Journal articles on the topic 'Богдан Іван'

За влучним виразом біографа Івана Черняховського Олександра Филя, терпляча та миролюбна українська нація дала світові цілу плеяду яскравих полководців. Серед них Святослав, Данило Галицький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Нестор Махно, Родіон Малиновський і багато інших. Серед найвидатніших полководців сучасності, котрі заслуговують на особливу увагу, виділяється особистість двічі Героя Радянського Союзу генерала армії Івана Даниловича Черняховського, уродженця Уманщини. Його ім’я відоме далеко за межами нашої Батьківщини. Він належав до тих військових діячів, котрі зробили вагомий внесок до скарбниці військового мистецтва, а його феєричний злет від командира дивізії до командувача фронту під час німецько-радянської війни взагалі не має аналогів у вітчизняній практиці. Адже, двічі Герой Радянського Союзу генерал армії Іван Данилович Черняховський був наймолодшим командувачем фронту за всю історію Червоної Армії. Ключові слова: село Оксанина, Україна, Іван Черняховський, полководець, Друга світова війна, німецько-радянська війна.

У статті розглянуто питання процесу міфологізації історичного минулого шляхом використання народної пам’яті. Одним із об’єктів міфологізації стали некрополі. На сьогодні некрополів старої Черкащини майже не залишилося. Про деякі з них серед населення і науковців склалися стійкі уявлення як про реальні. Насамперед їх пов’язують із історією українського козацтва. Але найвідоміші «козацькі некрополі» насправді не існували. Це стосується поховань у Трахтемирові та Каневі. У першому розташовані переважно поховання ХІХ століття, які не є козацькими. «Козацького некрополя» у Каневі також ніколи не було. Традиційно вважають, що тут були поховані Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка та інші козаки. Однак це міф, створений істориками і народними уявленнями. Своєрідним прикладом некрополю старої Черкащини можна вважати поховання святого Макарія Токаревського, убитого у 1678 р. під час захоплення Канева турецькими військами. Також особливим є поховання Богдана Хмельницького у Суботові, адже до сьогодні відоме лише його місце знаходження, а от самої могили наразі не знайдено. Потрібно зауважити, що народні уявлення є достатньо приблизними і не дають історичній науці точної і достовірної інформації.

The article raises the problem of expressiveness of the language of Ivan Ohiіenko’s work «Ukrainian Church under Bohdan Khmelnytsky. 1647-1657». Attention is focused on the fact that the author’s use of expressive means gives the text signs of popular sci-ence substyle. The role of evaluative vocabulary with positive and negative semantics as an expressive means, which indirectly but clearly represents the author’s attitude to the depicted, is determined. The expressiveness of the language of the studied text is enhanced by detailed metaphors, which are not very frequent, but quite expressive.The means of expressive syntax are analyzed: rhetorical questions, interrogative-corresponding complexes, exclamatory sentences – which promote semantic con-densation and logical expression of thought. Amplifi cation of interrogative sentences enhances the expressiveness of popular science text, thereby emotionally aff ecting the reader. Interrogative-answering complexes perform three functions in the text: the function of imitating dialogue, the function of problem statement and the function of defi nition. It is noted that exclamatory sentences not only convey the author’s emo-tions, but are also a means of expressiveness (enhanced expressiveness).The expressive load of constructions with direct speech and quotations is deter-mined: the use of these structures models an imaginary dialogue-discussion or is a means of argumentation. Inclusions, as a kind of foreign language, expand the subjec-tive plan of the text and can convey diff erent authorial assessment.It is noted that the expressiveness of the text is enhanced by such a graphic means as words, phrases highlighted by font. The change of font and line density of graph-emes refl ects the change of intonation and logical emphasis or contains the author’s point of view, draws attention to the words highlighted by line density.The opinion is substantiated that expressive means are not only marked by en-hanced expressiveness, but also have infl uential qualities. The special purpose of ex-pressive constructions is not only to convey to the addressee this or that information, but also to draw his attention to it.

У даній статті осмислюється складна філософська проблема – проблема антиномії, яка пов’язана з діалектичністю процесу пізнання. У творах Ф. М. Достоєвського присутня антиноміка, проте вона не є визначальним творчим принципом письменника. У романі «Брати Карамазови» розглядається антиномічна думка Івана Карамазова про неприйняття світу божого, але прийняття Творця. Однак, не приймаючи світу божого, людина вже не приймає і Бога, хоча може стверджувати зворотне. Цей поділ призводить в результаті до атеїзму, до богоборства та духовної загибелі героя.

