Journal articles on the topic 'Вчені ХПІ'

У статті порушуються актуальні проблеми сьогодення, а саме відсутність стабільного миру в світі та зазіхання на основні права людини. Мета – дослідження засадничих чинників миру в світі ХХІ ст. у вченні папи Бенедикта XVI та аналіз запропонованих ним шляхів досягнення суспільного миру. Автор розглядає сучасний стан релігійної свободи у світі та аналізує взаємозв’язок між людською гідністю і релігійною свободою, які є одними з основних прав людини.

Метою статті є виявлення проблем буття людини та людяності як провідних у філософській спадщині Г. Сковороди та обґрунтування актуальності їхнього ціннісно-світоглядного вирішення для сьогодення. Методологія. Продуктивним є застосування методів історико-філософського аналізу, що дало можливість проаналізувати проблему буття людини та людяності у філософському вченні Г.Сковороди; з’ясувати світоглядне значення сковородинського ціннісного вирішення проблеми. Наукова новизна. У статті розглянуто реалії технологічної революції на початку ХХІ ст. (відомої під назвами: the 4th Industrial Revolution, Industry 4.0 та ін.), що актуалізує сьогодні звернення до напрацювань філософсько-антропологічної парадигми, в межах якої розкрито основоположні проблеми буття людини та людяності як здатності бути Людиною в цьому Бутті. До плеяди філософів-гуманістів належить постать Григорія Сковороди (1722 – 1794), у вченні якого віднаходимо відгук наших тривог та сумнівів. Установлено, що, враховуючи багатовекторні аспекти проблеми, людство прагне здійснити перехід

У статті проаналізовано стан дослідженості питання щодо розвитку іншомовної освіти в державах закордоння крізь вимір наукового дискурсу українських компаративістів (кінець ХХ – початок ХХІ ст.). Зазначено, що українські компаративісти, досліджуючи іншомовну освіту в державах закордоння (зазвичай у вимірі аналізу освітніх систем тих чи інших країн), роблять акцент на творчому використанні європейського та світового досвіду, зокрема на актуалізації вивчення іноземних мов у закладах середньої та вищої освіти України. Сучасні вчені доходять висновку, що для здобувача української іншомовної освіти важливі не тільки такі показники, як володіння лексикою і граматикою мови, що вивчається, а й соціокультурна та комунікативна компетентність. Українська компаративістика має серйозні напрацювання щодо дослідження іншомовної освіти держав закордоння, започатковані ще у 90-х рр. ХХ ст. І досі важливими для сьогодення є творчі здобутки лабораторії порівняльної педагогіки Інституту педагогіки АПН України (Г. Єгоров, Л. Волинець, О. Локшина, Б. Мельниченко, О. Першукова та ін.). Сучасні компаративісти активно розробляють питання формування іншомовної компетенції здобувачів освіти.

У статті розглянуто та вивчено процес переходу від централізації до децентралізації влади на прикладі європейських держав та в контексті загальноєвропейських політичних тенденцій. Автором проаналізовано зародження децентралізаційних процесів від епохи Середньовіччя до вчень дослідників епохи Відродження та робіт науковців ХІХ-ХХІ століть, детально вивчено досвід Великобританії, Німеччини та Франції у процесі переходу від централізованих держав до децентралізованих. В роботі запропоновано авторський розподіл процесу децентралізації влади на періоди з коментарями, ознаками та висновками до кожного з них. Окрім того, в статті вивчено роль та вплив Ради Європи і Європейської хартії місцевого самоврядування на розвиток та становлення місцевого самоврядування в Європі та, зокрема, в Україні.

