Journal articles on the topic 'Апеляційна інстанція'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Апеляційна інстанція.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 48 journal articles for your research on the topic 'Апеляційна інстанція.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Ригіна, О. М. "Верховний Суд США як вища апеляційна інстанція держави: питання історії." Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Право, no. 757 (2007): 50–55.
Find full text
2
Іліопол, Інна Михайлівна. "ПОВНОВАЖЕННЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 3 (February 7, 2020): 109–23. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.27.
Full textAbstract:
На підставі порівняльно-правового аналізу попередньої редакції ЦПК України та діючої, була встановлена основна ідея оновлення повноважень суду апеляційної інстанції – посилити позицію апеляційного суду з метою запобігання зловживанню процесуальними правами. Встановлено, що діюче процесуальне законодавство замінило термін «ухвали та рішення апеляційного суду» на термін «постанови суду апеляційної інстанції». Сьогодні термін «рішення суду» залишився тільки в суді першої інстанції. Доведено, що судові рішення ухвалюються судами першої інстанції у зв’язку із розглядом справи по суті, а в апеляційній інстанції приймаються постанови, оскільки суд апеляційної інстанції здійснює перевірку законності та (або) обґрунтованості судового рішення першої інстанції, а також, що постанова як термін має більш остаточний характер, ніж судове рішення. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства України, що регулює апеляційне провадження.
Оновлення повноважень суду апеляційної інстанції має своєю метою посилити позицію апеляційного суду в конкретних повноваженнях з метою запобігання зловживанню процесуальними правами відповідно до принципу правової визначеності та остаточності судового рішення. За правилами ЦПК України зміна рішення можлива не тільки при допущенні помилки у застосуванні норм матеріального, а й процесуального права. Зміна рішення при порушенні норм процесуального права відбувається, наприклад, при зміні розміру судових витрат, встановлених судом першої інстанції. Також слід зазначити, що ЦПК України виключив можливість оскаржити в апеляційному порядку судовий наказ, що здається позитивною зміною в апеляційному провадженні у зв’язку з тим, що метою наказного провадження є спрощений порядок розгляду таких справ та швидке їх виконання. А можливість апеляційного оскарження судових наказів ускладнює досягнення такої мети.
3
Острогляд, О. В., and О. В. Острогляд. "ДОКАЗУВАННЯ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ СУДІ (ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС)." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 4(29) (April 10, 2020): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).391.
Full textAbstract:
Метою статті є історичний аналіз існування апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції на території України в різні історичні періоди в аспекті доказування та побудова на підставі цього можливостей удосконалення цього інституту в сучасних умовах. Дослідження присвячено аналізу в історичному ракурсі інституту апеляційного перегляду рішень суду першої інстанції. Викладаються основні положення розвитку апеляції на території України. Зазначається, що інститут апеляційного перегляду був притаманний українським землям здавна, а інститут касації як друга інстанція був тимчасовим явищем. Аналізуються особливості доказування, що зумовлені саме цією стадією судочинства. З’ясовано, що справедливість судового рішення неможлива без реалізації права зацікавленої особи на його перевірку іншим складом суду. Причому таким складом суду, який є колегіальним, незалежним від суду, що постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той самий суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні обставини справи, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових рішень прийнято називати апеляційним. Через свою надійність він притаманний більшості країн світу і служить додатковою гарантією дотримання прав людини та уникнення судової помилки. Наголошено, що подання апеляційної скарги чи протесту призупиняло виконання вироку, але тільки в тій його частині, яка була оскаржена. Проти скарги, поданої однією стороною, інша сторона могла подати свої заперечення чи пояснення обов’язковому члену мирового з’їзду (якщо справа розглядалася мировим суддею) і в судову палату (при оскарженні рішень загальних судових ухвал), куди передавалась і сама справа для апеляційного розгляду. Зроблено висновок, що загальним для процесу доказування в апеляційному порядку є те, що положення, які не досліджувалися в суді першої інстанції, не переглядаються, за винятком тих, де учасники заявляли про це клопотання під час попереднього розгляду місцевим судом, або вони стали відомі після ухвалення судового рішення, а також процес доказування обмежується апеляційни-ми вимогами (хоча історично були і моменти повного перегляду).
4
Олійник, Ю. В. "Особливості розгляду цивільних справ у Львівському апеляційному суді (1919-1939 рр.)." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 14, 2020): 171–80. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1865.
Full textAbstract:
У сучасних умовах реформування судової системи в Україні важливе значення має вивчення істо-рико-правового досвіду діяльності Львівського апеляційного суду, який поширював свою юрисдикцію на територію Західної Україні під владою Другої Речі Посполитої. Здобуття польською державою незалежності в листопаді 1918 р. стало вирішальною умовою для встановлення й розвитку польського судоустрою та судочинства. Зазначено, що функціонування інституту судівництва в Польщі безпосередньо залежало від юридичних традицій, суспільних змін, рівня правової культури і впливу законодавства країн, які у свій час були учасниками поділів Речі Посполитої. Відновлена Польська держава з перших днів свого існування розпочала діяльність, спрямовану на формування органів судової влади, на її території деякий час залишились чинними іноземні джерела права (австрійські, німецькі й російські). У міжвоєнний час у Польській державі на суди покладали особливу місію, адже вони виступали виразником суспільної справедливості. Функціонування Львівського апеляційного суду безпосередньо залежало від юридичних традицій, суспільних змін, рівня правової культури і впливу законодавства інших країн. Сучасне реформування судової системи в Україні неможливе без вивчення і врахування історичного досвіду. Особливу увагу привертає діяльність Львівського апеляційного суду, який поширював свою юрисдикцію на територію Західної Україні під владою Другої Речі Посполитої (1919-1939 рр.). Львівський апеляційний суд було створено на базі Львівського вищого крайового суду 14 травня 1919 р. У статті проаналізовано особливості розгляду цивільних справ у Львівському апеляційному суді (1919-1939 рр.). Зазначено, що Апеляційний суд у Львові був важливою апеляційною інстанцією, у якій розглядались апеляції на рішення судів нижчих інстанцій у цивільних справах. Значну частку становили майнові справи, зокрема справи, пов'язані з успадкуванням, які, з огляду на часту зміну законодавства, вважались достатньо складними. Серед інших справ, проблематика яких переважала в Апеляційному суді, варто виокремити справи про розлучення, сплату аліментів, повернення раніше взятих кредитів.
5
РУДИК, ПЕТРО. "Реформування конституційно-правових засад системи судоустрою України в контексті конституційної реформи 2016 року і міжнародних та європейських вимог." Право України, no. 2019/11 (2019): 293. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-293.
