Journal articles on the topic 'Аксіома'

Наукова стаття присвячена аналізу юридичних фікцій в темпоральному дослідженні через призму приватного права Стародавнього Риму з рецепцією у сучасне українське цивільне право та цивільне процесуальне право. В статті надається аналіз юридичної фікції в Стародавньому Римі як своєрідної юридичної техніки, яка надавала змогу дійти справедливого судового рішення в умовах вікових незмінних джерел римського приватного права. Також досліджуються питання рецепції юридичної фікції в сучасні галузі українського права, зокрема цивільне право та цивільне процесуальне право. Надається порівняльний аналіз юридичної фікції з такими поняттями як аналогія права та аналогія закону, правова аксіома, презумпція, преюдиція, оціночні судження. Акцент робиться на відмінність сприйняття юридичної фікції в римському приватному праві та сучасному українському цивільному та цивільному процесуальному праві. У статті авторка зазначає, що юридична фікція, як в римському приватному праві так і в сучасному цивільному і цивільному процесуальному праві є досить дієвим інструментом, який дозволяє досягти справедливості у справі та подолати абстракцію закону, індивідуалізуючи кожну конкретну справу. Звертається увага на те, що питання застосування юридичної фікції хоч і досліджувалися раніше, але не визначали таке коло понять для порівняльного аналізу, яким би охоплювався майже весь спектр правових інструментів для подолання абстракційного сприйняття норм законодавства задля індивідуалізації їх для кожної конкретної справи. Таким чином, слід зазначити, що юридична фікція пройшовши шлях рецепції з римського приватного права до сучасного українського цивільного права та цивільного процесу трансформувалася в своєму правовому застосуванні, але не змінила своєї сутності, оскільки дозволяє при абстракції закону індивідуалізувати конкретний правовий казус та вирішити його згідно з принципами справедливості, які були актуальними як в римському приватному праві так і є актуальними в сучасному українському цивільному праві та цивільному процесуальному праві.

У сучасній конституційній доктрині і практиці органів конституційної юрисдикції особливе значення надається поняттю людської гідності як основи ціннісного порядку. Однак воно, яке зараз сприймається як аксіома, є продуктом повоєнної епохи. Коли і за яких обставин поняття “гідність” набуло сучасного змісту в конституційному праві? Які фактори, міркування та обґрунтування призвели до появи цього терміна в конституційних текстах? Яким чином людська гідність набула такого особливого значення? Метою статті є дослідити виникнення і становлення конституційного поняття “людська гідність”, визначення його витоків і причин, що за досить короткий час призвели до визнання особливого конституційного значення людської гідності у повоєнному конституціоналізмі. Конституційне поняття людської гідності і, власне, сама ідея дигнитарного конституціоналізму зароджуються у 30-ті роки ХХ ст. у католицькій політичній думці. Парадокс полягає в тому, що його виникнення стало наслідком несприйняття і заперечення як ліберального доробку Великих революцій XVIII ст. у міжвоєнний період, так і екстремізму комуністичних і нацистських режимів. Хоча ідея людської гідності має тривалу історію в європейській релігійній думці, появою в конституційному тексті вона завдячує енцикліці Папи Пія ХІ “Divini Redemptoris”, в якій формулюється ідея соціальної справедливості, в основі якої стоїть вже не колектив чи громада, а особа. Така переорієнтація гідності в католицькій політичній доктрині з колективної кваліфікації (гідність родини, працівників) на індивідуальну (гідність людини, людська гідність) стала тим важливим інструментом, що проклав дорогу поняттю гідності людини до конституційної доктрини і практики, а саме сприяв появі цього терміна в преамбулі Конституції Ірландії 1937 р. Авторитет Святого Престолу пояснює, чому ідеї свободи і людської гідності також були проголошені найвищими цінностями і священним благом у конституційних текстах таких авторитарних держав, як вішистська Франція і франкістська Іспанія, а також у конституціях Латинської Америки. Виникнення нового значення людської гідності в повоєнних конституціях континентальної Європи також засвідчує переосмислення самої ідеї представницької демократії, спробу запровадити надійні запобіжники проти мажоритарного фатуму демократії.

Більшість сучасних правових держав гарантують на конституційному рівні визнання людини, її життя, здоров’я, честі та гідності найвищою суспільною цінністю. Однак те, що сприймається за нормальних умов буття, як аксіома, константа, може зазнати істотного впливу та тиску під час кризи. Сьогодні гострим є питання боротьби із пандемією COVID-19, складовою якого, зокрема, є закріплення державою обов’язку вакцинації. Проте, як відомо, в суспільстві існують різні погляди навіть на добровільну вакцинацію, і остання викликає інколи панічні настрої серед людей. Наслідком цього може стати відрахування з дитячого садка або школи – як реакція держави на таку поведінки індивіда. Зрозуміло, що далі відбуваються протистояння із державними інституціями у судових тяганинах. Як зрозуміло, з огляду на це постає запитання: чи є допустимим, із погляду фундаментальних принципів функціонування правового суспільства, зокрема принципів справедливості та верховенства права, обмеження певних прав цієї категорії індивідів? Чи можна визнати у цьому випадку примат суспільного інтересу над приватним? Чи не становитиме це непропорційне втручання в особистісну автономію (personal autonomy)? Метою статті є спроба з’ясувати співвідношення приватного інтересу та суспільного, визначити критерії пропорційності можливого обмеження прав індивідів, зокрема гарантованих ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), у контексті відносин у сфері імунізації населення крізь призму практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Як показують результати дослідження, ЄСПЛ визнає, що неможливо дати вичерпне визначення поняттю “приватне життя”, гарантованому ст. 8 Конвенції.Проте однозначно ця категорія не обмежується “внутрішнім колом”, у якому людина може жити власним особистим життям, і повністю виключати з нього контакти із зовнішнім світом. У низці рішень наголошується на фундаментальному значенні принципів поваги до людської гідності, справедливості, пропорційності, верховенства права особливо в сфері втручання в особистісну автономію людини. Першим рішенням ЄСПЛ щодо дитячої вакцинації є рішення у справі Vavřička and others v. the Czech Republic, в якому він чітко постановив: вимога до тих, хто може бути вакцинований без небезпечних ризиків для здоров’я, зробити щеплення пропорційним. Видається очевидним, і відповідає здоровому глузду, що безпека життя і здоров’я суспільства загалом має надважливе значення для держави, тому реалізація окремих прав окремими індивідами може бути обмежена як пропорційна відповідь на відмову від виконання встановленого законом обов’язку.

