Journal articles on the topic 'Антропологічні уявлення'

The study examines theoretical sources of the Ukrainian diaspora thinkers that influenced ideas about the person. Through the prism of the diversity of their creative heritage, one can identify the peculiar directions of their religious and philosophical vision, which was based on spirit, mind, heart, transcendence, which correlate with the Divine principle of human existence. It is emphasized that the ideas about a person of the Ukrainian diaspora thinkers were influenced, firstly, by religious ideas (ethnic religion, Christian anthropology); secondly, anthropological problems in the works of ancient Rus' thinkers (the development of the idea of cordocentrism); concepts about a person Gregory Skovoroda, Pamfil Yurkevich (the doctrine of the "internal" person, the heart as the focus of spirituality and morality) thirdly, the Western European philosophical anthropological tradition (psychoanalysis, existentialism, personalism, dialogism, etc.). Due to the existing positions, it can be established that the anthropological trend in the religious views of the Ukrainian diaspora was expressed in such positions: the anthropological perspective was comprehended against the background of a religious worldview, which was reflected in the model of the "man-God-peace" relationship. Diaspora scholars have identified man as the highest value, reflected in its everyday orientations and priorities. Their anthropological teaching is based on the existential-anthropological dominant, which largely determines the content and basic structural and semantic aspects of their religious and philosophical heritage. In fact, the assertion and actualization of diaspora discourse took place on the basis of a synthesis of the domestic religious and philosophical tradition and pan-European anthropological ideas. Intertwining into a kind of mosaic, various influences formed the syncretic religious-philosophical doctrine of person, which is key to the writings of diaspora thinkers.

У статті досліджено проблему науки антропології влади, а саме становлення перших уявлень про неї та сучасні погляди науковців.Актуальність вибраної теми зумовлюється тим, що в умовах докорінної перебудови соціально-політичної організації держави важливо розуміти співвідношен-ня людини та влади, а також визначити причини та доцільність ототожнення в суспільній свідомості інсти-туту влади з живою істотою та наділення його антроп-ними властивостями. Метою цієї наукової статті є виокремлення антропо-логічних підходів до розуміння влади в межах теорій походження держави і влади, формування пропозицій щодо вдосконалення цього розуміння у правовій науці, визначення сфер, в яких можливе застосування антро-пологічного підходу до дослідження влади.Аналізуються основні теорії походження держа-ви та влади, що містять у собі антропологічний підхід до розуміння феномена влади. На основі цього встанов-лено, що антропологічний підхід є одним із найдавні-ших підходів в історії правової та державницької дум-ки, а також те, що категорія «походження держави та влади» з усіх елементів науки теорії права та держави зазнала найбільшого впливу антропологізму.Аргументується, що з позицій антропології можна охарактеризувати форму держави, загальноприйнятне визначення якої ніколи антропологічної складової ча-стини не включає. Розглядаються причини наділення інституту влади в суспільному сприйнятті суто людськими властивос-тями. Основною причиною встановлено ототожнення в суспільній думці влади з конкретними людьми, що обіймають найвищі посади, чи політичною силою, ко-тра має більшість у представницькому органі влади. Визначається практичне значення антропологічно-го виміру влади. Він застосовується під час законотво-рчої діяльності, зокрема при встановленні норматив-них вимог для зайняття певної посади, відображається в питаннях гендерної, расової, національної рівності. Обґрунтовано, що антропологічний вимір активно застосовується у політиці у процесі формування так зва-них політичних міфів, а тому потрібно пам’ятати про пев-ні застереження, оскільки результати дослідження ан-тропології влади можна використовувати не за цільовим призначенням, а для маніпуляції суспільною свідомістю.Ключові слова: правова антропологія влади, похо-дження влади, природа та сутність феномена влади, ан-тропні властивості влади, антропологічний вимір влади.

