Journal articles on the topic 'Видання книжкові'

У статті висвітлюється багатолітня співпраця Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка з професором В. Грабовецьким. Розглядається питання популяризації досліджень місцевої історії та життя видатних історичних постатей України та Івано-Франківщини через використання авторського фонду В. Грабовецького. Вивчаються різноманітні бібліотечні форми (книжкові виставки, презентації нових видань, творчі зустрічі), тематичні бібліографічні видання та інтернет-ресурси, створені фахівцями обласної книгозбірні, ознайомлення краян з науковим доробком вченого через засоби масової інформації. Ключові слова: бібліотека, Володимир Грабовецький, популяризація, краєзнавчі дослідження, Івано-Франківщина, бібліотечні форми, бібліографічні видання, інтернет-ресурси.

У статті висвітлено і проаналізовано форми опосередкованої реклами та промоції художньої літератури у ЗМК, до яких віднесено публіцистичні матеріали на літературну тематику. Розглянуто та охарактеризовано жанри репортажу, звіту, біографічного або портретного нарису, есе та блогу, зокрема відео- і фотоблогу. Визначено їх потенціал у популяризації читання та промоції літератури. Простежено жанрові трансформації публіцистичних матеріалів на літературну тематику, досліджено виникнення нових жанрів опосередкованої реклами, зокрема букстаграму. Метою статті є дослідження жанрової палітри публіцистичних матеріалів на літературну тематику та визначення їх ролі у промоції книжкової продукції та популяризації читання. На основі аналізу сучасної вітчизняної та зарубіжної наукової літератури з проблем читання доведено, що популяризація читання на сучасному етапі передбачає широке використання новітніх інформаційних технологій і впровадження нових форм і методів промоції книги. Також актуалізовано продуктивність засобів опосередкованого впливу на аудиторію, спрямованих на підвищення статусу читання як соціально-культурного інституту, формування позитивного іміджу людини, яка читає. Доведено потенціал ЗМК у популяризації читання і налагодженні ефективної комунікації між різноманітними соціальними інститутами, що беруть участь у цьому процесі. Наукова новизна розвідки полягає у комплексному дослідженні журналістських жанрів, що використовуються для висвітлення літературної тематики. Матеріалом дослідження стали сучасні публіцистичні матеріали літературної тематики українських інтернет-ЗМК. Результати дослідження можуть доповнити навчальні курси «Масова комунікація та інформація», «Журналістика», «Теорія соціальних комунікацій», «Теорія і практика видавничої справи», «Книжкові видання», а також бути задіяні для оптимізації роботи мережевих видань.

На підставі аналізу науково-педагогічних джерел визначено та обґрунтовано теоретичні аспекти дослідження історіографії розвитку вищої педагогічної освіти у вітчизняних наукових розвідках (кінець ХХ – початок ХХІ ст.). Підкреслено, що вдосконалення якісних освітніх показників неможливо без глибокого вивчення й творчого застосування національних освітніх традицій і позитивного педагогічного досвіду минулих років. Представлено результати опрацювання наявного наукового доробку щодо визначення історіографії у «широкому» розумінні як спеціальної дисципліни, що вивчає історію, тенденції, етапи розвитку різних наук. У джерельному комплексі виділено: монографії, дисертації, автореферати; узагальнюючі роботи: статті й матеріали конференцій; дидактична література; довідникові видання, зокрема бібліографічні покажчики, книжкові огляди тощо. Застосування порівняльно-педагогічних методів у проведенні історіографічного дослідження сприяє розв'язанню широкого кола науково-пізнавальних проблем: виявлення загального й особливого в історичних працях авторів, що працювали за різних періодів, спиралися на різні методологічні засади та мали відмінні світоглядні позиції; порівняння відмінних думок й оригінального доробку дослідників; аналіз історико-педагогічних знань у часовому й територіальному вимірах; визначення суспільної спрямованості досліджень та еволюції поглядів науковців на певні конкретно- історичні проблеми. Напрацьовані вимоги щодо застосування порівняльного аналізу історико-педагогічної літератури, який повинен здійснюватися з урахуванням комплексу факторів (часових, ідеологічних тощо), що визначили їх появу і розвиток. З'ясовано, що наукові здобутки вітчизняних та зарубіжних учених із проблем методології та історіографії вищої педагогічної освіти мають дискусійний характер та дають необхідний науковий інструментарій (категоріально-понятійний апарат, методи дослідження тощо) для розв’язання визначених у дослідженні завдань.

