Journal articles on the topic 'Вчені українські'

У статті проаналізовано стан дослідженості питання щодо розвитку іншомовної освіти в державах закордоння крізь вимір наукового дискурсу українських компаративістів (кінець ХХ – початок ХХІ ст.). Зазначено, що українські компаративісти, досліджуючи іншомовну освіту в державах закордоння (зазвичай у вимірі аналізу освітніх систем тих чи інших країн), роблять акцент на творчому використанні європейського та світового досвіду, зокрема на актуалізації вивчення іноземних мов у закладах середньої та вищої освіти України. Сучасні вчені доходять висновку, що для здобувача української іншомовної освіти важливі не тільки такі показники, як володіння лексикою і граматикою мови, що вивчається, а й соціокультурна та комунікативна компетентність. Українська компаративістика має серйозні напрацювання щодо дослідження іншомовної освіти держав закордоння, започатковані ще у 90-х рр. ХХ ст. І досі важливими для сьогодення є творчі здобутки лабораторії порівняльної педагогіки Інституту педагогіки АПН України (Г. Єгоров, Л. Волинець, О. Локшина, Б. Мельниченко, О. Першукова та ін.). Сучасні компаративісти активно розробляють питання формування іншомовної компетенції здобувачів освіти.

У статті представлено синтезований аналіз дефініції «педагогічна персоналістика», з’ясовано її сутність, зміст та доцільність використання у предметному полі педагогічної науки. Відзначено, що в процесі нагромадження масиву літератури про життєдіяльність педагогічних персоналій в історико-педагогічній науці сформувався міждисциплінарний науково-дослідницький напрям, який подекуди йменують як «педагогічна персоналістика». Крізь призму наукового дискурсу проаналізовано сутність понять «персоналія», «педагогічна персоналія», «персоналістика». Доведено, що використання терміна «педагогічна персоналістика» через формальну прив’язку до поняття «педагогічна персоналія» є алогізмом, тому невиправдано ні з наукової, ні з філологічної позицій. Обґрунтовується позиція, відповідно до якої замість поняття «педагогічна персоналістика» на позначення окремого напряму української історико-педагогічної науки, що вивчає життєдіяльність персоналій, доречно використовувати термін «педагогічна біографістика». Наведено аргументи на її користь, згідно з якими: 1) поняття «педагогічна біографістика» відповідає загальній традиції світової та української гуманітаристики, адже її основні наукові галузі (філософія, психологія, соціологія, історія тощо) позначають свої окремі наукові напрями, що вивчають діячів (персоналій), які зробили вагомий внесок у їхній розвиток, як «біографічні»; 2) термін «біографія» відповідає українській біографічній традиції; 3) українські вчені нагромадили значний масив знань для обґрунтування дефініції «педагогічна біографістика» та визначення її предмета, завдань, інших параметрів як окремої субдисципліни (галузі, наукового напряму) української педагогічної науки.

У статті зроблено спробу проаналізувати сприйняття/характеристики військовиків українців з боку командного складу польської армії в 1921–1939 рр. На основі численних рапортів, доповідних записок, що зберігаються в Центральному військовому архіві (Варшава, Польща), висвітлено бачення офіцерами рівня національної, громадянської свідомости “українців”/ ”русинів”, їх еволюцію протягом окресленого періоду, освітній рівень новобранців, ставлення українців до Речіпосполитої, служби у війську, взаємини з іншими рядовиками і поведінку у військових частинах. Попри значну увагу і польських, і українських дослідників до проблеми двосторонніх відносин, тема, винесена у назві статті, є маловивчена в історичній літературі. Окремі її аспекти висвітлені у працях польських науковців, а українські вчені цю тему практично не студіювали.

Розвиток сучасного демонстраційного експерименту пов’язаний з широким застосуванням ІКТ не тільки для обробки і візуалізації даних. Комп’ютерні інтерактивні моделювання процесів і явищ із сайту Phet, розроблені науковцями і методистами, дозволяють вдосконалити демонстраційний фізичний експеримент за підтримки сучасних педагогічних технологій, які вносять зміни до традиційної методики з метою формування в учнів ґрунтовного розуміння процесів і явищ, активної пізнавальної діяльності. До вивчення впливу методики впровадження інтерактивних комп’ютерних моделювань на покращення розуміння учнями фізичних процесів, явищ і законів залучена міжнародна спільнота освітян і українські вчені й учителі фізики. Метою статті є ознайомлення з результатами їх досліджень у розробці й апробації окремих компонентів педагогічної технології виконання фізичного експерименту в середній школі.

У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.

Актуальність: Розв’язання проблеми підвищення якості та збалансованість структури людського капіталу, здійснення соціальними інституціями низки заходів, до числа яких відноситься й професійна орієнтація учнівської молоді. Мета статті – проаналізувати модифікацію парадигми професійної орієнтації в дослідженнях науковців НАПН України. Методи дослідження: теоретичний аналіз, порівняльний, структурно-функціональний методи; аналіз, синтез та узагальнення використовувалися з метою визначення рівня розробленості проблеми. Результати: відповідно до змін соціально-економічних умов розвитку суспільства модифікувалася парадигма професійної орієнтації учнівської молоді. У психолого-педагогічних дослідженнях чітко прослідковується зміна мети профорієнтаційної роботи з молоддю, яка модифікувалася у такій послідовності: формування готовності до вибору професії → формування готовності до професійного самовизначення → формування кар’єрної компетентності. На модифікацію парадигми профорієнтації значною мірою вплинули дослідження науковців Національної академії педагогічних наук України. У наукових установах НАПН України здійснювалися дослідження як теоретико-методологічних основ, так й організаційно-методичних засад профорієнтаційної роботи з учнівською молоддю, які було покладено в основу її нормативно-правового та психолого-педагогічного забезпечення. Висновки: проблеми професійної орієнтації учнівської молоді є об’єктом наукових розвідок дослідників наукових установ НАПН України із часу її створення. Аналіз досліджень, присвячених професійній орієнтації, свідчить про те, що українські вчені запропонували напрями розв’язання комплексу психолого-педагогічних, філософських, соціально-економічних аспектів цієї проблеми, при цьому значний внесок у теоретико-методологічне та організаційно-методичне забезпечення модернізації та реформування освіти за цим напрямом зробили вчені Національної академії педагогічних наук України.

В статті обґрунтовано ідею, що STEM-освіта популяризується урядом з кожним роком дедалі більше через прийняття певних концепцій та стратегічних планів на майбутнє як в Україні, так і за кордоном. Проте STEM, як певний тип інтегрованих навчальних програм в США, було започатковано та активно підтримується не лише державними, а й бізнесовими структурами з метою розвитку країни та підприємницької діяльності. Проаналізовано та визначено досвід взаємодії бізнес-структур та закладів освіти США через залучення та пропагування освітніх програм STEM. Висвітлено, що це стосується не тільки ІТ-спеціалістів у високотехнологічних галузях, а й загалом економічно-активного населення, адже інноваційні технології стимулюють розвиток інформаційного суспільства. Особливу увагу приділено інтеграції бізнес-шкіл та студентів STEM-спеціальностей, як перспективному засобу модернізації освіти в Україні. Виділено й описано програми, що які підтримуються та заохочують активну молодь до здобуття інноваційної освіти, в тому числі й у бізнес-структурах. Простежено, що одним із найважливіших аспектів STEM-навчання є формування конкурентноспроможного фахівця у будь-якій галузі, здатного мислити критично, абстрактно й алгоритмічно. Визначено, що оновлені STEM-програми спрямовані на формування компетентностей, які є найбільш актуальними на ринку праці. Підкреслено актуальність питання інтегрованої освіти, що й досі залишається недостатньо дослідженим у нашій країні, тому українські вчені намагаються перейняти американський досвід упровадження інновацій в освіті. Виокремлено особливості інтегрованого навчання, в якому американські вчені вбачають майбутнє освіти та інноваційного бізнесу загалом. Зазначено, що зарубіжний досвід популяризації STEM може бути основою для проектування програм упровадження технологій інноваційного навчання в Україні, так як загальновідомо, що питання STEM-навчання залишаються недостатньо дослідженими в нашій країні.

У статті аналізуються теоретико­методологічні засади дослідження проблеми кризи культурної ідентичності в Україні та визначається ступінь наукової розробленості даної проблеми в сучасній українській філософії. Праці сучасних українських науковців, присвячені проблемі кризи ідентичності, передусім спрямовані на висвітлення національно­етнічного аспекту. Набагато менше уваги дослідники приділяють власне культурному виміру проблеми ідентичності в Україні. Можна сказати, що проблема кризи культурної ідентичності в сучасній Україні у царині філософської думки належного осмислення ще не одержала. Хоча загострення такої кризи в сучасному українському бутті спостерігається з часів отримання нею статусу незалежної країни і набуває свого піку на тлі останніх політичних подій. Майже кожен український дослідник сьогодення закликає розглядати феномен ідентичності в особливій системі координат, яка створена процесами глобалізації. Але, слід розуміти, що, вписуючи феномен ідентичності в конкретні історичні рамки, вчені обмежують його розуміння конкретними соціокультурними подіями. Саме тому, на нашу думку, необхідним є визначення ступеня усвідомлення проблеми кризи культурної ідентичності у дослідженнях сучасних українських науковців.

У статті розглянуто стан сучасних історичних досліджень із теми українського церковно-релігійного життя у 1917–1921 роках. З’ясовано, що вчені-історики дійшли висновку, що релігійні мотивації українського національно-культурного відродження, які сформувалися в другій половині ХІХ століття, були вагомим складником національно-демократичної революції початку ХХ століття, а необхідність вирішення питання «національної церкви» обумовила інтерес усіх державних утворень того часу (Українська Центральна Рада, Українська Держава Павла Скоропадського, Директорія УНР) до процесів інституціювання церковно-релігійних організацій.Встановлено, що особливість історіографічного дискурсу порушеної теми полягає в її антологічності та синтетичності, масштабності та методологічності. На основі аналізу тематичного доробку вчених-істориків, виокремлено три групи досліджень, у яких запропоновано розв’язання тих чи тих питань релігійно-церковного виміру українського національно-культурного відродження 1917–1921 років. Перша група об’єднує наукові студії, у яких синтетично розглянуто зміст української церковно-релігійної історії 1917–1921 років. Це праці таких учених, як В. Ульяновський, Б. Андрусишин, В. Ганзуленко, М. Горяч, Б. Гудзяк, О. Турій, А. Колодний, О. Ігнатуша та інші. У другій групі об’єднано наукові праці, що присвячені висвітленню тогочасних державно-церковних відносин (Л. Бабенко, В. Єленський, А. Киридон, В. Пащенко, О. Саган, Л. Филипович, П. Яроцький та інші). Третю групу становлять персоналістичні дослідження, у яких вчені проаналізували внесок тогочасних релігійних діячів у побудову національної церкви, духовне та релігійне відродження України.Особливу увагу звернено на аналіз істориками впливу церковно-релігійного чинника на тогочасні суспільно-політичні процеси національно-демократичної революції. З’ясовано, що в сучасному історіографічному наративі висновується думка про те, що представлення церковно-релігійного питання в порядку денному українських державотворчих процесів 1917–1921 років відіграло вагому роль у розвитку концепту «національна церква» та духовно-культурному збагаченні української національної ідентичності.

