Journal articles on the topic 'Виконання цивільного обов’язку'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Виконання цивільного обов’язку.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 35 journal articles for your research on the topic 'Виконання цивільного обов’язку.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Хижняк, А. "НАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ОБОВ’ЯЗКУ ДОТРИМАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ." Юридичний вісник, no. 4 (October 6, 2021): 169–75. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.2230.
Full textAbstract:
Статтю присвячено окре-мим питанням належного здійс-нення цивільно-правового обов’язкудотримання банківської таєм-ниці. Визначено, що вирішенняпитання належного виконанняцього обов’язку лежить у площинівизначення обсягу змісту такогообов’язку, диференціації належнихносіїв та особливостей їх приватно-правового та публічно-правовогостатусу. Доведено необхідністьвиокремлення умов належногоздійснення відповідного обов’язку,процедурних моментів здійсненняі можливих ситуацій потенцій-ного зловживання недосконалістюзаконодавства та відсутністюефективної правозастосовної прак-тики. Наголошено на актуалізаціїпитань термінологічних меж діїбанківської таємниці з огляду намасовість випадків витоку інфор-мації від ліквідованих банків.Удосконалено перелік проблем-них моментів захисту інформаціїу банківській сфері, запропоно-вано додати до переліку проблемтакі проблеми: відсутність тех-нологічних рішень фіксації витокуінформації, що містить банківськутаємницю, з метою подальшогопритягнення до відповідальності;складність доказування у справахщодо розголошення банківськоїтаємниці; практична складністьдоказування отриманих збитків;низький рівень розвитку правоза-стосовної практики та залученнякомпетентних органів задля фікса-ції і притягнення до відповідально-сті порушників у сфері розкриттябанківської таємниці.В якості прикладів потенційноненалежного виконання обов’язкузбереження банківської таємницірозглянуто складання кредитнихісторій, реєстрів платоспроможно-сті, інших офіційних та неофіцій-них баз даних клієнтів фінансовихустанов, які надалі використову-ються як самими банками, так ітретіми особами для маркетинго-вих досліджень, рекламних кампа-ній, перевірки потенційних контра-гентів, формування статистичноїзвітності та незалежного аудиту.Доведено, що перелік суб’єктів,які можуть отримати доступ добанківської таємниці, не обмежу-ється суб’єктами, переліченими вп.п. 2–6 ч. 1 ст. 62 Закону «Пробанки і банківську діяльність», абюро кредитних історій у випадкуотримання даних, що становлятьбанківську таємницю, повиннівизнаватися утримувачами банків-ської таємниці. Формування будь-яких інших баз даних, що перед-бачають включення інформації,віднесеної законом до банківськоїтаємниці, є незаконним. Наданнядоступу компетентними суб’єк-тами до таких даних є прикладомненалежного здійснення обов’язкудотримання банківської таємниці.Ліквідація банку, відкликанняліцензії, інші юридичні факти, щонівелюють спеціальний статусюридичної особи як суб’єкта бан-ківської системи, не призводятьдо втрати обов’язку дотриманнябанківської таємниці відповіднимисуб’єктами.
2
Гуйван, Петро Дмитрович. "ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІ Й ПРИВАТНОПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ." Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, no. 3 (November 12, 2021): 59–63. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.3.10.
Full textAbstract:
Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про відмінності й спільні риси такого мате- ріально-правового інституту, як позовна давність у відносинах, що регулюються нормами приватного (цивільного) й публічного (податкового) права. Зроблений порівняльний аналіз юридичних механізмів, які опосередковують порядок і момент виникнення в особи права на позов, і часу виникнення та відбиття в податковому обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості. Установлено, що дати виникнення обліковуваної підприємством заборгованості й дати початку перебігу позовної давності не збігаються, не збігаються також між собою і встановлені податковим зако- нодавством терміни виникнення дебіторської та кредиторської заборгованостей: в основу обліку дебіторської (кре- диторської) заборгованості в податковому законодавстві покладено момент фактичного виконання обов’язку, в той час, як перебіг позовної давності пов’язаний із моментом порушення права. Також з’ясоване питання про сутнісну від- мінність таких правових явищ, як сплив позовної давності й визнання заборгованості безнадійною. Установлено, що позовна давність визначає лише час для звернення до суду з вимогою про примусове виконання боржником охоронного обов’язку, вона не впливає на фізичне погашення зобов’язання, просто у випадку пропуску давнісного строку обов’язок вже не може бути виконаним за допомогою державного юрисдикційного органу. Якщо він не виконується добровіль- но, може йтися про незаконне збагачення боржника, отже, від моменту спливу позовної давності в нього виникнуть додаткові податкові обов’язки: коли кредиторська заборгованість за отриманий, але не сплачений товар стане без- надійною, з податкового боку вона трансформується в безповоротну фінансову допомогу. Отже, можна зробити висновок про те, що помилковим є припущення, за яким строки, запроваджені законодавцем у податковому праві, визначають темпоральні кордони існування суб’єктивних прав та обов’язків суб’єктів підприємницької діяльності.
3
Гуйван, Петро Дмитрович. "ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТРОКІВ ДІЇ ОХОРОННОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВОВІДНОШЕННЯ." Часопис цивілістики, no. 40 (March 27, 2021): 12–17. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i40.385.
Full textAbstract:
Ця стаття присвячена науковому дослідженню питання стосовно сутності та місця в межах цивільного правовідношення суб’єктивного повноваження особи на захист свого порушеного права. Підкреслюється, що право на захист є наявною в уповноваженої особи можливістю застосувати заходи правоохоронного змісту для відновлення свого порушеного права. Автор обстоює тезу, за якою після порушення регулятивного зобов’язання припиняється подальше існування регулятивного відношення. Взаємин, які б опосередковували нормальний, правомірний розвиток суб’єктивного права та відповідного юридичного обов’язку, вже немає. Натомість виникає охоронне зобов’язання, якраз його елемент – охоронне суб’єктивне право триватиме після порушення і може бути належним чином реалізоване, в тому числі і за допомогою державного юрисдикційного органу – суду. У такому контексті наводиться обґрунтована критика застарілої концепції стосовно можливості примусової реалізації судом саме регулятивного права. Наголошується, що після закінчення строку на виконання регулятивного зобов’язання воно вичерпується за своїм змістом і припиняється. Натомість із самого юридичного факту – правопорушення виникає охоронне відношення, котре може реалізовуватися як у судовій формі (позовній), так і несудовій. До змісту такого охоронного зобов’язання, окрім додаткових вимог кредитора, пов’язаних із порушенням (штрафні санкції, відшкодування шкоди, припинення правовідношення тощо), входить і вимога стосовно виконання обов’язку в натурі. В останньому випадку захист права відбувається через реалізацію однакового з регулятивним зобов’язанням за змістом відношення – охоронного. Адже виконання зобов’язання після збігу встановленого на це строку не можна вже вважати належним, а саме зобов’язання слід кваліфікувати як таке, що не виконується належним чином. При цьому практичне здійснення примусу можливе лише через реалізацію домагання, яке входить до складу охоронного відношення.
4
Гуйван, Петро Дмитрович. "ЮРИДИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СТРОКІВ У ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ." Часопис цивілістики, no. 44 (March 27, 2022): 19–24. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i44.451.
Full textAbstract:
Дана праця присвячена аналізу чинного українського законодавства в царині формування та здійснення у часі прав та обов’язків учасників договірних відносин. Обстоюється теза, що строк відповідного зобов’язання є невід’ємним елементом змісту суб’єктивного права, адже лише упродовж тривалості свого існування відбувається здійснення прав та виконання обов’язків, що становлять зміст цивільного відношення. Тож, саме в темпоральному сенсі досліджується основоположний принцип зобов’язального права, за яким виконання обов’язку має бути проведене учасниками взаємин належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства. Акцентується увага на виконанні зобов’язання у тому разі, коли його строк у договорі не вказаний. У такому випадку має застосовуватися правило ч. 2 ст. 530 ЦК України. В роботі зроблена детальна характеристика вказаної правової норми. Зокрема, відзначено, що порушення права кредитора за невстановленості строку виконання може відбутися лише після пред’явлення такої вимоги, але, звісно, не відразу. На те, щоб зобов’язання набуло порушеного статусу законодавець надає тижневий строк його виконання. У статті детально вивчено питання про те, коли кредитор вправі пред’являти вимогу про виконання. Встановлено, що наслідки виконання зобов’язання, коли його строк визначений моментом пред’явлення вимоги, та наслідки виконання зобов’язання, строк якого не встановлений, практично однакові. Тобто, нормативне регулювання, що встановлює для цих випадків різний інструментарій, є недоцільним. Також зроблений детальний порівняльний аналіз відносин з виконання обов’язків з невизначеним строком від тих, у яких правові наслідки пов’язуються з настанням відкладальної обставини. Наведені сутнісні та темпоральні відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати. Певна увага приділена ситуаціям, коли можливість кредитора пред’явити вимогу виконання обмежена певним строком. Автор стверджує, що, коли кредитор у визначений сторонами договору строк не звернувся з вимогою до боржника, і втратив таку можливість, його право не може вважатися порушеним, а отже, і захищеним. Тут мають застосовуватися наслідки, тотожні тим, що настають при простроченні присічного строку. Надані пропозиції щодо подальшого нормативного регулювання у коментованій царині.
5
Гуйван, Петро Дмитрович. "ОКРЕМІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ НОРМАТИВНОГО КОРЕГУВАННЯ ПОРЯДКУ ОБЧИСЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 29–34. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.4.