У статті звернена увага на жіночі історичні постаті, згадані в одному з творів української літератури кінця XVIII ст. – «Історії Русів». Хоча концептуально цей твір межує з козацькими літописами, де жінки відігравали другорядну роль, вони займають в «Історії Русів» чільне місце – загалом їх близько двадцяти. Дослідження твору ґрунтується здебільшого на описовому та історичному методах. З’ясовано, що умовно жінок в «Історії русів» можна поділити на три групи. Перша з них, це постаті, відомі ще з «Повісті минулих літ» та з «Густинського літопису». Одних автор тільки згадує, як княгиню Ольгу чи Анну Візантійську, про інших пише детальніше, як про польську королеву Ядвігу чи про Олену Московську, дружину польського короля, яка зберегла вірність православній вірі. Друга група, це історичні персоналії козацької доби, такі як дружина Богдана Хмельницького Мотрона (у тексті Ганна) Чаплинська і Анастасія Маркович, дружина Івана Скоропадського, названа автором «гетьманшею». Сюди ж можна віднести й доволі оригінальну розповідь про таку собі Семіру, дружину турецького паші, яка допомогла звільнити бранців, а потім вийшла заміж за козацького писаря Івана Богуславця. Корені цього сюжету, імовірно, походять від фольклорної легенди про Марусю Богуславку. Третю ж групу складають жінки, які мали стосунок до російської історії – починаючи з Марини Мнішек, дружини Лжедмитрія І, і закінчуючи Катериною ІІ. Особливо багатою виявилася розповідь про сучасне автору події XVIII ст. Однак здебільшого він уникає висловлення власної думки про тодішніх державців, хіба що про Єлизавету Петрівну пише з помітною симпатією за її прихильне ставлення до України. Отже, зроблено висновок, що коло жіночих персонажів «Історії Русів» рідко виходить за межі локальної історії, на відміну від інших барокових літописів. Переважна більшість згаданих у цьому творі жінок не відображувалися у попередніх творах давньої української літератури, а є для неї оригінальними.

Сьогодні здобутки Василя Щурата (1871–1948) вивчено фрагментарно, а його праці про Шевченкову творчість досі залишаються належно не поціновані. Актуальність дослідження – необхідність усебічного осмислення вченим поезії митця, засвідчення його зв’язку з культурно-історич- ною школою вітчизняної науки. Мета роботи – дослідити рецепцію конкрет- них Шевченкових творів В. Щуратом. Реалізація поставленої мети передбачає використання у статті історико-порівняльного та філологічного методів. Новизна розвідки полягає у літературознавчому аналізі праць В. Щурата, який спробував інтерпретувати тематику і проблематику, мотивну, сюжетну й образну структуру окремих поезій митця та долучитися до наукового вивчення творів, започаткованого критиками в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Окрес- лено ґрунтовний розгляд ученим поем «Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Іван Під- кова», що формували основи історіософської думки Шевченка. Наголошено, що докладне вивчення послань «Гоголю» й «І мертвим, і живим…» наштовх- нуло критика на оригінальне й нове їх прочитання. З’ясовано, що в контек- сті розгрому російською владою Кирило-Мефодіївського братства науковець обговорив поезії «Чернець» й «У Бога за дверми лежала сокира…» та спробу- вав розкрити творчий і психологічний стан Шевченка після арешту 1847 р. і під час заслання. Проаналізовано Щуратову класифікацію конкретних засо- бів інтертекстуальності в «Давидових псалмах» і «Подражаніях». Установ- лено, що дослідник вивчив ґенезу поезій «Подражаніє Едуарду Сові» та «Ой діброво – темний гаю!..», вказавши на їх прототексти. Уважаємо, що студії Василя Щурата розширювали горизонти опрацьовування поезій митця в пер- шій третині ХХ ст. і цілком вписуються в сучасне академічне шевченкознав- ство. У майбутньому результати дослідження будуть використані під час підготовки монографії про новітні напрями та проблеми розвитку науки про Шевченка в першій третині ХХ ст.

