Academic literature on the topic 'Внутрішнє законодавство'

Результати інтелектуальної діяльності є найціннішою частиною капіталу суб’єктів інноваційних відносин, договори щодо розпоряджання правами інтелектуальної власності відіграють особливу роль на практиці. Це зумовлює необхідність наукового дослідження договорів у сфері ІТ із фокусуванням на об’єктах права інтелектуальної власності. Мета статті полягає у: проведенні теоретичного аналізу договорів щодо розпоряджання правами інтелектуальної власності у сфері ІТ; розгляді двох груп договорів, за допомогою яких здійснюється регулювання відносин у сфері ІТ, до першої з них належать договори про створення та використання комп’ютерних програм, до другої – договори, пов’язані з нерозголошенням комерційної таємниці як різновиду конфіденційної інформації. На відповідних прикладах із законодавства та практики США показано необхідність впровадження у законодавство України основних правових тенденцій і традицій в економічно розвинутих країнах. Проаналізовано внутрішнє законодавство України та міжнародні нормативно-правові акти, за допомогою яких здійснюється регулювання договірних відносин у сфері ІТ. Автор доходить висновку про необхідність визнання адаптації законодавства та практики України до встановлених в економічно розвинутих державах традицій договірного регулювання відносин у вказаній сфері шляхом: спрощення договірних механізмів, що застосовуються в процесі документальної фіксації змісту правовідносин; ґрунтовного вивчення комерційної таємниці, умови захисту та договірне використання якої є вирішальним фактором економічного розвитку в сфері ІТ.

У статті проаналізовано міжнародні правові акти щодо забезпечення інформаційної безпеки країн Європейського союзу (далі – Євросоюз). Досліджено внутрішнє європейське законодавство щодо правового регулювання означеної проблематики. Охарактеризовано правові механізми регулювання міжнародних відносин у сфері інформаційної безпеки. Наголошено на існуванні на європейському просторі реальної небезпеки використання інформаційно-комунікаційних технологій з терористичною метою, зокрема для здійснення терористичних атак. Наголошено на високій вірогідності створення потужної, ефективної служби інтернет-пропаганди та інтернет-рекрутування в умовах відсутності загальноєвропейських узгоджених заходів та механізмів протидії кібернетичній агресії. Відзначено, що на сьогодні спостерігається тенденція деяких країн (насамперед Російської Феде рації) до домінування в світовому інформаційному просторі, що шкодить ефективній співпраці України з цивілізованими європейськими державами, а також містить загрози конституційним правам і свободам людини та громадянина, інформаційному забезпеченню державної політики, розвитку вітчизняної індустрії інформації, безпеки інформаційних засобів та систем. Акцентується увага на потребі “переорієнтування” законотворчої діяльності на розроблення концептуального механізму, визначення основних видів загроз, мети, завдань, пріоритетних напрямків у забезпеченні міжнародної інформаційної безпеки прийняттям спеціальних законів, а не лише через міжнародні угоди та проекти міжнародних конвенцій. Підкреслюється, що розроблення та реалізація міжнародних і національних програм створення інформаційних мереж та інформаційних технологій, заснованих на безперервному впровадженні засобів обчислювальної техніки і зв’язку, систем телекомунікацій, є ключовим завданням вступу України в міжнародну інформаційну спільноту. Мета статті полягає у з’ясуванні проблем та перспектив правового регулювання інформаційної безпеки країн Євросоюзу та виробленні на цій основі науково обґрунтованих пропозицій до інформаційного законодавства України.