У шкільному курсі математики кут систематично розпочинають вивчати з п’ятого класу. Це поняття, як не дивно, до цього часу не має сталого означення, чи хоча б опису. Навіть у вищій математиці воно трактується по-різному, не говорячи вже про шкільні підручники. Кут сприймають і як лінію, і як частину площини, а інколи ототожнюють кут із його числовою характеристикою. Таке сприйняття кута, на нашу думку, спричинене широким його застосуванням у різноманітних галузях науки і техніки. У даній роботі пропонується означення кута як упорядкованої трійки точок. Таке означення, на нашу думку, є логічним доповненням існуючих означень кута. Крім того, такий підхід до поняття кута дає можливість використати елементи метричної геометрії для вивчення його властивостей, а також використати кут для означення поняття прямолінійного розміщення точок. Застосування основних понять метричної геометрії до вивчення властивостей кута уможливлює ознайомлення учнів з елементами неевклідових геометрій, яке, на даний момент, повністю відсутнє у шкільних підручниках з геометрії, включно з підручниками для класів з поглибленим вивченням математики. Введення узагальненого поняття кута у шкільний курс геометрії, на наш погляд, слід розпочинати з демонстрації прикладів, що вказують на відносність основних геометричних понять – точка, прямолінійність, відстань, кут. Такі приклади підготують учнів до адекватного сприйняття у подальшому основних понять і співвідношень неевклідових геометрій. Використання для цього метричної геометрії позбавляє необхідності розглядати значну кількість аксіом, оскільки при цьому використовуються лише три аксіоми відстані, які інтуїтивно зрозумілі учням. У роботі наведено ряд прикладів, які можуть розглядатися на уроках у класах із поглибленим вивченням математики, а також у позаурочний час на заняттях математичного гуртка або ж на факультативах із математики.

The article reflects the diversity of views on the concept of "legal axiom". It is clarified that there are lawyers who deny the existence of the concept of "axiom" in law. It is presented that some scholars identify legal axioms with legal customs in terms of content, formulation and existence, as well as methods of provision. It is revealed that legal axioms have common features and differences with legal presumptions. It is emphasized that the legal presumption and legal axiom are understood as true without evidence. It is considered that the difference between a legal presumption and a legal axiom lies in the difference of circumstances: they allow to consider them plausible; possibilities (impossibilities) of refutation; significance, content and form It is demonstrated that there are several approaches to the relationship of legal axioms with the principles of law. It has been found that the first group of scholars identify the principles of law and axioms. Attention is drawn to the fact that the second group of scholars notes that axioms are prerequisites for the principles of law. It is presented that the representatives of the third group distinguish between the concepts of principles of law and legal axioms. It has been shown that the complex interrelationships of principles and axioms are reflected in their dialectical unity, their ability to pass from one to another, and the disclosure of one phenomenon through another. It is noted that axioms are subject to change, so axioms and presumptions are closely interrelated and under certain conditions can replace each other. The definition of legal axioms has been further considered. Legal axioms are a multifaceted complex phenomenon of legal reality related to law, legal awareness and legal science. regularities, properties of special legal principles of law and serve to simplify legal regulation.

The article reflects that legal axioms are actually values that constitute a special kind of social and cultural values. It is demonstrated that in domestic jurisprudence legal values are understood as values that determine the value of the law itself. It is highlighted that legal axioms are a kind of carrier of universal moral values that are important for any legal system. It is established that the right without a moral basis, remaining only a measure of coercion, ceases to be a right. It is revealed that axioms find their expression in the principles of law, ie play the role of the substantive basis of the entire legal system. It has been clarified that if the legal system is based on principles based on axioms, then interpretation and enforcement become more sophisticated. Attention is drawn to the fact that the meaning of legal axioms is expressed in the fact that they are based on legal science and theoretical ideas about law. It is highlighted that there is a mutual influence of the current law on the content and directions of development of legal science. It is noted that legal axioms as well as law in general perform a protective function. It is emphasized that legal axioms, having a protective character, are a component of the rule of law, the legal regime. It is presented that the meaning of legal axioms is that they ensure continuity in law. It is considered that the law is a complex dynamic system that is constantly changing under the influence of various factors. The thesis that the form of law is characterized by relative stability, and the content is more dynamic, was further considered. It is shown that legal axioms are those elements that give meaning to the law of permanence, immutability, basicity.

The article continues the scientific study of the mass emotions nature in social communications caused by the means of mass communications (mass media, social networks). The article is based on 27 axioms (the statements that are the starting points for building a system of evidence): each subsequent axiom develops the previous one, as it obviously follows from it. The axioms are divided into 5 groups according to the logic of transition – from the axioms on individual emotions, to the axioms on emotions in mass communications and mass emotions in social communications. It is significant to note that the last axiom of the proposed list states that mass emotions as a phenomenon of social communication should be studied in the theory of social communication. The article elaborates the part of the topic “Mass emotions as a sphere of functioning of social communications”, which is currently relevant for all participants of social communication process. The proposed series of axioms could be a cornerstone of the theory of mass emotions in social communications.

Висвітлено дискусійні питання класифікації фікцій. Відображено, що залежно від сприйняття правовою доктриною виділяють два види фікцій: конструктивні і деструктивні. Конструктивна фік- ція – уявна юридична конструкція, що сприйнята правовою доктриною. Деструктивна фікція – уявна юридична конструкція, яка не сприйнята правовою доктриною. Зазначено, що залежно від джере- ла походження фікції бувають статичними та динамічними. Статичні походять з юридичних реалій і є складними. Динамічні фікції виникають відповідно до поточних потреб юридичної практики. Про- демонстровано, що за предметом узагальнення юридичні фікції поділяють на прості й похідні. Про- сті узагальнюють обставини, що існують реально в суспільстві незалежно від урегульованості їх пра- вовими нормами. До похідних належать юридичні фікції, які пов’язані з юридичною діяльністю, зу- мовлені потребою спрощення правовідносин. Наголошено, що за жорсткістю виділяють юридичні фікції-аксіоми та фікції-презумпції.

В оглядовій статті з акме-синергетичних, аксіо-культурних, особистісно-діяльнісних і цілісних позицій схарактеризовано концептуальну схему та структуру авторської парадигмальної концептуальної моделі особистісного, професійного і професійно-культурного розвитку вчителя. До цілісної сукупності сутнісних характеристик розробленої моделі віднесено такі: 1) її аксіологічно детерміновану акме-синергетичну парадигму; 2) концептуальність; 3) спіралеподібність просторової форми; 4) системну побудову як ієрархічно впорядкованої; 5) ціннісно-смислову наступність фаз розвитку особистості вчителя як особливої підсистеми; 6) багатовимірний і системний характер функцій професійно-педагогічної культури як стратегічної домінанти цілісного розвитку вчителя. Парадигмальний і концептуальний характер багаторівневої моделі передусім віддзеркалюється в її концептуальній платформі й принципах кар’єрного саморуху педагога – загальних і специфічних (їх сформульовано на основі визначених критеріїв). Просторова форма спроєктованого ідеального об’єкту у вигляді спіралі насамперед віддзеркалює цінності-цілі відповідного розвивального процесу: аксіосфери компетентного вчителя і педагогічного професіоналізму, аксіо-культуросферу професійно-педагогічної культури, кожна з яких побудована у тривимірній системі цілісної активності педагога. Загалом сама модель представлена як цілісна сукупність таких взаємопов’язаних і упорядкованих підсистем: підсистема аксіологічних утворень особистісного, професійного і професійно-культурного розвитку вчителя; підсистема базової цілісної активності педагога в кар’єрному саморусі – інтелектуальної, афективної й комунікативної; підсистема фаз саморуху вчителя до вершин професійної зрілості на різних її рівнях: 1) фаза кар’єрного зростання до рівня професійної компетентності; 2) фаза саморуху до рівня педагогічного професіоналізму; 3) фаза сходження вчителя до рівня професійно-педагогічної культури. Провідною особливістю фаз є їх ціннісно-смислова наступність, яка забезпечується спеціально описаним механізмом. У різних вимірах розкрито функції професійно-педагогічної культури й основні цілісні властивості особистісного, професійного і професійно-культурного розвитку вчителя. Окреслено його засоби – самотворчість і професійну творчість. Ключові слова: розвиток; цілісний розвиток учителя; фази і принципи розвитку; концептуальна схема; парадигмальна концептуальна модель; аксіосфера; аксіо-культуросфера; професійна компетентність; педагогічний професіоналізм; професійно-педагогічна культура.

