Journal articles on the topic 'Відновне правосуддя'

Актуальність статті полягає в тому, що на даному етапі розвитку державності надзвичайно актуальною є проблема впровадження в кримінальний процес України механізмів відновного правосуддя, які вже досить тривалий час використовуються у багатьох країнах світу. Концепція відновного правосуддя сформувалась як альтернатива традиційному кримінальному переслідуванню, яке на даному етапі суспільного розвитку не дозволяє повною мірою ефективно вирішити кримінально-правовий конфлікт та належним чином захистити права потерпілого в кримінальному процесі. В Україні існує об’єктивна потреба у реформуванні системи запобігання злочинам неповнолітніх, що має ґрунтуватися на досягненнях і традиціях національного законодавства, європейських цінностях щодо захисту прав та основоположних свобод людини і громадянина, положеннях міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Це зумовлює необхідність змін системного характеру у структурі органів кримінальної юстиції, у тому числі й органів ювенальної юстиції, спрямованих на створення оптимальної системи запобігання злочинним діянням осіб, які не досягли повноліття. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є закріплення нових складових розвитку ювенальної юстиції, що реалізуються через прогресивні ідеї виправлення неповнолітніх, які вчинили злочин. Статтю присвячено висвітленню поняття та сутності відновного правосуддя як складової ювенальної превенції. Визначено його основну мету та відмінність від «традиційного» правосуддя, а також особливості реалізації на практиці деяких його форм в аспекті захисту прав неповнолітніх членів суспільства. Охарактеризовано деякі проблеми та перспективи запровадження інститутів відновного правосуддя в Україні. Зроблено висновок, що запровадження інститутів відновного правосуддя в Україні – це акумулятор новаторських ідей, що повинен сприяти якнайшвидшому виведенню неповнолітніх із кримінального процесу. Сутність відновного правосуддя має полягати в реагуванні на злочини неповнолітніх шляхом надання можливості сторонам прийняти спільне рішення щодо залагодження кримінально-правового конфлікту (тим самим прийнятті неповнолітнім правопорушником відповідальності за вчинене та усунути завдану потерпілому емоційну, матеріальну та фізичну шкоду). Ювенальна юстиція, як система органів державної влади та громадськості, що здійснюють правосуддя і захищають права дитини, повинна використовувати відновне правосуддя у кримінальному процесі до неповнолітніх осіб, які скоїли кримінальні правопорушення, тим самим забезпечуючи належний юридичний захист останніх.

У статті досліджуютьсяпитання впровадження парадигмивідновного правосуддя в кримі-нальне законодавство України.Розглядаються основні принципикомпромісного способу вирішеннякримінально-правового конфлікту.Зазначається, що ідеї відновногоправосуддя з’явились у світі як від-повідь на кризу традиційного кримі-нального судочинства, яке насампе-ред має каральне спрямування. Затакого підходу відновлення пору-шених суспільних відносин відбувається за рахунок застосуваннярепресивних засобів, ключова рольсеред яких відводиться покаранню,при цьому інтереси потерпілого від-ходять на другий план. Водночасвідновне правосуддя представляєсобою зовсім інший підхід до здійс-нення правосуддя, ніж традиційнасудова система. Відновне правосуддязосереджується на компенсації спри-чинених збитків, усуненні заподіяноїшкоди, реінтеграції правопорушникав суспільство та наданні можливо-сті всім сторонам кримінально-пра-вового конфлікту брати безпосе-редню участь у процесі здійсненняправосуддя. Традиційна каральнамодель збільшує негативні наслідки,завдані правопорушником, певнимчином сприяючи вторинній віктимі-зації жертви. Вона переважно звер-нена в минуле і на особу правопо-рушника. Навпаки, відновлювальнамодель зосереджується на сьогоденніта майбутньому, спрямовуючи своїзусилля на зменшення емоційногонапруження жертви та усуненняматеріальних збитків.У статті звертається увага навідсутність у кримінальному зако-нодавстві норм, що заохочують допозитивної посткримінальної пове-дінки в разі вчинення кримінальногоправопорушення у співучасті. Зва-жаючи на міжнародний та позитив-ний зарубіжний досвід застосуваннякомпромісних програм вирішеннякримінально-правового конфлікту,обґрунтовується доцільність упро-вадження у сферу кримінальногозаконодавства України поряд ізкаральними формами реакції накримінальне правопорушення нових,соціально-орієнтованих технологій,які стимулюють та заохочують допозитивної посткримінальної пове-дінки і сприяють ресоціалізації пра-вопорушників, зокрема для випадківучинення кримінального правопору-шення у співучасті.