Наразі кредитування дозволяє не тільки отримувати прибуток від залучення додаткових фінансових ресурсів, а й розширювати та розвивати підприємницьку діяльність. Тому багато суб’єктів господарювання звертаються за додатковими коштами до кредитних установ. За таких умов важливого значення набуває кредитоспроможність, адже від її правильного розуміння та якісної оцінки буде залежати ефективна організація процесу кредитування. Необхідність вивчення сутності кредитоспроможності пояснюється як відсутністю єдиної думки серед науковців з приводу визначення даного поняття, так і подальшим розвитком кредитних установ, які, у свою чергу, здійснюють вплив на зміст цієї дефініції. Стаття присвячена вивченню законодавчих і наукових підходів до сутності кредитоспроможності позичальника, проведенню контент-аналізу даного поняття та визначенню на його основі критеріїв оцінки кредитоспроможності. Специфіка наукових завдань, що становлять предмет дослідження, вимагала використання комплексу спеціальних методів, застосування яких допомогло здійснити контент-аналіз терміну «кредитоспроможність» та виокремити основні критерії оцінки кредитоспроможності позичальника. У статті досліджено вітчизняні нормативно-правові документи, які визначають зміст кредитоспроможності. Розглянуто підходи до розуміння сутності даної дефініції, які виокремлювали зарубіжні та українські вчені. Здійснено контент-аналіз поняття «кредитоспроможність». Дано характеристику основних критеріїв, які закладено в основу оцінки кредитоспроможності позичальника. В результаті дослідження доведено, що кредитоспроможність характеризує сукупність умов, що дозволяють кредитору надати кредит, а позичальнику виконати боргові зобов’язання відповідно до умов кредитного договору. Обґрунтовано, що кредитоспроможність позичальника оцінюється на основі критеріїв, які враховують внутрішнє та зовнішнє середовище його функціонування. Встановлено, що без визначення цих критеріїв та здійснення оцінки кредитоспроможності в сучасних ринкових умовах укладення кредитного договору є неможливим.

У статті розглянуто проблему, яка останнім часом набуває все більшої актуальності в національній педагогічній науці й освітянській практиці, а саме: введення різних видів оцінювання в систему діяльності школи ХХІ століття. Серед цих видів українські й зарубіжні науковці виокремлюють формувальне, підсумкове й рівневі оцінювання навчальної діяльності здобувачів освіти початкової школи.Відзначається, що особливого значення провідні вчені-методисти надають формувальному оцінюванню навчальних можливостей та інтелектуального поступу учнів молодших класів. Підкреслюється, що аспекти формувального оцінювання розроблювалися й нині продовжують досліджуватися багатьма широко відомими та знаковими вченими-теоретиками і науковцями-аналітиками освітнього процесу, серед яких Ш. Амонашвілі, Б. Ананьєв, М. Вашуленко, Д. Колесов, А. Маркова, Т. Матіс, О. Орлов, О. Савченко, Г. Цукерман та ін. Докладно аналізується механізм дії формувального оцінювання в якості засобу підтримки та розвитку особистості учнів сучасної школи, передусім початкової. Акцентується на трьох базових конструентах цього механізму: а) функції збирання різноманітної психологічної та дитиноцентричної інформації, б) процесі багатовимірного спостереження за навчальною поведінкою й інтелектуальним прогресом учнів початкової школи, в) забезпеченні результативного зворотного зв’язку з молодшими школярами. Розглядаються конкретні техніки формувального оцінювання, якими вчителі початкової школи ефективно послуговуються на практиці. Обсервуються педагогічні переваги формувального оцінювання, виявлені діяльністю провідних учителів сучасної школи. З-поміж цих переваг виділяються такі: націленість на визначення індивідуальних досягнень кожного учня, уникнення прийому порівнювання навчальних досягнень різних дітей; застосування зрозумілих цілей та критеріїв, за якими оцінюють діяльність школярів; визначення вектора навчання й перспектив розвитку кожної дитячої особистості. Узагальнюється, що формувальне оцінювання дієво допомагає дітям поліпшити свої результати в навчанні, дає змогу визначати подальші завдання власного розвитку та способи їх здійснення. Послідовно обґрунтовується, що формувальне оцінювання є ефективним інструментом педагогічної дії і сприяє стратегії успішної самореалізації сучасних учнів.

Автором визначено, що серед пріоритетних напрямів розвитку вітчизняної системи освіти сучасна педагогічна наука визнає полікультурний вектор як такий, що забезпечує виконання двох завдань: входження України до євро- пейського освітнього простору та розв’язання питань внутрішнього існування полікультурного суспільства. Озна- чена проблема, як констатує автор, в історико-педагогічному дискурсі розглядається передусім у компаративному аспекті, натомість вітчизняний досвід «полікультурності» опинився на узбіччі наукового пошуку. Утім автор вважає, що таке дослідження дозволяє з’ясувати динаміку розвитку ідей полікультурної освіти у вітчизняній педагогічній думці кінця ХХ – початку ХХІ ст., встановити головні тенденції цього процесу та визначити проблеми, які необ- хідно вирішувати саме сьогодні. Спираючись на думки вітчизняних вчених щодо важливості застосування методу періодизації в історико-педагогічному дослідженні, автором представлено власну періодизацію розвитку ідей полі- культурності у вітчизняному педагогічному дискурсі. На основі визначених чинників (особливості політико-еконо- мічного та соціокультурного життя України у визначених хронологічних межах та актуалізація проблеми в освітніх регуляторних документах; наявність / відсутність наукових публікацій із визначеної теми в тогочасному педагогіч- ному дискурсі; напрями, тенденції розвитку проблеми та практичний доробок вітчизняних вчених і педагогів-прак- тиків тощо) розроблено таку періодизацію розвитку ідей полікультурної освіти у вітчизняній педагогічній думці: І-й період – теоретико-накопичувальний (кінець 80-х рр. ХХ ст. – перше десятиліття ХХІ ст.); ІІ-й період – практико- зорієнтований (друге десятиліття ХХІ ст. – триває нині); визначеним хронологічним періодам передував підготовчий етап (60–70-ті рр. ХХ ст.), на якому (в межах концепції інтернаціонального виховання) формувалися зародки ідей полікультурності. Утім у межах концепції пролетарського / соціалістичного інтернаціоналізму зародки ідей полі- культурності (солідарність, рівність, братерство) були суттєво обмежені класовим принципом. Доведено, що українські вчені мають створити таку модель полікультурної освіти, яка б відображала особли- вості державного розвитку України, її багатонаціонального складу, проте відображала б загальні тенденції євро- пейського співтовариства у їхньому прагненні до соціокультурного діалогу. Такий підхід буде продуктивним лише за умови врахування власного позитивного педагогічного минулого.

Зазначено, що процес надання електронних адміністративних послуг націлений на підвищення рівня задоволеності громадськості результатами взаємодії з представниками органів влади та іншими організаціями, в яких розміщуються державні замовлення, при отриманні відповідних послуг. Результатами застосування інформаційно-комунікаційних технологій в практиці державних органів і відповідних організацій повинні стати збільшення доступності адміністративних послуг для фізичних та юридичних осіб, спрощення процесу їх взаємодії з органами (організаціями), зниження рівня корупційних ризиків, підвищення ефективності витрат бюджетних коштів. Обґрунтовано, що принципи надання електронних адміністративних послуг виступають в якості основних положень, що виражають сутність і значення порядку надання електронних адміністративних послуг, які є обов’язковими для виконання і сприяють прийняттю обґрунтованих і законних рішень суб’єктами, що надають електронні адміністративні послуги. Визначено, що рівень нормативно-правового регулювання адміністративних послуг в електронній формі має сьогодні велике значення. Тому, в тому числі через відсутність нормативно-правової бази, яка закріплює вимоги до порядку надання електронних державних послуг в деяких регіонах спостерігається скорочення числа громадян, які звернулися за наданням адміністративних послуг в електронній формі. Отже, на сьогодні законодавчого закріплення норм щодо захисту персональних даних, в тому числі при їх обробці в процесі надання електронних державних послуг, недостатньо, про що свідчить зростаюча кількість порушень, пов’язаних з незаконним використанням персональних даних, що містяться на державних ресурсах. Однак, на наш погляд, це так само створює додатковий ризик неправомірного доступу до інформації про громадян, її використання в корисливих цілях. Мета роботи. Метою статті є розгляд особливостей застосування комп’ютерних технологій в процесі надання адміністративних послуг в публічному управлінні. Методологія. Дослідженнями проблем підвищення якості надання електронних державних послуг, у тому числі адміністративних, в публічному управлінні, активно займалися як українські, так і зарубіжні вчені. Ці проблеми відображені в роботах Буличова Є.В., Облещук О.B., Пєнської І.О., Рощик І.А., Соломко Ю.І. Проти недостатньо розкритими залишаються питання визначення підходів до застосування комп’ютерних технологій в процесі надання адміністративних послуг в публічному управлінні. Наукова новизна. Дістали подальшого розвитку специфічні принципи діяльності інституту електронних адміністративних послуг, що закріпить в собі нормативно встановлені орієнтири для української правозастосовної практики, визначить основні норми правового регулювання відносин у сфері надання електронних послуг, забезпечить його стабільність. Висновки. Використання інформаційно-комунікаційних технологій для розкриття інформації про діяльність державних органів влади завжди було одним із пріоритетних завдань публічного управління. Таким чином, в процесі надання електронних державних послуг заявник повинен отримувати всі необхідні відомості про процедуру отримання даної послуги (форми документів, зразки їх заповнення, строки та порядок здійснення електронної послуги, можливість отримання її результату в електронному вигляді тощо). Крім того, електронний спосіб надання адміністративної послуги дає можливість для здійснення контролю за діями і рішеннями органів виконавчої влади, які виступають суб’єктами надання такої послуги.

На теренах славістики чи не найбільш активними в обстоюванні теолінгвістики як окремої наукової дисципліни виявилися польські вчені, в Україні донедавна глобальна проблема «Мова і релігія» перебувала на маргінесі. Однак українська теолінгвістикамає тривалу й складну історію, оскільки бере початок з ХІХ ст. Дослідження питань теолінгвістики здійснювалося насамперед представ-никами потебнянської школи та вченими діаспори, які зосередили увагу на аналізі давньої релігійної лексики. У радянські часи в Україні теолінгвістика розвива-лася завдяки працям з історії мови й загального мовознавства. На тлі українських радянських дослідників вивищується постать Булаховського, який наголошував на взаємозв’язку мови і релігії, аналізував вплив релігійних чинників на розвиток літературних мов, а також зворотний вплив мови на релігію.