У статті досліджується система конструювання інформації соціально-політичного змісту. Виокремлено три системні структури: по-перше, це державно-політичні інститути; по-друге, засоби масової інформації; по-третє, засоби масової комунікації. Показано, що відзначені структури сформувались послідовно, відіграючи домінантну роль як інструменти конструювання соціальних уявлень, афективної сфери суспільства та поведінки. Монологізм представлення інформації визначає й специфіку її психологічного впливу. Монологічне звернення до аудиторії передбачає й відповідну побудову наративу. У когнітивному плані монологічна подача інформації відзначається несуперечливістю. Ті факти, які спричиняють когнітивний дисонанс, просто замовчуються, або ж подаються як несуттєві, певні курйози чи маргінальні погляди на події, котрі постають малозначущими на тлі офіційних трактувань. Державно-політичні інститути, представляючи інформацію, виконують найважливішу функцію – конструювання базових понять, на основі яких ЗМІ вибудовують домінантний дискурс. Базові поняття виконують роль своєрідних аксіом, котрі надалі використовуються ЗМІ для несуперечливого трактування суспільно-політичних подій. Головна ж функція ЗМІ – не тільки і не стільки повідомлення офіційного трактування подій, а забезпечення їхнього емоційного представлення. Таким чином, взаємодія державно-політичних інститутів і ЗМІ забезпечує конструювання двох базових психологічних структур – когнітивної й афективної сфер. На їхній основі, знову ж таки за посередництва державно-політичних інститутів й інститутів громадянського суспільства, створюються канали прояву суспільної активності. Таким способом, реалізується конструювання третього психологічного складника – соціальної поведінки. Поведінка визначається когнітивною й афективною сферами, та легітимними каналами реалізації соціальної активності. Відповідно, монологізм подачі інформації постає важливим інструментом соціально-психологічного впливу.

Вивчення метричних просторів студенти фізико-математичних спеціальностей у закладах вищої освіти розпочинають, як правило, на другому курсі під час студіювання функцій багатьох змінних. Це вивчення значною мірою присвячене диференціальним та інтегральним властивостям цих функцій у різних метричних просторах.У роботі пропонується використання елементів метричної геометрії для поглиблення знань здобувачів освіти із властивостей метричних просторів під час їх вивчення на фізико-математичних спеціальностях педагогічного спрямування. Такий підхід зумовлений стрімким розвитком метричної геометрії у сучасній математиці та широким її застосуванням у різних галузях науки і навіть економіки. Значна частина матеріалу класичної геометрії Евкліда може бути представлена у вигляді аналітичних співвідношень між її основними поняттями: точка, відстань між точками, кут, відрізок. Прикладом може слугувати класична теорема Піфагора про співвідношення між довжинами сторін прямокутного трикутника.У даній статті, на основі аксіом відстані між точками метричного простору, наведені окремі аналітичні співвідношення, що носять геометричний характер у геометрії Евкліда. Відтак виникає можливість геометричної структуризації метричних просторів. Це дає змогу здобувачам освіти вивчати ці простори з геометричної точки зору, будуючи в них образи класичних геометричних понять.Частина запропонованого у статті матеріалу, внаслідок його простоти, може бути використана під час роботи з учнями класів із поглибленим вивченням математики у закладах середньої освіти. З цією метою у роботі розглядаються специфічні означення прямолінійного розміщення точок метричного простору, кута, утвореного трьома точками простору, та його кутової характеристики. Вони значно спрощують сприйняття наведених результатів і дають можливість впровадження їх у шкільний курс математики.

У статті досліджено компоненти структури глобалізаційних трендів антикорупційних перетворень публічного права у відкритому суспільстві. Визначено, що глобалізація і право (зокрема публічні антикорупційні законодавство і практика його застосування) -явища соціальні, динамічні, мінливі, історичні й цивілізаційні. Негідне людини та тварини насильство ХХ ст. проілюструвало необхідність неухильного дотримання загальних для усіх людей цінностей, які стосуються кожного й усіх одразу, у будь-якому місці на Землі та будь-коли. Відбувалося розуміння глобальності правових цінностей і людських чеснот, взаємозалежності людей один від одного. Хоча внаслідок такого перетворення доведених у правовій доктрині аксіом гуманітарного змісту, вищезазначений тип насильства тільки поменшав, а точніше, змістився у регіони, що виявилися економічно, військово, духовно нездатними його попередити та йому протистояти. Ця тенденція творення насильства наслідок тенденції потурання людським вадам, зневажання права у публічних правових національних і міжнародних відносинах. Визначено, що тренди в антикорупційних трансформаціях публічного права становлять усі суттєві перетворення механізмів утвердження людських чеснот у сфері публічно-правових відносин правовими засобами, які впродовж конкретного часу домінують над будь-якими іншими трансформаціями та підпорядковують їх. Глобальним вони стають, оскільки стосуються громадян усіх націй.Підсумовано, що серед ключових елементів глобалізаційних тенденцій антикорупційних перетворень норм публічного права наявні суб'єкт, суб'єктивна сторона (наміри, мотиви та інші елементи психічного ставлення людини), об'єкт та об'єктивна сторона, а також конкретно історичні, цивілізаційні, культурні та інші соціально детерміновані характеристики життєвих обставин. Специфічними для них усіх у контексті порушеної проблематики людські чесноти стають не меншою мірою, ніж соціально детерміновані вади людської природи.

