Academic literature on the topic 'Арешт майна'

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК України) передбачає, що арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів; такий арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України, тобто ознакам речових доказів. У зв’язку з цим виникає низка питань стосовно підстав та умов, об’єктів, на які може бути накладено арешт, суб’єктного складу кримінально-процесуальних відносин щодо цього різновиду арешту майна, локального предмета доказування, особливостей захисту прав володільця такого майна, оскарження арешту майна, пропорційності застосування цього різновиду арешту майна, що відображає його специфіку порівняно з іншими різновидами арешту майна. Метою статті є виокремлення та розкриття особливостей арешту майна з метою збереження речових доказів на основі системного тлумачення кримінального процесуального законодавства, практики його застосування, виявлення недоліків нормативної регламентації цього різновиду арешту майна та формулювання пропозицій щодо їх усунення. У результаті проведених досліджень зроблено висновок, що чинне кримінальне процесуальне законодавство, закріпивши арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів, у положеннях глави 17 не повною мірою відображає специфіку такого арешту. Тому запропоновано зміни та доповнення стосовно визначення арешту майна з урахуванням специфіки арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів; уточнення найменування об’єктів, на які може бути накладено арешт, як матеріальних об’єктів за наявності достатніх підстав вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України; уточнення вимог до клопотання про арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів; необхідності врахування предметного характеру обґрунтованості підозри при вирішення питання про арешт майна та наслідків арешту майна для інших володільців матеріальних об’єктів. Доведено, що для захисту майнових прав та інтересів особи, на майна якої накладено арешт з метою забезпечення збереження речових доказів, мають використовуватися права, закріплені у КПК України для іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Аргументовано, що для забезпечення дієвості кримінального провадження в ухвалі мають бути вказані всі слідчі слідчої групи та всі прокурори – процесуальні керівники.

У статті на основі аналізу кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування, наукових праць вітчизняних учених, узагальнення емпіричних даних комплексно досліджено процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, її роль у кримінальному провадженні, процесуальна регламентація арешту майна такої особи та забезпечення її прав і законних інтересів. Проаналізовано такі елементи процесуального статусу третьої особи, як: права, обов’язки і процесуальна відповідальність. Доведено, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має свій майновий інтерес у кримінальному провадженні, а тому вона не може належати до категорії «інші учасники кримінального провадження». У зв’язку з цим запропоновано класифікувати третю особу як сторону захисту. Установлено, що можливість накладення арешту на майно третьої особи зумовлена необхідністю реалізації публічно-правової мети кримінального провадження, а саме спеціальної конфіскації. Доведено, що під час реалізації цього заходу третя особа обмежується у праві власності на своє майно, але не втрачає права на нього до винесення остаточного рішення судом, який і визначає кінцеву долю арештованого майна. Прийняття слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом рішення про арешт майна третіх осіб має підкріплюватися даними, що вказують на важливість його застосування через наявність високого ступеня ймовірності приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження відповідного майна. Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства України, які регламентують процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, порядок залучення її до участі в судовому провадженні, її відповідальності за невиконання передбачених законом обов’язків.