Аграрний сектор економіки України все більш упевнено виходить на перші позиції в структурі експортних галузей держави. А за умови стабілізації економічного та медико-біологічного стану суспільства, аграрне виробництво, безумовно, стане рушієм розвитку України. Проте значні площі сільськогосподарських угідь в окремих областях України мають суттєве залишкове радіоактивне забруднення ізотопами Чорнобильського аварійного викиду. Початкова післяаварійна гострота проблеми в значній мірі наразі вже знята завдяки процесам природного розпаду ядер активних ізотопів. Це зробило актуальним перенаправлення зусиль дослідників-радіобіологів від вивчення закономірностей розвитку порушень та патологій при дії високих радіаційних навантажень з подальшою розробкою методів і заходів протидії деструктивним процесам, на спрямування їх уваги до дослідження і розшифровки особливостей реагування організму тварин і людей на шкідливі наслідки пролонгованих, довготривалих опромінень низької інтенсивності. Науковий загал вже створив доволі широку мережу дослідницьких осередків по вирішенню питань, пов’язаних із low-dose radiation, які мають і спеціалізовані інформаційні ресурси, як наприклад International Journal of Low Radiation. Проте активно співпрацювати в цій системі українські радіобіологи не в змозі, через недостатнє державне фінансування науково-дослідної діяльності. Нажаль закордонні вчені не виявляють особливої зацікавленості саме в дослідженнях такого об’єкту, як сільськогосподарські тварини. Тому на даний час загальний масив отриманих експериментальних та моніторингових результатів не дає достатньо повної картини змін гомеостазу опромінених особин. Загалом наявні дані свідчать про те, що за цих умов виникають ушкодження, пов’язані як із безпосереднім поглинанням енергії у критичних мішенях, так і з опосередкованими порушеннями, зумовленими певними змінами фізико-хімічних та біохімічних процесів на молекулярно-клітинному рівні. Зокрема, спостерігається посилення процесів перекисного окиснення ліпідів і зниження активності ендогенної багатокомпонентної антиоксидантної системи. З’ясовано, що при тривалому радіаційному впливі в малих дозах, відбуваються процеси розбалансування гормонального гомеостазу, які пов’язані з дисбалансом неспецифічних механізмів нейроендокринної регуляції адаптаційних процесів. Головна роль у їх реалізації належить нейромедіаторам, які, крім процесів гальмування і збудження нервових клітин, також контролюють різноманітні механізми функціонування організму, зокрема нейроендокринної системи, беруть участь у регуляції секреції гіпоталамічних факторів і тропних гормонів гіпофіза. Дослідження функціонального стану гіпоталамо-гіпофізарно-адренокортикальної системи за тривалої дії радіації у низьких дозах дозволили виявити її чутливість до внутрішнього опромінення у малих дозах. Під впливом довготривалого малоінтенсивного радіаційного фактору в організмі тварин виникають не тільки певні зміни у гормональному балансі, а й у функціонуванні імунної системи, формуванні патологічних змін концентрації і розподілу біохімічних сполук, перебігу метаболічних процесів та зниженні імунітету. Кількісне оцінювання біологічних ефектів за низькодозового хронічного опромінення вищих організмів залишається однією з дискусійних і достеменно не з’ясованих проблем у сільськогосподарській радіобіології.

Розглянуто проблему становлення та розвитку бунчуків, як складової частини клейнодів кошових отаманів та гетьманів українського козацтва. Тюркомовна за походженням лексема «бунчук» з плином часу трансформувалася у сучасне значення, що є загальноприйнятим в українській культурі. Традиційно вважається, що перший зафіксований випадок використання військовими бунчуків пов’язаний із ім’ям арабського халіфа Абу-Бакра та його військовими баталіями на території сучасної Сирії в 7 ст. В ході активних міжкультурних контактів, на початку 13 ст. бунчуки стали відомими спочатку у монголів, а пізніше і у турків. Ранні Османи використовували їх не лише як військовий знак, але й як маркер рангу придворного чиновника, статусний подарунок, що підвищував соціальне положення певної людини. Від турків бунчуки перейняли представники Речі Посполитої та надали їм значення спочатку сим- волу військової влади гетьманів кварцяного війська, а пізніше, з середини XVII ст. і польського короля. Історична традиція пов’язала використання бунчуків українським козацтвом з військовими реформами польського монарха Стефана Баторія. Але сучасні вчені, вивчаючи військову історію козацтва першої чверті XVII ст. й користуючись матеріалами польських архівів заперечили цю тезу, та акцентували увагу на турецького-татарському векторі. Для запорожців бунчуки були одними з атрибутів легітимності влади або законності певного дійства. В зовнішньому оформленні переважали червоно-чорні кольорові гами. Державна символіка ранньомодерної Української держави середини 17 – 18 ст., в основу якої лягли атрибути влади запорожців, зафіксувала бунчуки особистими штандартами гетьманів. Для розрізнення із запорожцями, гетьмани почали використовувати білі бунчуки. Історичні джерела зберегли відомості саме про такі знаки в арсеналі гетьмана Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Кирила Розумовського. До бунчуків наказних гетьманів додавалися дві срібні китиці. Саме під цим знаком керівники козацької держави приймали військові паради, зустрічали іноземних послів, вели зовнішньо-політичні переговори. Під час виборів нового гетьмана, бунчуки на рівні з булавою виступали атрибутом правомірності обрання тієї чи іншої особи на роль голови Української держави. В разі смерті гетьмана, згідно з Московськими статтями 1665 р., бунчуки, запаковані у спеціальні ящики, відправлялися російському воєводі у Київ, який передавав їх до Збройної Палати Московського Кремля.

У статті висвітлено внесок І. Франка в історію становлення і розвитку українського мовознавства, здійснено аналіз мовознавчої спадщини великого вченого-енциклопедиста, митця художнього слова Івана Франка на тлі історичного процесу усталення мовних норм. Закцентовано увагу на його боротьбі за становлення, розвиток та нормалізацію української мови, зокрема її лексики, фразеологічного складу та за усталення фонетичного принципу українського правопису. Аналізуються праці вченого, присвячені розгляду мови як національної самобутності, як елементу художньої творчості, а також окремих компонентів її структури. Наголошується на вивченні дослідником діалектів та лексичних норм української мови, дитячого мовлення, питань загального мовознавства тощо. Визначається персональний внесок І. Франка в історію української лінгвістичної науки. У сучасному світі Іван Франко заслужено постає перед людством передусім як майстер українського слова, митець у сфері вітчизняного художнього поетичного і прозового письменства. Водночас власне цим не обмежувалася інтелектуальна праця великого Каменяра. Людина енциклопедичних знань і неординарних здібностей, Іван Франко створив вагоме підґрунтя для розвитку й функціонування української мови не лише власною мистецькою, а й науковою діяльністю: його перу належать мовознавчі праці, присвячені українському правопису, відстоюванню багатства української мови на народній основі, дослідженню територіальної специфіки української мови; значну увагу приділяв дослідник дитячому мовленню та питанням філософії мови. З огляду на потребу нормалізації сучасного українського правопису та огранення норм народнорозмовного мовлення з особливою актуальністю постає питання аналізу кращих традицій, що історично склалися в лінгвістичній спадщині світочів нації, до яких перш за все слід віднести Івана Франка. Попри значний часовий проміжок, що відділяє нас від періоду, коли жив і творив Іван Франко, його напрацювання та ідеї залишаються на часі, з огляду на що варто окреслити внесок науковця в історію становлення та розвитку мовознавчої науки в Україні. Наукове й духовне коріння національної величі славного сина українського народу І. Франка є безсумнівним. Будучи воістину велетом духу, безсмертний Каменяр залишив по собі неоціненний мистецький скарб для майбутніх дослідників слова. Виходець із народних глибин, він, будучи великим майстром слова, плекав любов до рідної мови, намагався долучитися до її першовитоків, усіляко звеличував, творив і відстоював українське слово, пророчачи йому велике майбутнє. Саме він створив наукове підґрунтя для витворення мовних норм на живій народній основі з урахуванням регіональної розмаїтості, для утвердження у правописі фонетичного принципу. Нині цей принцип є домінантним у сучасній українській орфографії. Послідовники І. Франка вдосконалювали його лексикографічні набутки, лексико-фразеологічні й діалектні вчення. Упродовж тривалого часу в мовознавчих колах велася дискусія з приводу можливості / неможливості розвитку в усталених словосполученнях переносних значень, одначе сучасна лінгвістика на великій кількості прикладів довела правильність Франкових висновків і в цій царині. В аспекті зіставлення ознак фразеологізму і слова сучасні вчені одностайно стверджують, що усталені мовні звороти, як і окремі слова, мають здатність до семантичної трансформації, і ілюструють це великою кількістю прикладів. Перспективи подальших розвідок вбачаються авторами в опрацюванні та аналізі сучасного мовного матеріалу з опорою на започатковані І. Франком ідеї в різних мовознавчих сферах.

У статті схарактеризовано сучасні підходи до визначення сутності поняття «освітній простір» у контексті реалізації Концепції «Нова українська школа». З’ясовано, що вчені намагаються знайти баланс у підходах до вивчення та тлумачення змістового наповнення й структури поняття «освітній простір». У цьому контексті проаналізовано погляди Л. Виготського, М. Віленського, В. Касторнової, Д. Косенка, К. Крутій, Є. Мещерякової, І. Фруміна, А. Цимбалару, І. Шендрика, О. Ярошинської, В. Ясвіна та ін. Освітній простір визначено як особливий простір, у якому процеси освіти особистості відбуваються в ході трансляції культури підростаючим поколінням. Його по праву вважають основним поняттям теорії педагогіки. Схарактеризовано основні підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників до розуміння «освітнього простору», як-от: системно-цілісний, ментально-емоційний, особистісно-розвивальний, соціально-географічний, дистанційний і локально-стендовий. З’ясовано, що спільними характеристиками для них є: системність, наявність просторових координат, розгляд елементів системи не ізольовано, а цілісно, інформаційність простору, територіальна цілісність освіти, особистісна спрямованість навчання. Основною ж відмінністю між визначеними підходами є визначення сутності, основного ядра освітнього простору. Доведено, що введення відповідного розуміння поняття «освітній простір», розмежування його з поняттям «освітнє середовище» вносить логічне розуміння взаємозв’язку цих понять, дає змогу розвивати нові концепції й уявлення, які з’являються останніми роками, позаяк за допомогою організації освітнього простору класної кімнати можна впливати на мотивацію учнів, формувати сприятливу атмосферу, задовольняти освітні потреби учнів Нової української школи.

На 84-му році життя відійшла у вічність відома українська вчена, інфекціоністка, Заслужена лікарка України, кавалер відзнаки НАМН України «Знак пошани», доктор медичних наук, професорка Антоніна Олексіївна Руденко. Висвітлено її основні біографічні віхи та творчі досягнення.