Досліджено теоретичні та практичні аспекти становлення та розвитку принципу доступності правосуддя протягом різних конкретно-історичних періодів еволюції держави і права. Проаналізовано різноманітні вектори впливу історичних процесів на прогресивний розвиток судочинства та судоустрою. Показано місце та роль органів та посадових осіб державного управління у реалізації функції правосуддя в державах Стародавнього світу, зокрема в Стародавній Індії, Стародавньому Єгипті, Стародавньому Вавилоні, Стародавній Греції. Наголошується, що визначення оптимальних шляхів реалізації права на доступ до правосуддя, на наш погляд, передбачає використання належних теоретико-методологічних засад, важливим елементом чого є дослідження історико-правових аспектів становлення та розвитку права на доступ до судочинства протягом різних конкретно-історичних етапів еволюції світової та української державності, починаючи з досвіду реалізації правосуддя у державах Стародавнього світу. Визначено, що у світовій історії держави і права визначаються три основні етапи становлення принципу доступності правосуддя: І. Стародавній етап, протягом якого відносна доступність населення до правосуддя в умовах відсутності автономної судової гілки влади забезпечувалася поєднанням управлінських та судових функцій центральними та місцевими загальними органами і посадовими особами публічного управління, включаючи абсолютного монарха (фараона, царя і тому подібного). ІІ. Новий етап (починаючи з 17 ст.), протягом якого судова влада поступово виокремилася з-поміж інших елементів системи публічного управління в якості самостійної, професійно забезпеченої кадрами гілки влади. ІІІ. Новітній етап (з 60-х рр. XX ст. до сьогодні), який характеризується доктринальним розробленням концепції доступності правосуддя, яка згодом набула статусу міжнародно-правового стандарту та принципу національного судочинства правових держав в якості необхідного складового елементу права на справедливий суд.

Стаття відображає результати наукового аналізу існуючої організаційної структури (моделі) Вищої ради правосуддя. Констатується, що в результаті внесення у 2016 р. змін до Основного Закону держави щодо правосуддя відбулася реорганізація Вищої ради юстиції у Вищу раду правосуддя (ВРП). Значна концентрація у ВРП широкого кола різноманітних повноважень, зокрема й щодо питань суддівської кар'єри, істотно змінила статус і роль цього органу у системі судової влади порівняно з попередніми роками його діяльності. Це привернуло увагу до діяльності ВРП не лише науковців, а й нового складу парламенту. Незважаючи на відносно нетривалий час роботи оновленого органу суддівського врядування, законодавець вирішив створити у її структурі новий орган. Цей крок зазнав критики з боку міжнародних інституцій, а Конституційний Суд України визнав відповідні законодавчі положення неконституційними. Автор зазначає, що організаційна структура ВРП зумовлена, перш за все, її законодавчо визначеним статусом і повинна повноцінно та ефективно забезпечувати виконання покладених на неї функцій. Повною мірою їх реалізує пленарний склад ВРП. Водночас на структурні одиниці ВРП покладається реалізація лише окремих із них, що постають як конкретні завдання. На підставі системного аналізу норм чинного законодавства та локальних актів ВРП зроблено висновки про те, що існуюча структура ВРП організована з урахуванням (під впливом) трьох чинників: 1) міжнародних стандартів; 2) чинного законодавства України; 3) ініціативи ВРП, зумовленої потребою ефективного функціонування. Вона є динамічною та мобільною. При цьому її основу становлять сталі структурні елементи, існування яких прямо передбачене законом. Утворення інших органів у структурі ВРП можливе як результат законотворення або локального нор-мотворення. Автор наголошує, що підходи до зміни структури ВРП як органу, відповідального за забезпечення незалежності судової влади в державі, повинні бути виваженими та такими, що не посягають на фундаментальні цінності демократичної держави, не створюють загрози невиправданого запровадження контролю над ним. Вони повинні бути спрямованими на оптимізацію роботи ВРП та забезпечення ефективної реалізації її функцій.