Автором визначено, що серед пріоритетних напрямів розвитку вітчизняної системи освіти сучасна педагогічна наука визнає полікультурний вектор як такий, що забезпечує виконання двох завдань: входження України до євро- пейського освітнього простору та розв’язання питань внутрішнього існування полікультурного суспільства. Озна- чена проблема, як констатує автор, в історико-педагогічному дискурсі розглядається передусім у компаративному аспекті, натомість вітчизняний досвід «полікультурності» опинився на узбіччі наукового пошуку. Утім автор вважає, що таке дослідження дозволяє з’ясувати динаміку розвитку ідей полікультурної освіти у вітчизняній педагогічній думці кінця ХХ – початку ХХІ ст., встановити головні тенденції цього процесу та визначити проблеми, які необ- хідно вирішувати саме сьогодні. Спираючись на думки вітчизняних вчених щодо важливості застосування методу періодизації в історико-педагогічному дослідженні, автором представлено власну періодизацію розвитку ідей полі- культурності у вітчизняному педагогічному дискурсі. На основі визначених чинників (особливості політико-еконо- мічного та соціокультурного життя України у визначених хронологічних межах та актуалізація проблеми в освітніх регуляторних документах; наявність / відсутність наукових публікацій із визначеної теми в тогочасному педагогіч- ному дискурсі; напрями, тенденції розвитку проблеми та практичний доробок вітчизняних вчених і педагогів-прак- тиків тощо) розроблено таку періодизацію розвитку ідей полікультурної освіти у вітчизняній педагогічній думці: І-й період – теоретико-накопичувальний (кінець 80-х рр. ХХ ст. – перше десятиліття ХХІ ст.); ІІ-й період – практико- зорієнтований (друге десятиліття ХХІ ст. – триває нині); визначеним хронологічним періодам передував підготовчий етап (60–70-ті рр. ХХ ст.), на якому (в межах концепції інтернаціонального виховання) формувалися зародки ідей полікультурності. Утім у межах концепції пролетарського / соціалістичного інтернаціоналізму зародки ідей полі- культурності (солідарність, рівність, братерство) були суттєво обмежені класовим принципом. Доведено, що українські вчені мають створити таку модель полікультурної освіти, яка б відображала особли- вості державного розвитку України, її багатонаціонального складу, проте відображала б загальні тенденції євро- пейського співтовариства у їхньому прагненні до соціокультурного діалогу. Такий підхід буде продуктивним лише за умови врахування власного позитивного педагогічного минулого.

Стаття присвячена моделюванню відкритого суспільства за проектами Дж.Ріфкіна (суспільство відкритих мереж та енергетична Пангея) та Дж.Сороса (демократичний альянс). Вчені досліджують вплив новітніх технологій на суспільство, зміну ціннісних орієнтирів, формування нових форм соціальної участі. Вони роблять прогнози стосовно майбутніх суспільних перетворень у пост-глобальних умовах та мають досвід втілення своїх ідей на практиці протягом ХХІ ст. Дж.Сорос називає себе безпосереднім послідовником ідей відкритого суспільства А.Бергсона і К.Попера. Він розбудовує свій проект на засадах гуманізму, демократичності та захисту прав людини. Дж.Ріфкін поєднує ідеї зеленої енергетики, формування нових уявлень про природу (ентропія), цінностей (біофілія, емпатія), які разом лежать в основі суспільства відкритих мереж. Дж.Сорос пропонує проводити зміни через громадянське суспільство, уряди та переосмислення статусу суверенітету країни в міжнародній політиці. Він пропонує низку перетворень, які збільшили б потенціал взаєморозуміння між суб'єктами, механізми заохочення та контролю порушень. У політиці це підтримка або економічні санкції, в житті громадян – просвітницька діяльність у сфері захисту прав людини та громадянина. Дж.Ріфкін проводить паралелі між мережею Інтернет та інтелектуальної енергетичної мережі, що наразі формується. Він вважає, що об'єднання людей, які вільно діляться цінною інформацією в мережі, так само вільно ділитимуться енергією відновлювальних джерел. Обидва вчених зауважують кризу цінностей і втрату орієнтирів, які сформувалися в глобальному суспільстві після бурхливих подій ХХ століття. Вони пропонують свої варіанти розвитку майбутніх подій та напрямки економічних, соціальних та світоглядних трансформацій.

Запропонована розвідка являє собою спробу аналізу досліджень з історичної топографії міст України впродовж ХІХ – перших десятиліть ХХІ ст. Студія є спробою узагальнення вже опублікованих досліджень істориків, стану вивчення проблеми в історіографії. Авторкою стверджено, що найактивніше вчені вивчають проблеми історичної топографії таких потужних міських центрів, як Київ та Львів. Указано на особливості розгляду проблем історичної топографії залежно від часового та територіального вимірів. Показано особливості студій історичної топографії міст Галичини, Волині, Поділля. Рання історія українських міст залишається слабо вивченою через фрагментарність та лаконічність писемних джерел. Краєзнавчі нотатки дають змогу до певної міри зафіксувати зміни у забудові населеного пункту і, як наслідок, по-перше, реконструювати локалізацію опублікованих знахідок, а по-друге, виділити серед загалу топонімів назви, пов’язані з планувальною структурою. З’ясовано значення для дослідження різноманітних напрямів територіальної історії. Указано на відсутність у вітчизняній історіографічній традиції компаративних досліджень історичної топографії й у межах України, і європейських міст. Виокремлено аспекти історичної топографії українських міст середньовіччя та раннього нового часу, які потребують подальшого наукового вивчення. Стверджено, що дослідження історичної топографії середньовічних та ранньомодерних українських міст повинно здійснюватися винятково на комплексному аналізі історичних джерел. Використання джерел різних типів та видів (писемних, картографічних,) робить успішним реконструювання міського простору. Результати наукових досліджень дають змогу стверджувати, що врахування археологічних джерел дає можливість дати відповідь на ті питання, які не відтворено в інших джерелах.