У дослідженні обґрунтовано використання онлайн енциклопедій як важливої складової комп’ютерно орієнтованого освітнього середовища. Для цього оглянуто енциклопедичні видання, присвячені штатам США – їх природі, історії, культурі, визначним постатям. Нині енциклопедичні проєкти укладають переважно у форматі онлайн енциклопедій (появу перших онлайн енциклопедій про штати США фіксуємо на межі ХХ–ХХІ століть). Частина з них має тривалу історію, яка починалася з книжкових видань. На основі інформації про 14 таких енциклопедій схарактеризовано основні тенденції розвитку сучасної енциклопедистики в США (серед них – «Довідник Техасу», «Енциклопедія Алабами», «Енциклопедія Арканзасу», «Енциклопедія Великої Філадельфії», «Енциклопедія Західної Вірджинії», «Енциклопедія історії і культури Теннессі», «Енциклопедія Кентуккі», «Енциклопедія Колорадо», «Енциклопедія Міссісіпі», «Енциклопедія Ореґону», «Енциклопедія Південної Кароліни», «Енциклопедія Чикаґо», «Інтернет-енциклопедія Невади», «Нова енциклопедія Джорджії»). Творення енциклопедій зазвичай здійснюють місцеві університети. Це, з одного боку, забезпечує професійність авторського колективу, оскільки в його складі – університетські професори та викладачі, а також якісну підготовку, об’єктивну перевірену інформацію, з іншого – спрямовує енциклопедичні видання на активне застосування в освітній сфері. Саме тому в США укладачі регіональних енциклопедій орієнтуються на навчальний процес: на сайтах енциклопедій часто присутні дидактичні матеріали для вчителів / викладачів – передусім ідеться про навчальні програми краєзнавчого характеру, однак і власне енциклопедичні статті, мультимедійні матеріали в деяких енциклопедіях мають адаптовані версії для школярів чи студентів. Основне джерело фінансування названих енциклопедій – грантові кошти з місцевих і національних гуманітарних фондів США, благодійні надходження від комерційних фондів, різноманітних організацій, підприємств, компаній, а також приватних осіб.

Проаналізовано особливості процесу оцифровування стародрукованих книжкових видань, як одного із сучасних методів зберігання української та світової культурної спадщини. Встановлено основні вади і дефекти паперової основи стародруків та нанесеного на неї зображення, їх вплив на показники отриманої цифрової копії та варіанти їх усунення, як на рівні спеціалізованого обладнання, так і на рівні програмного забезпечення. Розглянуто етапи перетворення стародрукованих книжкових видань в електронну форму та варіанти збереження цифрової копії з різною роздільною здатністю і рівнем стискання залежно від призначення. Виокремлено основні фактори, врахування особливостей яких уможливлює забезпечення якості процесу оцифровування стародруків: стан стародруку, оптичний діапазон зображення на сторінці стародруку, особливість сканувального обладнання, розподіл освітлення під час оцифровування, функціональність програмного забезпечення, рівень цифрового шуму, характеристика цифрової копії. Встановлено особливості обладнання для сканування стародрукованих книжкових видань, а саме: наявність V–подібного тримача, щоб запобігти руйнуванню сканованого раритету; роздільна здатність реєструвальної системи не менше 600 ррі, що уможливлює високоякісне поліграфічне відтворення; кольорова температура джерела світла 6000 К, щоб запобігти кольоровим спотворенням оригіналу у процесі оцифровування. На основі аналізу розроблено загальну структурну модель процесу оцифровування стародруків, яка охоплює підготовчі операції, що передують оцифровуванню стародруку, операцію отримання цифрової мастер-копії і цифрове оброблення копій залежно від мети застосування, зокрема оброблення для видавничо–поліграфічного відтворення.