Full textAbstract:
Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про обґрунтованість та адекватність дійсних способів спеціального обчислення тривалості позовного домагання в контексті сутності такого правового явища, як позовна давність. У цьому контексті оцінено мораторій як передбачений ч. 2) ст. 263 ЦКУ спосіб відстрочення виконання зобов’язання. На базі ретельного дослідження можливого впливу мораторію на можливість подання позову, його розгляду чи виконання судового рішення автор дійшов висновку, що в нормативно встановленому вигляді він ніяк не може у цій іпостасі виступати як правова підстава для зупинення давності. За своєю правової ідеєю мораторій має встановлювати заборону на виконання (зокрема, примусове) такого зобов’язання і впливати не на стан самого цивільного правовідношення, а на можливість його реалізації. Отже, за своєю сутністю він є не відстроченням виконання обов’язку, а забороною вчиняти певні види діяльності. А якщо так, то зупинення позовної давності у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини, вже врегульовано пунктом 3 ч. 1 ст. 263 ЦКУ, тому відбувається невиправдане дублювання законодавчих правил. Також у роботі висвітлено стан проблеми з перериванням строку давності внаслідок визнання боргу боржником. Особлива увага приділена такому способу фіксації наявного боргу, як укладення договору на нових умовах щодо строків виконання за заявою до кредитора про відстрочення обов’язку. Установлено, що тут ідеться про відтермінування вже простроченого зобов’язання, з якого почалася позовна давність, але яким не завершилася. Цей правочин прийнято кваліфікувати як різновид дії боржника, що свідчить про визнання ним боргу, від моменту її укладення пропонується обчислювати новий давнісний перебіг. Однак виявлено, що така конструкція суперечить фактичній природі коментованих відносин, адже за такої угоди відбувається реструктуризація охоронного (порушеного) обов’язку, але виконання (зокрема, примусове) ще не може відбутися.
6
Гуйван, Петро Дмитрович. "ТЕМПОРАЛЬНІ ЧИННИКИ ЗДІЙСНЕННЯ СУБ’ЄКТИВНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ." New Ukrainian Law, no. 5 (November 29, 2021): 15–21. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.5.2.
Full textAbstract:
Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про часові виміри здій- снення регулятивного цивільного права та його співвідношення із тривалістю права на захист у разі порушення, зокрема і шляхом пред’явлення позовного домагання. Вивчено історич- ний поступ науки щодо інтерпретацій суспільного сприйняття періоду їхнього існування. Установлено, що первинно як наукова думка, так і відповідне законодавство грунтувалися на концепції єдиної давності як явищі, що руйнує навіть безспірне право. Уважалося, що погашення суб’єктивного права давністю є умовою, що супроводжує саме його виникнення. Проте розвиток цивілістичної науки, ґрунтуючись на відмінностях як правової природи, так і окремого юридичного регулювання інститутів набувальної та позовної давностей, привів до усвідомлення необхідності роздільного правового регулювання цих двох інститутів. Це відо- бразилося на науковому сприйнятті взаємозв’язків між виникненням та припиненням періоду існування позовного домагання та тривалістю самого суб’єктивного права, що зазнало пору- шення. Тривалий час у науці обстоювалася теза про те, що в момент порушення суб’єктивне право трансформується у право на позов, існує у такому стані упродовж встановленого строку, а потім разом із закінченням позовної давності припиняється. Однак еволюція чин- ного законодавства зумовила зміну концепції і цього разу, адже неможливо стало пояснити правило про належність виконання задавненого зобовязання після спливу позовної давності (частина 1 статті 267 Цивільного кодексу України). Тож нині найбільш прийнятною є теза про те, що позовною давністю погашається лише право на позов, а не саме суб’єктивне матеріальне право, тобто про продовження існування після збігу давнісного строку позбав- леного судового захисту суб’єктивного матеріального права. Добровільне виконання в цей час обов’язку боржником є належним, і останній не має права вимагати повернення вико- наного. Але для ефективності даної правової побудови обов’язково варто додати, що про- довжує існувати не порушене регулятивне право, а охоронне, яке втратило свою примусову здатність до реалізації. Добровільне здійснення саме цього права буде належним.
7
БИЧКОВА, СВІТЛАНА. "Визнання спадщини відумерлою: новелізація правового інституту за останні 15 років." Право України, no. 2019/02 (2019): 107. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-107.
Full textAbstract:
У законодавстві незалежної України з 2003 р. закріплено інститут визнання спадщини відумерлою. Проте за 15-річний досвід його застосування на практиці неодноразово стикалися із проблемами недосконалої законодавчої конструкції. Тому сьогодні законодавчі положення щодо визнання спадщини відумерлою суттєво відрізняються від первісної редакції відповідних норм. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого цивільного законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є аналіз напрямів і наслідків новелізації інституту визнання спадщи ни відумерлою з часів його регламентації в законодавстві нашої держави, виявлення наявних проблем у правовому регулюванні відповідних питань, а також пропозиція шляхів їхнього вирішення. У процесі дослідження встановлено, що новелізація положень цивільного законодавства щодо визнання спадщини відумерлою сприяла оптимізації відповідного правового інституту, адже всі внесені зміни були доцільними і допомагали усунути прогалини у правовому регулюванні, вирішили окремі проблеми, які виникали під час застосування нормативних приписів на практиці. Проте невстановлення часових обмежень виконання органами місцевого самоврядування обов’язку щодо подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою фактично може призвести до його невиконання чи сприяти зловживанням із боку посадових осіб указаних органів, що, зі свого боку, призведе до наявності майна з невизначеним правовим режимом чи позбавить територіальну громаду можливості отримати відповідне майно. З огляду на таке слід змінити положення, закріплене у ч. 2 ст. 1277 Цивільного кодексу України (ЦК України), окресливши граничні часові межі подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою. Зважаючи на правила законодавчої техніки та логіки, звернено увагу на необхідність використання уніфікованої термінології при регулюванні питань, пов’язаних із визнанням спадщини відумерлою. У зв’язку з чим обґрунтовано потребу у внесенні змін до ч. 4 ст. 1277 та ч. 2 ст. 1280 ЦК України, замінивши словосполучення “відумерле майно” фразою “майно, що входило до складу спадщини, яка визнана відумерлою”
8
ФУРСА, СВІТЛАНА. "Проблемні аспекти законодавчої регламентації учасників виконавчого провадження." Право України, no. 2021/03 (2021): 103. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-103.
Full textAbstract:
Виконання основного завдання, яке стоїть перед органами примусового виконання з повного, своєчасного, неупередженого виконання судових рішень та рішень органів (посадових осіб) неможливо здійснити без чіткої регламентації статусу суб’єктів виконавчого провадження, переліку та систематизації їхніх прав та обов’язків. Адже це може призвести до зловживання останніми своїми правами та неналежного здійснення обов’язків, що позбавить осіб можливості відновити свої, захищені судом, права. Мета статті полягає в аналізі теоретичних розробок учених, які досліджували питання суб’єктів виконавчого провадження, їх класифікації і норм Закону України “Про виконавче провадження” (Закон), які регламентують питання статусу учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до його вчинення з метою сприяння виконавцеві у здійсненні виконавчих дій. Неправильне визначення статусу суб’єкта у юрисдикційному процесі має істотний вплив на формулювання його прав і обов’язків. Від їх реалізації залежить своєчасне, повне та неупереджене виконання судових рішень. Тому нині першочерговим завданням українських учених є подальше розроблення теорії виконавчого процесу, яка є базисом для усунення недоліків Закону, оскільки на практиці вони призводять до виникнення судових спорів. Одним із важливих питань, які автори розкривають у статті, є питання об’єднання суб’єктів виконавчого процесу у певні групи залежно від характеру інтересу і мети, яку кожен хоче досягти при примусовому виконанні рішення, процесуальної співучасті у виконавчому провадженні, яка має істотний вплив на належний порядок його здійснення і реалізації прав та обов’язків стягувачів і боржників, їхніх представників. У висновках сформульовано нову класифікацію суб’єктів виконавчого процесу з урахуванням їхнього статусу та інтересу у провадженні, які надають можливість об’єднати їх у відповідні групи та з урахуванням такої класифікації правильно сформулювати норми Закону, систематизувати права та обов’язки учасників виконавчого провадження й осіб, які залучаються до його вчинення. Розкрито питання процесуальної співучасті у виконавчому провадженні. Обґрунтована недоцільність виключення зі ст. 15 Закону положення про можливість участі у виконавчому провадженні кількох стягувачів чи боржників. Така думка ґрунтується на співучасті цих суб’єктів, яка випливає із норм матеріального права, зокрема їх солідарної відповідальності. Розкрито статус прокурора (залежно від форм його участі при розгляді цивільної справи судом) та його трансформації у виконавче провадження. Проаналізовані права та обов’язки прокурора залежно від того, чи він має статус представника стягувача чи самого стягувача (відповідно до положень ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України). Запропоновано низку доповнень до норм Конституції України, Закону.
9
ЛУКАСЕВИЧ-КРУТНИК, ІРИНА. "Порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг: поняття та види." Право України, no. 1/2019 (2019): 278. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-278.
Full textAbstract:
Протягом п’ятнадцятирічної дії Цивільного кодексу України (ЦК України) наукова розробка порушення договірного зобов’язання як цивільно-правової категорії стала одним із важливих напрямів цивілістичних досліджень. Необхідність вивчення сутності і складу порушення договірного зобов’язання пов’язана із закріпленням у структурі ЦК України глави 51 “Правові наслідки порушення зобо в’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”, а також прийняттям в останні роки масиву спеціальних законодавчих актів, зміст яких потребує аналізу під кутом зору їх протидії протиправним діянням у сфері особистих немайнових і майнових відносин, зокрема й договірних відносин із надання транспортних послуг. Метою статті є з’ясування поняття та виокремлення видів порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг з урахуванням сучасних розробок цивілістичної доктрини та норм чинного законодавства України. У статті аналізуються поняття та ознаки правопорушень договірних зобов’язань із надання транспортних послуг. Встановлено, що порушення сторонами обов’язків за договорами перевезення означає такий стан правовідношення, коли контрагент не дотримується приписів, встановлених законодавством чи умовами договору. Обґрунтовано недоцільність визнання порушення договірного зобов’язання з надання транспортних послуг одностороннім правочином, оскільки правомірні дії боржника чи інших суб’єктів виконання мають місце лише при належному виконанні договірного зобов’язання. Тому будь-яке порушення (як невиконання, так і неналежне виконання) договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є видом цивільного правопорушення та належить до неправомірних юридичних фактів. Порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є родовою категорією, оскільки охоплює такі поняття, як невиконання та неналежне ня зазначених зобов’язань. Невиконанням договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є такі дії чи бездіяльність сторони зобов’язання, внаслідок яких воно не виконується повністю. Неналежним виконанням договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є недотримання боржником вимог до виконання зобов’язання, що встановлені актами цивільного законодавства та (або) договором перевезення. Запропоновано класифікацію порушень договірних зобов’язань із надання транспортних послуг за такими критеріями: а) характер поведінки боржника; б) суб’єкт, із поведінкою якого пов’язується порушення (перевізник, пасажир, одержувач вантажу, відправник вантажу та ін.); в) порушення умов договору перевезення щодо хоча б одного з елементів модусу виконання (предмета, способу, місця виконання, строку тощо); г) істотність порушення зобов’язання.