У статті розкрито походження слова «інтеграція», яке в античні часи означало «поповнення, відновлення», а процес передбачав об'єднування чого-небудь у єдине ціле і стосувався різних галузей суспільної діяльності. Цей термін нині актуалізовано і в освітній галузі, оскільки глобальний сплеск інформаційних потоків змушує людство шукати нові шляхи засвоєння та інтеграції знань. Мета дослідження – з’ясування філософських засад інтеграції як принципу викладання дисциплін літерату- рознавчого циклу у професійній підготовці вчителів української мови та літератури. У контексті цього дослідження з’ясовано процес пізнання, його сутність, структуру, а також розкрито інтегра- ційну основу викладання дисциплін літературознавчого циклу на основі адаптованих наукових знань, обумовлено інформативний, вольовий і смисловий складники навчання студентів спеціальності «Українська мова та літера- тура». Авторка репрезентувала принцип викладання, який поєднує пізнавальні, практичні та ціннісні аспекти професійної підготовки студентів. Створене відповідно до психолого-педагогічних вимог навчальне середовище передбачає студентоцентрований підхід, забезпечує триєдиний рівень пізнання, діалектичні принципи засвоєння знань та формування відповідних компетентностей. У статті також обумовлено застосування в освітній галузі новітніх філософських ідей, акумульованих у синер- гетиці, ноосферному вченні, загальній теорії систем. Авторка акцентує увагу на моделі сучасної освіти, зорієнтованої на формування планетарно-космічного типу особистості, яка спирається на такі засадничі філософські категорії: універсальність, цілісність, фундаменталь- ність, професійність, компетентність, гуманітаризацію, гуманізацію. Застосування принципу інтеграції у викла- данні літературознавчих дисциплін – це шлях до цілісного, адекватно організованого процесу пізнання, який забезпечує пізнавальний, культурно-світоглядний, прогностичний, аксіологічний, інформаційно-комунікацій- ний складники фахової підготовки майбутніх учителів української мови та літератури.

У статті висвітлено життєвий і науковий шлях української вченої Г. Наконечної, яка в міжвоєнний період емігрувала до Німеччини, де жила й творила до кінця своїх днів. На основі різних джерел (архівних документів, спогадів сучасників, публікацій про вчену) з’ясовано, що професор Г. Наконечна – талановитий науковець, педагог і перекладач, яка залишила після себе цікаву лінгвістичну спадщину в різних царинах мовознавчої науки. Встановлено, що за хронологічним порядком життєвий шлях ученої можна поділити на такі три періоди: перемишльський (1896– 1915 роки); берлінський (1916–1944 роки); мюнхенський (1945–1994 роки). Виявлено, що найбільш продуктивним і багатим у наукових дослідженнях був берлінський період, який дуже позитивно відобразився на її кар’єрі. Окреслено мовознавчий доробок Г. Наконечної, який, на жаль, до цього часу є маловідомим для українців, оскільки з її працями здебільшого можна було ознайомитися лише в архівах. З’ясовано, що невелика, але дуже цінна частина документів зберігається в архіві Українського вільного університету в Мюнхені (Німеччина). Зазначено, що багаторічна наукова діяльність лінгвістки присвячена дослідженням з лексикографії, діалектології, лінгвогеографії та лінгводидактики. Головними працями вченої є перекладні словники, зокрема “Deutsch-Ukrainisches Taschenwörterbuch” (1939 рік), “Polnisch- Deutsch und Deutsch-Polnisch: mit einem Anhang der wichtigeren Neubildungen des Polnischen und Deutschen und Erläuterungen zur polnischen Aussprache” (1943 рік), монографія “Ukrainische Mundarten. Südkarpatoukrainisch (Lemkisch, Bojkisch und Huzulisch)” (1940 рік) (у співавторстві з Я. Рудницьким), навчальний посібник “Kurze deutsche Grammatik fur Ukrainer” (1941 рік), які є вагомим внеском вченої в українську лінгвістичну науку. Особливу увагу звернено на кропітку й сумлінну працю Г. Наконечної в царині української діалектології. Проаналізовано зразки діалектологічних анкет-питальників (квестіонарів), які мали велике значення для наукових розвідок авторки. Відзначено також активну громадянську позицію української вченої, яка була щирою патріоткою, «фанатично відданою Україні», служінню та розвитку якої вона віддала все своє життя.

У статті розглянуто питання особливостей формування предметного поля вивчення педагогічно-го явища– полікультурної освіти у світовому та вітчизняному науковому дискурсі. Констатовано, що полікультурна освіта як педагогічне явище у вітчизняному культурно-політичному просторі пов’язане із «національним питанням», яке завжди мало державне значення. Наголошено, що формування ідей полікультурності в освіті викликано загостренням суспільних проблем, пов’язаних із необхідністю інтегрування представників різних етнічних груп до єдиного соціокультурного простору. На подолан-ня зазначеної проблеми має бути спрямована полікультурна освіта, яка загалом забезпечує стабіль-ний розвиток соціуму. На підставі звернення автора до напрацювань вітчизняних учених із проблеми полікультурності в освіті виявлено суттєву відмінність зарубіжного та вітчизняного напрямів вивчення проблеми. Акцентовано увагу на тому, що в світовому дискурсі полікультурна освіта представлена різ-номанітними концепціями, покликаними сприяти культурній адаптації людини, яка є носієм етнічної культури, до спільного простору в межах певного державного утворення. У вітчизняному варіанті полі-культурна освіта– шлях інтегрування людини до світового культурного простору, тому значна увага вчених в освітньому ракурсі переважно прикута до питань мовної підготовки. Відзначено позитивні тенденції в розвитку вітчизняної полікультурної освіти, які спрямовані на широке розуміння полікуль-турності (виховання толерантності, подолання/запобігання дискримінаційних практик в освіті, спри-яння всебічному розвитку людини з урахуванням культурних надбань етнічної групи, до якої вона себе відносить). Доведено, що наявні концепції мають свою національну специфіку, тож «запропоновані» світовою спільнотою варіанти розв’язання проблеми не можуть бути повністю експлікованими на вітчизняний ґрунт. Зроблено висновок про те, що українські вчені мають запропонувати «свій варіант» як полікультурності, так і полікультурної освіти, яка б відображала особливості державного розвитку України, її багатонаціонального складу, проте відображала б загальні тенденції європейського спів- товариства у їхньому прагненні до соціокультурного діалогу. The article considers the formation peculiarities of the subject field in studying the pedagogical phenomenon – multicultural education in the world and domestic scientific discourse. It is stated that multicultural education as a pedagogical phenomenon in the domestic cultural and political space is associated with the “national question”, which has always had state significance. It is emphasized that formation of multicultural ideas in education is caused by social problems aggravation related to the necessity of integration of different ethnic groups representatives into a single socio-cultural space. Multicultural education, which generally ensures the stable society development, should be aimed at overcoming the above-mentioned problem. Based on the author’s appeal to the domestic scientists works on multiculturalism in education problem, a significant difference between foreign and domestic directions of the problem studying is identified. It is emphasized that in the world discourse multicultural education is represented by various concepts designed to promote the cultural adaptation of a person as a carrier of ethnic culture to a common space within a certain state formation. In the domestic version, multicultural education is a way of integrating people into the world cultural space, so much attention of scientists in the educational perspective is mainly focused on language training. Positive trends in domestic multicultural education development are aimed at broad understanding of multiculturalism (education of tolerance, overcoming/preventing discriminatory practices in education, promoting comprehensive human development, taking into account the cultural heritage of the ethnic group, to which it belongs) are noted. It is proved that the existing concepts have their own national specifics, so the “proposed” by the world community options for solving the problem cannot be fully explained on domestic soil. It is concluded that Ukrainian scholars should offer “their version” of both polycultural and multicultural education, which would reflect the peculiarities of Ukrainian state development, it’s multinational composition, and reflect the general trends of the European community in their interest for sociocultural dialogue.

Актуальність теми дослідження. В економіці більшості країн, і в України зокрема, питома вага трансакційних витрат зростає з кожним роком. Окрім цього, стрімко збільшується кількість галузей, які надають послуги, в тому числі і трансакційні. Ці об’єктивні обставини суспільного розвитку призвели до формування окремого сектора сучасної економіки – трансакційного. Постановка проблеми. Збільшення розміру трансакційних витрат як на рівні народного господарства в цілому, так і в окремих його галузях, обумовлює важливість опрацювання методологічних та методичних засад дослідження та оцінювання трансакційного сектора економіки. Аналіз останніх досліджень і публікацій. На питаннях оцінки та аналізу трансакційних витрат в економіці зосереджували увагу зарубіжні та вітчизняні вчені, а саме: Коуз Р., Норт Д., Уільямсон О., Еггертссон Т., Ерроу К., Далман К., Менар К., Аллен Д., Девід Р., Клейн С., Окслі Дж., Уоллис Дж., Архієрєєв С., Малахов С., Литвінцева Г., Попов Є., Шастітко А., Нестеренко А., Капелюшніков Р., Юдкевич М., Аузан А., Тамбовцев В. та ін. Виділення недосліджених частин загальної проблеми. Незважаючи на значну кількість наукових досліджень з питань оцінки трансакційних витрат й отримані вченими результати, однозначної методики розрахунку розміру цих витрат в економіці на теперішній час не розроблено. Постановка завдання. Розвиток теоретичних підходів щодо вимірювання трансакційних витрат із врахуванням особливостей вітчизняної економіки. Виклад основного матеріалу. Розглянуто й проаналізовано підходи до оцінки трансакційних витрат. Адаптовано підхід Норта-Уолліса щодо вимірювання рівня трансакційних витрат, на основі якого здійснено оцінку трансакційного сектора економіки України. Визначено основні проблеми вимірювання трансакційних витрат у вітчизняній економіці. Висновки. Результати проведеного вимірювання свідчать про те, що трансакційний сектор економіки України знаходиться на відповідному умовам глобального суспільства рівні.

Запропонована розвідка являє собою спробу аналізу досліджень з історичної топографії міст України впродовж ХІХ – перших десятиліть ХХІ ст. Студія є спробою узагальнення вже опублікованих досліджень істориків, стану вивчення проблеми в історіографії. Авторкою стверджено, що найактивніше вчені вивчають проблеми історичної топографії таких потужних міських центрів, як Київ та Львів. Указано на особливості розгляду проблем історичної топографії залежно від часового та територіального вимірів. Показано особливості студій історичної топографії міст Галичини, Волині, Поділля. Рання історія українських міст залишається слабо вивченою через фрагментарність та лаконічність писемних джерел. Краєзнавчі нотатки дають змогу до певної міри зафіксувати зміни у забудові населеного пункту і, як наслідок, по-перше, реконструювати локалізацію опублікованих знахідок, а по-друге, виділити серед загалу топонімів назви, пов’язані з планувальною структурою. З’ясовано значення для дослідження різноманітних напрямів територіальної історії. Указано на відсутність у вітчизняній історіографічній традиції компаративних досліджень історичної топографії й у межах України, і європейських міст. Виокремлено аспекти історичної топографії українських міст середньовіччя та раннього нового часу, які потребують подальшого наукового вивчення. Стверджено, що дослідження історичної топографії середньовічних та ранньомодерних українських міст повинно здійснюватися винятково на комплексному аналізі історичних джерел. Використання джерел різних типів та видів (писемних, картографічних,) робить успішним реконструювання міського простору. Результати наукових досліджень дають змогу стверджувати, що врахування археологічних джерел дає можливість дати відповідь на ті питання, які не відтворено в інших джерелах.

