Academic literature on the topic 'Владні суб’єкти досудового розслідування'

Визначено основних владних суб’єктів, які діють під час проведення слідчих (розшукових) дій на стадії досудового розслідування. Акцентовано на тому, що закріплена чинним Кримінальним процесуальним кодексом України форма вітчизняного кримінального процесу, побудованого на підставі конституційних принципів змагальності та рівності сторін кримінального провадження, обумовила необхідність відмежувати таке поняття, як «суб’єкти проведення слідчих (розшукових) дій, що обмежують недоторканність житла чи іншого володіння особи», від загального поняття «учасники слідчих (розшукових) дій» з метою недопущення будь-яких порушень конституційних прав усіх учасників кримінальної процесуальної діяльності з боку владних суб’єктів кримінального провадження.

Стаття присвячена висвітленню основних напрямів і практичних заходів щодо запобігання та подолання про­тидії розслідуванню підкупу медичних працівників. Визначено, що протидія розслідуванню підкупу медичних працівників є діяльністю суб’єктів підкупу медич­ного працівника, а також будь-яких інших заінтересованих осіб зі створення у будь-якій формі перешкод у вияв­ленні її ознак та провадженні всебічного, повного і неупередженого досудового розслідування такого роду кримі­нальних правопорушень. Констатовано, що суб’єктами протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути: 1) підо­зрювані; 2) родичі, знайомі підозрюваних; 3) захисники; 4) потерпілі, свідки; 5) особи, які здійснюють і залучені до проведення досудового розслідування (слідчі, спеціалісти, експерти тощо); 6) керівники органу досудового роз­слідування, прокурори, судді, службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування. Аргументовано, що форми протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути класифіко­вані за часом на: а) протидію з моменту вчинення підкупу медичного працівника до внесення відомостей про це до ЄРДР; б) протидію з моменту внесення відомостей про підкуп медичного працівника до ЄРДР і до скеруван­ня прокурором обвинувального акта з додатками до суду. Натомість за спрямованістю протидія розслідуванню підкупу медичних працівників буває скерованою проти: а) виявлення ознак підкупу медичного працівника; б) встановлення предмету та розміру неправомірної вигоди; г) розкриття кримінального правопорушення «на гарячому»; д) доведення винуватості особи. Зазначено, що механізм протидії розслідуванню підкупу медичних працівників охоплює два елементи: а) діяльність з приховування слідів кримінального правопорушення і вплив на джерела криміналістично значи­мої інформації до виявлення ознак вчиненого кримінального правопорушення; б) діяльність, спрямована безпосе­редньо на перешкоджання провадженню досудового розслідування. Обґрунтовано, що під час розслідування підкупу медичних працівників про ознаки протидії можуть свідчити такі обставини: заявлення необґрунтованих клопотань і подання необґрунтованих скарг; значні відмінності у змі­сті показань потерпілого та підозрюваного; зміна показань свідком на користь підозрюваного; відмова учасника кримінального провадження прибути за викликом слідчого; відмова у наданні предметів і документів, що мають значення для кримінального провадження, на вимогу слідчого. Стверджується, що заходи подолання протидії розслідування медичних працівників мають як нормативний (кримінальний процесуальний і кримінально-правовий), так і організаційно-тактичний характер. Для ефектив­ного подолання протидії розслідуванню підкупу медичних працівників необхідно застосовувати комплексний підхід, що передбачає поєднання обох груп заходів.

