Academic literature on the topic 'Воєнна організація держав'

Анотація. Мета дослідження – визначити причини та характер масового біженства на території Російської імперії за часів Першої світової війни, а також проаналізувати державну політику в галузі опіки над біженцями й визначити в ній роль громадських та національних організацій допомоги. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності та системності, а також на використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, ретроспектива, перспектива, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний, історико-порівняльний) методів. Наукова новизна статті полягає у тому, що на основі невідомих раніше архівних та друкованих документів з’ясовано кількість біженців, правову регламентацію організації допомоги цим жертвам війни, умови та ефективність роботи державних, громадських та національних комітетів у сфері опіки біженців, окремі складові їх повсякденного життя. Висновки. Наслідки масової примусової евакуації населення західних губерній Російської імперії та часто безпорадність російської влади, яка спочатку ініціювала та профінансувала виселення місцевих мешканців, пояснюючи його вимогами війни, а потім взяла на себе організацію їм допомоги, були катастрофічними. Розрахунок на їхнє швидке повернення додому після кількох вдалих воєнних операцій виявився хибним, а мільйони перетворених на біженців людей вимагали залучення до роботи не тільки державних установ. Опікою біженців займались російські громадські організації та національні комітети допомоги жертвам війни (польські, литовські, латиські тощо). Незважаючи на роботу проведену російською владою в сфері забезпечення всебічної соціальної допомоги біженцям, співпраця між ланками влади та різними організаціями допомоги була ускладнена, але не тільки небездоганним законодавством. Громіздкий бюрократичний апарат Російської імперії, криза органів влади заважали оперативності, тоді як біженці вимагали негайної допомоги. Ключові слова: біженці, організація допомоги, Російська імперія, Перша світова війна, державні, громадські, національні комітети.

Оборона України, захист її суверенітету, недоторканності та територіальної цілісності від агресивних посягань, забезпечення державної безпеки є справою держави, суспільства та всього народу України, що знайшло чітке закріплення у статтях 17, 65 Конституції України. Ця діяльність держави та сус пільства загалом є правом усіх суб’єктів суспільного буття і кожного з них окремо, якому одночасно відповідає їх конституційний обов’язок. Цей обов’язок доцільно поділити на загальний – держави, суспільства і кожного громадянина України та спеціальний, який притаманний окремим суб’єктам, а саме: З бройним Силам України (ЗСУ), Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, Національній гвардії України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України та іншим військовим формуванням, утвореним відповідно до законів України. У сутності й взаємодії ці суб’єкти становлять воєнну організацію України. Для забезпечення належного функціонування воєнної організації та виконання завдань, які ставляться перед нею, держава створює фундаментальну нормативноправову базу, що визначає спеціальний правовий режим, щодо прав та обов’язків структурних одиниць цієї організації. Основою правового режиму є військова дисципліна та військовий правопорядок. Цей правовий режим реалізується через систему відповідних засобів: організаційних, економічних, правових. Серед останніх засоби кримінально-правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінальної відповідальності за військові злочини, що мають загальнопревентивний (спеціальнопревентивний), виховний та каральний характер, відіграють суттєве значення. Саме кримінально-правова охорона суспільних відносин у сфері несення військової служби сприяє існуванню належної військової дисципліни та правопорядку у військових підрозділах, що слугує необхідним підґрунтям для забезпечення боєздатності цих підрозділів і загалом утво рюють стан обороноздатності та захищеності держави. У сучасних умовах, коли Україна пере буває, по суті, у стані збройного конфлікту, це значною мірою впливає на стан злочинності в різноманітних сферах життєдіяльності держави, зокрема й у ЗСУ та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства. Статис тичні дані Генеральної прокуратури України свідчать, що останнім часом, почи наючи з 2014 р., спостерігаються тенденції зростання кількості злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), що, безперечно, негативно впливає на забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, здатності воєнної організації України адекватно реагувати на будь-які акти ворожих дій із боку інших держав. Злочини проти порядку несення військової служби мають питому вагу в масиві всієї злочинності в Україні. Зрозуміло: якщо не вживати заходів, здатних суттєво вплинути на військову злочинність для стабілізації ситуації у сфері військового правопорядку та військової дисципліни, це створить серйозну загрозу для національної безпеки України. Мета статті – запропонувати внесення належних змін до змісту деяких статей чинного Кримінального кодексу України, які встановлюють кримінальну відповідальність за вчинення військових злочинів.