На основі аксіологічного підходу до вивчення феноменів професійної педагогіки визначено реперну точку модернізації системи професійної освіти, якою має бути особистість людини як найвища цінність держави і найголовніший двигун оновлення її виробничих відносин. Охарактеризовано трансформацію феномена «праця» в системі внутрішніх цінностей українців. Статистично проілюстровано найбільш помітні трансформаційні зміни в системі цінностей сучасної української молоді, відображені в уявленнях про престижність освіти, професіоналізм та професійний успіх. Визначено основні чинники трансформації професійної освіти, що вплинули на зміну цінностей української молоді: глобалізаційні світові процеси, освітнє законодавство, стан економіки та стан самої освітньої системи. Представлено актуальні завдання вітчизняної системи освіти, покликані стабілізувати систему цінностей сучасної української молоді: подолання рольового дисбалансу між професійною та вищою освітою, зміцнення рівноправного партнерства і забезпечення їх рівноцінного внеску в економічну безпеку країни, якій однаково потрібні як компетентні вчені, так висококваліфіковані робітники; налагодження дієвих механізмів забезпечення наступності всіх рівнів освіти (загальної, професійної, вищої), організація ефективної професійної орієнтації молоді на всіх рівнях професійного самовизначення; удосконалення змісту професійної освіти та забезпечення її якості відповідно до завдань Нової української школи, запитів суспільства та економіки; розвиток державно-приватного партнерства, здатного покращити мотивацію всіх осіб, зацікавлених у підвищенні якості професійної освіти; вдосконалення форм і механізмів мотивації роботодавців для організації на своїх базах різних видів навчально- виробничої діяльності, підвищення кваліфікації та стажування педагогічних працівників для підвищення престижності професійної освіти; поширення в закладах професійної освіти досвіду функціонування центрів професійної кар’єри, організації системи консультування з розвитку професійної кар’єри; забезпечення умов для впровадження інклюзії в заклади професійної (професійно-технічної) освіти.

З 16 по 20 червня 2019 року у шведському місті Еребру (Örebro) відбулася 5-та Балтійсько-Нордична конференція зі статистики обстежень, BaNoCoSS-2019. BaNoCoSS – це наукові конференції, що відбуваються кожні чотири роки і на яких провідні науковці, фахівці, докторанти та студенти зі Швеції, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, України й Білорусі представляють свої розробки з теоретико-методологічних та прикладних питань статистики вибіркових і суцільних обстежень. До участі у конференціях як ключові спікери запрошуються також провідні вчені з інших країн. Конференції BaNoCoSS-2019 організовуються Балтійсько-Північно-Українською (БНУ) мережею статистики обстежень. Попередні конференції проводилися по черзі у Швеції та Фінляндії: BaNoCoSS-2015 – у Гельсінкі (Helsinki), Фінляндія; BaNoCoSS-2011 – у Норрфеллсвікен (Norrfällsviken), Швеція; BaNoCoSS-2007 – у Куусамо (Kuusamo), Фінляндія; BaNoCoSS-2002 – в Аммарнасі (Ammarnäs), Швеція.

Статтю присвячено аналізу педагогічної спадщини грецьких учених- педагогів А. Делмудоса, Н. Ексархопулоса та М. Тріантафіллідіса, а саме досліджено їхній внесок у розвиток університетської освіти в Греції протягом 20–50-х років XX століття. Особливу увагу приділено філософським факультетам Афінського та Салоніцького університетів, на яких працювали зазначені вище вчені. Доведено, що протягом XIX – на початку XX століття у підготовці фахівців на філософських факультетах наукова (спеціальна) підготовка цілковито домінувала над психолого-педагогічною, проте провідні вчені-педагоги А. Делмудос, Н. Ексархопулос, М. Тріантафіллідіс та інші наполягали на обов’язковій психолого-педагогічній підготовці, оскільки значна частина випускників працевлаштовувалася до закладів середньої освіти, не маючи елементарних знань із педагогіки, дидактики і психології. Аналіз праць названих вище учених засвідчив, що останні пропонували паралельну (органічне поєднання наукового та психолого-педагогічного складників: А. Делмудос, М. Тріантафіллідіс) і послідовну (перші три роки – наукова підготовка, додатковий четвертий рік – психолого-педагогічна підготовка для тих, хто бажає присвятити себе викладацькій діяльності: Н. Ексархопулос) моделі підготовки фахівців. Доведено, що науковці у своїх працях приділяли серйозну увагу проблемі мети, змісту і структури підготовки майбутніх фахівців, піддаючи систематичному аналізу відповідні навчальні плани і програми. З’ясовано, що другим питанням, яке постійно хвилювало трьох науковців, було мовне питання. Однак погляди на його вирішення були прямо протилежними. А. Делмудос та М. Тріантафіллідіс були палкими прихильниками народної мови – демотики, палко відстоюючи її право бути офіційною мовою держави, освіти та науки. Натомість Н. Ексархопулос відстоював позиції штучної архаїзованої мови – катаревуси, демонструючи консервативні погляди на мовне питання. Беручи до уваги перевірений часом науково-педагогічний досвід зазначених учених, сформульовано деякі рекомендації щодо його творчого застосування в Україні (покращення психолого-педагогічної підготовки фахівців, особливо класичних вишів; якнайскоріше вирішення проблеми українсько-російської диглосії).

Мета: сформувати нову концептуальну модель логістики нового часу в сучасній українській медицині. Матеріали і методи. Використано системний метод, метод порівняльного аналізу та прогнозування. Проаналізовано інформаційні системи, які використовують в управлінні медичними закладами (вітчизняними і зарубіжними), та дослідження, які проводили вітчизняні та зарубіжні вчені за цією тематикою, сформовано концептуальні засади впровадження та використання логістики в управлінні медичними закладами. Результати. У статті висвітлено нові концепції логістики медичних організацій в сучасних умовах. Визначено, що новий підхід до формування логістики в управлінні медичним закладом передбачає ефективність потоків пацієнтів у системі охорони здоров’я. У такій концепції сформовано чотири основні потоки медичного закладу, які визначатимуть ефективність логістичної діяльності: фінансовий; матеріальний; людський; інформаційний (у тому числі управлінські рішення). За даних обставин медичний заклад має можливість одноразово приступити до впровадження декількох логістичних концепцій, які визначають якість надання медичних послуг, прикладом яких є система інтегрованого планування ресурсів, або ERP; загальне управління якістю, або TQM; система «точно в термін», або JIT (Just In Time); точне виробництво, або LP (Lean Production); логістика, орієнтована на час, або TBL (Time-based Logistics). Розглянуто впровадження нової концептуальної моделі зрілості логістики в сучасному медичному закладі. І саме логістичні концепції (ERP, TQM, JIT, LP, TBL) є новими стратегіями у досягненні ефективності в логістичній діяльності нового часу та можуть слугувати основою для формування, розробки, впровадження моделі зрілості логістики в медичному закладі. Висновки. Логістика – це управління різними вхідними та вихідними потоками медичного закладу з метою їх оптимізації. Відповідно, управління логістичною діяльністю в медицині виходить за рамки традиційних фізичних потоків, враховуючи інші потоки, такі як пацієнти в ланцюгу надання медичної допомоги. Сучасним підходом до логістики медичної сфери є підхід з позицій створення цінності медичної послуги. Новий підхід до формування логістики в управлінні медичним закладом передбачає ефективність потоків пацієнтів у системі охорони здоров’я.

У статті аналізується науково-практична діяльність членів природничих товариств України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у терапевтичній галузі. На основі аналізу законодавчих документів, архівних матеріалів, медичної періодики висвітлено роль представників медичної еліти України у формуванні терапевтичної школи, яка виховала плеяду визначних вчених-терапевтів. У статті оприлюднені досягнення науковців-медиків (входили до складу медичних товариств), які принесли світову славу українській медицині. У статті розкриваються найважливіші теоретичні та практичні аспекти терапевтичної науки, які закладалися вченими медичних осередків України. На багатому фактичному матеріалі показано становлення терапевтичної школи біля витоків якої стояли видатні вчені – С. П. Алфер’єв, В. П. Образцов, Ф. Г. Яновський, К. Г. Трітшель, В. Г. Лашкевичу, В. А. Франковський, А. М. Фінкельштейн, С. В. Лєвашов та багато інших. Висвітлено участь членів Київського та Харківського товариств у проведенні наукових досліджень, які сприяли розвитку терапевтичної галузі знань. У процесі дослідження було з’ясовано причини заснування окремих медичних товариств, які безпосередньо розвивали терапевтичну галузь і заповняли прогалини по деяким спеціалізаціям медицини. Саме ці осередки стали першими не лише в Україні, а й в усій Російській імперії. Також показано, як члени медичних осередків ознайомлювалися зі світовими досягненнями в терапевтичній галузі та застосовували їх у своїй практичній діяльності на батьківщині. У статті проаналізовано наукові доповіді та праці членів товариств із терапії.

Purpose and methodology of the study. The article is devoted to the analysis of sources on the history of the Holodomor of 1932–1933 in the Kherson region. The results of the study will help to expand knowledge about the famine of 1932–1933 and to conduct an effective search for new archival information about this event. The study is based on source methods of identifying, analyzing and evaluating sources. Methods of archival heuristics are used, with the help of which a circle of archives is established, where the necessary information could potentially be stored, based on information about fundraisers.Results and scientific novelty of the study. A significant array of official records was analyzed: orders, reports, information, correspondence, certifying the crime of the Soviet government against the Ukrainian people - the Holodomor genocide of 1932–1933 in the Kherson region.It was found that the collections of archival documents of Russian archivists, despite the purpose of preparing a source complex, the composition and content of which would deny the Holodomor as genocide of the Ukrainian people, nevertheless contain valuable information from the central archives of the former USSR, including materials about southern Ukraine. One of the significant shortcomings is the lack of documents that would reflect the reaction of the "fraternal" republics to the famine in Ukraine, as Kherson trade unions, in particular, sought food aid from the relevant authorities in Belarus and Russia.In Ukraine, in parallel with the processes of declassification of archives, collections of documents with high-quality archeographic design were also published. In fact, Ukrainian scholars have urged their Russian counterparts to address the issue of famine, as they have previously produced high-quality informational content for the study of the Holodomor in Ukraine, which cannot be ignored.Regional archives play an equally important role in forming the source base of the problem. Their materials have been repeatedly published, including in the large-scale project "National Book of Remembrance of the Holodomor Victims of 1932–1933 pp. in Ukraine” (2008). It seemed that such a number of identified, published, including in the form of Internet resources of documentary monuments, cartographic materials, sources on demographic statistics has already exhausted the subject, but declassification and transfer of documents from the SBU continues, and archives are replenished with new documents. In particular, those that raise the issue of Soviet repression for spreading information about the famine of 1932–1933 in later years. That is, the discovery of new documents and the setting of new research tasks to study the history of the Holodomor is a real prospect for the future.Key words: Holodomor, Kherson region, local history, archive, source, document. Мета та методологія дослідження. Стаття присвячена аналізу джерел з історії Голодомору 1932–1933 років на терито-рії Херсонщини. Результати дослідження допоможуть розширити знання про голод 1932–1933 років та проводити ефективний пошук нової архівної інформації про цю подію. В основі дослідження лежать джерелознавчі методи виявлення, аналізу та оцінки джерел. Застосовуються методи архівної евристики, за допомогою якої встановлено коло архівів, де потенційно могла зберігатись необхідна інформація, виходячи з інформації про фондоутворювачів. Результати та наукова новизна дослідження. Проаналізовано значний масив документів офіційного діловодства: накази, доповідні записки, інформації, листування, що засвідчують злочин радянської влади проти українського народу – Голодомор-геноцид 1932–1933 років на території Херсонщини.З’ясовано, що збірники архівних документів російських архівістів, не зважаючи на мету підготувати джерельний комплекс, склад і зміст якого заперечуватиме Голодомор як геноцид українського народу, тим не менш містять цінну інформацію з центральних архівів колишнього СРСР, в тому числі матеріали про Південь України. Одним з суттєвих недоліків – відсутність документів, що б відображали реакцію «братніх» республік на голод в Україні, оскілки зокрема херсонські профспілки звертались за продовольчою допомогою до відповідних органів в Білорусії та Росії. В Україні, паралельно з процесами розсекречення архівів, також видано збірки документів з якісним археографічним оформленням. Власне українські вчені спонукали російських колег звернутись до теми голоду, оскільки раніше за них сформували якісний інформаційний контент для вивчення Голодомору в Україні, котрий не можливо ігнорувати.Не менш важливу роль у формуванні джерельної бази проблеми відграють регіональні архіви. Їхні матеріали неодноразово публікувались, в тому числі в масштабному проєкті «Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні» (2008). Здавалось, така кількість виявлених, опублікованих, в тому числі – у вигляді Інтернет-ресурсів документаль-них пам’яток, картографічних матеріалів, джерел з демографічної статистики вже вичерпала тематику, проте розсекречення та передача документів з СБУ триває, й архіви поповнюються новими документами. Зокрема, такими, що піднімають питання репресій радянської за поширення інформації про голод 1932–1933 років у пізніші роки. Тобто виявлення нових документів, і постановка нових дослідницьких завдань з вивчення історії Голодомору – реальна перспектива на майбутнє.Ключові слова: Голодомор, Херсонщина, локальна історія, архів, джерело, документ