10
Коссак, Володимир. "Правосуб’єктність державних органів і створюваних ними юридичних осіб у механізмі регулювання цивільної відповідальності." Право України, no. 1/2019 (2019): 154. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-154.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню проблем цивільно-правової відповідальності держави і створюваних нею юридичних осіб у приватних відносинах. Цивільне законодавство закріплює один з основних принципів, що випливає з методу цивільно-правового регулювання, – юридичну рівність учасників приватних відносин. Юридична рівність полягає у тому, що кожна зі сторін цивільних відносин має свій комплекс прав та обов’язків і є незалежною, непідпорядкованою іншій. Держава як учасник цивільних правовідносин має універсальну правосуб’єктність, яку реалізує через систему своїх органів та юридичних осіб публічного і приватного права. Метою статті є аналіз особливостей цивільно-правової відповідальності держави та створених нею юридичних осіб публічного і приватного права. Критерієм визначення статусу державного органу як суб’єкта права є порядок виникнення і наявність владних повноважень, необхідних для виконання передбачених нормативними актами функцій. Юридичні особи публічного і приватного права, які створюються державою, є самостійними учасниками цивільного обороту. Такими ж суб’єктами приватного права будуть органи державної влади в цивільних правовідносинах. Тому важливе значення має встановлення суб’єкта і розміру відповідальності у відносинах за участю органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. Для цього законодавець у нормативних актах повинен конкретизувати правовий статус орга нів державної влади та юридичних осіб, створених органами державної влади. При цьому необхідно враховувати певні передумови. До них належать: 1) законодавче визначення правового статусу органів державної влади; 2) встановлення їх компетенції як регулятора суспільних відносин; 3) функціональні повноваження та обов’язки; 4) можливість бути самостійним суб’єктом цивільної відповідальності. Встановлено, що особливості правосуб’єктності органу державної влади у відносинах цивільної відповідальності охоплюють: 1) встановлення обставин, які є підставою для виникнення майнової відповідальності; 2) з’ясування правомірності дій органів державної влади; 3) визначення меж майнової відповідальності; 4) заборону застосування окремих штрафних санкцій до органів державної влади. Заходи цивільної відповідальності повинні застосовуватися з однакових засад для всіх суб’єктів приватних відносин. Для цього в законодавстві необхідно змінити підхід до розмежування цивільної відповідальності органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. У цивільних відносинах, у разі необхідності, субсидіарну майнову відповідальність повинні нести органи державної влади за зобов’язаннями юридичних осіб, які створені у розпорядчому порядку.
11
КОЛОГОЙДА, ОЛЕКСАНДРА. "Інститут юридичної відповідальності в корпоративному праві." Право України, no. 2021/06 (2021): 59. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-06-059.
Full textAbstract:
Метою статті є вивчення інституту корпоративної відповідальності, що зумовлене розвитком корпоративних відносин, удосконаленням корпоративного законодавства та законодавства про неплатоспроможність, формуванням нових видів корпоративних відносин та ускладненням їхньої структури. У статті досліджено правову природу відповідальності учасників корпоративних відносин, посадових осіб органів управління, кінцевих бенефіціарних власників, “тіньових” директорів. Визначено ознаки та принципи корпоративної відповідальності в корпоративних відносинах. До ознак корпоративної відповідальності віднесено: а) юридичну (закон, статут, внутрішній документ (положення, правила), договір (засновницький договір, цивільно-правовий договір (контракт), корпоративний договір) та фактичну підставу виникнення (корпоративне правопорушення); б) особливий суб’єктний склад – учасники корпоративних відносин, засновники, голова та члени ліквідаційної комісії, арбітражний керуючий, тимчасово виконуючі обов’язки посадової особи, особи, що входять до нелегітимних органів управління, колишні члени органів управління, “тіньові” директори, особи, які несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями товариства за законом, кінцеві бенефіціарні власники, пов’язані з банком особи; в) зміст – обмеження або позбавлення корпоративного права, покладання на правопорушника додаткового обов’язку або негативного наслідку; г) застосування в особливому, встановленому законом, локальним нормативним актом, цивільно-правовим або корпоративним договором порядку; ґ) функції: забезпечення виконання обов’язків учасників корпоративних правовідносин, захист кредиторів та стейкхолдерів, покарання порушника. Під корпоративним правопорушенням авторка розуміє порушення корпоративних прав або охоронюваних законом інтересів інших учасників, невиконання або неналежне виконання корпоративних обов’язків учасників або фідуціарних обов’язків посадових осіб, зловживання правом. Корпоративна відповідальність у формі відшкодування збитків передбачає доведення повного складу корпоративного правопорушення: протиправна поведінка (дія або бездіяльність), шкода (збитки, немайнова шкода), причинно-наслідковий зв’язок, вина. У разі доведення шкоди та протиправної поведінки вина порушника та причинно-наслідковий зв’язок презюмуються і можуть бути спростовані відповідачем у загальному порядку. До принципів корпоративної відповідальності віднесено принципи відокремленості відповідальності компанії та її учасників, обмеженої відповідальності (limited liability) учасників, повного відшкодування збитків, спеціалітета, персоналізації та диференціації. Проаналізовано законодавство України, що регламентує підстави та порядок застосування корпоративної відповідальності, судова практика.
12
Граніна, І. В. "ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ВИКОНАННЯ ЗАПОВІТУ." Знання європейського права, no. 2 (June 29, 2021): 39–43. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.201.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано історичний розвиток цивільного законодавства регулювання питання щодо виконання заповіту. Особливу увагу приділено порівнянню положень чинного ЦК України та попередньо чинного Кодексу в контексті досліджуваного питання.
Встановлено, що ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово на інших засадах окреслив його місце в спадкових відносинах, що відобразилось на структурному розташуванні норм книги «Спадкове право». Так, норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом, що має підкреслити, що інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль відносно спадкування за заповітом, яке застосовується лише у випадках, коли спадкодавець не складав заповіту.
Встановлено, що не є випадковою норма, в якій, визначаючи обсяг повноважень виконавця заповіту, ЦК України не згадує про виконання вимог кредиторів, не погашених спадкодавцем, адже виконавець заповіту, якщо лише ним не виступає один із спадкоємців, позбавлений можливості задовольняти майнові вимоги кредиторів спадщини. Такий висновок зроблено на підставі аналізу легального визначення спадкування (ст. 1216 ЦК України), за змістом якого спадкуванням визначається перехід від померлого спадкодавця до його спадкоємців спадщини як сукупності прав та обов’язків. Дії виконавця обмежуються лише пошуком кредиторів з подальшим повідомленням їх про факт смерті боржника-спадкодавця. Саме ж задоволення вимог кредиторів відбувається спадкоємцями після прийняття спадщини.
Окремо звернено увагу на те, що ЦК України доповнив та конкретизував положення щодо виконання заповіту, про що свідчить запровадження окремої глави щодо виконання заповіту (глава 88).
Важливим є законодавче закріплення основних вимог до особи, яка може бути виконавцем заповіту (це може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа).
Задля вдосконалення вітчизняної практики застування інституту виконання заповіту проаналізовано досвід окремих країн, спадкове право яких також передбачає можливість призначення виконавця заповіту.
13
ЧЕРНЯК, ЮЛІЯ. "Визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів: світовий досвід уніфікації норм права та деякі питання судової практики." Право України, no. 2020/06 (2020): 188. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-188.
Full textAbstract:
Практична складність питання визнання та виконання іноземного судо вого рішення полягає у тому, що судове рішення як акт публічної влади однієї держави, прийнятий у межах її юрисдикції, має бути визнано й виконано на території іншої держави, на яку ця публічна влада не поширюється. Сучасні міжнародні правові договори, які уніфікують норми міжнародного цивільного процесу при вирішенні сімейних спорів, втілюють такі два положення: з одного боку, держава бере на себе обов’язок визнавати та виконувати іноземні судові рішення, керуючись при цьому такими мотивами, як необхідність розвитку міжнародних зв’язків та забезпечення прав особи; з другого боку, кожна держава встановлює певні межі такого визнання і виконання, визначаючи перелік можливих підстав для відмови у визнанні і виконанні іноземного судового рішення. Метою статті є визначення сучасного стану уніфікації норм інституту визнання та виконання іноземних судових рішень із міжнародних сімейних спорів, окреслення кола принципів, які становлять основу цього інституту права. Окрему увагу сконцентровано на тлумаченні та застосуванні принципу взаємності та застереження про публічний порядок на основі аналізу доктрини та судової практики. Визначено, що на рівні Гаазьких дитячих конвенцій, регламентів Європейського Союзу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, уніфіковано такі принципи сучасного інституту визнання і виконання іноземних судових рішень із сімейно-правових спорів: остаточність судового рішення (res judicata) і неможливість перегляду його по суті на стадії визнання і виконання у запитуваній державі; взаємність; неможливість перегляду судом запитуваної держави фактичних обставин, якими суд держави походження рішення обґрунтовував свою юрисдикцію; застосування lex fori до процедури визнання і виконання іноземного судового рішення; можливість часткового визнання і виконання іноземного судового рішення; необхідність застосовувати просту і швидку процедуру визнання та ефективні заходи виконання судового рішення; розширене визначення категорії“рішення суду”, що передбачає поширення цієї категорії “рішення суду” також на затверджені судом мирові угоди і договори, укладені сторонами аліментного зобов’язання. Позитивний ефект положень статей 462 і 471 Цивільного процесуального кодексу України 2017 р. розглянуто з двох позицій: 1) із позиції держави і розвитку міжнародного правового співробітництва, – це відхід від політики ізольованості і намір сприйняти міжнародні та, зокрема, європейські стандарти у сфері забезпечення прав людини; 2) із позиції пересічних громадян України – суб’єктів цивільних, зокре ма й сімейних, відносин, – це розширення можливості визнання в Україні рішень, ухвалених іноземними судами, та можливості ставити питання про визнання і виконання за кордоном рішень українських судів на умовах взаємності.