В статті зроблено спробу дати оцінку русофільському руху в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на основі різних концепцій дослідників, що його досліджували та аналізу архівних та опублікованих джерел. Авторка звернула увагу на зміст статутів русофільських товариств – «Галицько-руської матиці», Товариства імені Качковського, Руського народного інституту «Народний дім», Руського видавничого товариства, програму діяльності Руської народної партії, інформаційні звіти про роботу громадських об’єднань, спогади, громадсько-політичну періодику, наукові видання русофільських товариств «Галицький історичний збірник», «Науковий збірник», «Літературний збірник», «Науково-літературний збірник». Встановлено, що впродовж 1853–1908 рр., було опубліковано 60 русофільських наукових збірників, рівень популярності яких серед населення низьким. На основі проаналізованих джерел зроблено висновок про те, що головним завданням русофільського руху, який фінансувався Російською імперією, було розповсюдження літератури мовою близькою до російської, складним етимологічним правописом, повне заперечення права українського народу на власну мову, культуру, національну ідентичність, політичну самостійність. Якщо у середині ХІХ ст. москвофільська пропаганда знаходила чимало прихильників у Галичині на противагу полонізації краю, з мовчазної згоди центральної влади у Відні, то вже на початку ХХ ст. симпатії українців краю були на стороні головних опонентів русофілів – народовців та радикалів. Їх ідеї поділяли провідні громадсько-політичні діячі, вчені, літератори – Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик. Початок ХХІ ст. в черговий показав несприйняття концепції «русского мира» переважною більшістю українців, що надали перевагу західноєвропейським культурним та політичним цінностям.

У статті аналізуються питання, пов’язані із взаємодією духовних та культурно-психологічних чинників в сучасному педагогічному мисленні, що є актуальним для виховання учнівської молоді в епоху новітніх технологій. В минулому культурна психологія, як і культурно-історичні теорії, звертала увагу на «Я-концепцію» та соціальний характер особовості. Вчені ХХ ст. наблизилися до моральних основ розвитку дитини та зупинилися перед духовними чинниками, які мають непересічне значення для формування особовості. В статті наголошується на тому, що поза полем соціально-психологічних досліджень ще залишаються питання, пов’язані з духовним розвитком дітей та підлітків. Не вивчався вплив духовного на процес інституціоналізації особовості. Не зверталася увага на те, що духовне, а не душевне формує внутрішній світ людини. Тому автор акцентує увагу на тому, що внутрішні духовні сили, поєднані з вірою, надією і любов’ю, роблять людину, в тому числі і підлітків, щирими, добрими і справедливими, такими, як цього вимагає етнокультурний спадок українського народу. Батькам, як це зроблено в європейських країнах, має бути надане право вимагати від школи відповідного релігійного виховання своїх дітей; учні повинні мати можливість вибору між предметами духовного спрямування, які вивчаються в державних загальноосвітніх школах України. Церква разом із громадянським суспільством теж має нести відповідальність за духовне виховання та зміст навчання дітей і підготовку вчителів. Вони б мали спільними зусиллями виробити спільні програми формування світогляду дітей в умовах впливу на них новітніх технологій. В кожному конкретному випадку програми мають бути просякнуті загальноприйнятими духовними істинами і вибудовувати модель людини, яка буде жити й працювати в середині і кінці ХХІ ст. Ключові слова: учнівська молодь, самотність, духовний розвиток підлітків, педагогічне мислення, культурна та культурно-історична психологія.