Стаття є спробою розкрити використання герменевтичного методу із аналізом положень Кримінального процесуального кодексу України, у судових рішеннях у кримінальних провадженнях. Визначено, що акт правосуддя та акт судового контролю, які формально виражені у судових рішеннях у кримінальному провадженні, є одними з основних вітчизняних правозастосовних актів. У них відбувається поєднання теорії та практики, суджень щодо справедливості та формування ситуації визначеності у період конфлікту. У контексті дослідження проаналізовано рішення Європейського суду з прав людини у справі «Делькур проти Бельгії» (заява № 2689/65), положення ч. 4 ст. 17, ч. 6 ст. 368, ч. 1 ст. 370, ч. 1 ст. 380, п. 3 ч. 1 ст. 413, ч. 1 ст. 433, ч. 4 ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України. Досліджуючи вказані нормативні джерела та на основі аналізу наукових праць (А.М. Бернюкова, О.М. Балинської, З.А. Загиней, О.О. Мережко, В.А. Трофименко та інших учених), встановлено, що внутрішнє переконання суду, яке ґрунтується не лише на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, але й на власному життєвому досвіді, компетентному погляді, який дозволяє зрозуміти сенс казуїстичної ситуації, здатні забезпечити правильне пізнання подій та явищ кримінального провадження і відобразити їх у судовому рішенні. Зміст судового рішення є квінтесенцією інформації та знань, що формально відображаються у ньому і вироблені на основі специфічних практичних навичок, а їх підґрунтям є норми кримінального процесуального законодавства. У досліджуваному аспекті кримінальне процесуальне законодавство встановлює межі застосування герменевтики судових рішень у кримінальному провадженні.

Анотація. Проаналізовано функції Національного банку України і Банку Англії крізь призму викликів, що накладаються динамічним характером суспільства та процесами глобалізації. Висвітлено різний підхід України і Великобританії під час імплементації однакових положень Директиви (ЄС) 2015/2366 Європейського Парламенту і Ради від 25 листопада 2015 року про платіжні послуги на міжнародному ринку у внутрішнє законодавство. Доводиться, що наявність необмежених дискреційних повноважень у центрального банку може завдати негативного впливу на стимулювання фінансової стабільності й одночасне забезпечення функції наглядового органу, зокрема на ринку платіжних послуг. Обґрунтовано, що замість цього збалансована система, яка складається з низки повністю або частково незалежних один від одного фінансових установ та органів влади, повинна взаємодіяти за зрозумілими і прозорими правилами. Наголошується на невідповідності вітчизняних підходів правового регулювання діяльності центрального банку принципам, установленим європейськими вимогами, зокрема Директивою (ЄС) 2015/2366. Зокрема, законопроєкт «Про платіжні послуги» № 4364 від 12.11.2020 містить положення, які поєднують в особі Національного банку України повноваження регуляторного, наглядового органу та учасника ринку платіжних послуг. Крім того, широкі дискреційні повноваження центрального банку в Україні передбачають також деякі законодавчі функції. Зазначене не відповідає європейським принципам, правилу розподілу влади, несе загрози для фінансового ринку та фінансової стабільності країни в цілому. На підставі досвіду Великобританії аргументовано доцільність розмежування наглядових і регуляторних функцій, зокрема на ринку платіжних послуг, між різними інституціями та забезпечення їхньої постійної взаємодії. Саме такий підхід здатен урівноважити вплив центрального банку та інших органів на шляху до сприяння фінансовій стабільності економіки країни. Ключові слова: незалежність, платіжні послуги, дискреційні повноваження, імплементація, фінансова стабільність, нагляд, правове регулювання, європейські принципи. Формул: 0; рис.: 0; табл.: 0; бібл.: 22.

У статті на підставі здійсненого комплексного аналізу нормативно-правової бази, судової практики та праць вчених досліджено проблеми захисту пенсійних прав внутрішньо переміщених осіб, зокрема питання визнання документів, виданих окупаційною владою, від яких залежить практична реалізація права на соціальний захист. Констатовано, що, не зважаючи на наявність в національному законодавстві спеціальних нормативних актів в сфері захисту прав внутрішньо переміщених осіб, маються значні прогалини та недоліки регулювання. Надано авторське бачення вирішення проблеми легітимації документів, виданих окупаційною владою як однієї з складової дотримання прав людини, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Ключові слова: соціальні права, право на пенсійне забезпечення, захист прав, пенсійне законодавство, пенсія, внутрішньо переміщені особи, трудовий стаж, документи, окупаційна влада, легітимація, «Намібійські винятки».