Метою та завданнями статті є аналіз сутності категорії «конституційно-юрисдикційний процес» шляхом встановлення зв’язку та співвідношення цього поняття з такими дотичними поняттями, як «юрисдикція», «конституційна юрисдикція», «юридичний процес», «юридична процедура», «юрисдикційний процес». «конституційний процес», «конституційне провадження»; дослідження особливостей сучасного конституційного юрисдикційного процесу в Україні, що реалізується в діяльності Конституційного Суду України; визначення напрямів та перспектив подальших наукових досліджень у цій галузі. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в статті відображено наукову думку щодо сутності поняття «конституційний юрисдикційний процес» та означено його основні сучасні характеристики у світлі новацій конституційної реформи правосуддя, що відбулася у 2016 році. Висновки. Конституційний юрисдикційний процес є самостійним різновидом юрисдикційного процесу як однієї з форм юридичного процесу, а також елементом конституційного процесу як складової юридичного процесу. Специфіка конституційного юрисдикційного процесу в Україні відносно галузевих різновидів юрисдикційних процесів певною мірою обумовлена зміною внаслідок конституційної реформи правосуддя 2016 року місця Конституційного Суду України у судовій владі, меж, змісту й обсягу його юрисдикційних повноважень та порядку їх реалізації. Наведене зумовлює потребу у проведенні комплексного дослідження сучасного стану конституційного юрисдикційного процесу в Україні, виявленні проблемних моментів у процесуальній діяльності Конституційного Суду України та пошуку шляхів їх вирішення, а також в окресленні перспектив розвитку цього явища. У ході подальшого дослідження конституційного юрисдикційного процесу, який реалізується Конституційним Судом України, уявляється доцільним зосередитися на аналізі особливостей цього процесу в динамічному аспекті з метою встановлення через «технологічний» аспект відповідних його зв’язків зі статутарним аспектом, тобто спрямувати науковий пошук від динамічного до статутарного аспектів конституційного юрисдикційного процесу.

Дана праця присвячена дослідженню правових пи-тань справедливості судових рішень. Право на чесний суд є загальновизнаною нормою права, яка пов’язана з міжнародним принципом верховенства права, а та-кож є імперативною нормою, якій має відповідати на-ціональне законодавство. Визначення права на спра-ведливий судовий розгляд закріплене у міжнародних актах, зокрема у Пакті про громадянські і політичні права. У ньому не лише проголошується право на спра-ведливий судовий розгляд, але і вказуються конкретні обов’язки держави щодо організації гарантій для забез-печення реалізації права на судовий захист. Зокрема, передбачається рівність усіх перед судами і трибуна-лами у можливості отримати процесуальні свободи при розгляді конкретної справи.У роботі аналізується зміст юридичного понят-тя права на справедливий судовий розгляд як одного з основних елементів механізму захисту прав і сво-бод людини. Встановлено, що воно є багатоманітним і комплексним. Вимога справедливості правосуддя визначається ступенем дотримання цілої системи га-рантій, до числа яких відносяться механізми як ма-теріально-правового, так і процесуального характеру. Одними з головних є публічність розгляду справ та рів-ність осіб перед законом і судом. Досліджено пробле-ми, пов’язані зі здійсненням правосуддя, коли судові рішення мають в достатній мірі надавати учасникам можливості аргументувати свою позицію, висвітлю-вати мотиви та підстави, на яких вона базується. При цьому враховується, що межі обов’язку однакового підходу до процесуального правового становища сто-рін можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у контексті обставин кожної спра-ви. На підставі вивчення конкретних справ ЄСПЛ з’я-совано сутність правового принципу, за яким розгляд справи має відбуватися в таких умовах, які не ставлять учасника у істотно невигідне становище відносно дру-гої сторони. У даному сенсі досліджено правову приро-ду таких понять, як «рівність озброєння учасників про-цесу», «справедливий баланс між сторонами».Беручи до уваги практику Європейського суду, автор проаналізував процесуальні питання щодо рівно-сті сторін, які часто межують та навіть перетинаються з іншими правилами, що забезпечують справедливість судочинства, такими як публічність розгляду, відкри-тість процесу, диспозитивність тощо.