На сучасному етапі зростає увага до стохастичних методів управління якістю продукції, що обумовлено необхідністю навчання елементів стохастики. Якщо спочатку в стохастиці розглядалися розв’язування задач, пов’язаних з азартними іграми і лотереями, то зараз, в міру розвитку природничої і технічної галузі, її предмет стає все ширшим та серйознішим.На думку В.Г. Кременя, “введення стохастичної лінії сприятиме розвитку саме тих якостей мислення, що є необхідними для нормальної соціалізації молоді, у ринкових умовах і відповідає світовим освітнім стандартам” [1].При першому ознайомленні з основними поняттями стохастики необхідно передбачити розумне поєднання життєвого досвіду учнів, строгості і доступності подання навчального матеріалу. При навчанні елементів стохастики доцільно починати з вивчення випадкових подій та їх статистичних ймовірностей, ознайомитися з розподілами статистичних ймовірностей та з їхніми числовими характеристиками. Учитель математики має бути впевненим, що починати ненав’язливе подання стохастичних ідей можна вже у середніх класах загальноосвітньої школи.Сучасне природознавство широко використовує елементи стохастики, як теоретичної основи під час опрацювання результатів спостереження у фізиці, механіці, астрономії, геодезії, медицині, біології, обчислювальній математиці, економіці, статистиці, військовій справі, при виявленні оптимальних каналів зв’язку, на транспорті, у виробництві. У зв’язку з широким розвитком підприємств, що випускають масову продукцію, стохастика використовується не лише для бракування продукції, а й для організації процесу виробництва (статистичний контроль). Сучасний науково-технічний прогрес і суспільство ставлять перед громадськістю країни досить високі вимоги до вміння аналізувати випадкові чинники, оцінювати шанси, висувати гіпотези, прогнозувати розвиток ситуацій і, нарешті, приймати рішення в умовах, які мають стохастичний характер.Відсутність стохастики в шкільному курсі математики перешкоджала формуванню природничого наукового погляду на світ, який абсолютно необхідний будь-якій людині в сучасному суспільстві, незалежно від того, ким вона стане і чим буде займатися в житті.Включення в шкільний курс математики елементів стохастики є одним з найважливіших аспектів модернізації змісту математичної освіти на сучасному етапі, коли в життя стрімко ввійшли референдуми і соціологічні опитування, кредити і страхові поліси, різноманітні банківські нарахування.На вивчення елементів стохастики в школі відводиться занадто мало часу, щоб ґрунтовно оволодіти знаннями й особливо вміннями з цієї теми, тому важливо правильно оцінити, які знання і способи діяльності потрібні сучасній людині у повсякденному житті та діяльності, що з них буде потрібне для вивчення інших предметів, для продовження освіти, для формування різних сторін інтелекту учня.Передбачений програмою обсяг матеріалу з “Елементів стохастики” є недостатнім і, якщо зміст програми не доповнити, то “Елементи стохастики” так і будуть існувати як стороння частина, яка буде тлумачитися як своєрідне продовження комбінаторики.Однією з причин нерозуміння місця елементів стохастики в шкільному курсі математики є недосконалість методичної системи навчання, і в першу чергу однієї з головних складових такої системи – змісту навчання. В основу змісту більшості навчальних посібників і методичних матеріалів покладалося так зване класичне означення ймовірності, що приводить до протиріч і численних некоректностей.У [2] вчителю математики запропоновано, як ввести означення ймовірності події на уроці в процесі вирішення проблем.Остаточно ж стохастика набула статусу математичної дисципліни завдяки аксіоматиці А.М. Колмогорова, з наукових досліджень якого і почала своє існування московська школа теорії ймовірностей. В означеній школі, починаючи з 20-х років ХХ століття, характер досліджень з теорії ймовірностей в багатьох випадках визначається ідеями теорії множин та теорії функції. В результаті цих досліджень виявилося, що між основними поняттями теорії ймовірностей та між основними поняттями теорії множин та теорії функцій можливе встановлення певних аналогій.Аксіоматизація теорії ймовірностей може бути проведена різними способами як у відношенні добору аксіом, так і добору основних понять і основних співвідношень. Якщо переслідувати мету можливої простоти як самої системи аксіом, так і побудови з неї подальшої теорії, то являється найбільш доцільною аксіоматизація понять випадкової події та її ймовірності. Існують також інші системи аксіоматичної побудови теорії ймовірностей, а саме такі, в яких поняття ймовірності не відноситься до числа основних понять, а саме виражається через інші поняття [3].

У науковій публікації досліджується система наукових підходів, прийомів та способів дослідження поняття «публічний інтерес» як адміністративно-правової категорії. Визначається специфіка методології дослідження співвідношення публічних та приватних інтересів в адміністративному праві з метою удосконалення їх правової регламентації. Актуальність розробки цієї теми обґрунтовується тим, що дослідження будь-якого правового процесу чи явища потребує відповідного методологічного інструментарію, що зумовлено достатньою складністю об’єктів дослідження, впливом на них значної кількості об’єктивних та суб’єктивних факторів. Поняття «публічний інтерес» є міжгалузевою категорією, що використовується в таких гуманітарних науках, як філософія, політологія, соціологія та юриспруденція зокрема. Отже, важливим є визначення специфіки методології дослідження поняття «публічний інтерес» як правової категорії та класифікація конкретних наукових методів – інструментарію наукової роботи, який буде використовуватися для доктринального дослідження зазначеного поняття. Відзначається, що методологія дослідження поняття «публічний інтерес» як адміністративно-правової категорії має ґрунтуватися на органічному поєднанні філософських, загальнонаукових та спеціально юридичних методів дослідження, а також принципів об’єктивності та історизму. Специфіка методології дослідження співвідношення публічних та приватних інтересів в адміністративному праві полягає у пріоритетному застосуванні спеціально юридичних методів юридичної догматики та юридичного моделювання, адже, попри існування визначених правових аксіом (верховенство права, примат міжнародного права, пріоритетність прав і свобод людини в механізмі правового регулювання), завданням як науковців, так і практиків є пошук та моделювання оптимального співвідношення приватних та публічних інтересів у сфері адміністративно-правових відносин. Яскравим прикладом такого моделювання є Правові висновки Верховного Суду, прецеденти Європейського суду з прав людини, в яких визначаються межі втручання держави у сферу приватних інтересів, а також підстави, умови та ступінь обмеження приватних інтересів задля забезпечення реалізації та захисту публічних інтересів суспільства та держави. У контексті євроінтеграційних процесів велике значення має використання методів порівняльного правознавства з акцентом на європейські правові цінності.

У статті розглядаються сучасні підходи до організації процесу підготовки майбутніх педагогів для закладів дошкільної освіти (ЗДО) під час вивчення навчальних фахових дисциплін. У числі обов’язкових фахових дисциплін “Педагогіка дошкільна”, яку пролонговано вивчають від І-го (ІІ семестр) – до ІІІ (VІ семестр) курсів на денній та дистанційній формах навчання. Її викладання спирається на низку теоретико-методоло-гічних підходів (аксіологічний, системний, діяльнісний, компетентнісний, міждисциплінар-ний та ін.), що неподільно функціонують в освітньому процесі (ЗВО) закладів вищої освіти. Фахова дисципліна покликана підготувати студентів до практичної діяльності з дітьми в руслі аксіо-гуманістичної педагогіки. У статті розлого розглянуто концепцію фахової підготовки “навчання через завдання” і охарактеризовано її три важливі орієнтації: гума¬ністичну (збагачення індивідуального та особистісного потенціалу; оволодіння способами творчого самовираження і самореалізації), функціональну, технологічну.