Full textAbstract:
Нормативно-правовою підставою функціонування системи судоустрою України є нова редакція Конституції України, інші оновлені та новоприйняті закони, пов’язані з конституційною реформою 2016 р. у частині правосуддя. Основні проблеми судової реформи в Україні вже стали предметом вивчення вчених-науковців. Метою статті є комплексний аналіз основних оновлених положень Конституції і законів України щодо нової системи судоустрою, видів судів загальної юрисдикції, складу судів нових рівнів, їхніх інстанційних повноважень у контексті сучасних конституційної реформи в Україні та міжнародних стандартів. Міжнародні вимоги щодо системи судоустрою викладені в низці міжнародних і європейських документів. Відповідно до них внесено зміни до Конституції і Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, прийнято нові закони. Система судоустрою країни зазнала суттєвих змін як за змістом, так і за формою. Її зміст наповнився положеннями, що переважно відповідають міжнародним стандартам, про що зазначила Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Розширено принципи, за якими будується судоустрій. За багаторазовим наполяганням Європейської Комісії “За демок ратію через право” (Венеційська Комісія) відбувся перехід від чотирирівневої системи судоустрою (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) до трирівневої (місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд). Законом України “Про судоустрій і статус суддів” у новій редакції ліквідовані вищі спеціалізовані суди й розширено структуру Верховного Суду, у складі якого діють касаційні суди з розгляду категорій справ, що раніше належали до відання вищих спеціалізованих судів, які існували у галузі цивільного, кримінального, адміністративного та господарського права. Таку позицію Парламенту України схвалила й ОБСЄ. Для розгляду окремих категорій справ у системі судоустрою на конкурсній основі створено і діє Вищий антикорупційний суд, триває конкурс до Вищого суду з питань інтелектуальної власності та його Апеляційної палати. Вони мають розглядати справи, що віднесені до їхньої юрисдикції процесуальним законом. Розкривається процедура їхнього створення як судів першої та апеляційної інстанцій з розгляду окремих категорій справ, структура та особливості формування. Акцентується увага на важливості створення Вищого антикорупційного суду, особливій ролі у його формуванні Громадської ради міжнародних експертів. Одним із найважливіших елементів судової реформи є ліквідація Верховного Суду України і створення нового Верховного Суду. Внесені зміни до Конституції України вдосконалили його структуру та оновили зміст роботи. Верховний Суд став єдиним судом касаційної інстанції. Він залишається найвищим судом у системі судоустрою України, котрий забезпечує сталість та єдність судової практики, що схвально сприйняла ОБСЄ. Розширено повноваження Верховного Суду, кількісно та якісно сформовано новий склад, який згідно з внесеними змінами від 16 жовтня 2019 р. передбачено знову оновити, докорінно змінилася структура, підвищилася роль його Пленуму тощо. З метою деполітизації та ліквідації тиску на судову владу й відповідно до рекомендацій Венеційської Комісії змінено суб’єкт утворення і ліквідації судів (нині ним є Верховна Рада України, а не Президент України). Схваливши позитивні елементи реформування системи судоустрою, ОБСЄ у своєму висновку від 30 червня 2017 р. зазначила, що деякі положення закону про судоустрій і статус суддів потребують перегляду або подальшого удосконалення. Вона наголосила на необхідності створення детального процесуального законодавства, яке регулювало б функціонування нової системи судоустрою. Зауважено, що при проведенні судової реформи виникло чимало проблем: кваліфікаційне оцінювання кандидатів на посаду суді здійснюється повільно та не завжди прозоро, у новостворених місцевих судах й апеляційних судах гостро не вистачає суддівських кадрів, зростає на них навантаження справами, що погіршує оперативність та якість розгляду справ, шкодить реалізації принципу доступу громадян до суду. Автор вважає, що на поліпшення складу Верховного Суду й суддівського врядування спрямовані внесені зміни до законів України про судоустрій і статус суддів та Вищу раду правосуддя від 16 жовтня 2019 р. тощо.
6
Самілик, Людмила Олексіївна, and Софія Вікторівна Головченко. "СУДОВИЙ ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ. СУДОВА ПРАКТИКА." Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, no. 5 (February 1, 2022): 97–102. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.5.15.
Full textAbstract:
Охарактеризовано важливість права людини на судовий захист цивільних прав у соціальній державі, якою є Україна. Опрацьовано та проаналізовано нормативно-правову базу (Конституція України, Цивільний кодекс України) та фахову літературу з даного питання. Спираючись на чинне законодавство, описано способи захисту цивільних прав та інтересів, а також умови, за яких суд може відмовити в задоволенні позову щодо захисту цивільних прав, тобто межі здійснення цивільних прав. Проаналізовано рішення судів із зазначеної проблематики. У статті як приклади наводяться рішення судів різних інстанцій (як судів першої інстанції, апеляційних, так і рішення Верховного Суду). У характеристиці способів захисту цивільних прав особи як приклад наводяться справи про компенсування моральної шкоди, завданої грубим поводженням поліції під час проведення обшуку (Дніпровський апеляційний суд, справа № 199/6247/20 від 16 червня 2021 року), про припинення дії, яка порушувала права (Васильківський районний суд Дніпропетровської області, справа № 172/798/20 від 12 січня 2021 року), про визнання недійсним договору довічного утримання (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 520/9320/17 від 18 грудня 2020 року). Що ж до меж здійснення цивільних прав, визначених у статті 13 Цивільного кодексу України, то як приклад наводяться рішення у справах про поділ майна подружжя, направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 723/826/19 від 11 серпня 2021 р.), та відчуження боржником свого будинку після пред’явлення до нього позову про стягнення боргу (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 747/306/19 від 16 червня 2021 року). Зроблено висновок про те, що судовий захист є одним із найважливіших захистів прав і свобод людини і громадянина, який гарантується Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами.
7
ГУЛЬКО, БОРИС. "Про практику застосування Верховним Судом інституту малозначних справ на стадії касаційного перегляду." Право України, no. 10/2018 (2018): 102. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-102.
Full textAbstract:
Серед численних новел нового Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК України), які є доволі складними у правозастосуванні, привертає увагу так званий інститут “малозначних справ”, який ніколи не був характерний для судової практики. Проте важливість його правильного розуміння пов’язана передусім із тим, що він підлягає застосуванню судами всіх інстанцій і на всіх стадіях цивільного процесу (причому незалежно один від одного), зокрема й судом касаційної інстанції, яким є Верховний Суд. Як відомо, одним із пріоритетних напрямів реформування процесуального законодавства було розумне спрощення, ефективність і диференціація процесу, зокрема й касаційного провадження. Не секрет, що проблемою касаційного перегляду, а саме надзвичайної перевантаженості раніше Верховного Суду України, а потім і судів касаційної інстанції була так звана всеосяжність касаційного оскарження, поза межами виваженої необхідності для виконання судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, відсутність будь-яких фільтрів касаційного перегляду. При цьому попередній порядок (процедура) касаційного провадження не відповідав призначенню вищого судового органу держави як органу, який мав забезпечити правильне й однакове застосування судами норм матеріального та процесуального права, оскільки його фактично урівняно у повноваженнях із місцевим та апеляційним судами, тому що касація вимушена була вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й процесуальні питання, безпосередньо не пов’язані із суттю спору. Саме через це процедури касаційного оскарження судових рішень, що набрали законної сили, потребували оптимізації через введення системи “фільтрів” та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також приведення до розумних обсягів повноважень суду касаційної інстанції. Метою статті є аналіз дієвості застосування на стадії касаційного перегляду такої новели цивільного процесуального права, як відмова у відкритті касаційного провадження у зв’язку з поданням касаційної скарги на судові рішення у малозначних справах, виявлення проблемних питань правозастосування та шляхів їх вирішення.
8
Іліопол, Інна Михайлівна. "КОНЦЕПТ ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ У СТАДІЇ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ, СФОРМОВАНИХ ПІД ВПЛИВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ІЗ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД." Часопис цивілістики, no. 39 (January 20, 2021): 60–65. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.382.
Full textAbstract:
У статті здійснене системне дослідження принципів, що забезпечують ефективний апеляційний перегляд справи, як один із засобів захисту цивільних прав, свобод та інтересів у цивільному судочинстві, узагальнення історичних та теоретичних напрацювань і концептуальних положень принципів цивільного процесуального права, а також аналіз реалізації принципів під час апеляційного оскарження судових рішень у цивільному процесі України. Адже порушення принципів цивільного процесуального права спричиняє ухвалення незаконного та необгрунтованого судового рішення, що в подальшому підлягає скасуванню. Саме тому здійснення судочинства на засадах верховенства права є гарантією дотримання законності та правопорядку в державі. У зв'язку із цим охарактеризовано основні принципи, що реалізуються в апеляційному провадженні, найважливішим з яких є принцип верховенства права. Євроінтеграціні процеси, що відбуваються в нашій державі, змінили підхід до розуміння концепції верховенства права. Так, верховенство права охоплює такі принципи, як: законність, правова визначеність, остаточність судового процесу (res judicata). Окрім принципу верховенства права, в роботі приділено увагу й таким міжгалузевим принципам, як принцип територіальності, спеціалізації та принцип інстан-ційності. Поряд із вищезазначеними принципами також досліджено інші принципи, що реалізуються в апеляційному провадженні, а саме принципи змагальності та диспозитивності, гарантією реалізації яких є забезпечення оптимального балансу прав і обов'язків учасників справи і суду у змагальному процесі не тільки в суді першої інстанції, але й у стадії апеляційного провадження. Розглянуто також принцип гласності та відкритості судового процесу, відповідно до якого розгляд справ у судах апеляційної інстанції проводиться усно і відкрито та здійснюється державною мовою. Належної уваги також приділено дослідженню принципу пропорційності, який є новим у цивільному процесуальному законодавстві України.