На базі аналізу процесуального статусу слідчого, керівника органу досудового розслідування і співробіт-ника оперативного підрозділу обґрунтовується обов’яз-кова участь цих владних суб’єктів досудового розслі-дування на стороні обвинувачення під час реалізації процесуальної функції обвинувачення в її початковій (досудовій) формі. Визначено, що діяльність слідчого, керівника органу досудового розслідування і співро-бітника оперативного підрозділу спрямована виключ-но на встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення з послідуючим її викриттям у цьому правопорушенні, тобто їх кримінальна процесуальна діяльність за своїм змістом має суто обвинувальний характер. Доведено, що діяльність слідчого, пов’язана з виявленням доказів для підозри певної особи у вчи-ненні кримінального правопорушення, обґрунтуван-ням підозри, встановленням підстав для застосування до підозрюваного процесуальних заходів забезпечення кримінального провадження, викриттям підозрювано-го у вчиненні кримінального правопорушення, за своїм характером і змістом є обвинувальною і він обґрунто-вано зарахований законодавцем до сторони обвинува-чення, очолюваної прокурором. Наголошено, що ке-рівник органу досудового розслідування обґрунтовано зарахований законодавцем до сторони обвинувачен-ня, бо коло наданих йому повноважень дає йому змо-гу, з одного боку, здійснювати організацію досудово-го розслідування, а з іншого – брати активну участь на стороні обвинувачення, бо він має пряме відношен-ня як до забезпечення швидкого і повного розкриття кримінальних правопорушень, так і до викриття осіб, які їх вчинили. З’ясовано, що співробітники опера-тивних підрозділів, визначених ст. 41 КПК України, правоохоронних органів держави також обґрунтовано зараховані законодавцем до сторони обвинувачення, бо специфіка їхніх процесуальних правовідносин з проку-рорами і слідчими та характер процесуальних повнова-жень під час виконання письмових доручень свідчать про обвинувальну направленість їхніх процесуальних дій. Зроблено висновок, що на сьогодні стосовно обви-нувальної діяльності співробітників оперативних підрозділів є багато дискусійних проблем, що вимагають їх вирішення як на теоретичному, так і законодавчому рівнях.

Відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) реалізація завдань кримінального провадження можлива лише через активну поведінку учасників кримінального провадження. Передусім така активна поведінка вимагається від уповноважених учасників кримінальних про цесуальних відносин, зокрема й від прокурора. Однак прокурор із метою реалізації власних повноважень може робити тільки те, що прямо передбачено кримінальним процесуальним законом. Таким чином, на законодавця покладається важливий обов’язок чітко прописати всі можливі процедури протягом усього кримінального процесу. Однак, як свідчить практика, деякі положення КПК України не мають єдиного тлумачення серед науковців і практиків, що ускладнює правозастовний процес. І не в останню чергу така неоднорідність застосування норм КПК України пов’язана з процесом закінчення досудового розслідування. Метою статті є визначення правового положення прокурора під час закінчення досудового розслідування з виділенням недоліків чинного кримінального процесуаль ного законодавства та пропозицією змін до відповідних положень КПК України. У результаті проведеного дослідження ст. 291 КПК України в частині надання доручення на складання обвинувального акта було встановлено, що законодавець надає можливість уповноваженим особам самостійно обирати власну поведінку в частині складання обвинувального акта: він може бути складений або слідчим, або прокурором. При цьому слово “зокрема” вказує лише на приклад ситуації, за якої прокурор може самостійно скласти обвинувальний акт. Тобто КПК України не містить вичерпного переліку випадків, за яких обвинувальний акт може бути складений не слідчим, а прокурором. Було встановлено, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, тому процес прийняття обвинувального акта (процес складання і затвердження) може відбуватися лише через реалізацію відповідної процесуальної дії. Водночас, формулюючи повноваження прокурора, законодавець розмежовує “процесуальні дії” та “прийняття процесуальних рішень”. Здійснюючи тлумачення положень пунктів 4, 5, 9 ст. 36 КПК України у системному зв’язку зі ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, було зроблено висновок, що ст. 36 КПК України прямо не наділяє прокурора повноваженнями давати вказівки щодо прийняття процесуальних рішень.

