (лише ми – складні, неоднорідні, з різним попереднім досвідом, який не має розділяти, якщо буде відрефлектованим та проговореним). У різних художніх проєкціях митець аналізує різноманітні аспекти кризи української ідентичності, з якими не працювали ані офіційна українська влада, ані публічна та медійна сфери, а також специфіку її фронтирних зон: наслідком стала повна дезорієнтованість великої кількості «маленьких людей» у геокультурі, сучасній геополітиці та ідентифікації власної приналежності/неприналежності. Штучному геокультурному концепту «Донбас» Сергій Жадан протиставляє у п’єсі маркер український Схід (причому з акцентом саме на українськості цієї території, а не на її географічних координатах), відтак створює футурологічну проєкцію майбутнього національно-громадянського діалогу. Митець свідомо пропонує у регістрі свої дійових осіб саме децентрованих «маленьких» людей, тобто переважно тих, в кому можуть впізнати себе і з ким можуть ідентифікувати себе українці – «не-герої», які мають поступово навчитися цінностям ліберальної демократії та усвідомлювати власну, суб’єктну відповідальність за свій вибір – тобто навчи-тися причетності до долі своєї країни через ідентифікацію приналежності до неї. Митець моделює візію того, як розпорошені уламки української ідентичності різних часів та епох мають бути скерованими не до фіктивних центрів, а дбайливо зібрані та, з урахуванням рефлексії усіх наших внутрішніх криз, долучені до позитивного конструювання нової української ідентичності.Висновки. Автор п’єси «Хлібне перемир’я» Сергій Жадан через художнє моделювання понівеченої української ідентичності на тимчасово окупованих територіях України включається у важливу та перспективну інтелектуальну дискусію щодо стратегічних пріоритетів українського суспільства після деокупації, форматів майбутнього суспільного діалогу та уникнення зон невизначеності та взаємного несприйняття у формуванні повоєнної української ідентичності. Ключові слова: геокультура, постколоніальний дискурс, гібридна війна, ідентичність, фронтир, кризи ідентичності

З розпадом Радянського Союзу, а особливо з початком російської агресії проти Української держави, питання «політичного русинства», як і русинізму загалом, стало сьогодні дієвим інструментом шантажу та знищення з боку Росії широкого кола країн Центральної та Східної Європи. За словами автора статті, це насамперед Україна, Словаччина, Польща та Румунія, Чехія, Молдова та балканські держави, де проживає велика україно-русинська громада. З огляду на геополітичні завдання, які ставлять перед собою провідні політичні суб’єкти, центр такого впливу, на думку автора, може зміщуватися, хоча Україна завжди залишається серед ключових цілей. Питання протидії сучасним викликам і загрозам, серед яких політичний русинизм тощо, – закликає до більш уважного вивчення цієї проблеми. Він має на меті коротко висвітлити основні етапи становлення та розвитку політичного русинства, показати деякі практичні кроки ідеологів русинізму, якими керуються спецслужби сусідніх держав з метою дестабілізації ситуації в Україні. У статті аналізуються витоки політичного русинізму, основні ідеологічні засади, зокрема сучасної форми «неорусинізму». Автор демонструє історичний зв’язок між російським використанням русинізму та сучасною ситуацією в регіоні. На думку автора, глибоке розуміння природи політичного русинізму дозволить різним зацікавленим інституціям України, зокрема державним органам, ефективно нейтралізувати та запобігати, в тому числі в рамках багатоформатнихміжнародних платформ, спробам окремих сусідніх держав, насамперед Росії, дестабілізувати ситуацію в Україні, використовуючи це явище як один із ефективних інструментів гібридної війни

На шляху України до європейської інтеграції нагальною необхідністю стає розвиток регіонального транскордонного економічного співробітництва як на рівні держави, так і регіону. В процесі формування державної регіональної політики у сфері транскордонного економічного співробітництва має бути використаний підхід, який направлений на посилення ролі регіонів в активізації інтеграційних процесів України та розвитку транскордонного співробітництва, підвищення конкурентнздатності окремих регіонів країни, що в кінцевому підсумку, дасть змогу зміцнити економічний потенціал держави. Транскордонне економічне співробітництво на рівні регіону направлене на розв’язання спільних проблем та вирішення завдань просторового розвитку і характеризується здатністю до мобілізації та ефективного використання існуючого потенціалу прикордонних регіонів і територій, а також до оптимального поєднання можливостей та ресурсів прикордонних регіонів і територій двох або більше країн, що межують. Регіональна політика розвитку економічного транскордонного співробітництва здебільшого має орієнтуватися на економічну взаємодію регіонів, геополітичні зміни, що обумовлюють входження України в загальносвітовий простір, мають базуватися на інтеграції конкурентних переваг суб’єктів економічних відносин. Тому постає необхідність розробки самостійної регіональної політики розвитку економічного транскордонного співробітництва, яка визначатиме стратегію розвитку транскордонних регіонів та транскордонного співробітництва по всьому периметру кордону держави. У процесі реалізації політика повинна включати розробку програм використання можливостей транскордонного співробітництва для підвищення якості життя населення прикордоння шляхом формування інтегрованого транскордонного економічного простору України.

Стаття присвячена питанням цивільно-правової відповідальності за законодавством України. Наголошено, що традиційно проблематика відповідальності держави становила інтерес публічних галузей права, таких як конституційне, адміністративне, екологічне. В умовах сьогодення, коли перед державою Україна чи не кожного дня постають нові геополітичні виклики, сутність підходів до оцінки ролі та значення цивільно-правової відповідальності держави змінюється. Держава як особливий публічно-правовий суб’єкт бере участь у виникненні, зміні та припиненні правовідносин, у тому числі й відносин цивільної відповідальності. На сьогодні залишається невирішеною низка питань щодо підстав та умов цивільно-правової відповідальності держави, особливостей суб’єктного складу в цивільному правопорушенні, та найголовніше, - самого доктринального визначення категорії «цивільно-правова відповідальність держави». Досліджено окремі аспекти еволюції цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. Зазначено, що інститут відшкодування завданої особі шкоди був правовою необхідністю з початку зародження вчення про правовідносини. Проте, найбільшого розвитку інститут цивільно-правової відповідальності досяг саме за часів римського права. Основи розуміння та формування цивільно-правової відповідальності держави були закладені за часів римського права. Сьогодні питання цивільно-правової відповідальності держави не втрачає своєї актуальності серед сучасних дослідників, оскільки стрімкі зміни суспільного устрою кидають все нові виклики для підстав цивільно-правової відповідальності, умов і механізмів відшкодування державою завданої шкоди юридичним чи фізичним особам. Сформульоване визначення цивільно-правової відповідальності держави - як безумовного обов’язку держави в особі відповідальних органів державної влади або юридичних осіб публічного права здійснити справедливе відшкодування (компенсувати) заподіяну потерпілій особі матеріальну та (або) моральну шкоду викликану організаційно-управлінськими, військово-політичними, організаційно-правовими рішеннями, діями та заходами органів державної влади, їх посадових осіб, службовцями та у інших випадках визначених законодавством.