У статті визначено особливості наукового методологічного підходу до розв’язання антропологічних проблем; показано, що проект комплементарного пізнання має визначальне значення для новітніх методологій людинознавства. Для української філософської антропології це означає реінтеграцію в смисловому полі уявлень про цілісність людського буття. Розглянуто разики методологічної гібридизації. Йдеться про надмірний інтегратизм, аматорство тощо. Виявлено межі інтеграції природознавчої та гуманітарної методологій. У контексті ідей «фундаментальної онтології» обґрунтовано, що методологічна сфера науки зараз неможлива поза концепцією смислоутворення. Проаналізовано, через які причини жодна з наук нездатна обійти присутність людського буття та охопити своїм уявленням повноту його єства. Проаналізовано хибні наслідки розширеного витлумачення понять філософської антропології. Доведено, що вичерпність знань можлива лише в межах способу, який має дискурсивно-прагматичний характер. У цій статті вивчені позиції М. Гайдеггера, М. Бубера, М. Фуко та використано для визначення поняття гібридизації тощо. Це розкриває науково-дискурсивну конотацію концепції.

Міждисциплінарна методологія, що опирається на класичну філософську методологію аналізу соціокультурних феноменів, дає можливість цілісного уявлення про досліджуваний феномен. Найбільш ефективною методологією дослідження медіа-культурного простору соціалізації людини є діяльнісний підхід, на основі якого здійснюється поєднання об’єктного та суб’єктного. Важливою соціально-філософською методологічною настановою слід вважати тезу щодо постійної присутності медіакультури в людині як просторі її буття внаслідок того, що людина є соціальна істота, а інформаційного суспільства без медіакультури як свого атрибуту не існує. Підпорядкування матеріалістичних детермінант медіакультурного простору духовним чинникам можливе лише в умовах домінування гуманістичних цінностей. При всьому різноманітті до розуміння духовного виміру взаємозв’язку особистості з соціокультурним середовищем спільною домінантною ідеєю філософських настанов є визнання духовно-культурної автономності людини. Антропологічно орієнтований культурний простір соціалізації грунтується на міжособистісній культурній взаємодії, яка продукує унікальні та самобутні особистості.

Досліджено складну проблематику впливу соціально-культурних чинників на виникнення історичної антропології як сучасної фiлософії icторії. Методологiя даної праці заснована на реалізації принципів комплементарностi, структурностi, дiалогiчностi. У студії зазначеної проблематики були залучені методи: філософської герменевтики, системно-структурний, мiждисциплiнарний. Виникнення і становлення історичної антропології як сучасної філософії історії втілилися у етапах ґенези і «тотальної історії», початкових у розвитку цієї науки. В їх межах сформувалися онтологічні, гносеологічні і аксіологічні засади, значущі для подальшого розвитку історично-антропологічних концепцій. Так, в онтологічній сфері було генеровано рефлексивне поле наукових пошуків: масова психологія суспільств Західної Європи доби Середньовіччя і Раннього Нового Часу, їх свідомі і підсвідомі уявлення про світ, установки суспільнозначущої поведінки, різноманітні форми життєдіяльності й повсякденного життя, релігійні і парарелігійні вірування. У гносеологічній сфері було утворено «методологічний інструментарій» історично-антропологічних студій, який засновувався на теоретичних підходах до подій і процесів минулого як до наукової проблеми і широкого міждисциплінарного діалогу; концепції довгого часу історії як такого, протягом якого змінюється ментальність суспільств. Аксіологічна сфера сформувалася у розумінні людини як головного об’єкта історично- антропологічних студій і важливого чинника історичної динаміки, який здійснює на останню вельми значний вплив. Формування зазначених змістовних площин історичної антропології відбулося під суттєвим впливом соціально-культурних процесів першої половини минулого століття. Серед них слід виокремити процеси «масовизації» суспільств; значну ідеологізацію суспільної свідомості багатьох країн світу, передусім європейських; широке розповсюдження ідеологічних систем як правого (нацизм, фашизм), так і лівого (комунізм, соціал-демократизм) спрямування, котре супроводжувалося всеохоплюючою вірою великих мас населення в істинність їх постулатів; поразка нацистських соціально- політичних моделі й ідеології у Другій світовій війні; початкова фаза утворення соціально- психологічних основ «суспільства споживання». Дані соціокультурні тренди стимулювали в історичній антропології орієнтацію на вивчення і осягнення масової психології суспільств минулого в її підсвідомому й свідомому елементах як сутнісно важливих чинників причинності й змісту їх історичної динаміки. Дослідження і аналіз ментально-культурного горизонту каузальності, особливостей і перспектив розвитку процесів минулого усіх рівнів виявилися основним завданням історично-антропологічних концепцій.