У статті аналізується зміст правових і політич-них поглядів І.О. Ільїна на поняття правосвідомості, сутності і значення права і держави, проблем влади, людської свободи та гідності. Показано, що суть філо-софсько-правової концепції І.О. Ільїна полягає у ви-діленні «нормальної» або «здорової правосвідомості», тобто правосвідомості в істинному розумінні слова. Саме через правосвідомість І.О. Ільїн визначав право, державу, її сутність. Пильну увагу І.О. Ільїн приділяв проблемам вла-ди. Ним було сформульовано шість аксіом, порушення яких, на його думку, могло б призвести до спотворен-ня, ослаблення або зловживання владою. І.О. Ільїн у своїх роботах наводив обґрунтування людської сво-боди, духовності людини, справедливості. З поняттям приватної власності І.О. Ільїн пов’язував обґрунту-вання свободи. На думку філософа, це життєва необ-хідність, потреба в приватній власності є невід’ємною частиною творчої духовної істоти. У зв’язку з цим І.О. Ільїн стверджував, що комуністична держава може шляхом експропріації перетворити людину в залежно-го і беззахисного раба. Держава в такому випадку стає машиною для примусу, яка зводить все приватне жит-тя до мінімуму. Майнова незалежність, особливо влас-ність на засоби виробництва, сприймається негативно і скасовується. Таке розуміння людини і держави по-роджує антиутопію – комуністичний режим. І.О. Ільїн запропонував детальний аналіз хибності цього шляху.Особливу увагу автор статті присвячує аналізу в творчості І.О. Ільїна людської гідності, під якою фі-лософ розумів необхідний і справжній вияв духовного життя. Вчений підкреслював ту важливу роль, яку ві-діграє гідність людини не тільки в її житті, але й у жит-ті держави. Він вважав, що, не поважаючи себе, люди-на не поважає і громадянина в собі. Не розуміючи своєї духовної гідності, вона не бачить духовної гідності в ін-ших громадянах, у державі. На підставі цього І.О. Іль-їн дійшов висновку, що народ, який не вміє поважати свою духовну гідність, створює недолугу владу, вино-шує хворе самопочуття і хвору ідеологію. Автор статті обґрунтовує актуальність творчості І.О. Ільїна в сучасних умовах глобалізованого світу. Стверджує, що вчення І.О. Ільїна набуває особливої ваги і значення в наші дні, коли в державі процві-тає правовий нігілізм, а правосвідомість знаходиться на надзвичайно низькому рівні.

У статті досліджено індивіду-алізм шляхом аналізу гуманізму та антропоцентризму як аксіоло-гічних новацій доби Відродження. Акцентовано, що індивід і інди-відуальне «Я» людини існували в історії завжди, хоча і в різних фор-мах та вигляді, проте розкриття індивіда, його індивідуального «Я» найбільш повно відбулося в епоху Відродження. Виявлено, що в епоху Відроджен-ня свідомість європейця піддалася радикальним нормативно-цінніс-ним трансформаціям. Так, Бог перестав бути першоджерелом світобудови, а на Його місце стає людина, яка керується не вірою, а розумом. Такий новий соціокуль-турний тип людини має на меті вже не дотримання релігійних норм, а самореалізацію, самоствер-дження, самовизначення. Остан-ньому сприяє нова свобода, яка вже не обмежена феодалізмом, а перед-бачає свободу вибору.Доведено, що саме гуманізм та антропоцентризм стали двома найважливішими детермінантами для формування нового типу інди-відуалізму – гуманістичного, який керується принципом самоцінності людини, гармонійності та ставить у центр її бажання чи-то духовні, чи матеріальні.Сформовано висновок, що гуманістично-антропоцентрич-ні філософсько-правові ідеї стали підґрунтям для: перенесення філо-софсько-правових проблем з онто-логічної сфери в етичну; розкриття гармонійної єдності божественного і природного, духовного та матері-ального начал; вільного волевияв-лення природних людських думок і почуттів; можливості діяти згід-но з указівками власного розуму; визначення ідеалу людини через особисті чесноти, благородство та особисту відповідальність; роз-різнення природного від духовного в людині; раціонально-морального самовизначення індивіда; обґрун-тування особистої та зовніш-ньої свободи людини; вироблення антропологічного способу мислен-ня про соціально-правове буття; тлумачення прав і свобод людини та громадянина; розвитку природ-ного права; соціальної рівності та законності; захисту гідності осо-бистості, її свободи відстоювання всебічного розвитку; відкриття індивідуальності як соціально-пра-вового атома; виникнення понят-тя «особистість».

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

Принцип рівності перед адміністрацією в Україні досі не отримав ані фіксації в Конституції України, ані став самостійною вимогою актів національного законодавства. Проте його визнання як базового в європейському адміністративному праві диктує обов’язковість впровадження означеного принципу в національній галузі адміністративного права та забезпечення дотримання у вітчизняній правозастосовній практиці. Стверджується, що лише частина фундаментальних (базових) принципів адміністративного права в європейському розумінні закріплені у національній доктрині та правозастосовній практиці. Одним із найважливіших принципів галузі адміністративного права України має стати принцип рівності перед адміністрацією, що визнається багатьма європейськими вченими та дослідниками як необхідна передумова та вимога до діяльності органів європейської адміністрації усіх рівнів. Метою статті є розгляд змісту, значення, вимог принципу рівності перед адміністрацією як фундаментального (базового) принципу адміністративного права в європейському адміністративному праві з метою невідкладного впровадження в українській доктрині та правозастосовній практиці як невід’ємного елемента системи принципів адміністративного права. Завдання полягає у характеристиці змісту та основних вимог принципу рівності перед адміністрацією, його значення та доцільності впровадження в Україні для комплексного розвитку вітчизняної доктрини та правозастосовної практики на основі європейських принципів, презумпцій, аксіом адміністративної діяльності; з’ясуванні співвідношення загальноправового принципу рівності та його галузевого прояву в європейському адміністративному праві як вимоги рівності перед адміністрацією; формулюванні пропозицій та рекомендацій щодо впровадження базових принципів адміністративного права в національній доктрині, правозастосовній практиці. Методологічну основу дослідження становить система загальнонаукових і прикладних методів дослідження, особлива увага приділена застосуванню діалектичного методу пізнання, метафізичному, системному методам, структурно-функціональному аналізу, правовому моделюванню та порівняльно-правовому аналізу. Авторка стверджує, що необхідно забезпечити науково-методологічну розробку та вироблення пропозицій щодо ревізії Конституції України в частині закріплення змісту й ієрархії базових принципів адміністративного права, що є необхідним в умовах поглиблення європейської інтеграції та забезпечення сумісності адміністративно-правового регулювання як в основній складовій предмета адміністративного права – організації та діяльності адміністрації, так і в пріоритетних сферах реалізації функцій виконавчої влади, що традиційно вітчизняною наукою віднесені до особливої частини адміністративного права. Зроблено висновок про те, що доктринальна розробка та запровадження в Конституції України, системі адміністративного законодавства України базових принципів адміністративного права, розроблених та впроваджених у країнах Євро пейського Союзу, – необхідна передумова транскордонної взаємодії вітчизняної адміністрації з європейською адміністрацією в умовах Європейського адміністративного простору. Зміст принципів адміністративного права повинен бути оновлений з урахуванням аксіологічних, методологічних підходів до визначення їхнього змісту, значення, місця в ієрархії правових принципів, сформованих європейською цивілізацією для забезпечення необхідної єдності адміністративно-правового регулювання.