У статті висвітлюються основні проблеми правового регулювання діяльності внутрішнього водного транспорту, визначено напрями розвитку законодавства відповідно до законодавства Європейського Союзу. У статті зазначається, що нині галузь річкового транспорту перебуває на етапі структурного реформування, імплементації норм відповідно до Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, формування сучасного законодавства про внутрішній водний транспорт, а також створення конкурентного середовища на ринку річкових перевезень. У першому читанні прийнято проект Закону про внутрішній водний транспорт, що передбачає можливість допуску іноземних суден до плавання на внутрішніх водних шляхах України, які будуть надавати послуги з перевезення на конкурентних умовах. У статті зазначається, що процеси демонополізації ринку перевезень вантажів спостерігаються не лише у сфері внутрішнього водного транспорту, а й в інших видах транспорту, зокрема залізничного, де передбачається поступовий перехід від монополії у наданні послуг із перевезень вантажів залізничним транспортом до монополії у наданні послуг з користування інфраструктурою залізничного транспорту. Проте при лібералізації ринку перевезень вантажів слід забезпечити баланс державних і приватних інтересів, можливість співпраці на засадах державно-приватного партнерства, підтримки національних перевізників. Авторка робить висновок, що низка питань ще залишається поза увагою законодавця, зокрема правові форми здійснення перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом, господарсько-правова відповідальність учасників перевезення, правовий статус річкового порту, терміналів, питання діджиталізації перевізного процесу, зокрема можливість укладення в електронній формі договорів перевезення, перевізних документів, які підтверджують укладення договорів перевезення, питання мультимодальності, а саме перевезення вантажів за участю декількох видів транспорту за єдиним перевізним документом, в тому числі електронним. У зв'язку із зазначеним необхідна виважена правова політика, яка дозволить створити необхідне правове підґрунтя для розвитку та функціонування внутрішнього водного транспорту.

Доктрина верховенства залишається одним із принципів права Європейського Союзу (ЄС, Євросоюз). За 50 років після того, як Суд справедливості ЄС (Суд ЄС) визнав його у відомій справі Costa v ENEL, воно залишається значною мірою некодифікованим і таким, що походить із судової практики. І все ж суди Євросоюзу дотримуються його, хоча це означає, що законодавство ЄС є вищим за національні закони. Ця стаття стверджує, що Суд ЄС виграв азартну гру з легітимністю. Без чіткої правової основи для верховенства у первинних установчих договорах європейських співтовариств, держави-члени могли б просто стверджувати, що Суд ЄС діяв ultra vires і, як наслідок, вони не приймуть такої далекосяжної судової практики. І все-таки влада суду значною мірою виграла. Отже, ця гра з легітимністю Суду ЄС окупилася. Водночас, як іноді застосування доктрини верховенства було викликом у національних конституціях, це загальноприйнята фундаментальна докт рина права ЄС. Крім того, це має велике практичне значення, оскільки, згідно з рішенням Simmenthal, всі національні суди, коли стикаються із національним законодавством, яке порушує безпосередньо чинне законодавство ЄС, мають обов’язок відкласти національні правила і вирішити справу на основі права Євросоюзу. Для аутсайдера може виявитися досить важко орієнтуватися в “мандрах” практики Суду ЄС. У кращому випадку вона виглядає нерівною. Це, однак, є прямим результатом того, як розроблена система співпраці між національними судами та Судом ЄС. Як обґрунтовуються випадки, проаналізовані в цій статті, процедура попереднього розгляду була головною для розвитку цієї доктрини. Вона може, або іноді, повинна використовуватися, коли національні суди мають сумніви щодо тлумачення права ЄС або чинності вторинного законодавства. Проте запитання можуть бути поставлені лише в тому випадку, якщо відповідь необхідна для внутрішнього судочинства. Внаслідок цього доктрина першості розвивалася поступово, оскільки в національних залах судових засідань з’являлися нові питання про її обсяг і спосіб застосування. Як свідчать судження, проаналізовані в цій статті, не тільки основоположні договори Євросоюзу, а й інші обов’язкові акти, що формують acquis ЄС, мають першочергове значення над національним законодавством. Це охоплює не тільки внутрішні закони, що застосовуються erga omnes, а й окремі адміністративні акти. Таким чином, сформульована доктрина верховенства перетворилася на принцип, що гарантує ефективність права ЄС.