Сучасний стан воєнно-політичної обстановки довкола України свідчать про наявність значного обсягу викликів різного характеру, до нашої країни, які надходять як зі сторони держав, які мають спільні з нами сухопутні та морські кордони, так і впливових воєнно-політичних та економічних країн і організацій (Сполучені Штати Америки, Північноатлантичний Альянс і Європейський союз), інтереси яких об’єктивно присутні в регіоні. В середині України такі суперечності відобразились територіальними претензіями зі сторони Російської Федерації, розпалюванням релігійних та етнічних суперечностей серед населення, що в свою чергу призвело до виникнення збройного конфлікту та, як наслідок, активної діяльності незаконних збройних формувань в окремих районах Донецької та Луганської областей. Водночас, серйозну загрозу становить активізація тероризму, незаконна торгівля зброєю, наркотичними речовинами, організована злочинність, тощо. Значне зростання таких загроз в Україні викликає необхідність розвивати підходи до забезпечення безпеки держави. Зважаючи на тенденції розвитку воєнних конфліктів сучасності, реалізації завдання забезпечення безпеки від зазначених загроз по праву належить територіальній обороні. Необхідність досліджень питань організації та ведення територіальної оборони України, пов’язана з відносно невеликою кількістю наукових праць з цієї проблематики, метою яких би було сформувати методичні підходи до визначення пріоритетності важливих об’єктів і комунікацій зони територіальної оборони, охорону та оборону яких здійснюють військові частини (підрозділи) територіальної оборони Збройних Сил України в особливий період з метою забезпечення їх надійного функціонування, задля забезпечення потреб населення та функціонування економіки країни.

У статті досліджено теоретико-правові аспекти воєнної сфери в системі державної безпеки України. У ході наукового дослідження з'ясовано, що незалежний розвиток України неможливий без належного забезпечення воєнної сфери, що насамперед напряму пов'язано з низкою складових частин державної безпеки України, зокрема: політичною, економічною, екологічною, соціальною, інформаційною, продовольчою та ін. Лише за умови належного існування воєнної сфери можливе вирішення багатьох завдань щодо забезпечення державної безпеки та створення необхідних умов для стабільного розвитку політичних, економічних, соціальних, екологічних, духовних, інтелектуальних, демографічних засад життєдіяльності суспільства. Воєнна сфера не може досягатися лише за рахунок організації оборони держави, оскільки передбачає ефективні заходи у всіх напрямах життєдіяльності суспільства. У своєму формуванні воєнна сфера залежить від багатьох соціально зумовлених факторів, серед яких важко виокремити головні, оскільки другорядність у забезпеченні воєнної сфери є неприйнятною. Отже, воєнна сфера України як одна з найважливіших складових частин державної безпеки підтримується складним комплексом політичних, економічних, соціальних, військових та інших заходів. Велике значення надається заходам політичного характеру, спрямованим на створення сприятливої для країни зовнішньої та внутрішньої обстановки, зміцнення міжнародного авторитету держави, усунення наявних і потенційних конфліктних ситуацій. Водночас ефективність цих заходів досягається лише за умов, якщо вони збігаються з діями оборонного характеру, які спрямовані на силове стримування можливого агресора та блокування його спроб домогтися політичних цілей за допомогою зброї.

Сучасні тенденції розвитку теорії і практики формування національних інтересів держави та оцінювання стану їх захищеності показує, що одними із визначальних елементів сучасного безпекового середовища для будь-якої країни є стан розвитку їх воєнної та економічної складової. Міцний зв'язок цих двох складових національної безпеки України дозволяє їх поєднати в єдине поняття – воєнно-економічна безпека країни. Сьогодні, воєнно-економічну безпеку можна розглядати як стан захищеності національного економіки держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, за якого воно здатна задовольняти економічні потреби воєнної організації для її будівництва, утримання та подальшого розвитку з метою забезпечення необхідного рівня захисту національних інтересів України в цілому. У статті авторами наведено один із можливих підходів до оцінювання стану воєнно-економічної безпеки держави за наявності невизначеної сукупності вхідних та вихідних параметрів за допомогою використання методу нечітких множин та логіко-лінгвістичного підходу. Застосування такого підходу надасть можливості сформувати загальні оцінки стану воєнно-економічної безпеки держави з метою прийняття відповідних управлінських рішень щодо подальшого її розвитку, а також застосування теорії нечітких множин під час оцінювання дозволить оцінювати чутливість та стабільність прийнятих рішень до можливих змін вхідних даних.

У статі обґрунтувані концептуальні положення організації асиметричної протидії агресії “потужної” у воєнному відношенні держави з боку держави-жертви агресії в інтересах захисту своїх фундаментальних життєво важливих національних інтересів. Визначені організаційно-методичні основи забезпечення достатнього рівня воєнної безпеки держави з використанням асиметричних дій, а також цілі, форми й способи організації та ведення асиметричних дій, спрямованих на зниження впливу окремих загроз на визначальні сфери життєдіяльності держави. Приведений опис узагальненої моделі гібридної агресії (війни) та концептуальної моделі ітераційного формування потенціалу асиметричної протидії загрозам воєнній безпеці держави.