В статті показано, що обдарованість особистості визначається взаємодією низки чинників: домінуючої ролі пізнавальної мотивації; інтелектуальним розвитком, розвитком спеціальних здібностей, особистісними проявами. Показано, що становлення обдарованості – це складне, комплексне явище міждисциплінарного характеру. Векторами та основними складовими процесу становлення обдарованості є інтелектуальна продуктивність, творча активність, зріле Я. Умовами для просування цих векторів виступають імпульс розвитку, а динаміка і характер напрямку задають переважно соціально-психологічні процеси. Саме у соціально-психологічних системах обдарованість має можливості не тільки для свого функціонування, а й для становлення та розвитку, оскільки такі системи можуть забезпечити необхідні умови щодо примноження творчого потенціалу, реалізації людини на особистісному і суспільному рівнях. Показано, що впровадження системного підходу у цій галузі вимагає не тільки реконструкції існуючих концепцій обдарованості, а й розробки нових технологічних рішень – комплексу засобів, здатних фіксувати досліджуваний феномен як багатовимірний, цілісний і змінюваний у часі, зокрема в залежності від умов розвивального соціокультурного середовища. Запропоновано концептуальне соціально-психологічне обґрунтування проблеми становлення обдарованої особистості в умовах сучасного соціуму. Показано, що концепція процесу становлення обдарованої особистості, як цілісної єдності теоретико-методологічних підходів (аксіо-гуманістичного, культурологічного, діалогічного, синергетичного, контекстно-пошукового, індивідуально-творчого, особистісно-діяльнісного, системного), базується на визнанні значущості розвивального соціокультурного середовища, що включає сукупність концентричних структур (макросередовища, як простору творчої життєдіяльності особистості; мезосередовища, як простору соціокультурних ролей; мікросередовища, як простору взаємовідносин обдарованої особистості). При цьому складний та системний характер феномену обдарованості потребує створення варіативного, збагачувального та індивідуалізованого розвивального соціокультурного середовища з урахуванням типології обдарованості (інтелектуальної, академічної, художньої, креативної (творчої), соціальної, психомоторної та ін.). Сутність концептуальної ідеї дослідження становить положення про те, що таке розвивальне соціокультурне середовище має забезпечувати повноцінне розкриття потенціалу всіх сфер психіки і здібностей обдарованої особистості (фізичної, емоційної, пізнавальної, особистісної, духовно-моральної) у відповідності з її індивідуальними особливостями і завданнями вікової соціалізації.

Реформування загальної середньої освіти передбачає реалізацію принципів гуманізації освіти, методологічну переорієнтацію процесу навчання на розвиток особистості учня. В зв’язку з новими завданнями школи стають все більш відчутними недоліки процесу організації навчання (репродуктивний характер діяльності учнів, стандарти у проведенні уроків, перебільшення ролі опитування в навчальному процесі), і як наслідок, пасивність учнів, слабкий вплив на розвиток особистості, зниження інтересу до навчання.Результати анкетування вчителів математики Кіровоградської області виявили, що 92% всіх опитах вважають: учням простіше вивчати алгебру, ніж геометрію. Однією із причин такого вибору є алгоритмічний підхід до вивчення даного предмета. При розв’язуванні геометричних задач учням потрібне вміння творчо мислити. Отже, сьогодні вчитель повинен бути готовим не передавати учням свої знання, а навчити самостійно здобувати. А це можливо тільки за умов творчої співпраці учнів і вчителя, коли учень свідомо, активно і самостійно здобуває знання, а вчитель удосконалює форми, методи і прийоми викладання. Пошуки шляхів удосконалення організації навчального процесу висунули на передній план диференційований підхід до навчання.Проблема диференційованого підходу навчання не є новою. Але пошуки в цій області пов’язані з необхідністю продовження в новій освітній ситуації розвитку теоретичних і практичних досліджень основних положень даної технології.Під диференційованим навчанням слід розуміти таку спеціально організовану пізнавальну діяльність учнів на уроці, яка, враховуючи індивідуальні відмінності, спрямована на оптимальний інтелектуальний розвиток кожного учня й передбачає структурування змісту навчального матеріалу, добір форм, прийомів і методів навчання відповідно до типологічних особливостей учнів [1]. Отже, диференційоване навчання – це навчання у групах, які формуються за певними спільними ознаками. Наприклад, сформувати групи можна за рівнем навчальних досягнень: А група – учні з початковим та середнім рівнями навчальних досягнень; Б група – учні з достатнім рівнем; В група – учні з високим рівнем навчальних досягнень.Навчання в групах створює умови для спілкування учнів. Одна з головних особливостей підліткового періоду – підвищений інтерес до спілкування зі своїми ровесниками, орієнтація на вироблення групових норм і цінностей. У підлітка з’являється незадоволення від того, що він у спілкуванні з дорослими нерідко опиняється у позиції підлеглого. Тому для нього зростає значимість спілкування з однолітками, де немає наперед заданої нерівності. Положення підлітка серед ровесників задовольняє його вимоги, потреби бути рівними [2]. При спілкуванні з однокласниками учень може виступати в двох ролях: як вчитель і як учень, що накладає на учня відповідальність різного роду.Структура спілкування згідно класифікації Л. Фрідмана складається з трьох взаємнозв’язаних компонентів:комунікативного (обмін інформацією між учнями в процесі спілкування);інтерактивного (організація взаємодії між учнями);перцептивного (процес взаємного сприймання партнерів по спілкуванню і встановлення на цій основі емоційного ставлення один до одного) [3].Спілкування є важливим засобом спільної діяльності учнів. В умовах спілкування школярі глибоко аналізують матеріал, всебічно розглядають досліджуваний процес, виділяють його найбільш істотні характеристики, які необхідні для розв’язування геометричних задач.Задачі з геометрії дають великі можливості для творчості учня і вчителя. При розв’язуванні задач на обчислення можна використовувати індивідуальну і парну роботу учнів при завершенні якої учні виконують взаємоперевірку і самооцінку. Вміння перевірити себе і товариша, проаналізувати свої наслідки своєї роботи, зробити з цього висновки належить до найважливіших навчальних умінь.При спілкуванні у системі “учень–учень” або “учень–група” можна створити наближений алгоритм спілкування при розв’язуванні геометричних задач:обговорити і виділити, що дано;обговорити, яким буде малюнок до задачі;з’ясувати, що необхідно знайти;обговорити способи розв’язання, вибрати раціональний (учень, який не згодний з рішенням групи, розв’язує задачу своїм методом);розв’язування задачі;обговорення та порівняння результатів.Для успішного спілкування на уроках учням слід засвоїти аксіому спілкування:“Будь терпимим та поважай погляди і думки своїх товаришів!”Зразком може стати культура спілкування учителя, яка ґрунтується на засадах:– поваги до поглядів і думок учнів (будьте терпимі, пам’ятайте, що ви маєте справу з дитячими вчинками, з дитячим світом думок і поглядів);– вмінь зрозумінь і відчуттів, що учневі під силу, а що ні;– вмінь помічати найменші успіхи учнів;– готовності завжди співпереживати досягненням і невдачам своїх дітей.