14
Слома, В. М. "ДО ПИТАННЯ ПРО ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ СУБСИДІАРНИХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 122–25. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).333.
Full textAbstract:
Сутність субсидіарного зобов’язання визначається обов’язками основного та додаткового боржника, спрямованими на задоволення вимог кредитора. Додатковий боржник зобов’язаний виконати тільки ті зобов’язання, які не були виконані основним боржником. Стаття присвячена дослідженню підстав виникнення субсидіарних цивільно-правових зобов’язань. Автором проаналізовано положення чинного вітчизняного законодавства та теоретичні розробки з даного питання. Субсидіарні зобов’язання виникають на підставі договору або закону. Водночас у законі або договорі має бути вказано на існування саме субсидіарного зобов’язання. Акцентовано увагу, що для виникнення субсидіарного зобов’язання необхідна наявність конкретного правовідношення, у якому є кредитор, основний боржник і додатковий боржник. Відповідно до положень статті 619 Цивільного кодексу України, для виникнення субсидіарного зобов’язання необхідна наявність таких підстав: виникнення відносин між основним і додатковим боржниками; виникнення відносин між кредитором і основним боржником; невиконання чи неналежне виконання зобов’язання основним боржником. Принцип свободи договору надає сторонам можливість укладати договори, у яких можна передбачити субсидіарну множинність. Обґрунтовано, що в субсидіарних зобов’язаннях, які виникають на підставі договору, важливу роль відіграє волевиявлення суб’єктів (кредитора, основного та додаткового боржників), яке реалізується шляхом укладення договору (договорів). У договірних відносинах між сторонами субсидіарного зобов’язання визначаються умови, за яких додатковий боржник буде залучатись до виконання зобов’язань, їхній обсяг, а також наслідки для сторін субсидіарного зобов’язання в разі виконання зобов’язання додатковим боржником. Зроблено висновок, що за своєю природою договір між кредитором і боржником є умовним, оскільки залучення додаткового боржника до виконання зобов’язання залежить від поведінки основного боржника. Що стосується субсидіарних зобов’язань, які виникають на підставі закону, то відносини суб’єктів один з одним регулюються імперативними приписами закону. Обов’язок додаткового боржника виконати вимогу кредитора виникає на підставі чітко визначених законом юридичних фактів.
15
Садикова, Яна Михайлівна. "ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОВПЛИВУ ПРАВОСВІДОМОСТІТА ВИМОГ ДО ПРАВОВОГО СТАТУСУ СУБ’ЄКТІВ ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ." Часопис цивілістики, no. 36 (March 29, 2020): 82–88. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i36.206.
Full textAbstract:
У статті зроблено спробу в загальному вигляді висвітлити взаємовплив презюмованого рівня правосвідомості конкретного учасника процесуального доказування цивільного процесу з процесуальним статусом цього суб’єкта. Так, законодавство виходить з презумпції високого рівня правосвідомості осіб, якщо кваліфікаційною вимогою до здійснення ними своєї професійної діяльності є наявність вищої юридичної освіти. А це своєю чергою проявляється в правому статуті через ширше коло обов’язків, більш високі вимоги до виконання такими особами цих обов’язків і, відповідно, встановлення більш суворих санкцій за невиконання або неналежне їх виконання тощо.
16
Тушко, К. Ю., А. А. Мірошніченко, and Д. О. Олешко. "ОСНОВНІ МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕМОКРАТИЧНОГО ЦИВІЛЬНОГО КОНТРОЛЮ У ДЕРЖАВНІЙ ПРИКОРДОННІЙ СЛУЖБІ УКРАЇНИ." Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, no. 3 (February 18, 2022): 138–44. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.19.
Full textAbstract:
Стаття присвячена проблемі реалізації демократичного цивільного контролю у Державній прикордонній службі України. Проаналізовано наукові праці різного спрямування (монографії, дисертації, наукові публікації) з метою отримання цілісного уявлення про стан демократичного цивільного контролю у секторі безпеки та оборони, зокрема у прикордонному відомстві. Розкрито поняття «демократичний цивільний контроль» як результат виокремлення тільки суттєвих його ознак, тобто це сукупність законних заходів або процедур правового, організаційного, кадрового або іншого змісту (характеру) з метою забезпечення пріоритету права, легітимності, законності, публічності та підзвітності сектора безпеки й оборони та сприяння його результативній діяльності з виконання функцій національної безпеки держави. Виокремлено ключові принципи демократичного цивільного контролю над сектором безпеки та оборони: домінування цивільної сфери соціуму над військовою, що є основним регулятивним чинником визначення змісту демократичного цивільного контролю над сектором безпеки та оборони; комунікація між цивільними та військовими в інтересах суспільства; професіоналізація військової служби, що породжує довіру та зростання авторитету служби в соціумі. Проаналізовано такі механізми демократичного цивільного контролю у прикордонній службі: правовий механізм, що є основою забезпечення його демократизації та фундаментом реалізації всіх форм і видів як державного, так і громадського контролю (ухвалення відповідних нормативно-правових документів, призначення яких полягає у чіткому визначенні термінології, функцій, прав та обов’язків сторін; задоволення вимог щодо відкритості та публічності відомства); організаційний механізм, що відповідає за чіткість структури та організаційно-штатних особливостей у різних формах та видах державного і громадського контролю (забезпечує чіткість та конкретизацію контролю; відображає специфіку його організаційної штатної структури); громадські ради та консультації; державно-приватне партнерство в українському суспільстві, а особливо у секторі безпеки та оборони, що є маловивченим видом контролю, який не отримав необхідного розвитку та функціонування.
17
Максіменцев, М. Г., and Н. О. Максіменцева. "ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДО АДВОКАТА ЯК СУБ’ЄКТА ПЕРВИННОГО ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ В УКРАЇНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(39) (December 20, 2021): 17–22. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4(39).907.
Full textAbstract:
Максіменцев М. Г., Максіменцева Н. О. Проблемизастосування цивільно-правової відповідальності доадвоката як суб’єкта первинного фінансового моніто-рингу в Україні. – Стаття.У статті здійснено дослідження категорії ци-вільно-правової відповідальності та її застосуваннядо адвокатської діяльності. У фокусі уваги дослі-дження перебуває визначення підстав та обсягівкрема, під час виконання адвокатом досить новоїфункції суб’єкта первинного фінансового моніторин-гу в процесі боротьби в Україні з тероризмом та від-миванням коштів, отриманих злочинним шляхом.У статті вивчаються як теоретичні, так і практичніаспекти зазначеної проблематики. Проаналізованоюснатуралістичну природу цивільно-правової від-повідальності адвокатів, а також вплив на адвокат-ську діяльність в результаті змін до законодавства,які запроваджені Законом України «Про запобіган-ня та протидію легалізації (відмиванню) доходів…»№ 361-IX. Законодавець надав адвокатам новіповноваження, які одночасно тягнуть за собоюобов’язки. Нові критерії здійснення аналізу ризи-кованості операцій, в яких беруть участь адвокати,накладають обов’язок первинного фінансового моні-торингу під час здійснення адвокатської діяльності.Це загострює проблематику ролі та відповідальностіадвоката в процесі боротьби в Україні з фінансуван-ням тероризму та відмиванням коштів, отриманихзлочинним шляхом, оскільки створює конфлікт міжадвокатською таємницею, захистом інтересів клієн-та адвокатом та обов’язком здійснювати щодо клі-єнта функції стеження з елементами підозри до йогодій, що взагалі не відповідає критеріям презумпціїневинуватості. Санкції за наслідками неналежноговиконання цих функцій та обов’язків адвокатами за-грожують їм штрафами, зупинкою або позбавленнямправа займатись адвокатською діяльністю.Зроблено висновок, що згадані новації законодавства,а також прийдешні нові несподіванки за наслідками пе-ревірок контролювальним органом – Міністерством юс-тиції України, створюють перешкоди для адвокатськоїдіяльності та бюрократичні перепони, що суперечатьпринципам адвокатської етики, можуть суттєво усклад-нити налагодження між адвокатом та клієнтом довірли-вих робочих відносин.
18
Гуйван, Петро Дмитрович. "ТЕМПОРАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ВИНИКНЕННЯ МАТЕРІАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ." New Ukrainian Law, no. 1 (March 30, 2022): 22–28. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.3.
Full textAbstract:
Ця наукова робота присвячена дослідженню порядку укладення цивільного договору як визначального юридичного факту, що формує зміст правовідношення у вигляді суб’єктивних прав та юридичних обов’язків контрагентів. У статті увага приділена темпоральним чинникам такого процесу. Наголошується, що строки укладання договору – зустрічних договірно-процедурних дій щодо вироблення умов та юридичного оформлення договору як правового акта – мають організаційний характер. При цьому укладення договору шляхом вчинення певних дій встановлює також і часові межі його чинності, адже в цьому процесі визначається як період укладення, так і тривалість дії правочину. Підкреслюється, що визначений приватноправовими нормами порядок укладення договорів є встановленою юридико-логічною послідовністю стадій встановлення цивільних прав та обов’язків, здійснених на основі погоджених дій осіб, спрямованих назустріч одна одній та виражених у різноманітних способах узгодження змісту договору. Аналізуються темпоральні виміри подання пропозиції про умови договору (оферти) та механізми її погодження (акцептування). Окремо вивчений механізм вступу у договірні відносини, запроваджений чинним законодавством для господарюючих суб’єктів. У роботі здійснено порівняльний аналіз окремих договорів, виходячи з часу, коли починається їхня дія. Цей термін визначається або конкретним моментом, встановленим сторонами чи нормативно, або вчиненням певного правочину. Останні договори називаються реальними, і для набуття ними чинності закон передбачає необхідність передачі майна або вчинення якоїсь передбаченої дії. Обов’язок такої дії може обумовитися у правочині або він може з’явитися з моменту пред’явлення вимоги покупцем, коли контрагенти не визначили строк зобов’язання (ч. 2 ст. 530 ЦКУ). Таким чином, часові координати вчинення тих чи інших дій є визначеними. Недотримання цих вимірів тягне неукладеність правочину, а тому і невиникнення відповідних прав та обов’язків. При цьому тією чи іншою мірою присутня вказівка на час реалізації закладених прав та виконання обов’язків. Якщо час здійснення суб’єктивного права не вказаний конкретно, зобов’язання діє протягом чинності договору або в розумний строк.