Стаття присвячена дослідженню окремих питань оптимізації порядку накладення арешту на майно в кримінальному провадженні України в частині надання повноважень слідчому, прокурору накладати арешт на майно. Водночас залишається активною роль слідчого судді щодо перевірки законності й обґрунтованості накладення вказаного арешту. Незважаючи на зміни в кримінальному процесуальному законодавстві, сама концепція механізму накладення арешту на майно залишається інертною, не надаючи можливості в короткі строки накласти арешт на майно з метою перешкоджання його приховування, пошкодження, зіпсування, знищення, перетворення, відчуження. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс не надає можливості слідчому, прокурору накласти арешт на майно с разі нагальної необхідності, хоча такі повноваження в наявності в Кримінальному процесу- альному кодексі інших країн, у тому числі тих, що входять до складу Європейського Союзу. Запропоновано сформулювати в Кримінальному процесуальному кодексі України поло- ження, відповідно до яких під час кримінального провадження арешт на майно накладаєть- ся за постановою слідчого за погодженням із прокурором, постановою прокурора, затвер- дженою слідчим суддею, а під час судового розгляду рішення приймає суд. Пропонується, що в разі явного кримінального правопорушення або в невідкладних випадках, коли через зволікання майно може бути приховано, пошкоджено, зіпсовано, знищено, перетворено, відчужено, слідчий за погодженням із прокурором, прокурор виносить мотивовану поста- нову про накладення арешту на майно. Постанова складається відповідно до вимог ст. 110 Кодексу з обґрунтуванням необхідності й невідкладності накладення арешту на майно без затвердження слідчим суддею та погоджується з прокурором. З метою здійснення судового контролю про накладений арешт майна слідчий прокурор не пізніше, ніж на наступний робочий день повідомляє слідчого суддю з пред’явленням про- токолу й інших матеріалів, які обґрунтовують необхідність і невідкладність арешту. Якщо слідчий суддя не затверджує постанову слідчого, постанову прокурора, під час визнання накладення арешту незаконним або необґрунтованим слідчий суддя приймає судове рішен- ня про зняття арешту з усього майна або з його частини.

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань застосування тимчасового вилу­чення майна та арешту майна як заходів забезпечення кримінального провадження із урахуванням наявної судової практики. Указано та обґрунтовано некоректність норма­тивного визначення тимчасового вилучення майна. Відмічено прогальність нормативного визначення арешту майна в аспекті об'єктів, на які може бути накладено арешт. Сфор­мульовано пропозиції щодо внесення змін та доповнень до ч. 1 ст. 167 КПК щодо ви­значення поняття «тимчасове вилучення майна» та ч. 1 ст. 170 КПК щодо осіб, на майно яких може бути накладено арешт. The article is dedicated to the research of problematic issues of exercise of temporary seizure of property and arrest of property as means for ensuring criminal proceedings considering relevant judicial practices. Author mentioned and justified his point of view regarding incorrectness of the normative definition of seizure. Author also indicated whitespaces of the regulatory definition of arrest of property in the aspect of objects that may be the subject for the arrest. Proposals for amendments and additions to the part 1 of the Art. 167 of the Criminal Procedure Code regarding the definition of «temporary seizure of property» and part 1 of the Art. 170 of the Criminal Procedure Code regarding the scope of persons whose property may be arrested have been made.

У статті досліджуються дискусійні проблеми, що стосуються правового статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт. Піддана критиці ст. 64-2 КПК України і вказані текстові недоліки в ній. Запропоновано авторську редакцію ч. 2 ст. 64-2 КПК України. Обґрунтовано висновок, що не всі з наведених прав третьої особи, щодо майна якого вирішується питання про арешт, можна віднести до тих прав, які безпосередньо стосуються арешту майна. Деякі права пропонується уточнити. Зроблено висновок, що в кримінальному процесуальному законі потрібно навести вичерпний перелік прав третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт слідчим суддею, а також при проведенні подальшого досудового розслідування і судового розгляду. Внесення в КПК України запропонованих автором змін дозволить значно вдосконалити положення кримінального процесуального законодавства в частині статусу третьої особи, щодо майна якого вирішується питання про арешт. Автор поділяє висловлену у науці кримінального процесу думка, що юридично недосконалим є положення ч. 3 ст. 64-2 КПК, згідно з яким третя особа має права, передбачені чинним КПК для підозрюваного, обвинуваченого, в частині, що стосуються арешту майна. Наділення третьої особи такими правами є невиправданим з огляду на наступне. По-перше, підозрюваний чи обвинувачений має право відмовитись від надання будь-яких свідчень. По-друге, виникають ситуації, за яких особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають встановленню при розслідуванні, тобто свідок, є також і третьою особою, а за КПК користується правами підозрюваного, обвинуваченого. По-третє, у КПК не врегульований порядок допиту цієї особи.