У статті розглянуто проблему, яка останнім часом набуває все більшої актуальності в національній педагогічній науці й освітянській практиці, а саме: введення різних видів оцінювання в систему діяльності школи ХХІ століття. Серед цих видів українські й зарубіжні науковці виокремлюють формувальне, підсумкове й рівневі оцінювання навчальної діяльності здобувачів освіти початкової школи.Відзначається, що особливого значення провідні вчені-методисти надають формувальному оцінюванню навчальних можливостей та інтелектуального поступу учнів молодших класів. Підкреслюється, що аспекти формувального оцінювання розроблювалися й нині продовжують досліджуватися багатьма широко відомими та знаковими вченими-теоретиками і науковцями-аналітиками освітнього процесу, серед яких Ш. Амонашвілі, Б. Ананьєв, М. Вашуленко, Д. Колесов, А. Маркова, Т. Матіс, О. Орлов, О. Савченко, Г. Цукерман та ін. Докладно аналізується механізм дії формувального оцінювання в якості засобу підтримки та розвитку особистості учнів сучасної школи, передусім початкової. Акцентується на трьох базових конструентах цього механізму: а) функції збирання різноманітної психологічної та дитиноцентричної інформації, б) процесі багатовимірного спостереження за навчальною поведінкою й інтелектуальним прогресом учнів початкової школи, в) забезпеченні результативного зворотного зв’язку з молодшими школярами. Розглядаються конкретні техніки формувального оцінювання, якими вчителі початкової школи ефективно послуговуються на практиці. Обсервуються педагогічні переваги формувального оцінювання, виявлені діяльністю провідних учителів сучасної школи. З-поміж цих переваг виділяються такі: націленість на визначення індивідуальних досягнень кожного учня, уникнення прийому порівнювання навчальних досягнень різних дітей; застосування зрозумілих цілей та критеріїв, за якими оцінюють діяльність школярів; визначення вектора навчання й перспектив розвитку кожної дитячої особистості. Узагальнюється, що формувальне оцінювання дієво допомагає дітям поліпшити свої результати в навчанні, дає змогу визначати подальші завдання власного розвитку та способи їх здійснення. Послідовно обґрунтовується, що формувальне оцінювання є ефективним інструментом педагогічної дії і сприяє стратегії успішної самореалізації сучасних учнів.

У даній статті здійснено спробу окреслити етимологічні витоки принципу субсидіарності. Проаналізовано перші згадки поняття «субсидіарність» у римській військовій справі, піддано аналізу значення даного поняття в римській військовій справі та здійснено огляд історичної кристалізації принципу субсидіарності у політичній думці.Виявлено, що після тривалого забуття поняття субсидіарність повертається в політичну думку на межі ХІХ століття німецьким єпископом Еммануелем фон Кеттелером, який пропонував «subsidiäres Recht», як закон для встановлення меж та повноважень у взаємовідносинах між державою та суспільством. Пізніше поняття субсидіарність запозичить у Кеттелера папа Пій ХІ та проголосить даний принцип в енцикліці «Quadragesimo anno». В подальшому принцип субсидіарності стане одним з фундаментів у католицькому соціальному вченні для побудови відносин між державою та суспільством. Розкрито, що саме в лоні Соціальної доктрини Церкви були і розроблені та визначені етичні, політичні і соціальні основи принципу субсидіарності.Здійснюється аналіз сучасного визначення принципу субсидіарності та проаналізовано основні характеристики принципу субсидіарність, що окреслює відносини між державою, спільнотою та громадянином у сучасній політичній думці.