19
Гудима-Підвербецька, Марія Мирославівна, and Мирослава Мирославівна Гудима. "ШЛЯХИ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ТУРИСТА В УМОВАХ КАРАНТИННИХ ЗАХОДІВ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ ПОШИРЕННЮ ГОСТРОЇ РЕСПІРАТОРНОЇ ХВОРОБИ, СПРИЧИНЕНОЇ COVID-19." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 112–19. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/16.
Full textAbstract:
Нові обставини завжди вимагають розставлення акцентів у реалізації та створенні умов для надання туристичних послуг, де на перше місце виходить саме безпека. В статті відзначається, що, окрім загальних обов’язків, передбачених ст. 13 ЗУ «Про туризм», цим законом встановлені й інші цілком конкретні заходи, спрямовані на безпеку туристів у фінансовому плані, зокрема, обов’язкове фінансове забезпечення туроператорами і турагентами своєї цивільної відповідальності перед туристами гарантією банку чи іншої кредитної установи (ст. 15) та страхування життя і здоров’я туриста (медичне та від нещасного випадку) (ст. 16). З’ясовано, чи є епідемія COVID-19 та карантинні заходи, вжиті у зв’язку з нею, підставою для звільнення від відповідальності виконавця туристичних послуг за порушення умов договору, і викладено висновок, що кваліфікація обставин, вжитих внаслідок введення карантину як форс-мажорних, залежить від: 1) договірного закріплення як форс-мажорних цих умов; 2) впливу форс-мажору на неможливість здійснення стороною конкретного договору, наявності доказів щодо цього, а також договірного розподілу ризиків виникнення форс-мажору; 3) повідомлення про неможливість виконання зобов’язань через форс-мажор контрагента негайно або у строки, встановлені договором сторін; 4) намагання сторони за таких умов попередити завдання шкоди контрагенту; 5) звернення до контрагента з проханням про продовження строків виконання договору чи зміни інших його умов способом, передбаченим у договорі, без застосування штрафних санкцій, що може привести до договірної зміни сторонами договору; 6) звернення сторони за отриманням сертифікату щодо засвідчення форс-мажору до Торгово-промислової палати. Наголошується, що форс-мажорні обставини за вказаних умов лише звільняють від відповідальності за порушення зобов’язання виконавцем туристичних послуг, але не звільняють його від виконання. Тому з погляду права застосовані внаслідок пандемії обмежувальні заходи можуть мати такі правові наслідки для сторін договору про надання туристичних послуг: 1) за втрати кредитором інтересу у виконанні зобов’язання внаслідок прострочення боржника через обставини непереборної сили / форс-мажору можлива його відмова від прийняття виконання і вимога відшкодування збитків; 2) за постійної неможливості виконання зобов’язання боржником через обставини непереборної сили зобов’язання припиняється; 3) за істотної зміни обставин можлива зміна або розірвання договору. Зауважено, що до істотної зміни обставин можна відносити заходи, що вживаються через пандемію, однак хвороба замовника туристичної послуги чи його родичів не визнається як істотна зміна обставин або непереборна сила. Інструментом захисту інтересів замовника турпослуг може стати в цьому разі страхування від невиїзду.
20
КОЛОГОЙДА, ОЛЕКСАНДРА, and АНАСТАСІЯ ПРОКОПЮК. "Страхування цивільно-правової відповідальності директорів і посадових осіб, що здійснюють управління акціонерним товариством." Право України, no. 2021/07 (2021): 116. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-07-116.
Full textAbstract:
Страхування цивільно-правової відповідальності директорів та посадових осіб товариства (D&O) є перспективним напрямом посилення економічної безпеки компанії. У статті досліджено інститут страхування цивільно-правової відповідальності директорів і посадових осіб товариства, його історію виникнення, правову природу та видову належність, об’єкт страхування, страхові ризики й обмеження страхування, умови здійснення. Визначено видову належність страхування D&O до страхування відповідальності та співвідношення страхування D&O зі страхуванням відповідальності перед третіми особами, відповідальності за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань і професійної відповідальності. Авторки визначили передумови та зміни до законодавства й тенденції формування судової практики, що актуалізують перспективи розвитку страхування D&O: впровадження доктрини “проникнення за корпоративну вуаль”, інституту похід-ного позову, персональної відповідальності посадових осіб у випадку неплатоспроможності боржника. Страхування D&O є комплексним видом страхування, що поєднує страхування договірної і деліктної відповідальності директорів, деліктної відповідальності компанії, та фінансових ризиків (витрат на захист). Страховий поліс D&O може включати три програми: а) покриває відповідальність директорів; б) відшкодування компанії витрат, виплачених унаслідок дій її директорів; в) збитки компанії за позовами, пов’язаними з випуском цінних паперів. Аналіз правової природи відносин, що виникають із заподіяння шкоди (збитків) товариству та третім особам у процесі виконання посадовими особами фідуціарних обов’язків, зумовили висновок, що відповідальність директорів за невиконання або неналежне виконання фідуціарних обов’язків перед компанією є корпоративною, а відповідальність перед третіми особами – деліктною. Класичний поліс страхування D&O покриває відповідальність перед третіми особами (з делікту). Доктрина корпорації (дії директорів розглядаються як дії юридичної особи) часто вступає у протиріччя з концепцією відповідальності за делікт. Випадки порушення фідуціарних обов’язків, як правило, не покриваються полісом D&O. Страховики в цьому випадку можуть лише компенсувати витрати на захист. Інтереси кредиторів виходять на перший план, витісняючи інтереси акціонерів, коли компанія стає неплатоспроможною. Проведене дослідження страхування цивільно-правової відповідальності директорів та посадових осіб товариства дало змогу авторкам сформулювати низку науково-практичних висновків і пропозицій до законодавства.
21
Kolokolov, Vitaly. "Comparative analysis of physical fitness of students and cadets NUCPU to perform professional duties." Слобожанський науково-спортивний вісник 44, no. 6 (December 31, 2014): 57–61. http://dx.doi.org/10.15391/snsv.2014-6.011.
Full text
22
Смірнова, В. Л., and В. В. Репута. "МЕДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВОДОЛАЗНИХ СПУСКІВ І РОБІТ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ З НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ." Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, no. 1 (June 2, 2021): 40–44. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2021.1.12141.
Full textAbstract:
Мета: дослідити організацію медичного забезпечення водолазних спусків і робіт у системі Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС), її основних завдань, сил та засобів, які залучають до медичного забезпечення, обсягів медичної допомоги на всіх етапах, інші питання координації взаємодії.
Матеріали і методи. Використано чинні нормативно-правові акти та керівні документи щодо організації медичного забезпечення водолазних спусків і робіт у системі ДСНС України. Методи дослідження: бібліосемантичний, аналітичний, системного підходу.
Результати. У статті досліджено медичне забезпечення водолазної служби та підпорядкованих їй формувань, органів і підрозділів служби цивільного захисту. Розглянуто порядок отримання медичного допуску для водолазів до виконання водолазних спусків та робіт. Визначено функціональні обов’язки та повноваження як штатного медичного персоналу, так й інших медичних працівників, яких залучають до здійснення заходів із медичного забезпечення. Проаналізовано обсяг надання медичної допомоги під час залучення водолазів до виконання водолазних спусків та робіт, а також у період між ними.
Висновки. Медичне забезпечення водолазної служби в системі ДСНС України є обов’язковою та невід’ємною частиною її функціонування. Заходи з медичного забезпечення водолазної служби поширюються на осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту та працівників професійних аварійно-рятувальних служб, що входять до складу таких формувань та спрямовані на збереження та зміцнення здоров’я водолазів, підвищення їх працездатності, профілактику розвитку негативних медичних наслідків перебування в умовах підвищеного тиску, раннього виявлення та лікування професійних захворювань.
23
Мартинюк, Юрій Володимирович. "СТЯГНЕННЯ ПРОЦЕНТІВ ЗА КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМИ ГРОШОВИМИ КОШТАМИ ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ СПОСІБ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ." New Ukrainian Law, no. 5 (November 29, 2021): 133–38. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.5.19.
Full textAbstract:
Статтю присвячено аналізу такого різновиду спеціальних способів захисту цивільних прав у договірних зобов’язаннях, як стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами. Висловлено авторське спостереження, що у сфері вивчення природи спеціальних способів захисту договірних прав здебільшого дослідники приділяли увагу саме загальним способам захисту, мимоволі залишали поза увагою систематизацію спеціальних. Установле- но, що чимало способів захисту договірних прав, закріплених у спеціальних нормах цивіль- ного законодавства, за своєю сутністю також є деталізацією й адаптацією до специфіки договірних правовідносин загальних способів захисту цивільних прав, що знаходять своє закріплення в положеннях частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України. Обґрунтовано притаманність стягненню процентів за користування чужими грошовими коштами подвійної правової природи. У найбільш загальних рисах можливість стягнення процентів за корис- тування чужими грошовими коштами закріплена у статті 536 Цивільного кодексу України, яка включає у свій зміст і зобов’язання щодо їх сплати за належного виконання учасниками договірних правовідносин взятих на себе зобов’язань (договір позики, кредитний договір, договір банківського вкладу, договір банківського рахунка), і зобов’язання, які виникають у божників унаслідок невиконання чи неналежного виконання своїх обов’язків, відповід- не порушення договірних прав їхніх контрагентів (договір купівлі-продажу, договір ренти). У першому випадку сплата процентів за користування чужими грошовими коштами за сво- єю сутністю є грошовим зобов’язанням, має характер звичайної договірної умови і наявна в кожному правовідношенні, опосередковуваному вказаними договірними конструкціями. Натомість у другому випадку сплата процентів за користування чужими грошовими коштами є забезпеченим законом правовим прийомом, застосовуваним кредитором унаслідок пору- шення (прострочення) боржником договірного грошового зобов’язання в рамках реалізації захисту своїх порушених суб’єктивних прав, що випливають із договірних правовідносин, та відповідно виконує компенсаційно-захисну функцію.
24
ПРУСЕНКО, ГАЛИНА. "Поняття процесуального договору у цивільному судочинстві України і міжнародному цивільному процесі." Право України, no. 2018/11 (2018): 141. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-141.