Стаття дослiджує складну проблематику впливу новітніх наукових розвідок історичної антропології на утворення парадигми сучасної фiлософії icторії. Методологiя даної праці заснована на реалізації принципів комплементарностi, структурностi, дiалогiчностi. У студії зазначеної проблематики були залучені методи: філософської герменевтики, системноструктурний, мiждисциплiнарний. Новітні студії з історичної антропології проявляють теоретичну сутність сучасної філософії історії. Вона реалізується через такі пізнавальні площини осмислення історично-антропологічними розвідками змісту і значущості багатоаспектної історичної динаміки, як «історія ментальностей», «мікроісторія», «історія жінок», «нова культурна історія», «історія ідентичності», «історія пам’яті», історія ментальних аспектів політичних процесів. Сутність філософсько-історичної основи студій з «історії ментальностей» полягає в осмисленні психологічного і культурного впливу на соціуми минулого магічних уявлень, легенд та вірувань та їх ролі у суспільному розвитку. Вона проявляється також у аналізі сприймання суспільcтвами різних історичних епох феномена дитинства та їх ставлення до дітей. Наукові розвідки з «мікроісторії» розподіляються на дослідження життєвого шляху окремих людей, сімей та історії мешканців локальних громад, які існували й діяли у різні часи минулого. Вони включають і реконструкцію, й осмислення значущості великих сімей у соціокультурному розвиткові минулих епох. Новітні історично-антропологічні студії з «історії жінок» утворюють три теоретичні піднапрями. Відповідно до них належить аналіз соціокультурної специфіки шлюбних стосунків у минулі епохи, вивчення ролі жінок у соціально-економічному розвиткові суспільства, загальні дослідження, які орієнтовані на розуміння різноманітних ментальних аспектів участі жінок у історичній динаміці. Дослідження у царині «нової культурної історії» вивчають психологічно-культурний горизонт історично-культурних процесів та їх вплив на динаміку суспільств минулого. Аналіз кола наукових проблем, пов’язаних з реконструкцією і осмисленням уявлень про власні соціокультурні особливості різноманітних соціальних груп і соціумів минулих епох, складає основу напряму «історії ідентичності» новітніх історично-антропологічних студій. Дослідження у проблемному полі «історії пам’яті» реалізуються за трьома когнітивними рівнями. На мікрорівні відбувається аналіз пам’яті про минуле окремих особистостей та невеликих спільнот. На мезорівні здійснюється вивчення матеріальних об’єктів, котрі виступають символами історичних подій та генерують і підтримують пам’ять про них у певних соціумах. На мегарівні реалізуються студії напрямів функціонування історичної пам’яті та її складових (культурних міфів) і їх вплив на динаміку «локальних цивілізацій». Наукові розвідки з історії ментальних аспектів політичних процесів осмислюють вплив бачення суспільством політичних процесів та їх емоційного сприймання на особливості і розвиток політики минулого. Новітні студії історичної антропології як сучасної філософії історії суттєво сприяють розумінню ментально-культурних причин і чинників динаміки минулого, реконструкції і релевантному аналізу людського виміру складних історичних процесів.

У статті досліджено еволюцію християнських поглядів на рівність у контексті узгодженості антропологічних і соціальних чинників та процесів. Теоретичною основою статті є праці отців християнства, соціальні доктрини церков, енцикліки пап Deus Caritas est, Lumen Fidei, Summi Pontificatus, Саritas in Veritate, праці відомих науковців, богословів (Б. Рассел, В. Лоський, Д. Садовський, Софроний (Сахаров), К. Уер, Ю. Чорноморець та ін.). Здійснено аналіз християнського розуміння категорії «рівність» у діалектиці соціального та антропологічного. Показано, що в християнській антропології тлумачення проблеми рівності в ранньому християнстві мало суттєві відмінності від античної філософії, оскільки набуває онтологічного вияву відповідно до вчення про людину як образ та подобу Бога. Розкрито еволюцію уявлень про рівність від початку християнства до сьогодення. Простежено складний взаємозв’язок соціального та антропологічного в цьому процесі. Доведено, що основною характеристикою еволюції уявлень про рівність є перехід від утвердження рівності людей лише в антропологічному контексті як рівної можливості в досягненні Царства Божого до винесення уявлень про рівність за межі дихотомії антропологічного та соціального і утвердження рівних прав та можливостей людини і в соціальній площині.