Проаналізовано підходи істориків права до категорії “історія українського права”, пропонується її авторське визначення та періодизація в історичному вимірі. Наголошено на прикладах у відмінностях в еволюції, сутності та змісті українського права від російського. Визначено доктринальний підхід кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що полягає у визнанні первинності права перед інститутом держави. На думку автора, з появою держави історія права постає як історія національного законодавства в його взаємозв’язку і взаємозалежності з регулюючою діяльністю держави – її адміністративними і судовими установами, організацією та діяльністю армії, поліції, каральними і тюремними установами тощо. Історія свідчить про те, що суспільство може стабільно розвиватися у координатах замиреного середовища, а функцію інструмента замиреного середовища виконує право. Стверджується, що вперше визначення поняття “історія українського права” здійснено не в Україні, а поза її межами. Плеяда юристів, а серед них й історики права, після поразки Української революції 1917–1921 рр. змушені були покинути Батьківщину й оселитися у сусідніх країнах Східної Європи. Підручник із такою назвою з’явився в умовах української еміграції на початку 1920-х років. Першість у цьому належить кільком дослідникам української діаспори, які, проте, не мали жодних історичних, історико-правових джерел та архівних матеріалів, адже в абсо лютній більшості вони збереглися в бібліотеках та архівних фондах Радянської України. Однак і в цих умовах вчені змогли закласти підвалини для становлення відповідної галузі наукових знань. Зазначається, що спадкоємицею збережених у діаспорі традицій можна назвати кафедру історії права та держави юридичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, члени якої впродовж багатьох років обстоюють не лише назву навчального предмета “Історія українського права”, а й доводять його генетичний зв’язок із правом Руської держави, інших національних державних утворень пізнішого періоду. З-під пера викладачів кафедри вийшло декілька посібників з історії українського права. Особливий наголос зроблено на творчості О. Шевченка, який став автором кількох підручників і навчальних посібників, що й досі широко використовуються у навчальному процесі юридичних факультетів України. В одному з них учений актуалізував проблему періодизації українського права, де головним критерієм визначив еволюцію джерел права. На цих позиціях стоїть і автор статті.

Через пандемію, швидку зміну технологій, глобалізаційні виклики сьогодні вища школа переживає гуманітарну кризу. Це негативно впливає на підготовку висококваліфікованих фахівців, формування у них ціннісної свідомості, творчого мислення, національно-культурної ідентичності, громадянської відповідальності. Такий підхід ставить під загрозу виконання завдання навчити студентів толерантності, здатності мислити, аргументувати філософськими та духовно-культурними категоріями, вибудовувати свій шлях саморозвитку професіонала й освіченої, культурної особистості. Актуальними є проблеми виховання духовно пробудженої особистості, сприяння міжкультурному діалогу та залучення молоді до побудови мирних і відкритих для участі суспільств, заохочення до творчості та різноманітності форм культурного самовиразу задля забезпечення сталого розвитку. Вітчизняні ЗВО не мають необхідну кількість ефективних спецкурсів, соціально-гуманітарних і культурологічних дисциплін, які б сприяли вирішенню цих проблем. Разом із тим педагоги-вчені й практики зі всього світу та України зокрема мають низку наробок щодо технологій виховання, застосовують освітньо-виховні практики у процесі професійної підготовки студентів. Автор наголошує, що з-поміж наукових та практичних наробок у вихованні студентів вищої школи виокремлюються питання соціальної відповідальності, формування громадянських компетентностей, громадянська освіта, соціальні й громадянські навички, виховання через освіту тощо. Нарівні з умінням бути культурною, гармонійно розвиненою особистістю постає відповідальність як ключова компетентність у вищій освіті. Саме відповідальна, толерантно вихована особистість майбутнього фахівця є запорукою духовної безпеки будь-якого суспільства. Досвід виховних досліджень і практик європейських та українських вишів є дуже цінним. Актуальними є форми і методи розвитку соціальної відповідальності студентів, їхня громадянськість, морально-культурні цінності, духовна безпека, лідерство в студентському середовищі, засоби заохочення студентів до громадянської активності, роль освітнього середовища, оновлення виховної системи закладу вищої освіти та його освітніх сервісів. Духовне пробудження особистості у добу глобалізаційних викликів може відбутися тільки завдяки прийняттям нею громадянських цінностей через культуру й соціальну відповідальність. Сьогодні в українських вишах відбувається не тільки професійна підготовка студентів, а й генерується суспільна ідеологія

Статтю присвячено розгляду теоретичного аналізу поняття емоційного інтелекту. Представлено різні огляди теоретичних підходів до вивчення емоційного інтелекту серед зарубіжних та вітчизняних науковців. Особливу увагу привертають іноземні концепції в розумінні емоційного інтелекту, його спільних та відмінних позицій стосовно структури та генези розвитку, адже початок дослідженням цього поняття поклали саме зарубіжні вчені. Значна увага приділяється проблемі недостатнього вивчення емоційного інтелекту та впливу його на особистість на сучасному етапі розвитку суспільства. Також наголошується на доцільності дослідити емоційний інтелект саме на сучасному етапі розвитку психологічної науки в Україні. Доведено, що проблема емоційного інтелекту є не новою в українській науковій літературі, а наявність потреби дослідження цього поняття вимагає більш глибокого аналізу на сучасному етапі розвитку науки. Також стаття містить опис перших теоретичних і емпіричних досліджень емоційного інтелекту. Проаналізовано та описано погляди різних учених на класифікацію емоційного інтелекту впродовж усієї історії вивчення поняття. Стаття містить опис поняття «емоційний інтелект» зарубіжними і вітчизняними вченими впродовж усього періоду розвитку психологічної науки. При цьому дослідження феномену емоційного інтелекту привели до розвитку уявлень про взаємозв’язок когнітивних і афективних процесів. Проведений теоретичний аналіз наукової літератури вказує на те, що в сучасній психологічній науці існує проблема множинності концепцій та визначень емоційного інтелекту. Доведено, що все-таки серед науковців немає єдиної позиції щодо розуміння сутності емоційного інтелекту, незважаючи на велику кількість досліджень упродовж тривалого часу. Для успішного формування та розвитку потрібно розуміти, що стоїть за цим поняттям, тому у викладеному матеріалі розглянуто різноманітні теоретичні підходи до вивчення емоційного інтелекту. Перспективи подальших досліджень полягають у детальнішому емпіричному вивченні впливу емоційного інтелекту на різні сфери життєдіяльності особистості.

Під час дослідження місцевого самоврядування в Україні неодмінно виникає питання його організаційно-правової форми. В юридичній літературі наявні різні підходи до того, що саме розуміти під організаційно-правовою формою. На нашу думку, організаційно-правова форма демонструє, по-перше, перелік органів місцевого самоврядування у конкретній адміністративно-територіальній одиниці, по-друге, взаємодію в межах їхньої системи. Найчастіше в контексті організаційно-правових форм аналізуються населені пункти, такі як села, селища, міста, тому важливими науковими завданнями є узагальнення наявних досліджень з цього питання та формулювання висновків і пропозицій для подальшого проведення розробок у цьому напрямі. Проблему організаційно-правових форм місцевого самоврядування аналізували дослідники як національного, так і зарубіжного муніципального досвіду. У нашій праці застосовуються розробки Ю.Ю. Бальція, А.Т. Назарка, Н.В. Мішиної, В.Д. Шаповала та інших учених. Водночас деякі з них є доволі давніми, тому на сучасному етапі потребують актуалізації. Метою статті є узагальнення напрацювань щодо організаційно-правової форми «рада – мер», наявні в українській юридичній літературі. Щодо організаційно-правової форми місцевого самоврядування, яку найбільш часто згадують учені у контексті дослідження України – організаційно-правової форми «рада – мер» – слід зазначити таке. З одного боку, у контексті України більш точним буде говорити про назву «рада –голова», адже в нормативно-правових актах така назва посади, як «мер», не застосовується. З іншого боку, в юридичній літературі набула популярності саме назва «рада – мер», тому задля дотримання доктринального тезаурусу у наукових дослідженнях слід використовувати саме її. Виявлено, що інколи автори говорять про моделі управління. Підкреслено, що під час аналізу міського самоврядування у містах з районним поділом краще було б говорити також про організаційні (організаційно-правові) форми. Це сприяло б доктринальній єдності напрацювань у цій сфері. Резюмовано, що вчені вкрай рідко досліджують організаційно-правову форму «рада – мер» загалом. Як правило, вони приділяють увагу її різновидам «рада – сильний мер» та «рада – слабкий мер» (найменування можуть бути різними).