Full textAbstract:
Прогресивний розвиток законодавчої регламентації з метою вирішення цивільних справ на основі вільного волевиявлення сторін є одним із найбільш ефективних способів удосконалення цивільного судочинства. Норми процесуального закону часто мають узагальнений характер, що звужує можливості для вирішення унікальних питань, які виникають під час судового розгляду. Недоліки процесуального законодавства можуть бути компенсовані завдяки укладенню сторонами угод між ними про процес (процесуальних договорів), побудованих на основ них засадах договірного права (насамперед принципі свободи договору), проте спрямованих на врегулювання процесуальних правовідносин. Мета статті полягає у дослідженні підходів до визначення поняття “процесуальний договір” та аналізі основних характеристик процесуальних договорів. У вітчизняній науковій літературі та законодавстві України немає ґрунтовного визначення поняття “процесуальний договір”. Дефініції окремих зарубіжних дослідників, розглянуті в статті (зокрема, визначення процесуального договору через поняття договору, що є джерелом нормативної регламентації провадження; через поняття угоди учасників процесуальних правовідносин з приводу та у зв’язку зі здійсненням процесуальних прав і виконанням процесуальних обов’язків; через поняття юридичних фактів, що мають процесуальне значення), свідчать про те, що процесуальний договір є складною категорією, яка передбачає симбіоз матеріального і процесуального елементів. Процесуальний договір є інструментом, який надає сторонам можливість отримати додаткові гарантії реалізації матеріальних правовідносин, що раніше виникли між ними, та надати юридичну силу процесуальним діям, щодо яких вони досягли згоди. Нерозв’язаною залишається також проблема термінологічного розмежування понять “процесуальний договір”, “процесуальна угода”, “угода про процес”, яка може вирішуватися по-різному (як шляхом синонімічного застосування зазначених термінів, так і розмежування на основі різних підходів до правової природи процесуаль ного договору – кваліфікації процесуального договору як виключно процесуального інституту, як матеріально-правової угоди або угоди, що призводить до процесуальних наслідків).
25
Гуцуляк, Володимир Казимирович. "СТОРОНИ ДОГОВОРУ ПІДРЯДУ НА ПРОВЕДЕННЯ ПОШУКОВИХ РОБІТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ВЗАЄМОДІЇ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 14–19. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.2.
Full textAbstract:
Статтю присвячено аналізу особливостей взаємодії сторін договору підряду на прове- дення пошукових робіт. Здійснено розмежування понять «сторона договору» й «сторона зобов’язання». Зроблено висновок, що сторони договору на проведення пошукових робіт не завжди стають суб’єктами договірного зобов’язання. Так, за досліджуваним договором сто- рони наділяються правами й обов’язками, однак наділятися правами й обов’язками можуть не лише замовник і підрядник, але й інші учасники (наприклад, субпідрядник, архітектор, інженер-проєктувальник тощо). У зобов’язанні ж беруть участь особи, наділені правами й / чи обов’язками – замовник і підрядник, незалежно від того, чи це сторони, чи учасни- ки договору. Відповідно, сторони за договором на проведення пошукових робіт не завжди тотожні суб’єктам зобов’язання, адже визначальною ознакою сторони договору є вираження волі особи в договорі, а визначальною ознакою сторони зобов’язання – наявність в особи прав та / чи обов’язків. Юридичні особи як сторони договору на проведення пошукових робіт діють відповідно до встановленої мети їх діяльності. Разом із тим в окремих випадках виникнення в юридич- них осіб конкретних цивільних прав та обов’язків за договором на проведення пошукових робіт можливість виконання таких робіт напряму залежить від наявності в них спеціального дозволу на здійснення окремих видів пошукових робіт. Окремо в межах статті проаналізовано поширені термінологічні помилки під час наймену- вання підрядника як сторони договору на проведення пошукових робіт (вишукувач, проєк- тувальник, виконавець). Доведено, що сторони можуть іменувати себе й проєктувальником, і вишукувачем, і виконавцем, що не лише не заборонено чинним законодавством, а й дозво- лено ним. Водночас внесення змін до Цивільного кодексу шляхом перейменування сталої назви «підрядник» недоречне, адже така процедура видається недоцільною та такою, що суттєво не впливає на покращення прав сторін за договором підряду на проведення пошу- кових робіт.
26
Градецький, А., and О. Повар. "НАРКОТИЗМ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМА." Юридичний вісник, no. 3 (September 9, 2021): 111–18. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2192.
Full textAbstract:
У статті досліджено про-блеми розповсюдження наркома-нії серед військовослужбовців, атакож установлено взаємозв’язоквживання наркотичних речовинта скоєння військовослужбов-цями кримінальних правопору-шень. Ситуація сьогодення свід-чить, що немедичне вживаннянаркотичних та психотропнихречовин має тенденцію до швид-кого поширення, причому вік нар-команів стабільно знижується.З’ясовано, що розповсюдженнянаркоманії серед цивільного насе-лення зумовлює її наявність ісеред військовослужбовців. Середконтингенту призовників і чоло-віків мобілізаційного віку сфор-мувалася велика частка осіб, якімають досвід вживання нарко-тиків. Доведено, що наркоманіянесумісна з військовою службою,яка відрізняється напруженоюінтелектуальною діяльністю,виконанням обов’язків, що вима-гають значних фізичних і психо-логічних навантажень. Наркоти-зація у військових формуванняхстворює серйозні передумови длянадзвичайних подій та аварій-них ситуацій із непередбачениминаслідками, сприяє поширеннюдевіацій, перш за все суїцидальнихпроявів, призводить до небойовихвтрат серед військовослужбов-ців. Зазначено, що щорічно про-стежується зростання наркоз-лочинності військовослужбовців.На ґрунті вживання наркотиківскоюються загальнокримінальніта «військові» кримінальні право-порушення. Наркотизація висту-пає однією з причин віктимізаціївійськовослужбовців, у сукупностіз іншими формами правопорушу-ючої поведінки формує деструк-тивні чинники в організаціїбойової діяльності військовихформувань, виступає одним з дже-рел економічного «підживлення»корупції у військових формуван-нях. Підкреслено, що війська –специфічна частина суспільствазі своїми соціально-економічними,демографічними, організацій-но-управлінськими і правовимиособливостями. Тому поряд іззагальним комплексом криміно-генних чинників, що притаманнісуспільству загалом, специфіч-ними для військового середовищакриміногенними факторами єтакож дія комплексу психотрав-муючих ситуацій. Викладені прин-ципи і підходи, що мають бутипокладені в основу профілактикита протидії наркотизації та нар-козлочинній поведінці військовос-лужбовців.
27
САДИКОВА, Яна. "ПЛАГІАТ ТА АКАДЕМІЧНИЙ ПЛАГІАТ: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА АКАДЕМІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ." Law. State. Technology, no. 4 (January 10, 2022): 39–44. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-7.
Full textAbstract:
Академічна доброчесність представляє собою ті загальні засади здійснення академічної діяльності (навчальної, викладацької, наукової тощо), які мають за мету забезпечення якості освіти та науки, а також формування культури якості освіти академічної спільноти та учасників освітнього процесу. Природа академічної доброчесності зумовлює зміст академічного плагіату як явища, притаманного саме освітньому середовищу. Метою статті є визначення співвідношення таких явищ та понять, як плагіат та академічний плагіат, а також відповідальності за вчинення плагіату та академічного плагіату в цілях розробки внутрішніх положень щодо недопустимості академічної недоброчесності у закладах освіти. Під час роботи над публікацією в основному використовувався герменевтичний підхід, що базується на тлумаченні та інтерпретації нормативно-правових актів та спеціальної юридичної літератури, а також методи порівняння та узагальнення. Наукова новизна полягає у розмежуванні академічного плагіату та плагіату, а також визначенні обмежень у застосуванні відповідальності за здійснення дій, що містять ознаки академічної недоброчесності, зокрема і академічного плагіату. Висновки. Показники оригінальності твору як показники співвідношення авторського тексту до загального обсягу твору не можуть бути єдиними показниками для відображення академічної доброчесності. При оцінці твору щодо плагіату та академічного плагіату слід брати до уваги те, що вимоги щодо академічної доброчесності будуть в повній мірі виконані за умови недопущення плагіату (як і інших порушень) в розумінні законодавства про авторське право, а так само і недопущення академічного плагіату в розумінні законодавства про освіту. При визначенні комплексу критеріїв для оцінки наукового здобутку (результату наукової роботи) має бути чітко встановлено, що це за результат, в якій об’єктивній формі він існує, які переваги та преференції він забезпечує авторові тощо. Відмінність авторської відповідальності від академічної відповідальності полягає у сферах застосування твору. Відповідальність за вчинення дій, що є проявами академічної недоброчесності, лежить у сфері освіти і науки. Заходами відповідальності, що можуть бути застосовані в позасудовому порядку, не повинні бути заходи цивільно-правової відповідальності. Вони не повинні полягати у додаткових заходах матеріального обтяження для особи, яка притягається до відповідальності. Заходи цивільно-правової відповідальності є способами захисту, які представляють собою майнову санкцію за правопорушення, що характеризується покладенням додаткового обов’язку майнового характеру на порушника права. Академічна відповідальність має зводитися до втрати відповідним суб’єктом тих здобутків, які були отримані ним в результаті вчинення дій з порушенням академічної доброчесності, оскільки така відповідальність не пов’язується з обов’язковим порушенням суб’єктивного права особи.
28
Shynkaruk, Oleh. "ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ КУРСАНТІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ НА ЗРАЗКАХ ПРИКОРДОННОЇ ІСТОРІЇ: ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ." Psychological Prospects Journal, no. 34 (December 29, 2019): 261–77. http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2019-34-261-277.
Full textAbstract:
У статті автор аналізує психологічні аспекти патріотичного виховання курсантів Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького на зразках прикордонної історії.
Це питання на сучасному етапі розвитку української державності, а особливо загрози її втрати, є досить актуальним, тому важливого значення набуло питання пошуку більш досконалих методів і засобів, зокрема й використання психологічних чинників, роботи з цивільною та військовою молоддю, які б забезпечили високий рівень їхнього патріотизму.
Дослідження поняття патріотизму дозволяє зробити висновок, що це явище, як один з базових компонентів індивідуальної та суспільної свідомості, має комплексну структуру. Він – обʼєкт вивчення історії, етнології, соціології, політології, а також етнічної психології та психології міжгрупових відносин. Вони акумулювали значний масив даних, що дозволяють сьогодні виділити проблему патріотизму в якості самостійного обʼєкта дослідження, використовувати для опису цього явища відповідний концептуально-термінологічний інструментарій і позначити його соціально-психологічну специфіку.