Стаття присвячена встановленню підстав здійснення слідчим та прокурором заходів із виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт. У статті здійснено детальний аналіз законодавства та наукової літератури щодо визначення термінів «виявлення майна» та «роз- шук майна», їх співвідношення між собою. Зазначене дозволило стверджувати, що виявлення та роз- шук активів мають перед собою одну й ту саму мету, однак зазначені терміни необхідно розмежову- вати, оскільки під виявленням необхідно розуміти встановлення факту існування активів, які можуть арештовані, а під розшуком – встановлення місцезнаходження активів з метою арешту, так і вже арештованих активів. Сформульовано думку, що підстави для здійснення заходів із виявлення та розшуку майна з метою накладення арешту передують безпосередньо підставам для арешту майна, визначеним у ч. 2 ст. 170 КПК України. Визначено та зроблено висновок, що підставами для здійснення слідчим та прокурором заходів із виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт, є здійснення досудового розслідування з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до його закінчення та існування фактів можливого арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів, спеціальної конфіскації, конфіскації майна як виду пока- рання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи та відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов) чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У статті розглянуто процесуальні джерела доказів, що найбільше притаманні досудовому розслідуванню кримінальних проваджень про злочини, вчинені із вико-ристанням безготівкових операцій, а саме висновок екс-перта та речові докази. Досліджено комп’ютеро-техніч-ні експертизи як такі, що найчастіше призначаються у провадження цієї категорії. Розкрито зміст експерти-зи комп’ютерної техніки, експертизи програмних про-дуктів, інформаційно-комп’ютерної експертизи, вивче-но відмінності між ними. Звернуто увагу на потенціал розвитку відносно нового виду експертного досліджен-ня – телекомунікаційної експертизи, методика та ме-тодологія якої розроблені ще недостатньо. Проаналізо-вано статус речей, зумовлений визнанням їх речовими доказами та накладенням арешту на них. У дослідженні проводиться аналіз механізмів пово-дження із речовими доказами та арештованим майном, звертається увага на суперечності нормативно-право-вого регулювання щодо визначення долі речових дока-зів, на які накладено арешт. У статті акцентується ува-га на наявних практичних проблемах, які виникають при реалізації ухвал суду про арешт майна, неможли-вості забезпечити повернення майна, набутого внаслі-док вчинення кримінального правопорушенням, по-терпілому на стадії досудового розслідування. В умовах обмежених строків досудового розслі-дування запропонований механізм реалізації права потерпілого на відшкодування шкоди, завданої кри-мінальним правопорушенням. З урахуванням прак-тики інших держав висловлено необхідність запрова-дження системи автоматичної реалізації ухвал суду про накладення арешту на майно. На підставі прове-деного вивчення запропоновано розширити перелік суб’єктів, уповноважених на звернення із клопотан-ням про скасування арешту майна. Істотно удосконалено порядок припинення арешту при закритті кримінального провадження та скасуван-ня арешту майна у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених із використанням безготівкових операцій. Зокрема, наводяться пропозиції щодо закрі-плення порядку визначення долі речей, які не міс-тять слідів кримінального правопорушення, як в ході досудового розслідування, так і при прийнятті остаточ-ного рішення у кримінальному провадженні.