Нормативна модель компетенції слідчого судді в кримінальному провадженні зазнає постійних змін у напрямі розширення предмета відання цього суб’єкта кримінальної процесуальної діяльності. У зв’язку з цим актуальним видається дослідження теоретичних основ визначення компетенції суб’єкта владних повноважень, з’ясування відповідності чинної законодавчої моделі предмету відання слідчого судді меті та сутності його процесуальної функції, якою відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) є судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження. Мета статті полягає у встановленні об’єктивних критеріїв, які мають визначати предмет відання слідчого судді в кримінальному провадженні та його процесуальні повноваження, реалізація яких забезпечує виконання його кримінальної процесуальної функції та вирішення завдань кримінального провадження. Такі критерії повинні враховуватися законодавцем при подальшому удосконаленні нормативної моделі судово-контрольної діяльності, визначенні кримінальної процесуальної компетенції слідчого судді як суб’єкта, що забезпечує реалізацію засади змагальності під час досудового розслідування, дотримання прав і свобод учасників кримінального провадження при проведенні процесуальних дій, що їх обмежують, вирішення правових конфліктів, що виникають між учасниками кримінального провадження під час здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень. Для досягнення цієї мети автором виконано наукові завдання щодо з’ясування сутності категорії “компетенція”, її структурних компонентів та їх кореляційних зв’язків; встановлення тенденцій розвитку кримінального процесуального законодавства України в сегменті, що регулює компетенцію слідчого судді під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, та їх оцінки з позиції відповідності сутності його процесуальної функції. На підставі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства України констатовано тенденцію до постійного розширення предмета відання слідчого судді; автор доходить висновку, що розширення меж судово-контрольної діяльності має здійснюватися з урахуванням чітких критеріїв, які дадуть змогу оптимально їх визначити. До них слід віднести мету процесуальної діяльності та правову природу кримінальної процесуальної функції слідчого судді. Зазначено, що безпідставне розширення предмета відання слідчого судді, яке нині має місце у зв’язку з прийняттям нових змін до КПК України в частині впровадження порядку залучення експерта для проведення експертизи лише за ухвалою слідчого судді, а також продовження слідчим суддею строків досудового слідства, призводить до невиправданого ускладнення досудового розслідування та порушення засади розум них строків, необґрунтованого збільшення навантаження на слідчих суддів, а також порушення балансу процесуальних можливостей сторін кримінального провадження щодо виконання поставлених перед ними завдань.

Стаття присвячена аналізу сутності суддівського розсуду в кримінальному процесі України. В статті автор вказує, що на сьогодні в правовій доктрині немає єдиного підходу щодо використання термінології в оцінці такого розсуду, хоча більшість науковців використовує поняття «суддівський розсуд». Також автор звертає увагу на той факт, що в правовій доктрині суддівському розсуду було приділено значно більше уваги, ніж розсуду інших уповноважених суб'єктів кримінального процесу. Дійсно, саме на суд покладається обов'язок вирішення провадження по суті, і виключно суд може остаточно встановити винуватість чи невинуватість особи. Проте в цьому випадку необхідно зробити застереження щодо неправильності ототожнення остаточно характеру суддівського розсуду з розумінням того, що такий розсуд є головним у кримінальному процесі. Суб'єкти, уповноважені на застосування розсуду для прийняття юридично значущих рішень, застосовують його для виконання покладених на них завдань у тому обсязі, у якому це дозволено кримінальним процесуальним законодавством. Аналізуючи суб'єктивний склад суддівського розсуду, автор доходить висновку, що такий розсуд у кримінальному процесі України застосовують слідчий суддя та суд, адже саме вони приймають юридично значущі рішення або в процесі здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування, або під час реалізації функції правосуддя й перегляду судових рішень на судовихстадіях. Очевидно, що слідчий суддя, реалізуючи функцію судового контролю, приймає юридично значущі рішення, які майже постійно вимагають застосування розсуду. Крім того, слідчий суддя відповідно до ст. 94 КПК України є суб'єктом оцінки доказів, що підкреслює значення його процесуальних рішень навіть на етапі дослідження доказів. Відповідно, другим суб'єктом суддівського розсуду є суд. Ознакою, за якою відбувся такий поділ, має бути стадійність, де відбувається відповідний розсуд. Слідчий суддя застосовує розсуд під час здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування. Суд своєю чергою реалізовує його на судових стадіях.