Зважаючи на те, що серед принципів формування патріотизму є й такий як: “відповідності національним інтересам України, пріоритетності духовних, національно-історичних і військових цінностей та традицій українського народу, Збройних сил України”, автор зазначає, що цей принцип є актуальним і для українських прикордонників, адже національно-історичні цінності, глибокі традиції є і у них, про що свідчать численні наукові дослідження останніх років.
Наявні зразки прикордонної історії командири, відповідні посадові особи, науково-педагогічні працівники, весь персонал Національної академії Державної прикордонної служби України використовують у своїй діяльності все активніше, здійснюючи своєрідний вплив на свідомість, підсвідомість і поведінку особистості майбутнього офіцера-прикордонника і на психологічний стан військового колективу в процесі їхньої життєдіяльності з метою формування у них високих морально-політичних, громадянських, військово-професійних, соціально-психологічних, психічних і фізичних якостей, необхідних для успішного виконання в умовах будь-якої складності конституційного обов’язку щодо захисту української держави.
29
МІСЯЦЬ, АНДРІЙ. "Особливості відповідальності адвоката за порушення правил адвокатської етики." Право України, no. 2019/12 (2019): 231. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-231.
Full textAbstract:
На основі аналізу сучасного національного законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності й практики його застосування визначено основні риси дисциплінарної та інших видів відповідальності адвокатів за порушення правил адвокатської етики та встановлено зміст і значення правил адвокатської етики як соціальних норм. У цьому контексті обґрунтовано тезу про те, що професійна етика адвоката займає проміжне положення між мораллю і правом, яке обумовлює її особливу соціальну природу. Зважаючи на аналіз розгляду дисциплінарних справ Вищою кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури та регіонів зроблено висновок про зменшення кількості дисциплінарних проваджень щодо адвокатів, що зумовлено внесенням змін до відповідних нормативних актів, підвищенням рівня професійної свідомості адвокатів, якістю та змістом роботи відповідних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій регіонів. Відстоюється думка про те, що притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності може бути не тільки за діяння в процесі здійснення професійної діяльності адвоката. У зв’язку з цим запропоновано визначати дисциплінарну відповідальність адвоката як спеціальний вид юридичної відповідальності, який застосовується до адвоката за вчинення дисциплінарного проступку, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні адвокатом своїх професійних обов’язків, вчиненні діянь, що зменшують або можуть зменшити рівень професій ної репутації та авторитет адвокатури, і передбачає застосування встановлених законом або нормами адвокатської етики заходів дисциплінарного впливу у порядку, передбаченому законом. Автор наголошує на доцільності чіткого розмежування порушення правил адвокатської етики та умов договору з клієнтом і можливості визнання діяння у межах цивільно-правового договору порушенням правил адвокатської етики. У зв’язку з цим наведено аргументи на користь недоцільності на сучасному етапі розвитку національного законодавства, визнавати договори про правову допомогу цивільноправовими.
30
ДЯКОВИЧ, МИРОСЛАВА. "Особливості правового статусу нотаріуса в Україні: теоретичні та практичні аспекти." Право України, no. 2020/09 (2020): 97. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-097.
Full textAbstract:
Нотаріус в Україні має спеціальний статус, який визначений Законом України “Про нотаріат” та виникає з моменту вступу на посаду державного нотаріуса або з початком роботи приватним нотаріусом в установлений законом строк. Нотаріуси діють у межах правил і процедур, нотаріального процесу, які визначені законом та чітко ними дотримуються. На нотаріат покладається обов’язок із захисту та охорони прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб у приватноправовій сфері. Нотаріус повсякденно забезпечує реалізацію багатьох прав і свобод, які визначені Конституцією України, тому є невід’ємним елементом у механізмі будь-якої правової держави. У наш час розвиток судової і нотаріальної реформ – це реальний внесок у формування України як правової держави. Користь та унікальність нотаріату, зокрема приватного, який сформувався на принципах латинського нотаріату, а також його економічність для сучасного українського суспільства, полягає у тому, що нотаріат дає змогу забезпечити правоохоронні функції, законність і правомірність юридичних дій без витрат із боку держави. Крім того, сучасний нотаріат замінив для держави успішне виконання не тільки її правоохоронних функцій, а й фіскальних і реєстраційних. Метою статті є огляд та впорядкування за визначеними у доктрині нотаріального права і процесу критеріями напрямів і підходів до означення особливостей правового статусу нотаріуса в Україні та виокремлення завдань, які держава ставить перед ним. Встановлено, що нотаріат виступає гарантом законності дій осіб, які звертаються до нього, та реалізовує настання бажаних юридичних наслідків через посвідчення прав, а також фактів, що мають юридичне значення. Водночас, вчиняючи інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності, він забезпечує охорону і здійснює захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Допомога нотаріуса у реалізації прав проявляється також у наданні роз’яснень і правових консультацій, аби юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду.Запропоновано нові підходи до правового статусу нотаріуса та його місця у правовій системі. Зокрема, запропоновано продовжити реформування українського нотаріату у напрямі створення такого правового інституту, який би доповнив структуру юрисдикційних органів, а нотаріус виконував би одну з правоохоронних функцій – охорону і захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Створення електронного нотаріату, розширення різноманітних “послуг”, якими пла нують наділити нотаріусів, підмінюючи посвідчення нотаріусом юридичних фактів, наділенням їх правом надавати так звані “послуги” у сфері реєстрації актів цивільного стану, потребують особливої уваги та уважності як із боку законодавця, так і нотаріальної спільноти, а також їхньої співпраці. Як висновок наголошується, що головним завданням нотаріальної спільноти є не захопитись цими процесами, а отже, не втратити головне – професію нотаріуса з особливостями, які сьогодні вже утверджені та виокремлюють його як представника юрисдикційного органу, функцією якого є охорона і захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Для забезпечення практичних аспектів у виробленні сучасних підходів до правового статусу нотаріуса запропоновано внести низку змін до чинного законодавства України, зокрема Цивільного кодексу України та Закону України “Про нотаріат”.
31
Генріхович, Приленський Ігор. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПЕРЕВІЗНИКА У СФЕРІ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ПОВІТРЯНИМ ТРАНСПОРТОМ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ." Часопис цивілістики, no. 42 (October 6, 2021): 18–23. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i42.430.
Full textAbstract:
Приленський Ігор ГенріховичПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПЕРЕВІЗНИКА У СФЕРІ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ПОВІТРЯНИМТРАНСПОРТОМ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИУ статті розглядаються особливості правового регулювання відповідальності перевізника у сфері перевезеньповітряним транспортом за законодавством України, де встановлено, що перевезення пасажирів є специфічноюсферою цивільно-правового регулювання. Повітряні перевезення здійснюються на підставі договору, загальніположення про який містяться в нормах глави 64 ЦК України.Акцентовано увагу на тому, що, відповідно до договору повітряного перевезення, усі учасники мають дотри-муватися загальних правил, про які не повинні забувати ні перевізник, ні його клієнти. При цьому визначенняповітряного перевізника закріплено в ПК України, Правилах повітряних перевезень пасажирів і багажу.Визначено, що повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує пові-тряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.Установлено, що належне виконання сторонами обов’язків, які випливають із договору повітряного переве-зення або з норм транспортного законодавства, призводить до припинення зобов’язання з перевезення вантажута досягнення учасниками цілей договору.Цивільно-правова відповідальність застосовується за порушення зобов’язань сторонами договору повітряногоперевезення. Підстави й випадки застосування цивільно-правової відповідальності за порушення транспортнихзобов’язань регламентується ЦК України, Законом України «Про транспорт» та іншими законами, транспортнимикодексами і статутами, а також відомчими актами Міністерства інфраструктури України. Щодо меж відповідаль-ності перевізника, то вони поширюються як на затримку вантажу, багажу, пасажира, так і на заподіяння шкодивантажу, багажу, пасажиру. Також існують випадки, при настанні яких перевізник повністю або частково звільня-ється від відповідальності. Такі випадки звільнення від відповідальності перевізника мали б бути передбачені нарівні ЦК України або ПК України.Проведена систематизація джерел регулювання повітряних перевезень, що дає змогу простежити тенденціїзближення національного й міжнародного законодавства у сфері повітряних перевезень. Тому приділено увагууніфікації норм національного законодавства й міжнародних конвенцій та інших угод, які регулюють повітряніперевезення.Наголошується, що, незважаючи на досить «прогресивні» норми українського законодавства, яке втілює між-народні стандарти надання послуг з перевезення, можливість притягнення українського перевізника до відпові-дальності є вкрай низькою. Причин для цього достатньо. Насамперед це необізнаність пасажирів про свої правата неможливість отримати правдиву й чітку інформацію від перевізника, зокрема про дійсні причини затримкичи скасування рейсу.Зазначено, що на сучасному етапі правове регулювання відповідальності за шкоду, заподіяну під час пові-тряного перевезення, потребує вдосконалення, більш детальної регламентації. Національне законодавство маєгармонійно поєднуватися з міжнародним і відображати сучасні тенденції та сприяти прогресивному розвиткуцивільної авіації.