Розглядаються теоретичні трансформації концепту відчуження в екзистенціальній філософії ХX століття, відмінності і взаємозв’язок різних трактувань відчуження. Поняття відчуження аналізується у зв’язку з уявленням про людину, її сутність і перспективи. Відчуження представлене як фундаментальна антропологічна характеристика, яка визначає можливості людини в досягненні цілісності і гармонії її сутнісних сил. Відмінності інтерпретацій відчуження в сучасній філософії розглядається як наслідок дійсної неоднозначності в розумінні людини і багатоаспектності його відношення до світу і до самого себе. Актуальність розгляду відчуження, насамперед, визначається тим, що, по-перше, сама людина в нашу епоху з’являється та інтерпретується як зовсім відчужений індивідуум, а відчуження все більше набуває найнебезпечніщі, найруйнівніщі форми. По-друге, відчуження, яке буде розглядатися тут, зовсім не є одним з однозначних і недвозначних понять, але розкривається як складний конгломерат подій, процесів, оцінок, тенденцій і, нарешті, тонких розумових характеристик, які суттєво різняться за своїм характером і мають різні структури й вектори розвитку.

Інтегрована у межах соціально-філософського дискурсу міждисциплінарна методологія, що опирається на класичну філософську методологію аналізу соціокультурних феноменів, дає можливість цілісного уявлення про досліджуваний феномен. З методологічної точки зору важливо визначитися з соціально-філософським розумінням впливу медіакультурного простору на становлення особистості в умовах динамічно мінливого соціокультурного оточення. важливою соціально-філософською методологічною настановою слід вважати тезу щодо постійної присутності медіакультури в людині як просторі її буття внаслідок того, що людина є соціальна істота, а інформаційнОГО суспільства без медіакультури як свого атрибуту не існує. Філософським «стрижнем» дослідження духовної культури молоді є гуманізм у самому широкому сенсі, тобто розуміння досліджуваного феноменА передусім як багатовимірного культивування загальнолюдських цінностей. Підпорядкування матеріалістичних детермінант медіакультурного простору духовним чинникам можливе лише в умовах домінування гуманістичних цінностей. При всьому різноманітті до розуміння духовного виміру взаємозв’язку особистості з соціокультурним середовищем спільною домінантною ідеєю філософських настанов є визнання духовно-культурної автономності людини. Глобалізація і пов’язані з нею цивілізаційні і технологічні процеси мають розглядатися як зов­нішньосоціальні стосовно людини, у той час як внутрішньодуховним змістом є процеси культурні. Антропологічно орієнтований культурний простір соціалізації грунтується на міжособистісній культурній взаємодії, яка продукує унікальні та самобутні особистості.

На основі двох режимів уявного за теорією Ж. Дюрана аналі- зується Олімпійський міф. Детально роглянувши цей підхід, визначено, що Олімпійський міф — це необхідний елемент соціально-політичного життя людини, який супроводжує її протягом життя та формує уяву про спорт та спортивну дипломатію. Доведено, що він є одночасно епістемологічною ос- новою та джерелом людської уяви у протиставленні денного та нічного змі- сту, нагадуючи, зокрема, екстраверсію, що належить до дня, до діяльності, до світла та інтроверсію, яка належить до нічного відпочинку, пасивності та до темряви. У системі Ж. Дюрана особлива увага приділяється трьом структурам, пов’язаними з двома режимами. Наведено приклади героїчного діурну, драматичного ноктюрну, а також визначено, що є виявом містичного нок- тюрну та антропологічним траєктом у спортивній дипломатії. Дослідження Олімпійського міфу на основі цієї методології дасть змогу розкрити нову суб’єктивність психологічних процесів людської уяви. Окреслено, що суть спортивно-дипломатичних відносин у визнанні того, що це — засіб, який ви- користовує уява під впливом античної міфології. У контексті теорії Ж. Дюрана проаналізовано основні відомі Олімпій- ські міфи та чотири основні періоди прогресу спортивно-дипломатичних відносин. Досліджується діяльніcть держав, таких як США, Велика Брита- нія, Німеччина, КНДР та ін. З’ясовано, що саме міcтичний ноктюрн домінує в дипломатії та має більше підстав впливу на уяву в соціальному середо- вищі. Немає сумніву, що ця теорія може окреслювати спортивно-дипломатич- ні події держав, можливу перспективу їх розвитку з огляду на формування подальших уявлень.