У статті запропоновано: для угруповання соціальних функцій галузі адаптувати підхід, що є поширеним при класифікації функцій держави (залежно від сфери соціального життя на політичні, економічні тощо); для угрупування власне юридичних функцій галузі адаптувати один із підходів, який пропонується фахівцями з теорії держави і права для класифікації функцій права. Звернення до популярних українських підручників із теорії держави та права дозволяє резюмувати: аналізуючи функції права, вчені виділяють охоронну та регулятивну функції (у т. ч. регулятивну статичну та регулятивну динамічну). Загалом майже жоден із фахівців - авторів навчально-методичних видань із цієї дисципліни не оминає увагу класифікацію функцій права на регулятивну й охоронну. Інколи автори деталізують цю класифікацію, інколи інтегрують її в авторські системи функцій права. Але навряд чи зараз є видання, у якому висвітлюються теоретичні питання, пов'язані з угрупуванням функцій права та не згадувалося б про регулятивну й охоронну функції. Виходячи з цього, навряд чи доцільно не застосовувати цю класифікацію при угрупуванні функцій галузі конституційного права. Одною з класифікацій функцій права, яку доцільно запозичити для угрупування функцій галузі конституційного права України, є класифікація функцій права залежно від їх спеціально-юридичного характеру на регулятивну й охоронну. Враховуючи, що ця класифікація відображає функції, притаманні праву загалом, зрозуміло, що вони притаманні також і галузі конституційного права України. А тому доцільно рекомендувати не просто застосувати цю класифікацію при виокремленні функцій галузі конституційного права, а й звернутися до неї як до потенціального елементу складної класифікації функцій галузі конституційного права України. Аналізована класифікація вказуватиме на різновид спеціально-юридичної характеристики тієї чи іншої функції, притаманної галузі конституційного права. Отже, її класифікацію доцільно поєднати з однією чи кількома класифікаціями менш загального характеру, які будуть розкривати особливості, притаманні функціям саме галузі конституційного права.

Точне і правильне розуміння предмета адміністративного права є важливим для сфери адміністративного судочинства, адже предмет адміністративного права надає можливість конкретизувати межі юрисдикції адміністративних судів. Предмет адміністративного права – визначальний чинник і для вивчення адміністративного права студентами та проведення адміністративно-правових досліджень. Викладене обумовлює необхідність формулювання завершеної і досконалої теорії (концепції) предмета адміністративного права. Метою статті є формулювання авторської концепції предмета адміністративного права через призму аналізу історичного досвіду, а також критичного вивчення праць сучасних учених-адміністративістів. Проведено аналіз наукових доробків, присвячених з’ясуванню змісту предмета адміністративного права і підготовлених радянськими вченими. Автору вдалося встановити та пояснити причини введення у науковий обіг категорії “предмет правового регулювання”, що було зроблено професором М. Аржановим на противагу західноєвропейській теорії поділу права на публічне і приватне. На думку автора статті, запропонована радянськими вченими концепція предмета та методу правового регулювання як критерій для розмежування галузей права є штучною і нежиттєздатною. Задля вирішення цього завдання, як наголошується у статті, вчені та юристи-практики мають послуговуватися розробленими європейськими авторами й апробованими практикою правозастосування відповідними теоріями, як-от: теорією субординації, спеціально-правовою теорією та двоступеневою теорією. Доводиться неможливість включення до предмета адміністративного права суспільних відносин: які виникають у внутрішньоорганізаційній діяльності державних підприємств; пов’язаних зі здійсненням адміністративного судочинства та судовою процедурою притягнення фізичних осіб до адміністративної відповідальності. На розвиток сформульованих висновків автор обстоює необхідність суттєвого розширення предмета адміністративного права, який, на його думку, утворюється не лише з відповідних суспільних відносин. Як підсумок робиться висновок про те, що предмет сучасного адміністративного права утворюється за допомогою: відносин, що виникають під час безпосередньої реалізації влади Українським народом; відносин, які виникають між приватною особою та суб’єктом публічного адміністрування у разі, коли останній діє щодо приватної особи через використання одного чи сукупності адміністративно-правових інструментів; відносин, що виникають між суб’єктом публічного адміністрування й іншим суб’єктом публічної влади, з яким перший із них не перебуває у відносинах підпорядкування; відносин, які виникають у межах внутрішньо організаційної діяльності органу публічної влади; відносин, що виникають між суб’єктом публічного адміністрування та “особливо підпорядкованими особами”; відносин, пов’язаних із управлінням об’єктами публічної власності (публічним майном); відносин, пов’язаних із матеріальною відповідальністю суб’єкта публічного адміністрування за шкоду, завдану приватній особі рішенням (дією); регулювання фактичних дій; регулювання юридичного статусу суб’єктів адміністративно-правових відносин.

Реформа системи вищої освіти завдяки цілеспрямованій праці Міністерства освіти і науки та вузів дала позитивні результати, але ще не вирішила головного завдання – підвищення якості підготовки спеціалістів, які потрібні державі і суспільству для творчої професійної діяльності в період науково-технічного прогресу людства і ринкових відносин.Головною причиною цього, на мій погляд, є те, що розвиток системи освіти тісно пов’язаний з економічними проблемами держави та національними особливостями суспільства, а ми намагаємось розв’язати освітянські проблеми за іноземним зразком, забуваючи що, наприклад, в Америці, звідки взято найбільше запозичень, цивілізована ринкова економіка, в якій визначальними є закони та справа. В них життєвий успіх спеціаліста визначається рівнем його підготовки у вузі, а недоукам не дають роботи на власних фірмах навіть батьки. У нас життєвий успіх спеціаліста у великій мірі залежить від зв’язків, причому ця “хвороба” так укоренилася, що сприймається за нормальні речі. Дане явище потрібно якнайшвидше ліквідувати, бо воно сильно гальмує прогресивний розвиток.В порівнянні з економікою передових капіталістичних держав, економіка України має інші проблеми. Там її основою є новітні технології з використанням сучасної техніки і головним для них є знайти ринки збуту для конкурентноспроможної продукції. В нас же головною проблемою є необхідність технічного переозброєння більшості галузей промисловості і сільського господарства, тому що на одиницю продукції (в більшості низької якості) відносно світових показників набагато вищі витрати енергоносіїв та сировини.Зрозуміло, що ці проблеми можуть успішно вирішувати спеціалісти високої кваліфікації, які підготовлені до творчої професійної діяльності по створенню ефективних технологій та машин для їх реалізації. Рівень кваліфікації спеціаліста будь-якого профілю, а особливо це стосується підготовки сучасних інженерів, залежить від рівня його базової фундаментальної підготовки, яка є наріжним каменем технічної освіти. За всіх часів дана теза була постулатом і ніким не спростовувалась. Тим більш вражаючим є той факт, що роль фундаментальних дисциплін в навчальному процесі постійно знижується. Щоб переконатися в цьому, достатньо порівняти обсяги годин, що відводяться на їх викладання в недалекому минулому з нинішніми. Але ж ми хочемо, щоб наші випускники мали рівень кваліфікації не нижчий за рівень спеціалістів, що випускають кращі закордонні вузи!Проведений порівняльний аналіз навчального навантаження з математики, фізики і хімії для різних напрямків підготовки у нас і в деяких закордонних вузах також засвідчує, що питома вага майже з усіх фундаментальних дисциплін в них приблизно в два рази більша, ніж у нас. Деякі відхилення маємо в Краківській гірничій академії, але в Польщі зовсім інша система середньої освіти. В них дванадцятирічна середня освіта, причому в технічних ліцеях чи гімназіях, наприклад, учні вже вивчили матаналіз, який в нас студенти вивчають протягом першого курсу. Крім цього, в них має місце тісний зв’язок фундаментальних дисциплін з майбутньою професією. В австрійських і німецьких вузах, наприклад, назва дисциплін звучить так: математика для машинобудівників, чи електриків, чи економістів. Точно так само і фізика та хімія читаються відповідно до обраної спеціальності. Тут, на мою думку, йдеться про питання державної ваги і його треба вирішувати на відповідному рівні. Не принижуючи значення інших наук, необхідно все ж наголосити, що саме фундаментальні дисципліни формують основи наукового світогляду кожної людини, саме фізика, хімія і математика складають основу науково-технічного прогресу людства.Також треба визнати, що у справу погіршення фундаментальної освіти значний “внесок” робить і середня школа, в якій рівень знань учнів, наприклад, з фізики і хімії, вже опускається до критичної межі. Одним із каталізаторів такого становища стала відміна вступного іспиту з фізики на переважну більшість факультетів багатьох технічних університетів. Цей сигнал чітко зрозуміли вчителі, учні і їхні батьки. В результаті вузівські викладачі, а пізніше і викладачі інших технічних дисциплін, в розпачі від низького рівня знань фундаментальних дисциплін своїх студентів. Вони за перші семестри намагаються ліквідувати прогалини шкільної освіти, але це, як правило, не вдається. Пізніше такі студенти отримують дипломи інженерів, деякі вступають до аспірантури та стають викладачами, тобто колесо виродження все більше розкручується. Те, що в даний час відбувається із шкільними і вузівськими програмами фундаментальних дисциплін, є копіюванням нашою освітою чужих методик і ідей. Але саме наші спеціалісти, які навчались математики, фізики і хімії за традиційними програмами, є бажаними в різних зарубіжних наукових центрах, які працюють в галузі фізики плазми, твердого тіла, квантової електроніки, тощо. Тому не варто відкидати те позитивне, що напрацьовано десятиріччями і яке давало нам Нобелівських лауреатів та здобутки світового рівня у різних областях знань, технологій і техніки.Треба відзначити, що одне із найгостріших питань, які обговорювались на загальних зборах Відділення фізики і астрономії НАН України – низький рівень освіти з фізики у школах і вузах країни. До Президента України і уряду відповідне звернення підписали сорок дійсних членів та членів-кореспондентів НАН України. Як же покращити фундаментальну підготовку фахівців? Відомо, що тепер вузи мають значні автономні права і варто ними скористатися, не чекаючи рішень “згори”. В нашому національному університеті нафти і газу завдяки правильному розумінню ситуації з боку ректора, відомого у світі вченого в області механіки машин, академіка Української нафтогазової академії, професора Крижанівського Є.І., зроблені відповідні кроки щодо виправлення ситуації та покращення викладання фундаментальних дисциплін, без яких не може бути повноцінного інженера, який би успішно конкурував на міжнародному ринку праці. Два роки тому Вченою Радою університету було створено інститут фундаментальної підготовки, який згідно Положення є навчально-методичним, навчально-організаційним і науково-дослідним підрозділом університету на правах факультету для практичного втілення концепції вищої багатоступеневої інженерно-технічної освіти на базі глибоких фундаментальних знань з вищої математики, фізики і хімії. До складу інституту входять три кафедри фундаментальних наук, на черзі створення іще двох кафедр. Сьогодні можна констатувати, що створення такого інституту було необхідним і корисним, так як кафедри фізики, вищої математики і хімії вирішують спільні питання та об’єднані однією метою – покращити базову фундаментальну підготовку фахівців. Викладачі мають можливість обмінюватись досвідом своєї роботи, бо знаходяться на одному рівні, тоді як раніше були в певній мірі на другорядних ролях, оскільки кафедри відносились до різних факультетів, які більше розв’язують задачі спеціальної підготовки.Дуже важливим моментом у діяльності інституту була участь в організації і проведенні VIII науково-методичної конференції, на якій обговорювались питання фундаментальної підготовки фахівців і на яку були запрошені викладачі з інших вузів та вчителі шкіл і коледжів. При підготовці до конференції виконано значний об’єм роботи по вивченню і порівнянню навчальних планів різних спеціальностей у нашому університеті та багатьох європейських технічних вузах. Цей аналіз було покладено в основу рекомендацій, які затвердила наша Вчена Рада і які стали програмою діяльності інституту. Так, враховуючи неможливість перегляду навчальних планів спеціальностей в сторону збільшення аудиторних годин на вивчення фізики, математики, хімії, інформатики і програмування ми змістили акцент при їх викладанні в сторону профілізації навчального процесу в залежності від потреб профілюючої кафедри, тобто змінили зміст робочих програм дисциплін. Також на кафедрах інституту запроваджено керовану і контрольовану самостійну роботу, тобто йде мова про індивідуалізацію навчального процесу, оскільки світ на початку ХХ1 століття надзвичайно швидко змінюється, – вперше в історії розвитку людства покоління теоретичних ідей і машин змінюються в часі швидше, ніж покоління людей, а тому потрібно навчити студентів, майбутніх фахівців, самостійно знаходити необхідні знання в морі інформації що нас оточує для досягнення певного освітнього рівня. Для реалізації даного напрямку роботи потрібно змінити роль викладача: замість передавача певної суми знань студенту, він повинен стати координатором навчального процесу, консультантом, керівником навчання. Зауважу, що зміна функцій викладача – це довготривалий процес по підвищенню фахового рівня професорсько-викладацького складу.Проведений аналіз показав, що в нас є недостатнє забезпечення студентів навчально-методичною літературою. Тому в інституті сформовано єдиний план підготовки і випуску підручників, навчальних посібників, конспектів лекцій, електронних посібників тощо, а також створені творчі колективи, які повинні якнайшвидше забезпечити всіх студентів необхідними дидактичними матеріалами українською мовою.Дуже важливим напрямком діяльності інституту є налагодження співпраці і зв’язків наших кафедр із спорідненими кафедрами технічних вузів України. До речі, це один із шляхів більш швидкого забезпечення методичною літературою студентів внаслідок обміну, а також підвищення кваліфікації викладачів.Розв’язанню проблеми покращення фундаментальної підготовки майбутніх фахівців сприяє використання нових інформаційних та телекомунікаційних технологій проведення навчального процесу з використанням відповідних технічних засобів (аудіо- і відеоапаратури, комп’ютерів, телебачення, мережі Інтернет та ін.). Для цього потрібно використовувати як мізерні бюджетні кошти, так і залучати кошти різних фондів під проекти навчально-методичного характеру. Адже саме отримання грантів у великій мірі допомагає зміцнювати матеріально-технічну базу кафедр.Також хочу зачепити іще одне болюче питання вищої школи. З метою виживання зараз у вузах ми маємо поряд із студентами, які навчаються за рахунок бюджетних коштів, так званих контрактників. Це добре, але борючись за гроші ми намагаємось зберегти більшість студентів, що веде до зниження якості навчання. У даній ситуації кафедри фундаментальної підготовки в найгіршому становищі, тому що перед ними постає завдання виправлення браку середньої школи і відбору студентів для їх подальшого навчання. В нашому університеті знайдено вихід з даної ситуації: в навчальний процес впроваджено модульну технологію в поєднанні з визначенням рейтингу студентів. Було проведено п’ять науково-методичних конференцій, результати роботи яких дозволили розробити і вдосконалити “Положення про систему поточного, підсумкового контролю і оцінювання знань та визначення рейтингу студентів”. Треба відзначити, що через консерватизм характеру людини, все нове важко приживається. Але завдяки саме волі ректора Крижанівського Є.І. дана система організації і проведення навчального процесу працює, стимулюючи систематичну і самостійну роботу студентів протягом всього семестру. Вона підвищує об’єктивність оцінки знань, активізує навчальну діяльність та розвиває творчі здібності студентів, а результати екзаменаційних сесій та висновки більшості викладачів стверджують, що впровадження даної технології навчання є виправдане і сприяє підвищенню фахового рівня спеціалістів.Аналізуючи етапи і тенденції розвитку фундаментальної підготовки в технічному вузі приходимо до висновку, що зараз, коли створені нові форми і методи управління навчальним процесом, потрібен перехід до нових принципів формування змісту. Тому, створюючи нові інтенсивні технології навчання, треба зберегти глибокі традиції нашої фундаментальної підготовки та поєднати їх із здоровим прагматизмом заходу, тобто додати їй прикладну спрямованість. Це потребує координації зусиль викладачів різних предметів, великих затрат часу, тому що ці технології повинні базуватись на ідеї синтезу усіх дисциплін та принципу фундаментальності освіти, які об’єднують закономірності процесу пізнання і повинні враховувати ментальність нашого народу.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.