У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням правомірності втручання держави в право на мирне володіння майном у кримінальному провадженні під час застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна. Відзначається важлива роль Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, в яких розроблені критерії оцінки правомірності втручання у право власності. Детально аналізуються зазначені критерії – законність, легітимна мета, необхідність у демократичному суспільстві. Цей аналіз зроблений на підставі широкого використання прецедентної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Підкреслюється, що розробка критеріїв правомірності обмеження прав особи у кримінальному провадженні є актуальною у зв’язку з тим, що під час застосування арешту майна законодавець вимагає від слідчих суддів враховувати, серед іншого, розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також застосувати найменш обтяжливий спосіб арешту, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб. На підставі узагальнення практики винесення слідчими суддями ухвал про задоволення або відмову у задоволенні клопотання слідчого, прокурора про арешт майна, зроблено висновок, що національні суди поступово сприймають новели та вимоги законодавства й практики ЄСПЛ, проте найчастіше під час вирішення клопотання слідчого в мотивувальній частині ухвал застосовується стандартна аргументація загального характеру, наводиться зміст відповідних статей Кримінального процесуального кодексу України без спроби аналізу законності обмеження, мети такого обмеження, пропорційності втручання держави в права особи, що відповідає меті. Утім, важливою є саме належна системна, логічна, послідовна аргументація, якої, як правило, в ухвалах бракує. У статті розроблена та запропонована модель логічної аргументації, дотримуючись якої слідчі судді зможуть правильно сформулювати мотивувальну частину рішення про задоволення або відмову в задоволенні клопотання про арешт майна. Наголошується, що легітимність мети накладення арешту на майно встановлюється з огляду на вимоги законодавства. Розумним є такий захід, застосування якого є об’єктивно необхідним при наявності певних підстав та умов. Придатним є такий засіб, за допомогою якого може бути досягнута бажана мета. Засіб є необхідним, якщо відсутній будь-який інший, однаково придатний, але менш обтяжливий для особи, крім того, він потрібний для вирішення нагальної соціальної проблеми. Пропорційним можна вважати той засіб, при застосуванні якого обтяження, які будуть покладені на особу, враховуючи всі обставини та ризики, будуть співмірними меті, що повинна бути досягнута під час застосування цього обмеження. На завершальному етапі здійснюється оцінка того, чи є бажаний результат, з урахуванням усіх проаналізованих умов, співмірним обмеженню права особи на мирне володіння майном. Запропонована модель аргументації є універсальною, здатною під час прийняття рішення про арешт майна обмежити дискрецію правозастосовника, убезпечити особу від свавілля органів державної влади, а також стати методичним підґрунтям при ухваленні кримінального процесуального рішення.

Відповідно до вітчизняного цивільно- та господарсько-процесуального законодавства накласти арешт на майно достатньо просто. А відносно власне забезпечення та зняття такого запобіжного заходу на практиці виникають певні проблеми. В соответствии с отечественным гражданско- и хозяйственно-процессуальным законодательством наложить арест на имущество достаточно просто. А относительно отмены такой обеспечительной меры на практике возникают определенные проблемы. According to the national economic and civil procedural law to seize the property enough to simply. And as for their own security and the removal of such preventive measures in practice there are some problems.

Відповідно до вітчизняного цивільно- та господарсько-процесуального законодавства накласти арешт на майно достатньо просто. А відносно власне забезпечення та зняття такого запобіжного заходу на практиці виникають певні проблеми.
В соответствии с отечественным гражданско- и хозяйственно-процессуальным законодательством наложить арест на имущество достаточно просто. А относительно отмены такой обеспечительной меры на практике возникают определенные проблемы.
According to the national economic and civil procedural law to seize the property enough to simply. And as for their own security and the removal of such preventive measures in practice there are some problems.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. Дисертацію присвячено аналізу сутності та особливостей реалізації повноважень прокурора щодо пред’явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Проведено історико-правовий аналіз становлення та розвитку інституту щодо пред’явлення прокурором цивільного позову в кримінальному провадженні. Розкрито повноваження прокурора як суб’єкта реалізації права на пред’явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Визначено правові гарантії та підстави пред’явлення прокурором цивільного позову в кримінальному провадженні, а також охарактеризовано процесуальний порядок пред’явлення прокурором цивільного позову в інтересах держави та громадян. Сформульовано поняття та удосконалено систему заходів забезпечення прокурором цивільного позову в кримінальному провадженні. Досліджено особливості тимчасового доступу до речей і документів у системі забезпечення цивільного позову, встановлено місце тимчасового вилучення та арешту майна як заходів забезпечення цивільного позову.