У статі проаналізовано становлення та розвиток інституту медіації в країнах ЄС. Визначено причини успішного застосування медіативних технологій у сфері досудового врегулювання спорів, а також виявлено загальні передумови, що детермінують успішність застосування інституту медіації у країнах ЄС, як приклад для українського правового поля. Актуальність теми. Становлення демократії в єдиному європейському соціально-економічному і публічно-політичному просторі сприяло розвитку безлічі інститутів громадянського суспільства, а також низки процедур, метою яких є вдосконалення механізму врегулювання можливих конфліктних ситуацій. Так звані «погоджувальні процедури» охоплюють собою досить різнорідні за значенням, стилем і способом вирішення конфліктів механізми, загальним для яких є наявність певного незацікавленого посередника. У Європейському Союзі процедурі медіації приділяють достатню увагу, що наочно підтверджується і кількістю нормативних актів, які регулюють порядок її здійснення, та навіть наявністю Кодексу поведінки медіаторів. Останній зводить медіацію у країнах ЄС у ранг невід’ємного елементу сучасного процесу вирішення конфліктних ситуацій, орієнтованого на виховну і відновну функції правосуддя. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Феномен активного розвитку та становлення процедури медіації у країнах ЄС неодноразово привертали увагу як українських, так і закордонних учених, а саме: М. Дяковича, С. Запари, Г. Гончарової, Н. Бондаренко-Зелінської, В. Комарова, Д. Кушерець, С. Кузьменко, Н. Мазаракі, Ю. Притики, Н. Турман, В. Рєзнікова, Т. Цувіної, Х. Бесемера, Е. Борисова, М.-Л. Гі (Marie-Lawrence Ні), С. Загайнова, С. Калашнікової, С. Кулака, В. Лісіцина, Ж. Міріманоффа (Jean A. Mirimanoff), І. Панова, Е. Рунессона (Eric M. Runesson), Ц. Шамлікашвілі, В. Яркова й інших. Попри очевидну актуальність, у вітчизняній правовій науці ця проблематика комплексно не опрацьована.

У зв'язку з приведенням національного законодавства до міжнародних стандартів, перед Україною постало завдання створення такого інструменту, за допомогою якого можливо було б застосування нових підходів до виконання покарань, здійснення нагляду за правопорушниками, надання психологічної допомоги та вирішення соціально-побутових проблем. Таким інструментом і став запроваджений в Україні інститут пробації. На сьогодні пробація є невід’ємним елементом систем кримінальної юстиції у європейських країнах, що в свою чергу позитивно сприяє забезпеченню безпеки суспільства та справедливому відправленню правосуддя. Стаття присвячена історії становлення та сучасним тенденціям функціонування інституту пробації. У статті проаналізовано міжнародно-правовий досвід пробації таких країн як США, Великобританія, Швеції, Данії, Нідерландів; досліджено особливості національної моделі пробації та надано пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства; визначена можливість імплементації норм міжнародного права з питань функціонування інституту пробації до законодавства України. Авторка-ми проаналізовані різні точки зору вчених щодо визначення поняття ресоціалізації. Розглянуті окремі аспекти застосування пробації в умовах збройного конфлікту, зокрема, зазначено, що особи, які звільнилися з місць позбавлення волі на тимчасово непідконтрольній українській владі території стикаються з наступними проблемами: відсутність закріплення на законодавчому рівні питання зарахування строку відбування покарання; відсутність чіткого механізму відновлення документів задля можливості повернення на підконтрольну територію України; відсутність чіткої позиції відносно подальшої долі осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, які залишились на непідконтрольній території тощо, які є невирішеними і по цей час. Ключові слова: пробація, досудова пробація, наглядова пробація, пенітенціарна пробація, ресоціалізація.