Розглянуто проблему становлення та розвитку бунчуків, як складової частини клейнодів кошових отаманів та гетьманів українського козацтва. Тюркомовна за походженням лексема «бунчук» з плином часу трансформувалася у сучасне значення, що є загальноприйнятим в українській культурі. Традиційно вважається, що перший зафіксований випадок використання військовими бунчуків пов’язаний із ім’ям арабського халіфа Абу-Бакра та його військовими баталіями на території сучасної Сирії в 7 ст. В ході активних міжкультурних контактів, на початку 13 ст. бунчуки стали відомими спочатку у монголів, а пізніше і у турків. Ранні Османи використовували їх не лише як військовий знак, але й як маркер рангу придворного чиновника, статусний подарунок, що підвищував соціальне положення певної людини. Від турків бунчуки перейняли представники Речі Посполитої та надали їм значення спочатку сим- волу військової влади гетьманів кварцяного війська, а пізніше, з середини XVII ст. і польського короля. Історична традиція пов’язала використання бунчуків українським козацтвом з військовими реформами польського монарха Стефана Баторія. Але сучасні вчені, вивчаючи військову історію козацтва першої чверті XVII ст. й користуючись матеріалами польських архівів заперечили цю тезу, та акцентували увагу на турецького-татарському векторі. Для запорожців бунчуки були одними з атрибутів легітимності влади або законності певного дійства. В зовнішньому оформленні переважали червоно-чорні кольорові гами. Державна символіка ранньомодерної Української держави середини 17 – 18 ст., в основу якої лягли атрибути влади запорожців, зафіксувала бунчуки особистими штандартами гетьманів. Для розрізнення із запорожцями, гетьмани почали використовувати білі бунчуки. Історичні джерела зберегли відомості саме про такі знаки в арсеналі гетьмана Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Кирила Розумовського. До бунчуків наказних гетьманів додавалися дві срібні китиці. Саме під цим знаком керівники козацької держави приймали військові паради, зустрічали іноземних послів, вели зовнішньо-політичні переговори. Під час виборів нового гетьмана, бунчуки на рівні з булавою виступали атрибутом правомірності обрання тієї чи іншої особи на роль голови Української держави. В разі смерті гетьмана, згідно з Московськими статтями 1665 р., бунчуки, запаковані у спеціальні ящики, відправлялися російському воєводі у Київ, який передавав їх до Збройної Палати Московського Кремля.

Шмігер Т. (2018). Перекладознавчий аналіз – теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами. Монографія. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. 510 с. Рецензована монографія увібрала в себе багаторічну й копітку працю Тараса Шмігера – непересічної особистості, глибокого аналітика, талановитого учня відомого українського перекладознавця Роксоляни Петрівни Зорівчак. Актуальність запропонованого дослідження зумовлює нагальна потреба впорядкування в перекладознавстві моделей аналітичного опрацьовування міжмовного та міжкультурного зіставлення текстів, що дасть змогу з’ясувати можливості й обмеження застосування цих моделей. Провідним підходом автор обрав лексикоцентричний, адже «через Слово людина спілкується з Богом, зберігає національну пам’ять, творить багатозначну художню форму, яка живе поза писаним текстом і взаємодіє з музичною культурою, риторичним мистецтвом та історичною наукою» (с. 19). За мету книга має визначити внутрішні та зовнішні чинники еволюції розгляду перекладеного тексту, схарактеризувати перекладознавчий аналіз із перспективи сьогоднішніх можливостей і потреб критиків перекладу, випрацювати й уточнити способи зіставлення давньоукраїнських оригіналів і їхніх перекладів сучасними українською та англійською мовами. Це й загалом визначає й аспекти новизни дослідження, позаяк здійснено спробу розширення розуміння перекладознавчого аналізу від одиночного методу до системи аналітичних засобів для вивчення розмаїття текстових компонентів, властивостей і функцій. Розділ 1 відкриває чітка дефініція терміна «перекладознавчий аналіз», що позначає сукупність критеріїв, які застосовують для визначення відповідності між зіставлюваними текстами. Перекладознавчий