Приходько Ю. А. Актуальні проблеми виконавчого провадження : кваліфіаційна робота магістра спеціальності 081 "Право" / наук. керівник Д. О. Єрмоленко. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 117 с.
UA : Кваліфікаційна робота складається із 117 сторінок, містить 70 джерел використаної інформації. На сьогодні в Україні існує проблема невиконання рішень судів та рішень інших органів, яка порушує права та законні інтереси громадян. Стадія виконання рішень суд є важливішою стадією відновлення порушених прав. Нехтування цією стадією підриває авторитет українських судів і держави в цілому як в очах українців, так і іноземців. Примусове виконання рішень в Україні є завданням Державної виконавчої служби та приватних виконавців. За часів формування системи примусового виконання рішень законодавство України зазнало чималих змін, які так і не вирішили основне питання щодо якості та своєчасності виконання рішень суду та рішень інших органів. Метою роботи є широкий аналіз чинного законодавства України, яке регулює процес примусового виконання рішень, а саме Закону України «Про виконавче провадження», Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та інших нормативно-правових актів разом із Практикою Верховного Суду України у конкретних колізійних питаннях. У ході виконання кваліфікаційної роботи планується виявити та дослідити основні проблеми, які виникають під час примусового виконання рішень з подальшою розробкою шляхів вирішення таких проблем. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають між учасниками виконавчого процесу під час організації та здійсненні примусового виконання рішень суду та рішень інших органів. Предметом дослідження є засади організації та функціонування системи примусового виконання рішень, в тому числі, регламентований порядок роботи, повноваження органів та осіб, які уповноваженні здійснювати примусове виконання рішень. Методологічну основу роботи складаєть сукупність філософських, наукових підходів та принципів та спеціальних наукових методів пізнання процесуально-правових явищ та подій застосування яких дало можливість сформувати певні обгрунтовані наукові результати. Для забезпечення якісного дослідження застосовуватимуться такі загально - наукові методи як: аналіз та синтез. Теоретико-методичною базою дослідження в кваліфікаційній роботі є метод порівняння, що надало змогу охарактеризувати процес примусового виконання рішень суду та рішень інших органів у широкому спектрі. В роботі виконавче провадження розглядається як певний процес, конкретна стадія, сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини між учасниками примусового виконання рішень.
EN : Qualification work consists of 117 pages, contains 70 sources of information used. Today in Ukraine there is a problem of non-compliance with court decisions and decisions of other bodies, which violates the rights and legitimate interests of citizens. The stage of execution of court decisions is a more important stage of restoration of violated rights. Ignoring this stage undermines the authority of Ukrainian courts and the state as a whole in the eyes of both Ukrainians and foreigners. Enforcement of decisions in Ukraine is the task of the State Enforcement Service and private enforcement agents. During the formation of the system of enforcement of decisions, the legislation of Ukraine has undergone significant changes, which have not resolved the main issue of quality and timeliness of execution of court decisions and decisions of other bodies. The aim of the work is a broad analysis of the current legislation of Ukraine, which regulates the process of enforcement of decisions, namely the Law of Ukraine "On Enforcement", the Family Code of Ukraine, the Civil Procedure Code and other regulations together with the Practice of the Supreme Court of Ukraine. . During the qualification work it is planned to identify and investigate the main problems that arise during the enforcement of decisions with the further development of ways to solve such problems. The object of the study is the social relations that arise between the participants in the enforcement process during the organization and enforcement of court decisions and decisions of other bodies. The subject of the study is the principles of organization and functioning of the system of enforcement of decisions, including the regulated procedure and powers of bodies and persons authorized to enforce decisions. The methodological basis of the work is a set of philosophical, scientific approaches and principles and special scientific methods of cognition of procedural - legal phenomena and events, the application of which made it possible to form certain sound scientific results. To ensure quality research, such general scientific methods as analysis and synthesis will be used. The theoretical and methodological basis of the research in the qualification work is the method of comparison, which made it possible to characterize the process of enforcement of court decisions and decisions of other bodies in a wide range. In this work, enforcement proceedings are considered as a certain process, a specific stage, a set of rules of law governing public relations between the participants in the enforcement of decisions.