Концепція справедливого суду почала використовуватись у праві відносно недавно. З початку її появи у XVIII столітті, зазнавши змістовної трансформації, концепція справедливого суду в сучасному розумінні почала втілювати в собі головну ідею - дотримання прав сторони в ході судового розгляду (в тому числі права на розумні строки розгляду, право на неупередже-ний суд, право на залучення і допит свідків тощо) лише у другій половині ХХ століття. Право на справедливий суд виступає необхідною передумовою забезпечення та належної реалізації всіх інших прав людини і громадянина. Аргументується, що витоки концепції справедливого суду слід шукати ще у праві Давнього Риму. Висувається теза, що власне поняття «справедливість» знаходиться в нерозривному діалектичному взаємозв'язку з поняттям «закон». Виявлено, що концепція справедливого суду («fair trial») походить з англосаксонського права і була вперше використана як характеристика судового процесу ще у XVIII ст. Однак на той час вона була в значному ступені суб'єктивною та характеризувалась фрагментарністю і малозастосованістю. Відзначається, що вперше в міжнародних документах концепція справедливого суду знайшла своє втілення наприкінці 1940-х років, а першим таким документом стала Загальна декларація прав людини 1948 р., в наступні роки отримавши суттєве змістовне розширення і розвиток. Водночас активно почала застосовуватись формула Радбруха, що досить часто використовувалась у судовій практиці Федеральної Республіки Німеччина. Підсумовується, що, попри те, що концепція справедливого суду в умовах сучасної державно-правової дійсності вже давно є певним «золотим стандартом» правосуддя, вона є динамічною і постійно розвивається та змінюється, а сучасне розуміння права на справедливий суд не є остаточно визначеним ані в міжнародному, ані в національному законодавстві.

У статті розкрито сутність правових процедур у публічному адмініструванні (адміністративних процедур). Проведено їх відмежування від адміністративного процесу як форми реалізації правосуддя. Наголошено, що реалізація правових форм (інструментів) публічного адміністрування в переважній більшості випадків відбувається через процедурні правовідносини. Підкреслено важливість процедурної форми за умови певної «депроцесуалізації» публічного адміністрування в умовах його діджиталізації. Розкрито детермінацію диференціації процедурної форми публічного адміністрування. Запропоновано підхід до розуміння адміністративно-процедурного права як інституту адміністративного права, що включає загальні норми та правила, які стосуються усього масиву або більшості адміністративних процедур. Констатовано, що адміністративно-процедурне право знаходиться на даний час лише у стадії формування. Враховуючи вищезазначене, адміністративні процедури розглядаються як інтегративна, синтетична категорія, що сформована внаслідок взаємодії ознак складових системи відносно самостійних процедурних інститутів. Запропоновано розуміння адміністративних процедур як визначеного правом порядку реалізації правових форм публічного адміністрування. Визначено їх наступні характерні ознаки: 1) пов’язані з таким особливим різновидом публічно-владної діяльності, як публічне адміністрування; 2) є формою внутрішньої організації (буття) публічного адміністрування, що спрямована на реалізацію правових форм, як зовнішнього результату владного впливу; 3) встановлюють найбільш оптимальні моделі діяльності суб’єктів публічного адміністрування; 4) виступають гарантією належної реалізації повноважень суб’єктів публічного адміністрування та дотримання прав невладних суб’єктів, інтересів яких стосуватиметься реалізація таких повноважень; 5) впорядковують як нормативне регулювання суспільних відносин з боку публічної адміністрації, так і вирішення численних адміністративних справ; 6) забезпечують як зовнішньотак і внутрішньо організаційну діяльність (адміністративний менеджмент) суб’єктів публічної адміністрації; 7) є відмінними як за змістом так і за деталізацією залежно від специфіки тих питань, для вирішення яких вони встановлені; 8) визначаються здебільшого нормами адміністративного права.