У статті розглянуто проблему ролі науки в процесах управління суспільством та державою. Аналізуються теоретичні підходи до осмислення науки як рушійної сили соціального прогресу. Висвітлено етичний аспект співвідношення науки та політики як підсистем суспільства. Показано, що однією з центральних тем у дослідженнях, які становлять фундамент наукового етосу сучасності, є зіткнення моральних норм наукового середовища та політичних реалій ХХ-ХХІ ст. Окреслено шкалу питань етики соціально-політичних наук як окремої галузі етики науки від питання цінності соціального знання та його моральної достовірності до зв'язку принципів науки та демократії. Визначено ареал перетинання політики та науки як явищ соціального порядку та розкрито на цій основі етичну специфіку їх взаємодії на зрізі співвідношень «політик - науковець». Аналізується позиція М. Вебера щодо трактування співвідношення науки та політики як життєвих покликань та професійних занять. Доведено неможливість автономного існування науки і політики, оскільки в реальному житті вчений-гуманітарій не може бути вільним від цінностей, а політика є сферою, де перетинаються економічний, соціальний, правовий, історичний, духовний, ідеологічний та культурний простори. Показано, що політика, як і наука, утверджує свій критерій істинності, ставить собі на меті пояснення дійсності і є засобом її перетворення, залежить від суб'єкта, який її використовує. І цим суб'єктом в обох випадках є політична влада. Висвітлено питання взаємовідношення наукового товариства та влади. Окреслено магістральні тенденції взаємопроникнення науки та політики як соціальних практик: активізація залучення науковців у політичний процес та звернення багатьох політиків до наукових інтелектуальних практик. Показано, що найчастіше вчені в політиці реалізують свій потенціал у сфері її експертного супроводження як радники, аналітики, консультанти. Запропоновано класифікацію експертів, що беруть участь у політичному процесі: «ідеологи», «реформатори» та «сервіс». Досліджено специфіку формування вітчизняної культури співпраці політики та науки. Показано, що на українському ринку консультативно-експертних послуг домінує «сервісний» тип вченого в політиці. Робиться висновок, що наука з огляду на її раціональну методологію є простором, де відбувається раціоналізація політики. І хоча наука не може позбавити політику конфлікту, оскільки останній є її сутнісною характеристикою, саме завдяки науці конфлікт можна раціоналізувати і зробити політику більш результативною та ефективною.

Проаналізовано стан пенсійного забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей та осіб, звільнених з військової служби, в Україні та можливості адаптації зарубіжного досвіду до вітчизняних умов. Тема реформування пенсійної системи України є однією з найболючіших та найактуальніших тем останніх десятиліть. Відновлення справедливості у визначенні пенсійних виплат є основною метою всіх кроків пенсійної реформи. Водночас, пенсійне забезпечення є однією з найбільших проблем державної політики ХХІ ст. не тільки в Україні. Саме тому аналіз набутого досвіду реформ інших країн може дати змогу уникнути багатьох проблемних моментів реформування та допомогти виокремити основні найефективніші кроки процесу трансформації пенсійної системи України. Предметом цього дослідження є пенсійне забезпечення військовослужбовців. Адже останні роки затяжного збройного конфлікту на Сході України актуалізували питання соціальної захищеності саме категорії військовослужбовців і членів їхніх сімей. Вирішення цих питань пришвидшить темп становлення стандартів соціального захисту військових Збройних Сил України. Розглянуто соціальний захист військовослужбовців як діяльність держави у сфері соціальної політики, яка спрямована на забезпечення гідного рівня життя для військовослужбовців та членів їхніх сімей. Описано багаторівневу ієрархію системи соціального захисту військовослужбовців Збройних Сил України. Проаналізовано функції Міністерств та інституцій, які забезпечують функціонування системи соціального захисту військовослужбовців загалом. Здійснено аналіз видів пенсійного забезпечення, на які мають право особи, звільнен і з військової служби в нашій країні. Розмір пенсійних виплат та інших видів грошового забезпечення є базою для нарахування пенсій військовослужбовцям нашої держави. Актуальним завданням реалізації пенсійної реформи є уникнення "зрівнялівки" у розмірах пенсій різних категорій населення. У разі нарахування пенсій військовослужбовцям перерахунок пенсій здійснюють з порушеннями, зокрема ігноруючи певні складові грошового забезпечення, а саме: оплату за науковий ступінь, оплату за вчене звання та низку надбавок, серед яких надбавки за спортивні звання, за почесні звання та за виконання певних спеціальних функцій у межах службових повноважень. Одним із кроків поліпшення ефективності механізму соціального захисту є вивчення, аналіз та переймання досвіду аналогічної роботи закордонних інституцій. Для визначення шляхів реформування пенсійного забезпечення військовослужбовців здійснено порівняння аналогічного досвіду пенсійного забезпечення військовослужбовців і членів їхніх сімей на приклад і провідних країн – членів НАТО (США, Великобританії, Франції). Вибір цих країн зумовлений тим, що реформування вітчизняної системи пенсійного забезпечення військовослужбовців у пострадянській Україні багато в чому ґрунтується на запозиченні досвіду названих країн. Зроблені висновки містять рекомендації щодо рефорування системи пенсійного забезпечення військовослужбовців України.