Стаття присвячена 20-ій річниці заснування Центру українознавства у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Автор висвітлює особливості феномена українства крізь призму постатей і подій. У статті представлені результати теоретичних і емпіричних досліджень групи «Етнологія» в рамках основних науково-дослідних проєктів Центру українознавства. Упродовж 2000–2021 років співробітники Центру українознавства продовжили дослідження, які були розпочаті в рамках Інституту українознавства Київського університету. Ці дослідження були присвячені вивченню особливостей української ментальності та базових цінностей українського народу, відмінностей між «типовими українцями» і «типовими росіянами», колективної ідентичності та уявлень громадян України про сучасну національну ідею. Було продовжено вдосконалення категоріального апарату сучасного українознавства, а також розробка теоретико-методологічних засад етногенезу й етнічної історії українців. Цікаві результати були отримані під час розробки концепції походження українського народу, концепції українського націєтворення, а також у процесі вивчення національного характеру українського народу. Співробітниками групи «Етнологія» у рамках науково-дослідних тем було: 1) проаналізовано діяльність багатьох історичних особистостей від Аскольда, княгині Ольги, князя Володимира Святославича до В. Стуса, В. Чорновола, Л. Костенко, Є. Сверстюка та ін.; 2) запропоновано нове концептуальне бачення структури предметного поля українознавства, а також виокремлено основні структурні компоненти цього предметного поля; 3) доведено, що предметне поле українознавства дозволяє окреслити в межах цієї інтегративної науки внутрішній міжгалузевий контур, в межах якого можна коректно вивчати будь-які виміри українського світу; 4) уточнено визначення понять «етнічна картина світу», «національний образ світу», «цілісний світогляд»; 5) визначено поняття «когнітивна культура» і «конативна культура» українського народу; 6) уточнено специфіку становлення «українського Ми» та процесів розвитку етнічної й національної самосвідомості українського народу; 7) досліджено особливості культурогенезу й культуротворення на українських землях; 8) проаналізовано специфіку етнонімів «Русь» і «Україна»; 9) досліджено антропологічні особливості українського народу; 10) запропоновано науково обґрунтовану концепцію походження, становлення і розвитку українського народу; 11) запропоновано нове концептуальне бачення основних етапів і перспектив українського націєтворення, а також етапів цивілізаційного поступу українства; 12) проаналізовані базові цінності та основні чинники консолідації українства у постколоніальну добу; 13) визначено російську агресію як російсько-український міждержавний збройний конфлікт неоколоніального типу; 14) проаналізовано трансформації колективної ідентичності громадян України, починаючи з 1991 р.; 15) обґрунтувано стратегію «розумної сили» як основи для припинення збройного конфлікту в Україні та реінтеграції окупованих територій.