Стаття присвячена VIII Українсько-польському / Польсько-українському форуму «Освіта для миру / Edukacja dla pokoju», який відбувся 8-10 жовтня 2019 р. на базі Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Починаючи з 2005 р., у Польщі та Україні щодва роки проводяться польсько-українські / українсько-польські наукові форуми, у роботі яких беруть участь провідні вчені-педагоги Польщі та України. Цьогоріч обговорення проблем розвитку освіти і наукової педагогічної думки відбувалося крізь призму «миру і немиру», в пошуках ефективних шляхів пом’якшення гостроти окреслених проблем. В сучасних умовах освіта покликана виконувати інтегративну функцію щодо здійснюваних інновацій у сферах соціально-культурного й економічного розвитку, об’єднувати їх і запобігати проявам агресії в міжнародному й індивідуальному житті. Українські і польські науковці взяли участь у роботі трьох пленарних, семи секційних засідань та круглого столу «Наукова освіта: від трендової теорії до ефективних практик». Важливою подією в роботі форуму стало урочисте вручення диплома Почесного доктора (HONORIS CAUSA) НАПН України професору звичайному, доктору хабілітованому, голові Комітету педагогічних наук Польської академії наук Богуславу Сліверському. Цікаві дослідницькі матеріали висвітлено у двох томах видання «Освіта для миру» / «Edukacja dla pokoju». В 11 розділах представлено широку палітру творчих пошуків науковців-педагогів України і Польщі, а також їх узагальнені результати і рекомендації Науковий форум став значним спільним внеском українських і польських вчених у культурний, педагогічний, соціально-економічний, гуманітарний розвиток інтелектуально-творчого потенціалу наших держав і народів та Європи в цілому.

У статті представлено результати проведення Міжнародного круглого столу «Розвиток психології в Україні та Польщі (до 30-річчя Незалежності України)», який відбувся 7 червня 2021 р. у м. Києві, в Інституті психології імені Г.С. Костюка Національної академії педагогічних наук України. Круглий стіл проведено в рамках заходів НАПН України з відзначення 30-ї річниці Незалежності України. Відображено актуальні психологічні проблеми, що їх досліджують польські та українські вчені, і які стосуються психологічних аспектів життєдіяльності сучасного суспільства, освітніх та інших організацій, особистості. Визначено перспективи взаємодії українських та польських психологів у вирішенні актуальних проблем сьогодення, зокрема, пов’язаних з пандемією COVID-19.

У поданому матеріалі висвітлено візит освітян і науковців з Китайської Народної Республіки до Національної академії педагогічних наук України та Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В.О. Сухомлинського. Делегацію зарубіжних гостей зустрічали президент НАПН України В.Г. Кремень і директор бібліотеки Л.Д. Березівська. З’ясовано, що українські й китайські вчені мають багато спільних ідей щодо розвитку освіти та науки в Україні й Китайській Народній Республіці. Проаналізовано діяльність Всекитайської асоціації з вивчення спадщини Василя Сухомлинського та питання двосторонньої співпраці із Всеукраїнською Асоціацією Василя Сухомлинського, зміст кожного з напрямів. Зроблено висновок, що саме в Державній науково-педагогічній бібліотеці України імені В.О. Сухомлинського, де у відділі історії освіти створено сектор сухомлиністики, проводиться велика робота з вивчення та популяризації творчої, наукової та методичної спадщини педагога, знаного у всьому світі.

Мовотворчість Івана Семеновича Нечуя-Левицького – самобутнє явище в історії української культури. До аналізу мови письменника звертаються історики літературної мови, лінгвостилістики. Застосовуючи різні методи дослідження художніх текстів, вчені не лише простежують, як збагатила мовна практика І. С. Нечуя-Левицького українську літературну мову другої половини ХІХ – початку XX ст., а й пропонують нове прочитання його творів, виявляють характерні ознаки ідіолекту письменника. У монографічному дослідженні Л. М. Мялковської застосовано лексикографічний та лінгвокогнітивній підхід до вивчення мовотворчості І. С. Нечуя-Левицького

У повідомленні висвітлено матеріали виступів співробітників Інституту педагогіки НАПН України під час серпневої веб-конференції «Вчені НАПН України — українським учителям». Презентовано збірник методичних рекомендацій для вчителів, які вперше працюватимуть в 3-х класах нової української школи. Збірник містить настанови про досягнення учнями третіх класів очікуваних та обов'язкових результатів навчання. Надано поради стосовно впровадження нових підручників і навчальних посібників з використанням сучасних методик і технологій. Вказано орієнтири для планування уроків української мови та читання, математики, інтегрованого курсу «Я досліджую світ».Презентовано заходи, здійсненні співробітниками відділу математичної та інформатичної освіти щодо Року математики. Це — онлайн навчання вчителів математики новим технологіям формування математичної грамотності, яка є об'єктом оцінювання в міжнародних порівняльних дослідженнях PISA; особливості викладання курсу «Логіка»; упровадження змішаного навчання, що є актуальним в умовах карантину.

У статті проаналізовано прояви впливу культу особи радянських політичних лідерів В. Леніна і Й. Сталіна на український історико-педагогічний наратив. Показано, що у наукових працях обидва радянські лідери завжди подавалися як геніальні вчені, інтелектуали, мислителі, які продовжують і розвивають теорію К. Маркса та Ф. Енгельса. Відзначено, що у творах обох більшовицьких вождів історики педагогіки дошукувалися тез щодо історичних обставин і прогнозів розвитку освіти і педагогіки. Встановлено, що культ особи Й. Сталіна у 1930–1940-х рр. в наративі істориків педагогіки потіснив культ особи В. Леніна. Підкреслено, що після ХХ з’їзду КПРС (1956) з історико-педагогічного наративу зникають згадки про Й. Сталіна і уводиться висновок про шкідливість культу особи для наукової роботи. Досліджено, що масштабних проявів культу особи М. Хрущова та Л. Брежнєва в історико-педагогічному наративі українських учених не було, а спроби звеличення їхньої діяльності мали фрагментарний характер.

Стаття присвячена дослідженню проблеми нових підходів до використання педагогічного інструментарію в умовах дистанційної освіти. Українська система освіти постійно змінюється і удосконалюється з огляду на внутрішні та зовнішні детермінанти, піддається корекції зміст і форми її організації задля відповідності кращим світовим та європейським зразкам. Ці процеси вимагають розробки нових стратегій і тактик організації освітнього процесу на всіх його рівнях. Вчені підходять до розгляду проблеми освіти в умовах сьогодення комплексно і цілісно, зокрема обґрунтовують змістову складову і тактичні шляхи удосконалення системи освіти на усіх рівнях.