На загальному фоні сукупного теоретичного змісту кожної фундаментальної дисципліни, що планується до викладання, достатньо чітко простежується наявність певних скінчених моделей, з усіма формальними ознаками скінчених множин. Дійсно, кожне поняття (крім первинних) виступає логічно-наступним по відношенню до деякого поняття, або групи понять. І кожне положення (крім аксіом) завжди супроводжується логічним підпорядкуванням з іншими положеннями, або їх групою.Проблеми деталізації і узгодження навчального планування, пошук оптимальних версій викладання стає відчутно більш алгоритмічним і зручним при реальному унаочненні таких моделей, окремому спеціальному дослідженні їх властивостей і будови.Зупинимось, насамперед, на їх визначенні. Основою формального означення є дві скінчені множини M і W відповідно всіх понять і положень, які охоплені процесом викладання теоретичного матеріалу. Ці множини не мають спільних елементів M∩W=Ø , а їх об’єднання утворює повну множину елементів теоретичного змісту T=MUW даної версії викладання.Далі, в кожній з множин M і W будується певне відношення часткового впорядкування відповідне де формально-логічної послідовності відповідних елементів tT. Тоді, разом з введеними таким чином відношеннями, множини M і W стають частково-впорядкованими множинами S(M) і S(W). Як легко бачити, об’єкти M і W є простими переліками понять і положень відповідно, а побудовані на їх структурними характеристиками. Сукупною аналітичною структурою S(T) підпорядкування теоретичного змісту в процесі викладання природно вважати пару об’єктів S(T)= (S(M) і S(W)). Безумовно, слід зауважити, що вибір множин M і W та їх структур S(M) і S(W) в різних випадках, за різних обставин та специфіки не є одночасним. Але якщо система M, W, S(M), S(W) визначена, та її основі запальна, то на її основі загальна характеристика навчального курсу стає більш інформативною і читкою за навчальними програмами, розробленими у традиційній формі.Проілюструємо запропонований підхід на наступних прикладах, безпосередньо побудувавши для кожного з них множини S(M) і S(W) у вигляді частково-впорядкованих множин за матеріалами окремих параграфів шкільних підручників.Параграфи §§1-4 розділу ХІІ “Елементи комбінаторики” [1] проектуються в такі множини.Множина понять М містить 17 елементів ( 1) множина, 2) скінчена множина, 3) нескінчена множина, 4) порожня множина, 5) підмножина … , 15) комбінація, 16) трикутник Паскаля, 17) формула загального члена бінома Ньютона).Частково-впорядкована множина S(M) має вигляд Множина положень W складається з 20 елементів ( 1) властивість ØА , 2) властивість АА, 3) формула Рn=h!, 4) перестановка є частинним випадком розміщення, 5) формула А для Аnm …, 16) формула бінома Ньютона 17) – 20) відповідні властивості пов’язані з біномом Ньютона).Структура викладу положень S(W) має вигляд Подібним чином, пп. 16-21 параграфу §4 розділу ІІ “Похідна та її застосування” [2] приводять до наступних елементів теоретичного змісту та їх структур.Множина понять М містить 10 елементів ( 1) зростаюча функція, 2) спадна функція, 3) приріст незалежної змінної, 4) приріст функції … , 9) похідна функції, 10) складена функція).Формально логічно підпорядкування в множині М має вигляд S(M): Множина положень W містить 19 елементів ( 1) ознака зростання (на мові приростів), 2) ознака спадання, 3) формула (x2)=2x, 4) формула (1/x)=1/x2, 5) (x)=1 … , 17) (xn)=nxn-1, 18) (g(kx+b))=kg(kx+b), 19) формула для (g(f(x))).Виклад положень здійснено на основі структури S(W) Як відзначалось вище, система M,W, S(M), S(W) не може бути однозначною, раз і назавжди визначеною з природних причин постійного удосконалення і осучаснення навчального матеріалу, його рівневої і профільної диференціації. Проте переваги формування навчальних програм на рівні визначення S(T) в порівнянні з її формуванням як звичайної послідовності окремих речень відповідного тексту, безперечні, оскільки при наявності S(T)=(S(M), S(W)) такі програми стають значно інформативнішими[3].Не викликає сумніву, що однією з вимог до сучасного підручника належного рівня має бути наявність в його додатках явного вигляду S(T) у вигляді двох окремих “атласів” S(M), S(W), в яких чітко зазначається формально-логічне підпорядкування всіх елементів теоретичного змісту tT=MUW. Кожний такий елемент на них бажано супроводжувати номером сторінки тексту, де цей елемент вперше виникає при даній, обраній автором версії викладання.