9
Бобечко, Н. Р. "Попередній розгляд кримінальної справи судом апеляційної інстанції." Вісник Верховного Суду України, no. 2 (2007): 38–43.
Find full text
10
Ткачук, Н. В. "Фільтри касаційної скарги в дії." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 29, 2021): 104–12. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3198.
Full textAbstract:
Виконання державою обов’язку щодо гарантування остаточності, обов’язковості та стабільності судового рішення можливе шляхом встановлення в законодавстві виняткових підстав для касаційного оскарження. Гарантоване Конституцією України право на судовий захист передбачає створення державою необхідних умов для ефективного і справедливого розгляду справи саме в суді першої інстанції. Допущені судом першої інстанції помилки повинні усуватися судом другої (апеляційної) інстанції в процедурах, найбільш приближених до провадження в суді першої інстанції. Касаційний перегляд судових рішень, що набрали законної сили, як додатковий спосіб забезпечення правосудності судових рішень, має на увазі можливість його використання лише у випадку, коли заінтересованою особою були вичерпані всі звичайні (ординарні) способи оскарження судового рішення до набрання ним законної сили. Фільтри касаційного перегляду – це обов’язковий елемент самообмеження юрисдикції Верховного Суду, який дозволяє відмежувати суд касаційної інстанції як екстраординарну стадію процесу від ординарної (звичайної) процесуальної діяльності. Вбачаємо ускладнення в застосуванні норм про касаційні фільтри під час визначення підстав для касаційного оскарження, зокрема розглядаючи касаційну скаргу на предмет її допустимості, у судді відсутні матеріали справи, у зв’язку із чим можливість правильної оцінки викладених у скарзі доводів у судді може бути відсутня. Запроваджені касаційні фільтри передбачають постійну роботу із рішеннями Верховного Суду, їх систематичним дослідженням, виокремленням із них правових висновків і позицій, однак в Україні відсутня офіційна систематизація правових висновків Верховного Суду, у зв’язку з чим єдиним джерелом рішень суду касаційної інстанції є Єдиний державний реєстр судових рішень, параметри використання якого взагалі не адаптовані під потреби швидкого пошуку правових висновків. Іншою проблемою в процесі створення в Україні касаційного суду як суду права є нестабільність, часта змінюваність законодавства, що призводить до нестабільності судової практики та необхідності прийняття Верховним Судом рішень про відступлення від власних правових висновків. Отже, можемо дійти висновку, що запровадження нових касаційних фільтрів загалом є позитивним явищем та відповідає практиці зарубіжних країн, однак наявність у відповідних нормах, що визначають касаційні фільтри, оціночних понять, відсутність чітких формулювань, незмінність процедури розгляду справ судом першої та апеляційної інстанції може стати істотною перешкодою на шляху досягнення мети – побудови суду права на базі касаційної інстанції.
11
Кашка, О. С. "Повноваження суду апеляційної інстанції на стадії досудового розслідування." Часопис Київського університету права, no. 4 (2012): 323–26.
Find full text
12
Курбатова, Ірина. "Участь прокурора у перегляді судових рішень судом апеляційної інстанції." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 2 (2020): 322–26. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.2.54.
Full text
13
Soldatenko, O., and O. Yunatskyy. "Проблеми доказування в суді апеляційної інстанції в кримінальному провадженні." Naukovyy Visnyk Dnipropetrovs'kogo Derzhavnogo Universytetu Vnutrishnikh Sprav spec. 2, no. 2 (September 21, 2018): 198–202. http://dx.doi.org/10.31733/2078-3566-2018-2-198-202.
Full text
14
Острогляд, О. В. "Повноваження адвоката, щодо дослідження доказів в суді апеляційної інстанції." Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія "Право", Вип. 8 (20) (2019): 151–59.
Find full text
15
Серватюк, Л. В., and Ю. А. Кучер. "Апеляційне та касаційне оскарження адміністративних справ незначної складності (малозначність справ) ." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 29, 2021): 88–95. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3196.
Full textAbstract:
У статті здійснено аналіз змісту поняття справа незначної складності (малозначна справа) в адміністративному судочинстві України. Зроблена спроба визначити сутність поняття «малозначна справа» в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а також з’ясувати місце малозначних справ серед усіх категорій справ, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства. Звертається увага на те, що п. 20 ч. 1 ст. 4 КАС є єдиною нормою, де використовується термін «малозначна справа». Далі КАС використовує поняття «справа незначної складності», «спрощене позовне провадження», «інші справи, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи» тощо. Відповідно до чинного законодавства касаційний перегляд малозначних справ не передбачено. Однак Верховний суд може прийняти малозначну справу до розгляду за наявності таких умов: якщо касаційна скарга стосується питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; якщо особа, яка подає касаційну скаргу, позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, під час розгляду іншої справи; якщо справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу або суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Розглянуто особливості реалізації права на апеляційне та касаційне оскарження малозначних справ в адміністративному судочинстві України у світлі нововведень законодавства України, вітчизняної судової практики та практики Європейського суду з прав людини. Системний аналіз положень статті дає підстави для таких висновків: суд має право віднести справу до категорії малозначних за результатами оцінки характеру спірних правовідносин, предмету доказування, складу учасників та інших обставин, крім випадків, передбачених частиною четвертою ст. 12 КАС України; для застосування касаційного фільтра не обов’язковим є визнання судом першої інстанції справи малозначною. Достатньо, щоб вона підпадала під ознаки малозначної, установлені законом; запровадження касаційних фільтрів відповідає принципу правової визначеності, на необхідність дотримання якого у своїх рішеннях вказує Європейський суд із прав людини.
16
Крикунов, О., and Г. Денісова. "Незмінність прокурора у кримінальному провадженні." Історико-правовий часопис 15, no. 1 (February 18, 2021): 101–8. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/19.
Full textAbstract:
Розглянуто правове забезпечення та наукові підходи до незмінності прокурора в кримінальному провадженні. Незмінність прокурора як правовий і функціональний ознака його статусу в кримінальному провадженні забезпечує його самостійність, ефективність і, разом з цим, підсилює його відповідальність. Системний аналіз норм Кримінального процесуального кодексу (КПК) України щодо участі прокурора в кримінальному провадженні вказує на існування значної кількості підстав для заміни прокурора, які вимагають конкретизації в частині оціночних понять. Окремі підстави для заміни прокурора носять дискреційний характер, що створює ризики помилок при їх застосуванні. Така підстава для заміни прокурора у кримінальному провадженні, як «інші поважні причини, які унеможливлюють участь прокурора в кримінальному провадженні» (ч. 3 ст. 37 КПК України) має повністю дискреційний характер. Тому для коректного правозастосування цю норму слід доповнити словосполученням «підтверджені конкретними фактами, які їх доводять». Період кримінального провадження, протягом якого прокурор має бути незмінним, розпочинається із моменту призначення прокурора як процесуального керівника досудовим розслідування окремою постановою, яка має виготовлятися на офіційному бланку і містити підпис керівника органу прокуратури. Правило про незмінність прокурора передбачає його участь як суді першої інстанції, так і у контрольних судових стадіях. Проте, виходячи із мотивів процесуальної економії, чинний КПК дозволяє участь вищестоящих прокурорів у судових засіданнях судів апеляційної, касаційної інстанцій. Норма про незмінність прокурора у кримінальному провадженні масово порушується через надмірно велике збільшення обсягу його роботи. Вирішення цієї проблеми ми вбачаємо у визначенні адекватних нормативів максимального навантаження на прокурора. Розповсюджена практика створення груп прокурорів тільки маскує, а не вирішує проблему їх перевантаженості і не забезпечує мету запровадження правила про незмінність прокурора у кримінальному провадженні.