32
ПОГРІБНИЙ, СЕРГІЙ. "Задоволення вимог кредитора спадкоємцями боржника за грошовими зобов’язаннями: обрання ефективного способу судового захисту." Право України, no. 2019/02 (2019): 91. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-091.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню особливостей судового розгляду вимог кредиторів до спадкоємців померлого боржника, визначенню та обранню ефективного способу захисту їхніх прав. Особливу увагу автор зосередив на питанні захисту прав кредитора, що виникли у договірному грошовому зобов’язанні зі спадкодавцем за його життя та ним не викон ані, що охоплюють ті грошові зобов’язання, які виникли у зв’язку з укладеними спадкодавцем договорами, а також у зв’язку з його невиконанням (зокрема й неналежним виконанням). Метою статті є визначення недоліків правового регулювання зазначених цивільних відносин, а також висвітлення власного бачення щодо запровадження оптимальних шляхів його удосконалення. Встановлено, що зобов’язання за участю кредитора спадкодавця, окрім випадків, коли воно нерозривно пов’язане з особою спадкодавця, через що таке правовідношення смертю особи припиняється, продовжує існувати з попереднім змістом навіть у разі відкриття спадщини у зв’язку зі смертю. Спадкування як перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) є підставою для універсального правонаступництва у цивільних правовідносинах, де відбувається лише заміна одного з їх учасників, а цивільні правовідносини продовжують існувати за основними своїми характеристиками. З’ясовано, що у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовилися від її прийняття, замінюють його особу в усіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця. У статті проаналізовано способи захисту порушених прав кредитора у разі смерті боржника у судовому порядку та зазначено про недоцільність використання кредитором у зазначених правовідносинах лише спеціального способу захисту, передбаченого в абзаці 2 ч. 2 ст. 1282 Цивільного кодексу України (ЦК України). Автор доходить висновку, що кредитор у спадкових правовідносинах наділений правом самостійно обрати спосіб захисту, передбачених як у загальному переліку способів захисту цивільних прав ст. 16 ЦК України, так і застосувавши спеціальний спосіб захисту, викладений в абзаці 2 ч. 2 ст. 1282 ЦК України. Наявність спеціального способу захисту певних цивільних прав та інтересів кредиторів спадкодавця не повинна виключати можливості застосування судом загальних способів за хисту з переліку ст. 16 ЦК України.
33
Ladychenko, V. V., and Y. P. Maksimenko. "Старости як посадові особи системи органів місцевого самоврядування в Україні: історико-правовий аспект." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (April 25, 2019): 8–17. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.02.01.
Full textAbstract:
Мета статті. У статті розглянуто інститут старости як посадової особи в системі органів місцевого самоврядування, його генезу та функції у різні періоди правового розвитку України. Встановлено походження та роль старости як посадової особи в місцевому самоврядуванні України, а також досліджено її повноваження, запропоновано шляхи удосконалення правового статусу старости.
Наукова новизна. У зв’язку із введенням посади старости в систему органів місцевого самоврядування України пропонується вперше дослідити історико-правовий аспект інституту старости як посадової особи в системі органів місцевого самоврядування, його генезу та функції у різні періоди правового розвитку України.
Висновки. Еволюція розвитку старост поєднала в цій ланці представника громади (у тому числі місцевих інтересів перед державною владою) та адміністративної посадової особи – представника держави на місцях. Це підтверджується тим, як в різні періоди правового розвитку України державна влада підходила до формування цих посад: шляхом обрання населенням, як представника місцевого самоврядування, або призначення чи погодження державою, як державного керівника нижчої адміністрації. Саме поєднання самоврядних та державних функцій в одній ланці стало особливістю становлення та розвитку інституту старост.
Реформуючи місцеве самоврядування, держава змінює місцевий адміністративно-територіальний устрій, об’єднуючи сільради, селища і міста в громади, запроваджуючи спеціальних посадових осіб – старост, що, без попередніх конституційних змін та прийняття спеціальних законів, не є аргументовано правильним. Визначити ж справжній коефіцієнт корисної дії системи стримувань і противаг в органах місцевого самоврядування із введенням посади старости в подальшому можливо буде лише за допомогою дослідження і врахування дії чинників соціально-політичного характеру. У зв’язку з цим старостам ще потрібно буде довести свою дієвість та спроможність як посадових осіб у системі місцевого самоврядування, що обираються безпосередньо населенням, але провадять виключно виконавчу діяльність на території громад і за посадою входять до складу виконавчих комітетів місцевих рад ОТГ. На цьому шляху вже прийняті базові зміни в чинному законодавстві України. Але старостам необхідно ще пройти апробацію часом та практикою на предмет своєї дієздатності.
У перспективі законодавцю все ж таки доцільно удосконалити правовий статус старости шляхом найменування цієї посади як «сільський, селищний староста» (на зразок перейменування голів місцевих рад на сільських, селищних, міських голів у 1994 році), що відповідало б історичній спадкоємності, а також врегулювати на законодавчому рівні повноваження цих посадових осіб з огляду на приклади минулого. Це прийняття спеціального «типового положення про старосту», визначення кількісного та персонального складу виконавчого комітету ради громади (до якого входить за посадою староста), утворення в старостинських округах відповідних структурних підрозділів зі старостами на чолі (на зразок «офісів старости») з необхідними спеціалістами (наприклад, помічниками старост), а також слід передбачити у чинному законодавстві обрання тимчасовових виконувачів обов’язків старост у випадку вакантності цієї посади до проведення відповідних виборів. Вказані зміни надали б можливість забезпечити для цієї посадової особи ефективне виконання спеціальних обов’язків (вчинення нотаріальних дій, реєстрації актів цивільного стану, накладення адміністративних стягнень та ін.), а також зміцнити правовий статус цих посадових осіб, їхнє особливе місце в системі місцевого самоврядування.
34
Пеструєв, Дмитро Миколайович. "ОСОБЛИВОСТІ УМОВ ТА НАСЛІДКІВ ДІЯЛЬНОСТІ В ІНТЕРЕСАХ ІНШОЇ ОСОБИ БЕЗ ДОРУЧЕННЯ В УМОВАХ КАРАНТИНУ." Часопис цивілістики, no. 37 (July 29, 2020): 55–61. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.350.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано випадки ведення чужих справ без доручення у зв’язку з обмеженнями, пов’язаними з виникненням і подальшим поширенням коронавірусної інфекції (COVID-19), умови їх виникнення та наслідки.
Зазначається, що попри намагання зменшити шкідливі наслідки карантину, його запровадження все ж унеможливило для досить великої групи громадян здійснення ними своїх прав і виконання обов’язків у цивільно-правових відносинах, а також потягло виникнення інших, позадоговірних стосунків. Зокрема, почастішали ситуації, коли певні обставини спонукають осіб, які не мають відповідних на те повноважень, до добровільного вчинення якихось дій у майнових інтересах іншої особи. Здебільшого чинниками таких вчинків є раптове виникнення небезпеки настання несприятливих для іншої особи майнових наслідків, яких можна уникнути лише негайним вжиттям відповідних заходів, відсутність можливості попередньої згоди на вчинення зазначених дій. При цьому інша особа може як перебувати в іншому місці, так і перебувати в такому стані, коли не в змозі самостійно прийняти будь-яке рішення.
Запропоновано до обставин, які спонукають до добровільного вчинення якихось дій у майнових інтересах іншої особи, віднести також негативний вплив кризової ситуації, яка може спричинити депресійні стани, що також може потягти ризик тимчасового невиконання особою своїх зобов’язань (наприклад, особа, будучи одинокою, тяжко переносить режим карантину).
Огляд можливих ситуацій, пов’язаних із перебуванням на карантині, коли виправданим є втручання у сферу майнових інтересів іншої особи, дав підстави для висновку, що вони характеризуються підвищеним рівнем соціальної корисності. Адже в таких випадках гестор здебільшого вчиняє дії не лише в інтересах окремої особи, але й суспільства, допомагаючи вберегтися від захворювання представникам «груп ризику» (одиноким людям похилого віку, немічним тощо), запобігаючи поширенню COVID-19.
Фактично його діяльність спрямована на сприяння досягненню мети карантину, що має враховуватися при вирішенні спорів, які можуть виникати при її здійсненні. Тому в таких випадках суди мають враховувати суспільну корисність дій гестора, залучаючи у необхідних випадках до відшкодування зроблених ним витрат третіх осіб, через бездіяльність або неналежну діяльність яких виникла необхідність діяльності у веденні справ без доручення.
35
МІЛОВСЬКА, НАДІЯ. "Сторони договору страхування та особливості їх правосуб’єктності." Право України, no. 2021/07 (2021): 72. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-07-072.
Full textAbstract:
Незважаючи на врегульованість страхових відносин вітчизняним законодавством, у ньому все ж існують деякі прогалини, що перешкоджають належному використанню інституту страхування для захисту майнових інтересів його учасників. У зв’язку з цим уваги з боку як науковців, так і законодавця потребують питання врегулювання правового статусу учасників страхових відносин, визначення їх місця у таких відносинах. Метою статті є дослідження правового статусу сторін договору страхування, аналіз існуючих підходів до його визначення, встановлення особливостей правосуб’єктності сторін договору страхування та надання пропозицій щодо подальшого вдосконалення законодавства у цій сфері. Характерною ознакою договору страхування як самостійного виду цивільноправових зобов’язань у межах групи договорів про надання послуг є те, що укладення договорів страхування становить безпосередньо предмет діяльності спеціальноуповноважених учасників цивільних відносин – страхових організацій (страховиків). У договірних відносинах страхування на стороні страховика може бути тільки та юридична особа, яка наділена можливістю здійснення нею страхової діяльності лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії), що свідчить про наявність у юридичних осіб – страховиків спеціальної правосуб’єктності. Страхова організація наділена загальною правоздатністю юридичної особи зі спеціальним обсягом дієздатності як фінансової установи. Замовником страхової послуги – страхувальником за договором страхування може бути дієздатна фізична особа або юридична особа, яка має страховий інтерес, тобто зацікавленість в ненастанні страхового випадку. З урахуванням значної ролі страхового інтересу у виникненні та існуванні договірних страхових правовідносин, обґрунтовано доцільність передбачення на законодавчому рівні втрати страхового інтересу страхувальника (застрахованої особи) як однієї з підстав припинення договору особистого страхування та страхування цивільної відповідальності, за якими не передбачається можливості передання страхового захисту іншій особі. Водночас припинення існування страхового інтересу страхувальника за договором майнового страхування не може бути підставою для припинення дії відповідного договору. Непрофесійний статус страхувальника й асиметрія сторін договору страхування дають можливість розглядати страхувальників – фізичних осіб як споживачів страхових послуг і, відповідно, поєднувати питання здійснення та захисту їхніх прав зі здійсненням і захистом прав споживачів. У зв’язку з цим встановлено, що до договірних відносин зі страхування за участю фізичної особи як споживача можуть застосовуватися норми Закону України “Про захист прав споживачів” у частині, не врегульованій страховим законодавством. Споживачем страхових послуг запропоновано вважати не лише дієздатну фізичну особу, яка укладає зі страховиком договір страхування, а й фізичну особу, в інтересах та на користь якої укладений договір страхування, та яка отримує страхову послугу, необхідну для задоволення особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю цієї фізичної особи або виконанням нею обов’язків найманого працівника.