У статті проаналізовано особисті фонди в архівних установах Львова та Івано-Франківська Володимира Грабовецького – доктора історичних наук, професора, першого завідувача кафедри історії України в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. Він залишив значну творчу спадщину – десятки книжкових видань, сотні статей, та наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. передав свою приватну збірку на зберігання у відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника (фонд № 268) та Державний архів Івано-Франківської області (фонд № 2173, 832 спра­ви). Серед матеріалів приватної колекції В. Грабовецького – документи біографічного харак­теру (оригінали й копії свідоцтв, дипломів, почесних грамот і т. п.), авторські рукописи монографій і статей, сценарії телепередач, творчі заготовки, листування з різними науковими і громадськими організаціями, видав­ництвами, своєю родиною, документація установ, у яких працював вчений, викладач і громадський діяч (наукові звіти В. Грабовецького в Інституті суспільних наук АН УРСР, матеріали про присвоєння вче­ного звання професора, витяги з протоколів засідань кафедри історії України Прикарпатського на­ціонального університету та ін.), тексти лекцій, книги з дарчими написами, періодичні видання, краєзнавча література, дипломні роботи, що захищалися під керівництвом професора, тощо. Опрацювання матеріалів особистих фондів В. Грабовецького в державних архівних і бібліо­течних установах Львова та Івано-Франківська є цінним не тільки безпосередньо для дослідження його жит­тя і діяльності: особливостей характеру, творчої діяльності, взаємин з людьми, які оточували, а й духу тогочасної епохи крізь призму документів особового походження. Приватна колекція В. Грабо­вецького як окремий вид першоджерел (документи особового походження) набуває особливого значення на тлі методологічного пошуку в сучасній українській історіографії, коли стало популярним вивчення історії повсякденності та антропологічний підхід до історичного минулого. Ключові слова: особисті фонди, приватна колекція, архівні установи, джерела особового походження, Володимир Грабовецький, відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, Державний архів Івано-Франківської області.

Розглянуто питання активізації формування реферативних ресурсів, зокрема з питань освіти й виховання в початковій школі. Подано результати аналізу реферування наукових праць з питань освіти й виховання в початковій школі у загальнодержавній реферативній базі даних «Україніка наукова». Означено тенденції розвитку початкової освіти і виховання в зазначеній базі даних. Виявлено реферативну інформацію щодо найактивніше досліджуваних тем у цій сфері й інтенсивність їх відображення. Висвітлено результати моніторингу серед авторефератів дисертацій та книжкових видань з питань освіти й виховання в початковій школі, проведеного на основі загальнодержавної реферативної бази даних «Україніка наукова».

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

The reason for writing of the article was the first experience of team work in the publishing project “SlovOpys” (the author of the project – Ruslana Kostur). The project objective is to develop a series of book editions for the children of preschool and primary school age in order to promote the Ukrainian language ordered by the publishing center “ACCA”. It was decided to develop a series of books with stickers, on which the rarely used words in the Ukrainian language are written and illustrated. The series was called “Decorate your life with the Ukrainian language”. The students-publishers and the students-advertisers were involved into development of this project.

Наукова діяльність виникає з практичної діяльності людей та в міру свого розвитку починає передувати досвіду у формуванні нових об’єктів. Сьогодні наука стала універсальним об’єктом багатьох сфер діяльності. Це пов’язано з тією особливою роллю, яку наука відіграє в сучасній цивілізації. Наука, яка у ХХ столітті зроби- ла революцію у сфері матеріального виробництва та в багатьох інших сферах людської діяльності, а також у природі технічного прогресу, привела до нової якості життя в розвинених країнах Заходу і Сходу. Загалом формування взаємодії природи й суспільства на новому, якісному рівні пов’язане саме з розвитком науки. Сьогодні наука – складний і суперечливий об’єкт із позиції його існування й розвитку. Це стосується як історичного роз- витку науки (діахронічний аспект), так і її поточного стану (синхронічний аспект). Наука, як цілеспрямована, багатостороння, структурована сфера діяльності, має конкретну мету, предмет, засоби дії. Статтю при- свячено становленню та діяльності видавничого дому «Елм» у перші роки його існування. Вивчено загальну систему книговидання в Азербайджані в післявоєнні роки та визначено місце видавництва «Елм» у цій системі. Тематико-типологічний аналіз книжкового продукту, сформованого в результаті діяльності зазначеного видав- ництва, свідчить про те, що головним завданням видавництва «Елм» був не тільки друк необхідної продукції, а й реалізація її на користь науки. Для обґрунтування ролі видавництва в розвитку книжкової друкованої продукції використано різні статистичні показники та факти.