17
Кулянда, М. І. "Соціологічні та психологічні питання ухвалення рішення у суді апеляційної інстанції." Соціологія права, no. 3/4 (22/23) (2017): 51–57.
Find full text
18
Тихоненко, І. В. "Доказування у кримінальних справах у судах першої та апеляційної інстанцій." Вісник Академії адвокатури України, Вип. 7 (2006): 66–70.
Find full text
19
Легких, В. В. "Процесуальні аспекти залучення експерта судом апеляційної інстанції у кримінальному судочинстві." Вісник Академії адвокатури України 12, no. 3 (34) (2015): 90–96.
Find full text
20
Луспеник, Д. "Особливості підготовки цивільних справ до розгляду в суді апеляційної інстанції." Право України, no. 6 (2007): 69–75.
Find full text
21
Гусаров, К. В. "Повноваження суду апеляційної інстанції за правилами ЦПК України 2004 р." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 12 (2005): 27–35.
Find full text
22
Захаров, Д. О. "Визначення обсягу судового слідства та меж судового розгляду судом апеляційної інстанції." Університетські наукові записки Хмельницького університету управління та права, Вип. 3 (35) (2010): 182–87.
Find full text
23
Мармаш, В. Я. "Зупинення провадження на етапі попереднього розгляду кримінальної справи судом апеляційної інстанції." Вісник Верховного Суду України, no. 9 (2008): 35–41.
Find full text
24
Мармаш, В. Я. "Зупинення провадження на етапі попереднього розгляду кримінальної справи судом апеляційної інстанції." Вісник Верховного Суду України, no. 9 (2008): 35–41.
Find full text
25
Shevchuk, Andrii. "Подільський губернський апеляційний нормальний суд (1818-1840): заснування, кадровий склад і соціальний портрет." Eminak, no. 2(26) (July 1, 2019): 43–55. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2019.2(26).290.
Full textAbstract:
У статті зазначено, що у нагороду за лояльність місцевої еліти, Олександр І запровадив межову судову систему за польською судовою традицією. Після заснування повітових межових судів у 1818 р. було створено Подільський губернський апеляційний нормальний [межовий] суд на чолі з досвідченими головами. Суддями були переважно молоді недосвідчені заможні дворяни, які обиралися на три роки, що мало наслідком плинність кадрів. Держава вводила до суддівського корпусу своїх представників – колишніх чиновників. Службовцями суду були молоді освічені бідні дворяни, до частини яких запроваджувалися кваліфікаційні вимоги. З 1825 р. покращилося фінансування судової інстанції.
26
Кулянда, М. "Соціально-психологічні та соціального-правові особливості судового провадження в суді апеляційної інстанції." Соціологія права, no. 1/2 (20/21) (2017): 42–49.
Find full text
27
Шалдибін, М. В. "Касація як гарантія законності рішень, ухвалених у суді першої та апеляційної інстанції." Збірник наукових праць УкрДГРІ, no. 1/2 (2019): 110–14.
Find full text
28
Gaponov, Andriy. "Competence and authorities of courts in the system of judiciary in Ukraine (on the case of court of appeals)." Vìsnik Marìupolʹsʹkogo deržavnogo unìversitetu. Serìâ: Pravo 9, no. 18 (2019): 23–30. http://dx.doi.org/10.34079/2226-3047-2019-9-18-23-30.
Full text
29
Єдаменко, С. "Досвід створення екологічних судів у Чилі." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 271–77. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2056.
Full textAbstract:
У статті висвітлено досвід Республіки Чилі щодо створення спеціалізованих екологічних судів. Цікавість процесу формування системи екологічних судів у Чилі для вітчизняної науки обумовлена як порівняно невеликим обсягом досліджень самого явища екологічного правосуддя на прикладі різних країн, так і незначним висвітленням юридичної системи Чилі, що є однією з найбільш розвинених країн Латинської Америки.
Екологічні суди було створено лише 2012 року, і досі в чилійській юридичній науці точиться дискусія щодо їхнього місця в судовій системі країни. Створення самостійних екологічних судів у цій країні пов'язано з відсутністю єдиної системи адміністративних та господарських судів і відповідає загальній для Чилі тенденції до створення спеціалізованих судів. У ході реформи було створено три екологічних суди, юрисдикція кожного з яких поширюється на певну частину країни. Кожен суд має п'ять членів, троє з яких мають бути адвокатами, а двоє - фахівцями у галузі охорони довкілля. При цьому судді призначаються Президентом за згодою Сенату. Керівну позицію щодо екологічних судів обіймає Верховний суд Чилі, який є вищою інстанцією для оскарження їхніх рішень по суті. Натомість щодо процесуальних питань розгляду справ рішення цих судів оскаржуються у відповідних апеляційних судах за місцем розташування кожного екологічного суду. Таким чином, екологічні суди в Чилі дещо подібні до звичайних судів першої інстанції, водночас мають окремий від них статус.
Перевагами діяльності екологічних судів є поглиблена спеціалізація суддів, залучення їх до пошуку найбільш прийнятного для довкілля рішення, що ґрунтується не лише на правових нормах, але й на технічних регламентах. Серед недоліків цієї системи слід назвати високу централізацію судових установ, порівняно невелику кількість суддів, обмежені можливості оскарження судових рішень. За підсумками дослідження зроблено висновок про недоцільність впровадження подібної системи в Україні, а також про необхідність подальшого удосконалення порядку розгляду спорів у сфері охорони довкілля.
30
Колісник, О. В. "Юридична позиція Верховного Суду: рекомендація чи імператив для суду першої та апеляційної інстанції." Юридична Україна, no. 4 (208) (2020): 45–47.
Find full text
31
Тріпульський, Г. Я. "ЗВУЖЕННЯ ПІДСТАВ ДЛЯ КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У СВІТЛІ ПРАВА НА СУД." Знання європейського права, no. 2 (June 29, 2021): 53–56. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.204.
Full textAbstract:
У статті розглянуто питання обґрунтованості обмеження права на касаційне оскарження судових рішень нижчестоячих судів як складової частини права на суд, що відбулося внаслідок уведення в дію касаційних фільтрів 15 січня 2020 р. Проаналізовано сутність і зміст внесених змін до ЦПК України, характер обмежень права на касаційне оскарження рішень судів першої інстанції та постанов суду апеляційної інстанції. Зазначено сутність і зміст відповідних касаційних фільтрів. Розкрито поняття та зміст принципу забезпечення касаційного оскарження судових рішень через призму національного законодавства. Досліджено зміст права на касаційний перегляд судових рішень у розрізі права на справедливий суд, гарантованого Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод з урахуванням практики Європейського суду з прав людини і основоположних свобод у релевантних справах. Розглянуто питання відповідності втручання у право на доступ до суду шляхом уведення касаційних фільтрів принципам, які Європейський суд з прав людини застосовує у своїй практиці під час розгляду дотримання права на касаційне оскарження, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проаналізовано законність мети введення касаційних фільтрів та прийняття відповідного законопроєкту виходячи з пояснювальних документів, які були подані автором разом із законопроєктом та які містили обґрунтування необхідності його прийняття. Розглянуто питання пропорційності втручання у право на касаційне оскарження зменшенню навантаження на Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходячи зі статистичної інформації щодо здійснення судом цивільного судочинства у 2019–2020 рр. Зроблено висновки щодо необхідності внесення змін до положень закону, якими встановлено касаційні фільтри.
32
Ахмач, Г. "Розгляд справ у судах апеляційної й касаційної інстанцій: теоретичні питання й практика застосування цивільного процесуального законодавства." Юридичний журнал, no. 11/12 (137/138) (2014): 87–90.