У статі обґрунтувані концептуальні положення організації асиметричної протидії агресії “потужної” у воєнному відношенні держави з боку держави-жертви агресії в інтересах захисту своїх фундаментальних життєво важливих національних інтересів. Визначені організаційно-методичні основи забезпечення достатнього рівня воєнної безпеки держави з використанням асиметричних дій, а також цілі, форми й способи організації та ведення асиметричних дій, спрямованих на зниження впливу окремих загроз на визначальні сфери життєдіяльності держави. Приведений опис узагальненої моделі гібридної агресії (війни) та концептуальної моделі ітераційного формування потенціалу асиметричної протидії загрозам воєнній безпеці держави.

Проаналізовані проблемні питання формування та реалізації воєнно-технічної політики України в сучасних умовах кризових явищ та ресурсних обмежень. Визначені шляхи удосконалення воєннотехнічної політики держави для реалізації цілей та завдань оборонної реформи в Україні, а також забезпечення розвитку оборонно-промислового комплексу з урахуванням не тільки воєнної політики, а й державної промислової, наукової, інвестиційної та інноваційної політики. Запропоновані заходи щодо удосконалення законодавчої бази з реалізації проектів розробок та організації виробництва озброєння, військової та спеціальної техніки в рамках воєнно-технічної політики.

Актуальність статті полягає в тому, що нові види конфліктів в різ- них регіонах світу жодна країна не може повністю говорити про свою аб- солютну безпеку, при цьому виникають нові виклики, які не можуть бути вирішені країнами самостійно, а вимагають їх спільної взаємодії з держа- вами свого регіону. Колективна робота над зовнішніми загрозами довела свою ефективність, створення Ліги Націй, а потім і Організації Об’єднаних Націй в чому знизило і навіть запобігло рівень загроз, як і поява нових вог- нищ військової активності, але і ці організації не можуть повністю забез- печити державам безпеку і мир. Формою підтримки світової безпеки у світі залишається політика нейтралітету. Нейтралітет є міжнародно-право- вим інститутом, комплексом заходів щодо захисту держави від економіч- них, географічних і політичних наслідків воєн, а також від агресії експан- сіоністської налаштованих держав. За першим поняттям, «нейтралітет», непричетність до боротьби за життя і домінування, був тимчасовим політичним фактором, був неможливим як правовий статус. Держава не могла відмовитись від боротьби за виживання так само, як і людина. Про- те, з плином часу після світових воєн, великої кількості жертв та низки економічних наслідків воєн інститут нейтралітету набував все більшої ваги. Стаття розкриває основні етапи становлення та розвитку політики нейтралітету в європейському регіоні. Автор досліджує головні історичні передумови, які зумовлюють становлення нейтралітету з бажаного зов- нішньополітичного курсу в закріплений міжнародними нормами і догово- рами статус. Стаття висвітлює основні види нейтралітету в Європі, а саме озброєний нейтралітет, або нейтралітет під час війни, і постійний нейтралітет. Автор аналізує основні сучасні тенденції розвитку нейтралі- тету на прикладі Швейцарії. Період позитивізму характеризувався змен- шенням авторитету церкви. Саме в цей період у рамках галузі морського права виникли технічні правила нейтралітету, які знайшли своє найбіль- ше розроблення. У перші дні фіксованої європейської цивілізації на північ від Альп приватні репресії були нормальним способом вирішення суперечливих тверджень про право. Теорія «справедливої війни» за феодальної політичної організації створила природний закон репресій, забравши назад те, що було несправедливо відібрано іншим, доступним для рівних у феодальному мас- штабі майже на всіх рівнях.

У статті висвітлюється науковий дискурс щодо дефініції «приватна воєнна компанія» та надається авторське визначення цьому поняттю як комерційної організації, яка покликана надавати спеціалізовані послуги у сфері оборони, захисту, як правило, з участю у військових конфліктах, що поєднуються з розвідувальною діяльністю, стратегічним плануванням, логістикою і консультуванням. Окреслюються основні ознаки приватної воєнної компанії: воодіння статусом приватної комерційної установи, основною метою якої є отримання прибутку; закріплення статусом напрямків діяльності в сфері надання воєнних послуг; об’єктність; надання воєнних послуг в основному за межами своїх країн. Виділяється проблема нормативно – правового забезпечення діяльності приватних військових компаній в Україні, а саме відсутність у вітчизняному законодавстві положення, яке безпосередньо регулювало б діяльність приватної військової компанії як юридичної особи. Аналізується стан та перспективи розвитку приватних військових компаній в Україні. Характеризується зміст обговорення питання легалізації приватних військових компаній. Визначаються особливості функціонування приватних військових компаній в Україні, які повинні бути враховані при прийнятті закону про легалізацію в Україні діяльності приватних військових компаній, а саме: необхідність прописати норми і правові рамки виконання приватною військовою компанією тієї чи іншої функції; визначити перелік функцій, які держава може передавати для виконання приватним військовим компаніям. Розглядаються перспективи подальшого розвитку приватних військових компаній в Україні.