аналіз автор потрактовує як систему мово- і літературознавчих методів, які розкривають репрезентацію культурного буття нації у лексиконі її мови, смислову функційність комунікативних структур художнього тексту та інтерпретаційного потенціалу оригіналу з погляду їхнього відтворення засобами цільової мовокультури (с. 165). Вважаючи І. Я. Франка не лише основоположником українського перекладознавства, а й провідником перекладознавчого аналізу, автор фокусує далі увагу на постатях М. Зерова, О. Фінкеля, В. Державина, Г. Майфета, Є. Маланюка, завдяки яким метод розширив свої інструментальні рамки, досягши найбільшої популярності в Україні у другій половині ХХ ст. Сприяли цьому перекладачі, критики й теоретики перекладу – М. Рильський, Г. Кочур, В. Коптілов, Ю. Жлуктенко. Цікавим видається визначення й операціоналізація актуальних для перекладу термінів «точності» й «вірності», увагу яким приділяли багато вчених, серед яких були й Г. Кочур і В. Коптілов. Науковці виходили з того, що в центрі розгляду – «якість перекладів» (Кочур 2008:159:265), що дає підстави доречності послуговування терміном «вірності» перекладу. Потому Тарас Шмігер ставить слушне запитання: Чи може існувати «теорія критики» перекладу? Замість розлогих і складних теоретичних рефлексій автор уводить для розгляду опубліковані на стикові століть 12 монографічних досліджень із критики перекладу та дотичних до неї праць. Наслідком їхнього опрацювання є накреслення основоположних принципів критики перекладу, зокрема: робота з текстами, а не поняттями й явищами; метою є аналіз; периферійність теоретичних висновків; критика перекладу – не дидактика, тому не займається сертифікацією кваліфікації перекладача. Далі висновує, що в контексті прикладного застосування, найважливіші аспекти критичних студій спрямовуватимуться на стандартизацію перекладного процесу та оцінювання серйозності й складності помилок. Звідси випливає те, що серед головних завдань для розвитку критики перекладу постає вироблення семантично-текстових моделей аналізу. Також у цьому розділі згадано внутрішньомовний переклад – геть мало досліджену галузь теорії перекладу. Потреба в ньому зумовлює подальший аналіз релігійних текстів перекладу, ожилих для носіїв мови й культури сьогодення. Чи не вперше згадано в контексті внутрішньомовного перекладу властиве й для міжмовного перекладу явище множинності перекладів, що готує читача до появи в подальшому авторових семіотичних інсайтів. Розділ 2 скеровує читача до нових тенденцій, до яких має «дослухатися» сучасне перекладознавство. Когнітивне осмислення перекладу неможливе без учасника й посередника міжмовної комунікації – перекладача, його когнітивних і емоційних структур. Мета введення когнітивних методів аналізу показує, що в акті перекладу все-таки твориться нова дійсність, породжується «нова інформація» (Лотман, 2004:159), бо неперекладність існує, адже неможливо одну дійсність відобразити засобами іншої дійсності і вважати продукт автентичним. Однак неперекладність існує доти, доки дійсність вихідної мови не стає частиною власного досвіду цільової мови. Природно очікувати від сучасного автора, який має інтенцію достеменно збагнути сутність нового перекладознавчого аналізу, введення когнітивного аспекту в парі з комунікативним. Отож не менш інформаційно насиченим є Розділ 3, що встановлює комунікативні засади аналізу перекладу, докладно з’ясовуючи звучання усталених (із погляду лінгвістики тексту) категорій тексту, а саме інформативності, когерентності, з перспективи перекладознавства сьогодення. Це – функційність тексту, комунікативна ефективність, естетичність, інформативність, етнічність. Ними окреслено континуум сприйняття й інтерпретації давніх текстів, замість обмеження просторово-часовими межами їхнього виникнення. Простежено перехрещення когніції й комунікації, що засвідчує «бажання усвідомити авторові комунікативні цілі й інтенції». Сучасним дослідникам, на мій погляд, імпонуватиме закцентована Тарасом Шмігером головна ідея когнітивного підходу – подібності: ми так часто намагаємося розмежувати, відконтрастувати цільовий і вихідний тексти, що надто захоплюємося пошуком розбіжностей. Натомість, у