Find full text
33
Торбас, О. "Способи реалізації суддівського розсуду в кримінальному процесі України." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 209–12. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).547.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу способів реалізації розсуду суддями на судових стадіях кримінально-го процесу України. У статті автор зазначає, що всі повноваження суду першої інстанції, в яких може бути застосовано розсуд, можна поділити на чотири кате-горії: 1) суддівський розсуд, що стосується порядку дослідження доказів; 2) суддівський розсуд, що стосу-ється порядку реалізації судового слідства; 3) суддів-ський розсуд, що стосується забезпечення руху кри-мінального провадження; 4) суддівський розсуд, що стосується забезпечення здійснення судового розгляду. При цьому автор зазначає, що здебільшого суддівський розсуд стосується або порядку дослідження доказів, або порядку здійснення судового розгляду. Водночас законодавець послідовно реалізує запропоновану ним тезу «суддя – це арбітр», суттєво обмеживши роль суду в процесі формування обсягу доказів та їх досліджен-ні. Дійсно, саме суд визначає обсяг доказів, що будедосліджуватися, проте предметом оцінки можуть бути лише ті докази, які були надані учасниками кримі-нального провадження. Суд не може на власний розсуд розширити таку сукупність, а її звуження потребує досить ґрунтовної аргументації.Також автор зазначає, що у зв’язку з подібністю процедур суддівський розсуд, що застосовується в суді першої інстанції, подібний до суддівського розсуду при перегляді судових рішень в апеляційному та каса-ційному порядку. За таких умов суддівський розсуд найбільш яскраво проявляється в процесі скасування судових рішень судами апеляційної та касаційної ін-станції у зв’язку з істотним порушенням вимог кримі-нального процесуального закону. Автор зазначає, що для встановлення істотності порушення вимок КПК України суд має: 1) встановити, які саме права мав відповідний учасник кримінального провадження; 2) встановити, чи булі ці права порушені; 3) визначити, чи можна вважати відповідне порушення прав істот-ним порушенням вимог КПК України.
34
Миколаївна, Залізко Оксана. "АРБІТРАЖНА УГОДА В СПОРТІ." Часопис цивілістики, no. 42 (October 7, 2021): 49–54. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i42.435.
Full textAbstract:
Залізко Оксана МиколаївнаАРБІТРАЖНА УГОДА В СПОРТІСтаття присвячена визначенню сутності арбітражної угоди в спорті. Проаналізовано наукові позиції та між-народні акти щодо поняття арбітражної угоди. Автором запропоновано власне визначення поняття «арбітражнаугода в сфері спорту» – угода сторін про передачу спору, який виник чи може виникнути між ними в майбутньому,на розгляд до органів здійснення спортивного правосуддя, що має наслідком виключення юрисдикції держав-них судів. Арбітражна угода може бути самостійною угодою або частиною інших документів (арбітражне засте-реження). Арбітражне застереження може міститися в договорі (укладеному між посередником і спортсменомабо між спортсменом і клубом тощо), у статутних і регламентних документах спортивних організацій, заявках научасть у спортивних подіях (Entry form). Обґрунтовується теза, що арбітражна угода, з якої випливає компетенціяорганів здійснення спортивного правосуддя, відрізняється від арбітражних угод, що є підставами для передачіспорів до міжнародних комерційних арбітражів. Посилання передати спортивний спір на розгляд до органу спор-тивного правосуддя може міститися в арбітражному застереженні, прописаному в договорі або регламенті, абов окремо укладеній пізніше арбітражній угоді (арбітражний розгляд у першій інстанції), або в результаті апеляції,поданої на рішення федерації, асоціації або іншого спортивного органу, якщо статут, або регламентні документитаких органів, або окрема угода передбачають можливість подання апеляції (апеляційний арбітражний розгляд).Установлено, що суб’єкти спорту переважно звертаються до відповідних органів спортивних організацій, ком-петенція яких передбачена статутами (регламентами, положеннями) відповідних спортивних організацій. Такийпідхід пояснюється тим, що в спорті існує власна система органів здійснення спортивного правосуддя, які хочне є недержавними, однак є не менш дієвим, а більш компетентним та оперативним способом урегулюванняспортивних спорів.Зазначено, що майже в усіх статутних і регламентних документах спортивних організацій міститься арбіт-ражне застереження, яке передбачає, що рішення можуть бути оскаржені до CAS як останньої інстанції.
35
Колісник, О. В. "ПРЕЦЕДЕНТ ТЛУМАЧЕННЯ У ПРАКТИЦІ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА." Актуальні проблеми держави і права, no. 92 (January 24, 2022): 36–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3259.
Full textAbstract:
Колісник О. В. Прецедент тлумачення у практиці цивільного судочинства. – Стаття.
У статті досліджено питання судової правотворчості, а також впровадження в національне цивільне судочинство елементів прецедентного права. Визначено сутність прецеденту тлумачення, його співвідношення з судовим прецедентом та усталеною судовою практикою. У роботі наголошується на особливій ролі Верховного Суду у здійсненні правороз’яснювальної діяльності і формуванні правових позицій з метою забезпечення єдності правозастосовчої практики у контексті принципу правової визначеності. Зроблено висновки про те, що деякі елементи прецедентного права де-факто стали частиною правової системи України у формі прецеденту тлумачення як специфічного різновиду судового прецеденту, який формується судами вищих інстанцій у вигляді певних правових позицій як результат усталеної судової практики. Про існування прецеденту тлумачення у правових реаліях України свідчить те, що у результаті роз’яснення змісту правової норми або застосування аналогії у процесі ухвалення судового рішення нова норма права не створюється, однак надається її тлумачення. Саме в наданій інтерпретації зазначена норма має застосовуватися у подібних правовідносинах судами усіх інстанцій. Наголошується на особливій ролі місцевих та апеляційних судів у виявленні правових прогалин. У зв’язку із цим запропоновано надати право цим судам звертатися до Верховного Суду із запитом-повідомленням щодо офіційного тлумачення наявної правової норми або щодо правильності застосування аналогії права чи закону. Автором стверджується, що усталена судова практика охоплює сукупність подібних рішень, у яких застосовані правові норми з тим змістовним наповненням, якого їм надав Верховний Суд, а прецедент тлумачення є одним конкретним рішенням, у якому розкрито та роз’яснено зміст відповідної правової норми і яку слід застосовувати саме у тому сенсі, як її розтлумачив Верховний Суд. Отже, відповідні правові позиції, а саме прецедент тлумачення, варто розглядати як результат усталеної судової практики. Визнається доцільним у ст. 10 ЦПК надати прецеденту тлумачення статус джерела права.
36
Ковальська, Дарія Тарасівна. "ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ОСОБИ НА ПУБЛІЧНИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 219–26. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.33.
Full textAbstract:
У статті подано короткий аналіз загальних рис декількох елементів права особи на публіч- ний судовий розгляд кримінального провадження. Доцільність такого аналізу пояснюється тим, що право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження як складова частина права на справедливий суд відіграє важливу роль у кримінальній процесуальній діяльності у зв’язку з побудовою України як правової держави й утвердженням позиції захи- щеності осіб, які потрапляють у сферу кримінального провадження. Досліджуваний комп- лекс прав особи також тісно пов’язаний із засадами кримінального провадження, що визна- чають його зміст і спрямованість. Характеристика таких елементів, як право на усність кримінального провадження та на особисту присутність під час судового розгляду, право на відкритість судового розгляду, публічне проголошення судових рішень і доступ громадськості до його рішень, право особи на публічний розгляд кримінального провадження, актуальна не лише для теорії криміналь- ного процесу, а й для практики провадження в кримінальних справах. Усність криміналь- ного провадження в статті схарактеризовано через призму інстанційності судів: присутність під час судового розгляду в суді першої інстанції та суді апеляційної інстанції. У контексті аналізу доступу громадськості до судових рішень подано пропозицію наукового визначення поняття «громадськість». Визначення поняття уможливить розуміння, хто ж має доступ до судових рішень. У статті наведено приклад рішень Європейського суду з прав людини з метою зазначення порушення / відсутності порушень права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження, взявши за основу конкретний, вищезазначений елемент такого права. Ознайомлення з кримінальним процесуальним законодавством європейської країни – Польщі в контексті права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження допомогло сформувати думки щодо доцільності / недоцільності імплементування відповідних норм у національне законодавство. Тематика, безумовно, актуальна, оскільки права особи в кримінальному провадженні формулюють і визначають основоположні ідеї всієї кримінальної процесуальної діяльності. Водночас право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження та його елементи не досить вивчене в науці вітчизняного кримінального процесуального права.