Розкривається роль медійного образу політика як провідного чинника консолідації електорату. Основними завданнями дослідження були: введення та представлення поняття консолідації через окреслення ступеня розробленості проблеми в сучасних західних дослідженнях, визначення її структури і чинників формування, а також розкриття ролі медіаобразу політика на основі аналітичного дослідження його складових, а саме: візуальної, психологічної та комунікативної. У дослідженні використовувалися підходи сучасних наукових галузей: еволюційної, психологічної, соціологічної, антропологічної, політичної. Презентовано авторську концептуальну модель структури консолідації, яка складається із трьох компонентів: 1) когнітивного: політична ціннісно-орієнтаційна єдність (де політичні цінності є особисто значущими для членів групи), спільна мета. спільні уявлення про способи досягнення консолідації; 2) категоріального: політична ідентичність, відчуття єдності з групою, прихильності до неї; відчуття «ми»; 3) акціонально-комунікативного: готовність до діалогу та пошуку консенсусних рішень щодо оптимальних способів вирішення завдань, що постають перед групою; до спільних дій з метою досягнення конкретних цілей. Виокремлено рівні і види консолідації, що дає змогу вивчати її і як локальне (групове), і як суспільне (у тому числі і національне) явище. З’ясовано, що консолідація як характеристика групи дає їй більше шансів на успішне відстоювання власних інтересів і трансформацію навколишньої дійсності. Консолідацію представлено як складне і багатогранне явище, формування та посилення якого вимагає відповідних соціальних умов та специфічних чинників; описано сім базових із них: економічний чинник, соціальна довіра, почуття громадянського обов’язку, самоефективність, минулий досвід участі в колективних діях політичного спрямування, інформаційний простір та образ типового представника опозиційної групи. Проаналізовано низку досліджень під кутом зору компонентів медіаобразу політика: візуального, психологічного та комунікативного. Порушено питання політичного іміджу та визначено елементи ефективного медіаобразу політика, який може консолідувати навколо себе електорат, а саме: зовнішня привабливість та комунікабельність; «звичайність» (такий, як і всі інші громадяни); символічність, або архетипність, основи образу; відповідність позиції «служителя суспільства»; активне використання медіа (як традиційних, так і новітніх) для формування парасоціальної взаємодії з електоратом; чутливість щодо актуальних запитів суспільства та її громадян, опора у своїй риториці саме на них; апелювання до ціннісних основ, декларування спільних з народом уявлень про політичну реальність; формування відкритої, довірливої, діалогічної комунікації як з електоратом, так і з опозиційними силами; актуалізація відчуття «ми» та мотивування до усвідомлення важливості колективних дій, спрямованих на розв’язання певної проблеми чи досягнення поставленої мети. «Вузьким» місцем дослідження визнано обмеженість опису групової консолідації, оскільки в політичній сфері є також рівні суспільної і національної консолідації, зміст яких може містити нові компоненти і не містити при цьому наявні в презентованій структурі. Тож той вид консолідації, який подано в статті, не є універсальним для всіх її різновидів, а узгодження цього питання потребує окремої роботи, організованої в подальші дослідження. Результати дослідження наближають до більш повноцінного розуміння механізмів об’єднання політичних груп, що наразі стають усе більш дієвими суб’єктними одиницями на політичній арені. Зауважимо, що воно, однак, не дає вичерпної відповіді щодо технологій консолідації електоральних груп, адже автори не ставили собі за мету вивчення ролі інших чинників та їх паралельної ефективності поряд із чинником «медіаобраз політика». Невиробленість консолідаційної державної ідеї породжує в суспільствах явище локальних типів єдності, з якими важливо вміти працювати та розуміти психологічні основи, що лежать в основі їх формування. Висловлюється думка, що цінність роботи є навіть ширшою за цінність ефективної взаємодії лише з електоральними групами. Результати можуть бути використані для консолідування різних політичних груп (зокрема електоральних) – як для організації окремого об’єднання громадян навколо політичного діяча, так і для зниження рівня напруженості в суспільстві та примирення його окремих радикально налаштованих груп. Презентовано авторську модель консолідації, де вона представлена як цілісна, складноорганізована соціально-психологічна структура, що дає змогу в подальшому розширювати спектр механізмів впливу на електорат та спрямовувати таким чином процеси організації електоральної групи навколо політичного лідера. Дослідження медіаобразу політика представлено як виконане, детально описане завдання, актуальне в контексті політичних трансформацій 2019–2020 років, зокрема з урахуванням нових вимог сучасних технологій до комунікації в політиці.