У статті висвітлено питання застосування міжнародних та європейських стандартів під час досу-дового розслідування кримінальних правопорушень, пов'язаних із застосуванням катувань та іншого жорстокого поводження з людьми, вчинених працівниками правоохоронних органів. Основна увага приділена дослідженню таких міжнародно-правових нормативних актів, як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводжень чи покарань, Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та протоколи до неї. Встановлено недостатню уре-гульованість суб'єктного складу державних посадових осіб чи інших осіб, які виступають як офіційні, порівняно з міжнародними нормами. Отже, запропоновано переглянути зміст ст. 127 Кримінального кодексу України щодо кваліфікації злочину катування щодо уточнення та розширення суб'єктного складу щодо представника влади, особи, що перебуває на державній службі в Україні, посадовою особою іноземної держави або особою, яка незаконно здійснює владні чи управлінські функції на тимчасово окупованій території України, з використанням влади чи службового становища. Крім того, досліджено Рекомендації Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та зроблено висновок про необхідність забезпечення належного виявлення та фіксації ознак катувань, а також своєчасного реагування на такі випадки. Серед таких напрямів визначено створення досьє кожного затриманого (т.з. custody records), проведення медичного обстеження та інші. Звернено увагу на особливості здійснення досудового розслідування вказаної категорії на тимчасово окупованій території. Також доведено необхідність подальшої гармонізації кримінального законодавства з положеннями міжнародного права та використання міжнародних та європейських стандартів під час досудового розслідування вказаної категорії кримінальних правопорушень.

Стаття присвячена вивченню проблематики, пов’язаної з технічними засобами, які використо-вуються при проведенні техніко-криміналістичних досліджень. У ній наголошується на тому, що наукові дискусії щодо застосування різної термінології на позначення технічних засобів, що вико-ристовуються під час розслідування злочинів (спеціальні технічні засоби криміналістики; криміна-лістичні засоби, науково-технічні засоби тощо), не мають підґрунтя, адже є цілком зрозуміле поняття «технічні засоби», що не потребує тлумачення. На основі аналізу думок науковців надано власне визначення технічного забезпечення техніко-криміналістичних досліджень, під яким розуміється діяльність з постачання суб’єктам проведення техніко-криміналістичних досліджень технічних засо-бів збирання та дослідження об’єктів, що містять або можуть містити інформацію, яка має значення для розслідування злочинів, та, відповідно, наявність у зазначених суб’єктів таких засобів у певній кількості та певної якості. У статті наголошується, що найбільше значення для техніко-криміналіс-тичних досліджень як практичної діяльності має класифікація технічних засобів за призначенням. З огляду на різновиди техніко-криміналістичних досліджень та етапи їх проведення, запропоновано за цим критерієм класифікувати технічні засоби на три групи: 1) пошуку, огляду та попереднього дослідження об’єктів, що містять інформацію за кримінальним провадженням та можуть стати речовими доказами. 2) перевірки об’єктів за криміналістичними обліками. 3) експертних досліджень. Роз-глянуто сучасний стан та перспективні напрями технічного забезпечення техніко-криміналістичних досліджень за запропонованою класифікацією. На основі цього визначено основну проблематику тех-нічного забезпечення техніко криміналістичних досліджень, а саме: недостатність технічного забез-печення техніко-криміналістичних досліджень, особливо доекспертних; низький рівень технічного забезпечення окремих підрозділів з техніко-криміналістичного забезпечення органів досудового роз-слідування Національної поліції порівняно з експертними підрозділами, наслідком чого є недоотри-мання початкового матеріалу для проведення послідуючих лабораторних досліджень та інші. Запропоновані окремі шляхи вирішення зазначеної проблематики.