Досудове розслідування злочинів проти життя й здоров’я людини, проти громадської безпеки та багатьох інших злочинів не можна уявити без використання слідчим знань у галузі судової медицини. Вод- ночас установлення тяжкості тілесних ушкоджень та причин настання смерті зумовлює потребу обов’язкового залучення стороною обвинувачення експерта для проведення судово-медичної експертизи. Об’єктом судово- медичної експертизи часто стають трупи не встановлених осіб, серед яких трапляються тіла у стані виразної гнильної трансформації, обвуглювання, скелетування, розрізнені фрагменти людських тіл тощо. Одним із головних питань, що ставиться експерту – судовому медику на вирішення, є ідентифікація особи, де вели- ке значення для проведення дослідження й отримання правильних результатів має застосування біологічних методів. Певну роль у цьому процесі відіграють інтеграція і диференціація суміжних галузей знань, а саме криміналістики, біології та судової медицини, що в сукупності покликані сприяти об’єктивізації процесу досудового розслідування, підвищенню статусу слідів та окремих об’єктів біологічного походження як необ- хідних елементів доказової бази. Від результатів таких експертиз залежить правильність прийнятих органом досудового розслідування та судом рішень. У кримінальних провадженнях про вбивства, терористичні акти, завдання тілесних ушкоджень та вчинення інших злочинів, пов’язаних із ушкодженням тіла людини пошуки слідчого під час проведення огляду місця події, оглядів предметів, приміщень спрямовані насамперед на виявлення слідів крові та інших слідів біологічного походження, що, як правило, у значній кількості утворюються у певних місцях і на різноманітних об’єктах під час вчинення та приховування таких злочинів. Зазначені сліди можуть бути виявлені на ґрунті, стінах приміщен- ня, меблях та інших предметах, у пазах між дошками чи плитами підлоги, на знаряддях завдання ушкоджень чи травми, на предметах одягу чи взуття тощо. Об’єкти біологічного походження та предмети з їх слідами доволі часто використовуються як джерела орієнтовної та доказової інформації. Вони дають змогу висунути обґрунто- вані версії щодо характеру події, відтворити обстановку, в якій було скоєно злочин, значно звузити коло осіб, які можуть бути причетні до його вчинення, а в окремих випадках – встановити конкретну особу, яка скоїла злочин, або виключити певну особу з числа підозрюваних. За певних обставин завдяки використанню відомостей про об’єкти біологічного проходження вдається встановити особу потерпілого, якщо вона залишається невідомою на момент початку розслідування. Якщо особу підозрюваного або потерпілого не встановлено, коли справжні відомості про таких осіб при- ховуються або спотворюються навмисно, потужним інструментом отримання важливої доказової інформа- ції може виступати генетична ідентифікація особи. Процедура судово-медичної ідентифікації особи полягає у встановленні тотожності невідомого живого чи померлого індивідууму з конкретною і відомою орга- нам досудового розслідування людиною. Індивідуальність об’єктів матеріального світу, їх взаємозв’язок та взаємозалежність, об’єктивний характер змін та відносна сталість є передумовами, котрі визначають можливість ідентифікації різних об’єктів матеріального світу загалом і людини зокрема. Задля цього для ідентифікації людини як об’єкта живої природи використовують біологічні методи досліджень, засновані на вивченні довгої полімерної молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) – одного з двох типів при- родних нуклеїнових кислот, що забезпечує зберігання й передачу наступним поколінням нащадків генетич- ної програми розвитку та функціонування людини як живої істоти. Розшифровку структури ДНК вчені здій- снили ще у 1953 р., що стало одним з поворотних моментів в історії біології. З часом ці дослідження стали в нагоді криміналістам та судовим медикам, які встановлювали обставини вчинення злочинів та причетних до них осіб. Сучасна технологія криміналістичного ДНК-аналізу дає змогу досліджувати майже всі тканини та біологічні рідини людського організму. Нині досягнуті суттєві результати щодо дослідження біологічних слідів і навіть тих, які зазнали негативного впливу факторів зовнішнього середовища, а саме фізичних, хімічних і біологічних, або піддалися частковій деградації. Застосування молекулярно-генетичних дослі- джень дає змогу швидко та ефективно ідентифікувати постраждалих та провести реконструкцію обста- вин події у разі надзвичайних ситуацій з великою кількістю людських жертв, зокрема нещасних випадків, авіакатастроф, терористичних актів, бойових дій. Знання таких можливостей судово-медичної експертизи слідчими, прокурорами, адвокатами, суддями, уміння збирати матеріали для проведення експертних досліджень, формулювати запитання експерту та оцінювати отримані ним висновки має велике значення для зби- рання та оцінювання доказів у кримінальному проваджені, а також їх використання в інтересах здійснення справедливого правосуддя.