37
Гультай, М. М. "Направлення апеляційним судом справ на новий судовий розгпяд після скасування рішень суду першої інстанції (за матеріалами практики апеляційного суду Харківської області)." Проблеми законності, Вип. 95 (2008): 69–75.
Find full text
38
Смирнов, В. А. "ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 446–53. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.50.
Full textAbstract:
Метою статті є визначення поняття «правові наслідки визнання доказів недопустимими», формулювання їх системи та особливостей застосування. В статті розглянуто проблемні аспекти визначення недопустимості доказів. Доведено, що визнання доказів недопустимими є юридичним фактом та наведено аргументи на підтвердження цього. Встановлено, що поняття правових наслідків визнання доказів недопустимими є не зовсім висвітленим в юридичній доктрині, а вченими-процесуалістами висловлюються різні бачення щодо категорії досліджуваного поняття. Законодавець у положеннях КПК України також прямо не визначає правові наслідки визнання доказів недопустимими. Автором підтримано наукову позицію, що в будь-якому випадку виключення недопустимого доказу встановлює певні правові наслідки для доказової бази, суб’єктів кримінального процесу, визначає напрямки і межі обвинувачення, кримінального переслідування, застосування заходів процесуального примусу, впливає на процесуальний статус підозрюваного, обвинуваченого, а також на постановлення вироку та прийняття рішень в апеляційному та касаційному порядках. На підставі вивчення доктринальних та законодавчих положень визначено, що систему правових наслідків визнання доказів недопустимими складають основні та додаткові наслідки. До основних належать: 1) втрата ним юридичної сили, неможливість його врахування при прийнятті процесуальних рішень і при доведенні обставин, які входять до предмету доказування; 2) преюдиційність рішення суду щодо визнання недопустимим доказу; 3) виключення посилання на такий доказ у мотивувальній частині вироку суду першої інстанції; 4) необхідність вжиття заходів з перевірки законності дій сторони обвинувачення під час досудового розслідування. Додатковими наслідками є винесення судом виправдувального вироку, скасування або зміна судом апеляційної інстан- ції вироку на підставі невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, а також закриття провадження.
39
Кравченко, К. В. "ДО ПИТАННЯ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ ІНСТИТУТУ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 21, 2020): 112–15. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).445.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню впливу діджита-лізації на інститут апеляційного провадження в Укра-їні. Розглянуто поняття «діджиталізація», зокрема як триаспектну категорію, що дозволяє розкрити сутність зазначеного вектора розвитку правосуддя. Обґрунтовано, що діджиталізація докорінно змінює парадигму публічної комунікації. Наголошено на до-цільності використання міжнародного досвіду під час трансформації інституту апеляції в Україні. Пов’язано це з тим, що в сучасних умовах, які характеризуються швидким упровадженням цифрових технологій у всі сфери життя, уряд будь-якої країни світу має володіти відповідним інструментарієм, що забезпечує процеси ухвалення рішень у питаннях формування цифрової економіки та діджиталізації судової системи. У зв’яз-ку із цим особливого значення набувають питання пра-вового забезпечення діджиталізації судів. Окреслено правове підґрунтя для застосування цифрових техно-логій у системі правосуддя. З метою розуміння напря-мів розвитку інституту апеляції ці напрями визначе-ні з урахуванням міжнародного досвіду, на прикладі Естонії, Гонконгу, Великобританії, Бразилії й інших країн. Акцентовано увагу на принципі «судді повинні ухвалювати рішення з урахуванням усіх обставин», зазначені країни Азії, Латинської Америки, Євро-пи, де він застосовується. Наголошено на проблемах застосування Єдиної судової інформаційно телекому-нікаційної системи. Зазначено, що напрям діджиталі-зації та підлаштування її під потреби громадян, юри-дичних осіб стає одним з основних векторів розвитку інституту апеляції на найближчі роки. Діджиталізація інституту апеляційного провадження передбачає зміни у процедурах апеляційного провадження, урегульова-ні законодавством у форматі “end-to-end direct online procedure”. Результатами такого формату взаємодії є: «осучаснення» інституту апеляційного провадження завдяки спрощенному доступу до апеляційних адмі-ністративних судів; підвищення оперативності пере-гляду судових рішень; підвищення рівня економічно-сті процедури перегляду судових рішень судів першої інстанції; оперативність отримання інформації стей-кхолдерами й інші позитивні моменти.
40
Кашка, О. С. "Недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого та особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, при провадженні в суді апеляційної інстанції." Університетські наукові записки Хмельницького університету управління та права, Вип. 1 (45) (2013): 329–40.
Find full text
41
ХАНОВА, РАЇСА. "Доктрина доказування у судових провадженнях із вирішення податкових спорів." Право України, no. 2020/04 (2020): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-142.
Full textAbstract:
Сучасна система законодавства в Україні та її стан створили передумови для формування нових поглядів науковців і суддів на зміст і форми судової діяльності та застосування доктринальних підходів. Незважаючи на велику кількість наукової літератури, реалізацію результатів дослідження на практиці під час вирішення подат кових спорів, все ж залишаються питання, які потребують з’ясування. Одне з таких питань стосується встановлення важливості доктрини доказування у судових провадженнях із вирішення податкових спорів. Із цього приводу в правознавстві регулярно відбуваються гострі дискусії, здавалося б, за допомогою доктрини здійснюється тлумачення правових норм, заповнюються прогалини в чинному законодавстві, усуваються суперечності між правовими нормами. Надано можливість, за певних умов, вибудовувати судову доктрину в окремих категоріях справ через напрацювання правових позицій судами апеляційних інстанцій, які формують усталену судову практику. Саме цими судами з метою тлумачення правових норм в окремих категоріях спорів формуються усталені положення про застосування норми права в аналогічних справах. Формування значної кількості нових поглядів суддів безпосередньо при розв’язанні податкових спорів здійснюється з метою вибудови єдиного розуміння приписів податкових норм як платниками податків, так і працівниками контролюючих органів. Метою статті є розвиток судових доктрин при вирішенні податкових спорів із застосуванням чинної нормативної основи. Встановлено, що усталена судова практика проникає у правовий розвиток національної юридичної системи та безпосередньо формує судову доктрину при вирішенні податкових спорів. Формування судової доктрини в податковому законодавстві є необхідним. Судова доктрина – це усталений у судовій практиці типовий підхід до вирішення судових справ, який може змінюватися під впливом розвитку суспільних відносин, зміни правових норм, які регулюють ці відносини. Стандарти доказування є складовою будь-якої судової доктрини. Зближення англосаксонської та романо-германської систем права та використання їх при вирішенні податкових спорів підтверджує необхідність в осмисленні та розвитку національних судових податкових доктрин.
42
Мазурик, Р. "Особливості реалізації функцій прокуратури на регіональному рівні: адміністративно-правовий аспект." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2021): 165–74. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2042.
Full textAbstract:
У науковій публікації досліджуються адміністративно-правові засади та особливості реалізації функцій прокуратури на регіональному рівні.
Методологія дослідження ґрунтується на органічному поєднанні філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів дослідження. Серед останніх більшою мірою застосовуються методи юридичної догматики та юридичного моделювання.
Зазначається, що сучасний стан організації та діяльності регіональних прокуратур потребує суттєвого удосконалення, що зумовлено низьким рівнем довіри громадян до органів прокуратури загалом та об'єктивною потребою реформування прокуратур на рівні областей, створення якісно нової моделі організації та діяльності прокуратури з використанням найкращого міжнародного досвіду та здобутків доктрини адміністративного права.
Аналізуються актуальні питання реалізації функцій прокуратури на регіональному рівні в контексті рівня їх адміністративно-правового забезпечення. Зазначається, що органи прокуратури на регіональному (обласному) рівні забезпечують реалізацію основних функцій прокуратури відповідно до Конституції, Закону України «Про прокуратуру» та наказів Генерального прокурора, а також здійснюють координацію та контроль виконання функцій прокуратури місцевими прокуратурами. Зокрема, прокурори регіональних (обласних) прокуратур підтримують публічне обвинувачення та здійснюють представництво інтересів держави в апеляційних судах. Крім того, прокурори регіональних (обласних) прокуратур забезпечують участь у судових засіданнях починаючи з першої інстанції в господарському та адміністративному процесі, що цілком узгоджується з їх функціональним призначенням як прокурорів обласного рівня.