першому розумінні, перекладознавчий аналіз, пропри його первинне призначення спиратися на відмінності, тяжіє до встановлення подібності функцій мовних знаків у зіставлюваних культурах, даючи простір для вибору перекладацьких рішень. Відтак, як пише автор, «еквівалентність на рівні текстових ознак можна розрахувати на основі культурної подібності, а не тотожності» (с. 304). Нарешті, останній розділ 4 присвячено перекладознавчому аналізу здебільшого релігійного дискурсу в розрізі культури й аксіології. Культурний підхід до перекладу ставить за завдання поєднати культуру, яка є абстракцією над часом і простором, та читача, який є конкретним реципієнтом у своїй системі координат. В оцінці якості перекладу автор апелює до його цінності у вимірі цільової культури, спрямовуючи таким чином розум читача до ідеї семіотичної інтеракції текстів джерела й перекладу. Приділивши питанню цінності й інтертекстуальності вагому частину аналізу релігійної комунікації, читач наприкінці розділу дає собі звіт, що несвідомо став частиною інтеракції Бога й людини, що має за мету їхнє примирення через текст. Відтак і цінність різнокодових текстів, за термінами Ю. Лотмана, можливо, й зумовлює смислопороджувальна структура у творчому акті інтерпретації: перекладач (читач) повторює, або реконструює процес авторового створення тексту у зворотному напрямі – від тексту – до задуму (Лотман, 2004:217). Усередині «думних світів» (Ibid) автора й читача культурна матриця володіє потенціалом визначення вартості чужоземного слова. І, як не парадоксально це звучить, ступінь його цінності зростає зі ступенем неперекладності тексту, що його включає. Ці ціннісні риси вдало втілив автор у монографії, яка, переконаний, стане в пригоді дослідникам у галузі перекладознавства, літературознавства, лінгвістики й поетики дискурсу, релігієзнавства. Висновки засвідчують реальність доволі складного завдання інтегрування трьох груп моделей семантичного аналізу у площині перекладу – когнітивної, комунікативної й культурної. Любов до рідного й чужоземного Слова, близькість до українського культурного контексту – семіотична риса Тараса Шмігера, яка приваблює й налаштовує читача на вкрай позитивне, хоча й подекуди критичне осмислення буденних перекладознавчих феноменів сьогодення. Література References Кочур Г. П. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літ. портрети. Інтерв’ю. У 2-х т. Київ: Смолоскип, 2008. Лотман Ю. Семиосфера. СПб: Искусство-СПБ, 2004. Kochur, H. (2008). Literatura ta Pereklad: Doslidzhennia. Retsenzii. Lit. Portrety. Intervyu. [Literature and Translation. Research. Reviews. Literary Images. Interviews]. Kyiv: Smoloskyp. Lotman, Yu. (2004). Semiosfera [Semiosphere]. S.-Petersburg: Iskusstvo SPB.

У статті проаналізовано характерне для лінгвальної дійсності явище переходу мовних одиниць одного стилю в інший. З’ясовано, що терміни в публіцистичних текстах Дмитра Донцова отримують конотативне забарвлення завдяки авторським дефініціям, атрибутивним модифікаторам та використанню численних тропів (метафор, антитез, порівнянь). Доведено, що емоційні тексти Трибуна нації є базою для формування державотвірного світогляду та основою в теоретичному осмисленні сучасних суспільно-політичних проблем. Ключові слова: суспільно-політичні терміни, шовінізм, фанатизм, Дмитро Донцов, конотація. Покликання Список використаної літератури Баган, Олег. Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні та історіософські аспекти. Львів: Піраміда, 2016. Баган, Олег. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.). Київ, 2008. Башнянин, Григорій, Мисловський, Петро, Шевчик, Богдан, і Пасічник, Василь. Українська національна ідея: політико-економічний та історико-соціальний аналіз. Львів: Ліга-Прес, 2018. Гомза, Іван. Суспільно-політичні рухи. Київ, 2018. Грицак, Ярослав. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. Київ: Генеза, 1996. Донцов, Дмитро. Дух нашої давнини. Львів–Київ: Накладом Юрія Криворучка, 2011. Донцов, Дмитро. Єдине, що є на потребу. Київ: Діокор, 2002. Донцов, Дмитро. Націоналізм. Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. Донцов, Дмитро. Хрестом і мечем. Тернопіль: Рада, 2010. Касьянов, Георгій. Теорії нації та націоналізму. Київ: Либідь, 1999. Квіт, Сергій. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. 2-ге вид. Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. Короткий оксфордський політичний словник, за ред. І. Макліна, А. Макмілана; пер. з англ.: В. Сидоров, Д. Таращук та ін. Київ: Основи, 2005. Кузик, Петро. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах. 2-ге вид. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. Кузик, Петро. Націоналізм та шовінізм у міжнародних відносинах. Автореф. дис. …канд. політ. наук: 23.00.04. Львів, 2004. Лісовий, Василь. Культура – ідеологія – політика. Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1997. Манелюк, Юрій, і Чубур Наталія. Сучасні ідейно-політичні течії. Київ: КНЕУ, 2010. Микитюк, Оксана. «Суспільно-політична термінологія Дмитра Донцова як основа українських державотвірних традицій». Куньч, Зоряна, Наконечна, Галина, Микитюк, Оксана, Булик-Верхола, Софія, Теглівець, Юлія. Теорія терміна: конкретизація лексико-семантичних парадигм. Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2018, с. 67–90. Новоставська, Оксана. «Парадигматичні відношення (синонімія та антонімія) у філософській термінології творів Івана Франка». Українська мова, № 2, 2013, с. 68–75. Паночко, Михайло. «Українська суспільно-політична термінологія кінця ХІХ – початку ХХ ст.: лексикографічний аспект». Науковий вісник Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Ів. Франка. Серія: Філологічні науки (мовознавство), № 7, 2017, с. 133–6. Панько, Таміла. Від терміна до системи. Львів, 1979. Панько, Таміла, Кочан, Ірина, і Мацюк, Галина. Українське термінознавство. Львів: Світ, 1994. Сосновський, Михайло. Дмитро Донцов – політичний портрет: З історії розвитку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк–Торонто, 1974. Словник української мови, за ред. І. К. Білодіда. В 11 т. Київ: Наукова думка, 1970–1980. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. Чугуєнко, Михайло. Формування та розвиток ідеології Дмитра Донцова. Автореф. дис. …канд філософ. наук: 09.00.12. Харків, 1998. Шведа, Юрій. Політичні партії: енциклопедичний словник. Львів: Астролябія, 2005. Coleman, Heather, Hrytsak, Yaroslav, Hundorova, Tamara, Zaitsev, Oleksandr and Shkandrij, Myroslav. A roundtable on Myroslav Shkandrij’s Ukrainian Nationalism: Politics, Ideology, and Literature, 1929–1956. DOI: 10.1080/00085006.2017.1319619.

У статті висвітлено фразеотвірні можливості релігійних фразеологізмів української мови (і тих, що не потребують декодування, і тих, які функціонують в узагальнено-образних значеннях). Ступінь відтворюваності мотивувальних ознак внутрішніх форм фразеологізмів із узагальнено-образним значенням висока. Аналітичним релігійним термінам, крилатим бібліїзмам, народним прислівʼям і приказкам, формулам мовного етикету і божби, власне фразеологізмам ‒ усім фразеологічним одиницям, що містять релігійний компонент і видозмінені за формою чи за семантикою, притаманні підвищена експресія, образність, стилістична маркованість та оцінність. Ключові слова: релігійна лексика, релігійна фразеологічна одиниця, трансформація / усічення / нарощення / компонентна заміна фразеологізму. Покликання Список використаних джерел Великий тлумачний словник сучасної української мови, за ред. В. Т. Бусла. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. Жайворонок, Віталій. Знаки української етнокультури: словник‑довідник. Київ: Довіра, 2006. Коваль, Алла. Спочатку було Слово: крилаті вислови біблійного походження в українській мові. Київ: Либідь, 2001. Словник української мови, за ред. В. В. Жайворонка. Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2012. Словник української мови, за ред. І. К. Білодіда. В 11 т. Київ: Наукова думка, 1970–1980. Словник української мови, за ред. В. М Русанівського. В 20 т. Київ: Наукова думка, 2010‒2018. Пуряєва, Наталія. Словник церковно-обрядової термінології. Львів: Видавничий відділ «Свічадо» Монастиря Монахів Студитського Уставу, 2001. Українські приказки, прислів’я і таке інше, укл. М. Номис. Київ: Либідь, 1993. Фразеологічний словник української мови, укл. В. М. Білоноженко, В. О. Винник, І. С. Гнатюк та ін. У 2 кн. 2-ге вид. Київ: Наукова думка, 1999. Список використаної літератури Арутюнова, Нина. Метафора и дискурс. Москва: Прогресс, 1990. Бабич, Надія. Богословський стиль української мови у контексті стилістичної науки. Чернівці: Букрек, 2009. Богдан, Світлана. «Біблеїзми в системі епістолярного автопортретування Лесі Українки». Волинь філологічна: текст і контекст, вип. 17, 2014, с. 15‒36. Васильченко, В’ячеслав. «Відображення українськими обрядовими фразеологізмами статусної зміни зовнішності людини». Українська мова, № 1, 2010, с. 67–81. Денисюк, Василь. «Варіантність фразеологічних одиниць (на матеріалі східнослов’янської середньовічної історіографії)». Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету: Філологічні студії, вип. 16, 2017, с. 87‒95. Івченко, Анатолій. Українська народна фразеологія: ареали, етимологія. Харків, 1996. Колоїз, Жанна. «Біблійна алюзія як засіб вираження авторської інтенції в романі В. Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон»». Науковий вісник Чернівецького національного університету: Романо-слов’янський дискурс, вип. 659, 2013, с. 3‒9. Куза, Анжела. Українська релігійна фразеологія: особливості функціонування в сучасному мовному просторі. Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. Львів, 2016. Кузь, Г. «Вплив християнського світогляду на компонентний склад та функції вигукових фразеологізмів». Біблія і культура, вип. 1, 2000, с. 233–7. Мацьків, Петро. Концептосфера Бог в українському мовному просторі. Київ ‒ Дрогобич: Коло, 2007. Мойсієнко, Анатолій. «Aктуалізація фразеологічних одиниць у художньому тексті». Українська лексикографія в загальнослов’янському контексті: теорія, практика, типологія: матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої пам’яті проф. Л. Г. Скрипник. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011, с. 115‒21. Мокиенко, Валерий. Славянская фразеология. Москва: Высшая школа, 1989. Німчук, Василь. «Християнство й українська мова». Українська мова, № 1, 2001. с. 11‒30. Огієнко, Іван. Українське монашество. Київ: Наша культура, 2002. Осінчук, Юрій. Історія української богослужбово-обрядової лексики. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. Піддубна, Наталія. Формування номенклатури назв релігійних споруд в українській мові: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. Харків, 2000. Потебня, Олександр. Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка. Харьков: Госиздат Украины, 1930. Селіванова, Олена. Нариси з української фразеології (психолінгвістичний та етнокультурний аспекти). Київ ‒ Черкаси: Брама, 2004. Скаб, Марія, Скаб, Мар’ян. «Біблійні фразеологізми як об’єкт мовної гри в сучасній українській літературі». Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия: Филология. Социальные коммуникации, т. 25 (64), № 2 (1), 2012, с. 232–7. Скаб, Марія. «Фразеологізми з релігійним компонентом в українських словниках». Українська лексикографія в загальнослов’янському контексті: теорія, практика, типологія: матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої пам’яті проф. Л. Г. Скрипник. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011, с. 107–14. Скрипник, Лариса. Фразеологія української мови. Київ: Наукова думка, 1973. Слонов В. «Біблія на уроках української мови». Урок української, № 2, 2002, с. 37–42. Сулима, Віра. Біблія і українська література. Київ: Освіта, 1998. Телия, Вероника. Типы языковых значений. Связанное значение слова в языке. Москва: Наука, 1981. Ткач, Л., Шепетюк, І. «Євангелійні мотиви в українській народній фразеології та в дискурсі української мемуаристики початку ХХ ст. (за щоденниками С. Єфремова)». Науковий вісник Чернівецького національного університету: Слов’янська філологія, вип. 87, 2000, с. 109–127. Ужченко, Віктор, Ужченко, Дмитро. Фразеологія сучасної української мови. Київ: Знання, 2007. Царьова, Ірина. «Обрядофраземи північноукраїнських і східнослобожанських говірок». Волинь-Житомирщина, № 22(II), 2010, с. 289‒95. Ципердюк, Оксана. «Біблійні алюзії в поетичних текстах Василя Герасим’юка». Науковий вісник Чернівецького національного університету: Романо-слов’янський дискурс, вип. 772, 2016, с. 110‒5.