Індія як провідна держава, що розвивається, уже тривалий час дотримується власного підходу до вирі-шення проблеми віднесення прибутків до постійно-го представництва нерезидента. По-перше, Індія не визнає авторизованого підходу Організації еконо-мічного співробітництва та розвитку і не використо-вує у своїй договірній практиці сучасної редакції статті 7 Модельної податкової конвенції Організації економічного співробітництва та розвитку. Основною причиною цього є те, що використання авторизовано-го підходу Організації економічного співробітництва та розвитку має неоднозначні наслідки в контексті асиметричних відносин між державою резидентства і державою джерела доходу з погляду інвестиційних потоків. Інакше кажучи, використання авторизовано-го підходу Організації економічного співробітництва та розвитку, заснованого на аналізі функцій, активів і ризиків, зумовлює ігнорування умов, які визначають рівень прибутку, але пов’язані не з чинниками поста-чання, а із чинниками ринку збуту. Незважаючи на це, авторизований підхід Організації економічного спів-робітництва та розвитку рекомендований у безальтер-нативній формі як основний у Модельній податковій конвенції Організації економічного співробітництва та розвитку. По-друге, внутрішнє законодавство Індії дозволяло використовувати досить широкий обсяг ме-ханізмів віднесення прибутків до постійного представ-ництва – від методів формульного розподілу і до мето-ду, заснованого на аналізі функцій, активів і ризиків. Таке широке розмаїття можливих методів зумовило виникнення неоднозначної практики їх застосування та негативно відображається на інвестиційному клі-маті. З огяду на зазначене, у квітні 2019 року Індія винесла на публічне обговорення пропозиції щодо змі-ни правил віднесення прибутку до постійного представ-ництва, унікальність яких полягає в тому, що ними вперше пропонується використання формульного під-ходу, який є альтернативою авторизованому підходу Організації економічного співробітництва та розвитку. Пропозиція щодо фракційного розподілу заснована на визначенні прибутків нерезидента, отриманих із тери-торії Індії, на основі трьох чинників, як-от об’єм прода-жів, наймана робоча сила (кількість у поєднанні з опла-тою праці) та розмір активів. Окремо варто зазначити, що передбачено також можливість модифікації такої формули для введення додаткового показника рівня залученості користувачів з Індії в разі використання сучасних бізнес-моделей, які можуть не передбачати істотної присутності нерезидента в Індії, однак водно-час прибуток такого нерезидента генерується через іс-нування значної кількості користувачів в Індії та їх-ньої активної залученості.

У статті проаналізовано стан забезпечення культурних прав внутрішньо переміщених осіб в Україні. Визначено об'єктивну необхідність підвищення якості й ефективності нормативно-правового регулювання в умовах сучасного ситуативного простору та недооцінку ролі державних інституцій, діяльність яких спрямована на забезпечення врегулювання нагальної потреби реалізації своїх культурних прав внутрішньо переміщеними особами. На законодавчому рівні декларовані культурні права та свободи внутрішньо переміщених осіб реально не дотримуються, колізії й прогалини в чинному законодавстві чинить перешкоди для повноцінної реалізації внутрішньо переміщеними особами своїх конституційних прав і свобод. Так, звичайний громадянин України та внутрішньо переміщені особи мають неоднаковий доступ до ресурсів держави. Проведено системний аналіз дотримання культурних прав і свобод внутрішньо переміщених осіб в Україні, а також акцентовано увагу на необхідності вдосконалення взаємодії державних інституцій з метою урегулювання нагальної потреби реалізації культурних прав внутрішньо переміщеними особами. Акцентовано, що перед Україною став виклик, як і перед іншими державами, котрі зіткнулися з вимушеним переселенням осіб у межах країни, розробити, доопрацювати й удосконалити національне законодавство з метою захисту внутрішньо переміщених осіб на всіх рівнях у межах країни та приведення до відповідності такого захисту міжнародним стандартам. З метою якісного обліку й виявлення культурних потреб внутрішньо переміщених осіб запропоновано авторські зміни до порядку адміністрування Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб і внесення необхідної інформації для обліку та виявлення освітніх потреб внутрішньо переміщених осіб і їхніх дітей. Інтеграція України до Європейського Союзу вимагає переосмислення такої ситуації та відтворення рівного доступу всіх громадян України до своїх культурних прав, незважаючи на статус «внутрішньо переміщена особа». У цьому контексті в Україні особливої актуальності набуває питання гарантування державою реалізації культурних прав внутрішньо переміщеними особами.