Підкреслюється необхідність збільшення кількості прокурорів регіональних (обласних) прокуратур, які здійснюють безпосереднє процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, представництво інтересів держави в суді та нагляд за додержанням законів у процесі виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, із метою забезпечення реалізації принципу незалежності прокурорів та підвищення ефективності їх діяльності.
Формулюється висновок щодо перспективності окремого доктри-нального дослідження цієї тематики, враховуючи загальні тенденції щодо реформування всієї системи органів кримінальної юстиції.
43
ЯРОШЕНКО, АРТЕМ, and ОКСАНА КОСТЕНКО. "Визначення судової юрисдикції (підсудності) при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері." Право України, no. 2020/08 (2020): 262. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-262.
Full textAbstract:
Нині у нашій державі відбувається приведення системи публічних закупівель до європейських стандартів. Зокрема, 19 квітня 2020 р. набула чинності нова редакція Закону України “Про публічні закупівлі”. Зміни відбуваються з метою адаптації вітчизняного законодавства до вимог Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, підвищення рівня конкуренції у сфері публічних закупівель та сприяння прозорості використання бюджетних коштів. Від дієвості роботи системи публічних закупівель залежить загальна успішність функціонування державного сектору. Під ефективністю у цьому контексті слід розуміти економію бюджетних коштів при забезпеченні високої якості продукції, товарів, робіт і послуг, що закуповуються. Також публічні закупівліє важливим інструментом впливу на економічні та соціальні процеси. Однак, незважаючи на зміни, що відбуваються у законодавстві, у сфері публічних закупівель залишаються проблемні аспекти, серед яких варто виділити питання визначення судової юрисдикції (підсудності) при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері. Метою статті є визначення судової юрисдикції (підсудності) при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері та надання рекомендацій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері. У процесі дослідження з’ясовано, що перешкодою до ефективного вирішення спорів є заплутаність і невизначеність предметної підсудності при вирішенні спорів у публічно-закупівельній сфері. Несформована стала практика Верховним Судом із цього питання не дає змоги судам першої та апеляційної інстанцій дійти однакових висновків щодо визначення предметної юрисдикції. Проаналізувавши правову природу рішень Антимонопольного комітету України, робиться висновок про необхідность розгляду справ щодо їх оскарження адміністративними судами, оскільки такі рішення нічим не відрізняються від рішень інших суб’єктів владних повноважень. Узагальнюючи наявні погляди вчених і проаналізовану судову практику, пропонуються зміни до чинного законодавства, а саме до ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, у якій доцільно закрі пити компетенцію адміністративних судів розглядати справи стосовно договорів про публічні закупівлі.
44
Сосонська, А. І. "Призначення покарання особі, яка в період іспитового строку вчинила нове кримінальне правопорушення (ч. 3 ст. 78 КК України)." Актуальні проблеми держави і права, no. 90 (August 9, 2021): 153–61. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3220.
Full textAbstract:
У статті висвітлено умови, за яких особі, яка вчинила кримінальне правопорушення упродовж іспитового строку, може бути призначено покарання на підставі ст. ст. 71, 72 КК України. Розглянуто порядок призначення покарання за сукупністю вироків особі, звільненій від відбування покарання з випробуванням. Наведено точки зору науковців щодо можливості призначення нового покарання в порядку ст. 71 КК України особі, обвинувальний вирок відносно якої не набрав законної сили. Проаналізовано положення ч. 1 ст. 71 КК, відповідно до якої призначення покарання за сукупністю вироків можливе за умови вчинення кримінального правопорушення під час іспитового строку чи невідбутого покарання, у відповідності до вимог статті 62 Конституції України, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Наведено практику Європейського суду із прав людини щодо визначення принципу «презумпції невинуватості» та застосування у вітчизняному законодавстві. У взаємозв’язку із цим висловлено думку, що якщо на момент засудження особи за нове кримінальне правопорушення, вчинене нею після постановлення попереднього вироку, набрання ним законної сили буде призупинено внаслідок апеляційного оскарження і остаточне судове рішення судом апеляційної інстанції прийняте не буде, застосування ч. 1 ст. 71 КК України суперечитиме положенням статті 62 Конституції України та практиці Європейського суду із прав людини. У статті звернуто увагу на невідповідність змісту правових норм КК і КПК, які визначають початок відбування іспитового строку за статтею 75 КК України та початок набрання вироком законної сили. Проаналізовано поняття «самостійне виконання покарань» у випадку призначення остаточного покарання за статтями 71, 72 КК України. Досліджено судову практику з наведених питань, запропоновано змінити диспозицію частини 1 статті 75 КК України і визначити однією з умов призначення покарання за сукупністю вироків – набрання законної сили попереднім вироком суду.
45
КОСТРУБА, АНАТОЛІЙ. "Преюдиціальний запит як інститут похідної юрисдикції у процесуальному праві Франції: питання національної рецепції." Право України, no. 2018/03 (2018): 144. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-144.
Full textAbstract:
Формування єдиної судової практики на сучасному етапі розвитку правосуддя в Україні є методологічною проблемою, яка має відповідне емпіричне підґрунтя. В її основі лежить відсутність підходів у процесуальній діяльності Верховного Суду, якими забезпечується дотримання принципу правової визначеності. Проведеною реформою процесуального законодавства України сформовані засади здійснення правосуддя у країні, проте, в контексті наведеного, деякі практичні аспекти їх впровадження вимагають свого доопрацювання. Зазначимо, що у юридичній літературі не сформовано усталеної позиції щодо інтегрального механізму уніфікованої судової практики, невизначеними залишаються юридичні засоби забезпечення його дієвості. Метою статті є вирішення проблеми забезпечення сталої практики Верховного Суду через обґрунтування доцільності запровадження аналогових юридичних конструкцій комунітарного процесуального права Європейського Союзу та процесуального права Франції у національну правову систему. Встановлено, що неоднакове застосування правових норм сприяє деформації структурної єдності судової практики. Одним зі способів подолання цього процесу є впровадження інституту преюдиціального запиту в національну правову систему України. Цей інститут похідної юрисдикції набуває свого процесуального поширення не тільки в межах національного судочинства європейських країн, а й використовується як засіб уніфікації судової практики в наднаціональній юрисдикції. Преюдиціальний запит – форма звернення суду певного рівня юрисдикції (який встановлюючи фактичні обставини, застосовує національне право) до компетентного органу судової влади національної правової системи, який переглядає судові акти першої або апеляційної інстанції в порядку касаційного провадження, для отри мання його думки щодо застосування тієї чи іншої правової норми в спірних правовідносинах через делеговане тлумачення її змісту. Правова сутність преюдиціального запиту проявляється через його формальні (судова ініціативність, інформативна доступність, строковість, дискретність) і змістовні ознаки (питання застосування права, наявність проблеми єдності правозастосування, новаційний характер проблеми правозастосування, відсутність касаційного провадження із предмета спору в межах преюдиціального запиту в суді). Проведений аналіз процесуального законодавства Франції свідчить про необхідність вдосконалення національного законодавства в контексті конвенційних зобов’язань України. Доцільним є впровадження у правову систему України інституту преюдиціального запиту як способу формування єдиної судової практики, що дасть змогу забезпечити належне виконання вимог статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, сприятиме підвищенню рівня правосуддя у країні. У цьому контексті розроблений в Україні законопроект щодо запровадження інституту преюдиціального запиту та уніфікації касаційного провадження вимагає свого доопрацювання з урахуванням позитивного досвіду Франції
46
Тихонюк, Ольга Володимирівна. "ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ТРУДОВИЙ СПІР ЯК РІЗНОВИД САМОЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКА У ТРУДОВИХ ВІДНОСИНАХ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 164–75. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.25.