Розглянуто процесуальний порядок та особливості повідомлення про підозру особам, місцезнаходження яких не встановлене, визначено та класифіковано оз-наки повідомлення про підозру в спеціальному кри-мінальному провадженні, охарактеризовано наукові підходи до визначення ознак підозри, критеріїв обґрун-тованості підозри, стандарту доказування «обґрунто-вана підозра». З’ясовано, що, на відміну від обвинува-чення, підозра не є твердженням про вчинення особою кримінального правопорушення, а тільки припущен-ням, яке обґрунтовується і підтверджується доказами, зібраними у встановленому законом порядку. Підозра є попереднім висновком та основою для обвинувачення. Набуття особою статусу підозрюваного, крім переліку додаткових прав, має суттєві правові наслідки для такої особи, тому дотримання вимог, що визначають випадки повідомлення про підозру, її зміст, порядок вручення, має суттєве значення для подальшої реалізації проце-суальних дій і заходів, які можливі лише щодо підо-зрюваного. Визначено, що законодавець не визначає вимоги щодо змісту діяльності сторони обвинувачення, що може свідчити про достатність та ефективність дій, які вживались для повідомлення, передбачений тільки певний перелік дій, які зобов’язані вжити уповнова-жені суб’єкти. Зроблено висновок, що зміст дій сто-рони обвинувачення в разі неможливості вручення письмового повідомлення про підозру особі внаслідок невстановлення її місцезнаходження становить: 1) до-тримання вимог ст. 277 КК України; 2) вжиття заходів щодо встановлення місцезнаходження особи та їх ре-зультати; 3) виконання дій, які передбачені ст.ст. 42, 111, 135, 278 та главою 11 КПК України. Достатність доказів для підозри особи, щодо якої подано клопотан-ня про здійснення спеціального досудового розсліду-вання як умову для ухвалення відповідного рішення, ми пропонуємо розглядати як дані і відомості щодо встановлення факту учинення злочину та ймовірної причетності конкретної особи до цього злочину, що також відповідає визначеній у позиціях Європейсько-го суду з прав людини формулі поняття «обґрунтована підозра» – «існування фактів та інформації, які мо-жуть переконати об’єктивного спостерігача, що осо-ба, про яку йдеться, могла скоїти правопорушення».

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України. – Харків, 2017. Дисертація є спеціальним комплексним науковим дослідженням теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з розкриттям сутності, призначення та функціонування кримінального процесуального механізму забезпечення прав потерпілого (фізичної особи) у досудовому розслідуванні. На підставі отриманих унаслідок проведеного дослідження результатів визначені основні структурні елементи означеного механізму та проаналізовані місце і роль кожного з них у правозабезпечувальній (правозахисній) діяльності досудової стадії кримінального провадження. Значну увагу приділено розкриттю правових засобів, які використовуються потерпілим, його представником-адвокатом, слідчим, прокурором та слідчим суддею з метою відновлення прав жертви кримінального правопорушення. Розроблено низку пропозицій щодо необхідності внесення відповідних змін і доповнень до чинного КПК України 2012 року, спрямованих на підвищення ефективності функціонування механізму забезпечення прав потерпілого (фізичної особи) під час проведення досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Кіпер О.О. Процесуальна самостійність слідчого як гарантія всебічного, повного й неупередженого розслідування у кримінальному провадженні: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Кіпер Олег Олександрович. - Одеса, 2017. - 228 с.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. - Національний університет «Одеська юридична академія», Одеса, 2017. Дисертація є першим у вітчизняній науці спеціальним комплексним дослідженням інституту процесуальної самостійності слідчого на основі положень КПК України 2012 р. та матеріалів правозастосовної практики. У дисертації розглянуто слідчого як суб’єкта кримінального провадження, його процесуальне становище у сучасному кримінальному провадженні України та функціональну спрямованість його процесуальної діяльності. Досліджено сутність та значення процесуальної самостійності слідчого у кримінальному провадженні, встановлено її зміст та межі, а також роль процесуальної самостійності слідчого у всебічному, повному й неупередженому розслідуванні кримінального провадження. Проаналізовано існуючі проблеми реалізації та визначено перспективи вдосконалення наступних основних елементів процесуальної самостійності слідчого у кримінальному провадженні: внутрішнього переконання слідчого як підґрунтя його процесуальної самостійності; процесуальних повноважень слідчого як основного прояву його процесуальної самостійності; механізмів взаємодії слідчого з прокурором, слідчим суддею, керівником органу досудового розслідування та оперативними підрозділами. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін та доповнень до КПК України у контексті посилення процесуальної самостійності слідчого у кримінальному провадженні.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 - уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность. - Национальный университет «Одесская юридическая академия», Одесса, 2017. Диссертация является первым в отечественной науке специальным комплексным исследованием института процессуальной самостоятельности следователя на основе положений УПК Украины 2012 г. и материалов правоприменительной практики. В диссертации рассмотрен следователь как субъект уголовного производства, его процессуальное положение в современном уголовном производстве Украины и функциональная направленность его процессуальной деятельности. Исследована сущность процессуальной самостоятельности следователя в уголовном производстве. Под процессуальной самостоятельностью следователя следует понимать общее положение досудебного расследования,которое является средством реализации принципа всестороннего, полного и беспристрастного установления обстоятельств уголовного производства и заключается в полномочиях следователя самостоятельно на основании своего внутреннего убеждения и руководствуясь законом, начинать досудебное расследование, определять направления расследования, принимать соответствующие процессуальные решения и совершать действия, связанные с расследованием уголовного правонарушения, с применением мер обеспечения уголовного производства, за исключением случаев, когда законом предусмотрено получение на то согласия (решения) прокурора или разрешения следственного судьи, определять порядок и последовательность проведения этих процессуальных действий и нести полную ответственность за их законное и своевременное проведение (применения), а также отстаивать (защищать) эти полномочия предусмотренными УПК Украины средствами. Установлено, что значение процессуальной самостоятельности следователя заключается в том, что она является непременным условием эффективного, всестороннего, полного и беспристрастного расследования, поскольку только процессуально самостоятельный следователь способен всесторонне, полно и объективно установить все обстоятельства уголовного производства, дать им надлежащую правовую оценку и обеспечить принятие законных и непредвзятых процессуальных решений, и тем самым, обеспечить выполнение задач уголовного производства. Определены содержание и пределы, а также роль процессуальной самостоятельности следователя во всестороннем, полном и беспристрастном расследовании уголовного производства. Элементами процессуальной самостоятельности следователя, которые должны обеспечивать всесторонность, полноту и беспристрастность расследования, являются: полномочия начинать досудебное расследование, самостоятельно определять направления расследования, принимать процессуальные решения в уголовном производстве, самостоятельно определять порядок и последовательность проведения следственных и иных процессуальных действий, проводить оценку доказательств по своему внутреннему убеждению. Проанализированы существующие проблемы реализации и определены перспективы совершенствования следующих основных элементов процессуальной самостоятельности следователя в уголовном производстве: внутреннего убеждения следователя как основы его процессуальной самостоятельности; процессуальных полномочий следователя как основное проявление его процессуальной самостоятельности; механизмов взаимодействия следователя с прокурором, следственным судьей, руководителем органа досудебного расследования и оперативными подразделениями. Установлено, что основным проявлением процессуальной самостоятельности следователя являются предоставленные ему законом процессуальные полномочия. От объема предоставленных следователю самостоятельных процессуальных полномочий зависят состояние и пределы его процессуальной самостоятельности. Поэтому с целью совершенствования современного состояния правовой регламентации процессуальной самостоятельности следователя предложено расширить круг его самостоятельных полномочий. Сформулированы научно обоснованные предложения по внесению изменений и дополнений в УПК Украины в контексте усиления процессуальной самостоятельности следователя в уголовном производстве.