У статті проаналізовані орфографічні та мовні особливості кириличної частини Реймського Єван- гелія. На сьогодні досліджувана пам’ятка у славістиці дискусійна, остаточно не розв’язане питання ні про місце і час її створення, ні про писця. Думки дослідників з цього приводу надто різняться: одні вчені вважають, що книгу привезла до Франції донька українського князя Ярослава Мудрого Анна, вийшовши заміж за французького короля Генріха І; інші це заперечують, і пов’язують її ство- рення з ім’ям святого Прокопія з Чехії, який, згідно із вкладним записом, написаним наприкінці глаголичної частини, написав це Євангеліє. Існує також гіпотеза про сербське походження книги.Ми проаналізували різні гіпотези від початків наукового вивчення Реймського Євангелія (В. Ган- ка, О. Соболевський, Л. Леже та ін.), до подальших (Ю. Шевельов, П. Курінний, Л. Жуковська, I. Тот та ін.) та останніх (Є. Луняк, В. Александрович, Т. Миронова, Е. Біккініна та ін.) студій. Урахували й критично осмислили висновки дослідників, які в різні роки вивчали палеографічні, графічні та орфографічні та мовні характеристики рукопису. Уперше в славістиці звернено увагу на порівняння аналізованого Євангелія з орфографічно-лінгвістичними особливостями пам’яток київської писем- ної школи та виявленими в тексті властиво українськими діалектними особливостями.Зроблено висновок, що згадувані в Реймському Євангелії діалектні особливості мають відповід- ність у точно локалізованих та датованих київських пам’ятках другої частини ХІ століття. Не дає підстав вивести книгу за межі ХІ ст. й орфографія рукопису, а порівняння з орфографічними особ- ливостями точно датованих та локалізованих Остромирового Євангелія, Ізборників Святослава, Архангельського Євангелія навпаки дає багато підстав для узагальнення про раніший час створен- ня Реймського Євангелія від названих пам’яток, оскільки явно виділяється низкою оригінальних написань: одноєровість, закінчення рядків на голосний та приголосний, майже цілковита відсут- ність йотованих, характерне уживання діакритичних знаків. Пам’ятка творена в час, коли устале- ної давньоруської редакції церковнослов’янської мови ще не було. Писець, вочевидь, сам творив руський писемний узус і вводив перші орфографічні руські писемні особливості. Писцем рукопису був русин, найімовірніше, киянин.The present paper analyzes the orthographic and linguistic features of the Cyrillic part of the Reims Gospel. Today, this monument is controversial in Slavic studies: the problems of the place and time of its creation and the questions about its writer have not been finally resolved yet. The opinions of researchers on this subject are very different: some scholars believe that book was brought to France by the daughter of Ukrainian Prince Yaroslav the Wise, Anne, who married the King of France Henry I. Others deny this idea and associate its creation with the name of St. Procopius from Bohemia, who allegedly wrote this Gospel, according to the appendix placed at the end of the Glagolitic part. There is also a hypothesis about the Serbian origin of the book.We analyzed various hypotheses, starting from the early studies of the Reims Gospel (V. Hanka, O. Sobolevsky, L. Leger, etc.), to subsequent ones (Yu. Shevelyov, P. Kurinny, L. Zhukovskaya, I. Tóth, etc.) and recent studies (E. Lunyak, V. Alexandrovich, T. Mironova, E. Bikkinina, G. Prikhodko, M. Fougeron, etc.). The conclusions of researchers who studied the palaeographic, graphic, orthographic, and linguistic characteristics of the manuscript in different years were taken into account and critically comprehended. For the first time in Slavic studies, attention was paid to the comparison of the analyzed Gospel with the orthographic and linguistic features of the monuments of the Kyiv written school and the Ukrainian dialectal features.It is concluded that the dialectal features observed in the Reims Gospel correspond to accurately dated and localized Kyiv monuments of the second part of the 11th century. The orthography of the manuscript does not make it possible to take the book outside the 11th century. A comparison with orthographic features of Ostromir Gospel, Svyatoslav’s Collected Works, and Archangel’s Gospel gives many grounds for generalization about the earlier time of creation of the Reims Gospel. It is clearly distinguished from the above-mentioned monuments by a number of original writings: singularity, the ending of lines on vowels and consonants, almost complete absence of iotated, the characteristic use of diacritical marks, etc. The monument was created at a time when there was no established Old Ruthenian edition of the Church Slavonic language. Apparently, the writer created the Ruthenian written usus by himself and introduced the first Russian orthographic features. The writer of the manuscript was a Ruthenian, most likely a Kyivan.

У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.