Full textAbstract:
У статті акцентовано увагу на тому, що в Кодексі законів про працю України (КЗпП) нара- зі: 1) відсутнє визначення трудових відносин та притаманних їм ознак; 2) лише визначений порядок розгляду індивідуального трудового спору, але не роз’яснено, що ж це таке – інди- відуальний трудовий спір; 3) не зрозуміло, що мається на увазі під самозахистом у трудових відносинах; 4) відсутня процедура медіації в трудових спорах. Розглянуто строки у розгляді індивідуальних трудових спорів (які актуальні натепер і які пропонує законодавець). Наведено як причини виникнення індивідуальних трудових спорів, так і приклади поширених порушень прав працівників (щодо умов праці та їх оплати) з боку роботодавця. На підставі аналізу судової практики за останні 3 роки наведено типові (уза- гальнені) кейси з індивідуальних трудових спорів. Зроблено такі висновки: 1) самозахистом у трудових відносинах, у нашому розумінні, вважається відмова від виконання роботи, яка не передбачена трудовим договором (ст. 31 КЗпП України), а також відмова від роботи, яка є небезпечною для життя і здоров’я пра- цівника (ч. 5 ст. 153 КЗпП України); або проведення переговорів з роботодавцем (само- стійно чи за допомогою спеціально навченого фахівця, який володіє відповідними методи- ками з організації та ведення переговорів) щодо порушеного права з вимогою усунути це порушення; або звернення по допомогу до КТС або до суду; 2) «самозахистом від звіль- нення» вважаємо ситуацію, коли роботодавець хоче, але не може звільнити працівника (бо не отримав повної компенсації за завдані збитки), а працівник не хоче припиняти трудо- ві відносини з роботодавцем, бо не впевнений, що зможе знайти собі іншу роботу; 3) допоки на законодавчому рівні не буде врегульовано медіацію, роботодавцю доцільно самостійно передбачити це на локальному рівні (наприклад, у колективному договорі) у трудових дого- ворах із працівниками; 4) у разі прийняття проєкту Закону № 5054 трудовими відносинами вважатимуться відносини між працівником і роботодавцем, що передбачають виконання за дорученням, під керівництвом і контролем роботодавця особисто працівником за винагороду визначеної роботодавцем роботи; 5) у разі прийняття проєкту Закону № 5555 індивідуаль- ним трудовим спором вважатимуться розбіжності між працівником і роботодавцем, що вини- кають після укладення трудового договору, до його укладення або після його припинення; 6) наразі судові рішення в малозначних справах (якими вважаються і справи з трудових спорів) та у справах із ціною позову, що не перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не підлягають касаційному оскарженню (отже, сторона, яка програ- ла справу, втрачає сенс на перегляд судового рішення суду першої та апеляційної інстанції касаційним судом, що у свою чергу порушує право особи на повноцінний судовий захист).
47
ДЕМ’ЯНОВА, Олена, and Денис БОНДАРЧУК. "СУТНІСТЬ ТА ПІДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ ПОВНОВАЖЕННЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ВИЗНАТИ НЕЧИННИМ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ." Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: юридичні науки, no. 4 (May 22, 2020). http://dx.doi.org/10.32453/2.vi4.307.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню сутності та підстав застосування повноваження суду апеляційної інстанції визнати нечинним рішення суду першої інстанції. З’ясовується чинне нормативне регулювання вказаного повноваження та історія становлення цього інституту. Аргументується позитивний вплив реалізації в ході апеляційного провадження диспозитивних прав сторін, якими, зокрема, є право позивача відмовитись від позову та право сторін укласти мирову угоду на ефективність цивільного судочинства, сприяння процесуальній співпраці та примиренню сторін.
Проводиться аналіз особливостей реалізації диспозитивних прав в ході апеляційного провадження. Наголошується на тому, що конкуренція між чинністю судового рішення та правом на консенсуальне вирішення справи має вирішуватись на користь диспозитивному волевиявленню сторін.
З’ясовуються мотиви запровадження законодавчих змін, в результаті яких повноваження суду апеляційної інстанції доповнені повноваженням визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції. Підкреслюється, що важливе значення для пояснення сутності цього повноваження мають категорії судової помилки, законності та обґрунтованості судового рішення. Пропонується широке розуміння поняття судової помилки, яке не залежить від наявності вини суду першої інстанції, що ухвалив оскаржене рішення. Підкреслюється, що помилковість рішення проявляється через його невідповідність меті захисту прав та інтересів сторін цивільного судочинства. Доводиться, що в разі, коли після ухвалення рушення судом першої інстанції сторони обирають інший шлях для вирішення спору, таке судове рішення не може залишатися чинним через невідповідність інтересам сторін.
Акцентується увага на тому, що сутність реалізації повноваження визнати нечинним рішення суду першої інстанції жодною мірою не відрізняється від сутності повноваження суду апеляційної інстанції на скасування рішення. Вказується на те, що в обидвох випадках рішення суду першої інстанції знищується, нівелюється апеляційною інстанцією, не обумовлює жодних правових наслідків, позбавляється законної сили. Відповідно, ані для правового врегулювання спору, ані для учасників справи немає різниці, чи рішення скасовано судом апеляційної інстанції чи визнане нечинним. Робиться висновок про те, що запровадження в законодавстві повноваження визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині не є достатньо виправданим. Окреслюються перспективи подальших досліджень.
48
БУТИРСЬКИЙ, АНДРІЙ. "Окремі аспекти застосування процесуальних строків у господарському судочинстві." Право України, no. 2020/07 (2020). http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-066.
Full textAbstract:
Прийняття нової редакції Господарського процесуального кодексу України (ГПК України) мало на меті докорінно змінити процес вирішення господарських спорів, у зв’язку з чим було запроваджено багато нових для господарського процесу інститутів. Що стосується процесуальних строків у господарському судо чинстві, то строк вирішення господарських спорів у першій інстанції збільшився (замість максимуму у два з половиною місяці у попередній редакції ГПК України до в середньому три–п’ять місяців у чинній редакції ГПК України). Така ситуація не може не турбувати, оскільки оперативне та якісне вирішення спору у господарському судочинстві має надважливе значення для розвитку економіки України та стабільності ділового обороту. Метою статті є аналіз окремих аспектів застосування процесуальних строків у господарському судочинстві, виявлення проблемних питань, що виникають на практиці застосування процесуальних строків у господарському судочинстві, та вироблення на цій основі пропозицій з удосконалення вітчизняного господарського процесуального законодавства. Автор виділяє дисциплінуючу функцію процесуальних строків у господарському судочинстві, оскільки недотримання встановлених судом строків для подання заяв, скарг і документів унеможливлює їх подання у майбутньому та надає суду право вирішити спір за наявними матеріалами справи. У результаті проведеного дослідження автор доходить висновку, що ГПК України не застосовує єдину термінологію у частині регламентації процесуальних строків. Це призводить до різного розуміння таких строків у господарському судочинстві та неоднакового застосування процесуальних норм. Законодавець в одній нормі права (ст. 177 ГПК України) передбачив, що підготовче провадження може тривати до 60 днів із дня відкриття провадження у справі,а в іншій нормі права (ст. 195 ГПК України) – що розгляд справи по суті повинен розпочатися протягом все тих же 60 днів із дня відкриття про вадження у справі. Із цього випливає, що початок розгляду справи по суті збігається із закриттям підготовчого засідання. Проте цей висновок суперечить положенням ч. 3 ст. 201 ГПК України. Вихід із колізії вбачається у чіткому встановленні порядку обчислення процесуальних строків. ГПК України передбачає можливість безмежного поновлення строку на апеляційне оскарження, що, безумовно, суперечить принципу правової визначеності. Вихід із цієї ситуації вбачається у наданні права касаційній інстанції скасовувати судові рішення апеляційної інстанції, прийняті внаслідок порушення ч. 2 ст. 261 ГПК України. Також вбачається необхідність у встановленні реального строку розгляду скарг на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця в один місяць із дати надходження відповідної скарги.