Статтю присвячено визначенню психологічних особливостей прояву гендерної толерантності та її структурних компонентів в юнацькому віці. Зазначений віковий період знаменується виникненням нової соціальної ситуації розвитку, центром якої є перехід до самостійного життя. Продовжується інтенсивний розвиток самосвідомості, молоді люди самовизначаються в системі моральних цінностей, принципів, норм і правил поведінки, усвідомлюють особисту соціальну відповідальність. Відповідно до такої ситуації розвитку молодого покоління в умовах трансформаційних процесів в економічній, політичній і соціальній сферах, важливим є питання гармонізації міжстатевих стосунків молоді завдяки вихованню толерантного ставлення до представників своєї та протилежної статі. Прояв гендерної толерантності в юнацькому віці сприяє: створенню психологічно комфортних умов для спільної діяльності представників обох статей; досягненню міжособистісного й міжгрупового взаємопорозуміння і поваги в різних сферах життєвої взаємодії; забезпеченню ефективних психолого-педагогічних умов для вироблення у юнаків і юнок необхідних індивідуально-особистісних якостей щодо успішного протистояння стереотипним уявленням і тиску соціуму. Мета статті полягала в дослідженні психологічних особливостей прояву гендерної толерантності та сформованості її компонентів у юнаків та юнок. У процесі емпіричного дослідження була використана: методика «ВІКТІ: види та компоненти толерантності» (авт. Г.Л. Бардієр), кількісний та якісний аналіз отриманих результатів проводився за шкалами «гендерна толерантність», «когнітивний компонент», «афективний компонент», «діяльнісно-стильовий компонент» гендерної толерантності. Констатовано, що майже в половини представників юнацького віку рівень гендерної толерантності знаходиться на середньому (наближеному до низького) рівні; майже третина юнацтва має низький рівень гендерної толерантності; й лише п’ята частина має сформовану гендерну толерантність (високий рівень). При аналізі сформованості складових гендерної толерантності (когнітивної, емоційної, поведінкової) встановлено, що знижені показники більше властиві хлопцям, що виявляється в зниженій рефлексивності, обмеженій емоційній і поведінковій саморегуляції. Література Баева, Л.В. (2009). Толерантность: идея, образы, персоналии. (Монография). Астрахань. Режим доступу: http://forum.urgi.info/index.php Кон, И.С. (1989). Психология ранней юности. Москва : Просвещение. Малихін, О.В. (2017). Принципи організації самостійної освітньої діяльності студентів. Педагогіка формування творчої особистості у вищій і загальноосвітній школах, 53, 482–490. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pfto_2017_53_63 Мацьковський, М.С. (1995). Семья на пороге третьего тысячелетия. Центр общечеловеческих ценностей. Москва. Режим доступа: https://www.isras.ru/publ_mainlist.html?id=468 Мириманова, М.С. (2002). Толерантность как проблема воспитания. Развитие личности. 2, 104– Надолинская, Л.Н. (2008). Конструирование гендерного дискурса и стратегии гендерного партнерства (Теоретические представления и реалии современной России). (Автореф. дисc. д-ра. философ. наук). Ростов-на Дону. Оконешникова, Н.Л. (2004). Проблема толерантности личности в современной зарубежной психологии. Методологические проблемы современной психологии: иллюзии и реальность: Материалы Сибирского психологического Форума. (г. Томск, 16-18 сентября 2004 г.). (215–221). Солдатова, Г.У., & Филилеева, Е.В. (2006). Толерантность, социальное доверие и ксенофобия: определяющие факторы и группы риска. Тетради Международного университета в Москве, 6, 154– Ставицька, С.О. (2014). Соціально-психологічні особливості реалізації потреби в саморозвитку, самооцінки життєвих цілей та самоставлення як компонентів розвитку самосвідомості в юнацькому віці. Проблеми сучасної психології: зб. наук. праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України, 23, 595–607. Рибалка, В.В. (2018). Методологічні засади теоретичної та практичної психології: особистість, психологічна діяльність, духовність. Психологія і особистість, 1, 9–19. Эриксон, Э. (2000). Детство и общество. Сакт-Петербург. Grünberg, L. (2011). From Gender Studies to Gender IN Studies and beyond : case studies on gender-inclusive curriculum in higher education. European Center for Higher Education, Bucharest, 7–13. Kuzmenko,I. (2019). Gender Partnership and Tolerance Phenomenon. Антропологічні виміри філософських досліджень, 15, 73–81. Stavytskyi, G. (2019). Psychological and social factors of the development of ethnic self-consciousness of personality in youthful age. Problem space of modern society: philosophical-communicative and pedagogical interpretations: collective monograph. Part ІІ.Warsaw.