У статті приділяється увага тенденціям розвитку вчення про систему покарань у вітчизняній кримінально-правовій доктрині з її розподілом на конкретні етапи. На основі проведеного аналізу зроблено висновок відносно існуючої в українському законодавстві системи покарань і прогноз щодо можливих перспектив її подальшого розвитку. Важко уявити сучасні дослідження без звернення до характеру та змісту порівняльно-історичних розробок вчених минулого. Зародження доктрини про систему покарань розпочалося у дореволюційні часи із характеристики видів покарань, які отримали необхідне обґрунтування в теорії кримінального права часів царизму. Подальша теоретична розробка припадає на радянський період. Радянське кримінальне законодавство було побудоване на принципі верховенства інтересів держави над інтересами особистості, який втілився у ключові юридичні категорії. В цей час відбулося становлення системи покарань, яка відповідала соціалістичним принципам і революційним соціально-економічним цінностям. Ідентичним шляхом відбувався розвиток і доктрини кримінального права, яка висловлювала підтримку класовому підходу, що виражався у підкоренні винуватості політичним інтересам, тяжіла до ідеологічного фактору формування вихідної концепції системи покарань і вчення соціологічної школи, на відміну від дореволюційного кримінального законодавства, що йшло шляхом класичної школи кримінального права. Початок процесу становлення теорії кримінального права незалежної України розпочався із прийняття нового Кримінального кодексу у 2001 році. Побудова системи покарань відбувалася крізь призму принципів гуманізму, законності, рівності, індивідуалізації покарання. Сучасний стан вивчення системи покарань характеризується як з'ясуванням внутрішніх, органічних зв'язків її складників, так і її розумінням як певної послідовності, переліку. Окремі види розглядаються не лише з позиції структурного аналізу, але й як тлумачення. Однак вироблення вчення про систему покарань як «ціле, зрозуміле, пов'язане» у зв'язку з реформуванням кримінального права ще попереду.

Плющ, О. М. Соціальна допомога внутрішньо переміщеним особам в Україні : магістерська робота: 231 Соціальна робота / О. М. Плющ; керівник роботи Сила Т. І. ; Національний університет «Чернігівська політехніка», кафедра соціальної роботи. – Чернігів, 2020. – 102 с.
Магістерська робота присвячена порівнянню та аналізу соціальної допомоги внутрішньо переміщених осіб. В роботі представлено світовий досвід та аналіз української ситуації з ВПО. У магістерській роботі проведено дослідження шляхом роботи з фокус-групами та поглибленого інтерв’ю з внутрішньо переміщеними особами. Дослідження проведено задля визначення проблем внутрішньо переміщених осіб, варіанти реінтеграції внутрішньо переміщених осіб.
Master’s work is devoted to the comparison and analysis of social assistance to internally displaced persons (IDP). This work presents the world experience and analysis of the situation with IDP in Ukraine. In the Master’s work researched using the focus groups and interviews with the internally displaced persons. The purpose of the research is identifying the problem of the internally displaced persons, versions of reintegration of the internally displaced persons.