Математика розвиває алгоритмічне мислення. До Фалеса математика була рецептурно-догматичною, набором алгоритмів для розв’язання типових задач. Давньогрецька математика виробила систему аксіом й методи логічного виведення з них теорем. Рецептура замінювалася доказовими алгоритмами, одним з яких був алгоритм Евкліда. Знаходження найбільшого спільного дільника, який дає й розвинення звичайного дробу в ланцюговий і побудову двосторонніх наближень.У школі некваліфіковані вчителі не дають чітких алгоритмів розв’язання типових задач, хоча не всі діти здатні до швидких “творчих” знахідок й тому не вміють самі знайти шлях до розв’язку. Але математика засобами алгебри дає змогу узагальнення числової задачі до типової з розробкою алгоритму її розв’язання. Фіксація алгоритму у вигляді послідовності операцій, обумовленої й результатами проміжних дій, веде до необхідності введення операції умовногопереходу й циклічних гілок. Одним з корисних прикладів є знаходження квадратного кореня. На жаль, зараз цей алгоритм не вивчають, бо будують приклади-завдання так, щоби відповідь можна було знайти “в умі”. Це відноситься й до розв’язання квадратних рівнянь. Значно більше, ніж треба, вчителі приділяють увагу вгадуванню коренів за теоремою Вієта, хоча її бажано застосовувати для перевірки знайдених коренів.Вища математика дає змогу широкого використання комп’ютера. Деякі студенти мають комп’ютер або змогу користуватися ним у батьків чи друзів; дехто вже має й деякі навички. Тому можна пропонувати їм використовувати комп’ютер для обчислень і для побудови графіків. Це сприяє кращому розумінню поняття функції та її границі, а далі й дослідженню властивостей функції. Бажано використовувати можливості збірника типових задач (Кузнєцова, Чудесенка та ін.), розробляючи разом із студентами алгоритми розв’язання задач, можливо з доведенням їх до комп’ютерних програм. Ми маємо досвід розробки програми DIFF аналітичного диференціювання у 1978 р., ще до появи сучасних математичних пакетів типу Maple. Вона стала основою програми Lagr для побудови рівнянь Лагранжа електромеханічних систем, а студенти Донецької політехніки І. Кирютенко та В. Карабчевський стали учасниками розробки пакета програм VIBRO для динамічного аналізу вібраційних систем за замовленням проектного інституту в м. Луганську. Один із студентів, який отримав дозвіл працювати над курсом “Диференціальні рівняння” (ДР) за індивідуальним планом, розробив програми для розв’язання 16 типових задач. Реалізація операцій алгебри логіки на контактних схемах із демонстрацією діючих моделей, розроблених студентами минулих років, сприяє виробленню уявлень про корисність абстрактно-математичних теорій. Побудова точкових графіків послідовностей (1+1/n)n та (1–1/n)–n дає уявлення про графік функції y=(1+1/x)x та про вивчення неперервних величин за допомогою їх дискретизацій на ЦЕОМ. Побудова графіка функції y=sin(x)/x пояснює не тільки першу чудову границю, а й усувний характер розриву при х=0 та парність цієї функції.Можливість використання мультімедіа-ефектів та використання варіації параметрів особливо корисні при вивченні розділу ДР, де розв’язок визначається початковими чи граничними умовами; їх зміна дає наочне уявлення про різницю між частинним та загальним розв’язками та ілюструє метод “стрільби” тощо. Теж саме відноситься до курсу “Теорія ймовірностей та математична статистика”. Вивчення методу найменших квадратів знаходження середнього та дисперсії, регресійних рівнянь тощо, дозволяє уяснити можливості прогнозу – екстраполяції. Збільшення числа n у схемі послідовних випробувань з імовірністю Pn(m) показує природність нормального закону розподілу ймовірностей. При цьому багатокутник розподілу наочно перейде у криву густини.Викладання комп’ютерних наук з орієнтацією на міжпредметний комплекс задач. Усі завдання повинні бути складовими частинами основного завдання, яке повинен розв’язати колектив студентів. У свою чергу, завдання для одного чи групи студентів повинне паралельно розвиватися по різним дисциплінам. Наприклад, для спеціальності “Системне програмування” проектування частини графічного редактора, містить підзадачу пакування зображення для архівації, що використовує знання предметів: комп’ютерна графіка, обробка цифрових сигналів, архітектура операційних систем, архітектура ЕОМ тощо. Комплекс завдань з окремого предмета призводить до прогресу у вирішенні завдання в цілому. При цьому виникають труднощі перевірки та контролю якісного виконання завдань, бо результат праці студента є складовою загального проекту і може виникнути ситуація обмеженого самостійного функціонування. Тут виникає потреба в механізмі доведення коректності виконаного завдання, що у свою чергу доповнить знання студентів щодо засобів перевірки та діагностування, розробки тестових прикладів та правила їх складання. Для впровадження комплексу задач необхідно використання централізованого контролю та міжпредметних зв’язків. Централізований контроль можливо автоматизувати, використавши готовий проект, де кожен модуль студент може тимчасово замінити на власний і отримати від системи оцінку ефективності нової розробки. Це може бути використане й до колективних курсових та дипломних робіт.

Система освіти, яка ґрунтується на наукових засадах її організації, характеризується зміщенням акцентів від отримання готового наукового знання до оволодіння методами його отримання як основи розвитку загальнонаукових компетенцій.Уже достатньо чітко визначена спрямованість нової освітньої парадигми, осмислені її детермінуючі особливості, визначено предмет постнекласичної педагогіки та її основоположні аксіоми. Вироблені пріоритети всієї постнекласичної дидактики, аж до розроблення її категоріального апарату. Проте, на фоні такої колосальної роботи педагогічної думки так і не сформульовано достатньо чітко концептуальні основи постнекласичної дидактики, яка перебуває в стані активного формування як загалом, так і по відношенню до її природничо-наукової компоненти.На сучасному етапі модернізації освіти головним завданням стає формування у студентів здатності навчатися, самостійно здобувати знання і творчо мислити, приймати нестандартні рішення, відповідати за свої дії і прогнозувати їх наслідки; за період навчання у них мають бути сформовані такі навики, які їм будуть потрібні упродовж всього життя, у якій би галузі вони не працювали: самостійність суджень, уміння концентруватися на основних проблемах, постійно поповнювати власний запас знань.Зараз вимоги до рівня підготовки випускника пред’являються у формі компетенцій. Обов’язковими компонентами будь-якої компетенції є відповідні знання і уміння, а також особистісні якості випускника. Синтез цих компонентів, який виражається в здатності застосовувати їх у професійній діяльності, становлять сутність компетенції. Отже, інтегральним показником досягнення якісно нового результату, який відповідає вимогам до сучасного вчителя, виступає компетентність випускника університету. Оволодіння сукупністю універсальних (завдяки інтегральному підходові до викладання) і професійних компетенцій дозволить випускнику виконувати професійні обов’язки на високому рівні. Необхідно шляхом інтеграції навчальних дисциплін, використовуючи активні методи та інноваційні технології, які привчають до самостійного набуття знань і їх застосування, допомагати як формуванню практичних навиків пошуку, аналізу і узагальнення любої потрібної інформації, так і набуттю досвіду саморозвитку і самоосвіти, самоорганізації і самореалізації, сприяти становленню і розвиткові відповідних компетенцій, актуальних для майбутньої професійної діяльності учителя.Стосовно обговорюваного питання, то в результаті вивчення циклу природничих дисциплін випускник повинен знати фундаментальні закони природи, неорганічної і органічної матерії, біосфери, ноосфери, розвитку людини; уміти оцінювати проблеми взаємозв’язку індивіда, людського суспільства і природи; володіти навиками формування загальних уявлень про матеріальну першооснову Всесвіту. Звичайно, що забезпечити такі компетенції будь-яка окремо взята природнича наука не в змозі. Шлях до вирішення цієї проблеми лежить через їх інтеграцію, тобто через оволодіння масивом сучасних природничо-наукових знань як цілісною системою і набуття відповідних професійних компетенцій на основі фундаментальної освіти [2].Когнітивною основою розвитку загальнонаукових компетенцій є наукові знання з тих розділів дисциплін природничо-наукового циклу ВНЗ, які перетинаються між собою. Тобто, успішність їх розвитку визначається рівнем міждисциплінарної інтеграції вказаних розділів. Загальновідомо, що найбільший інтеграційний потенціал має загальний курс фізики, оскільки основні поняття, теорії і закони фізики широко представлені і використовуються у більшості інших загальнонаукових і вузькоприкладних дисциплін, що створює необхідну базу для розвитку комплексу загальнонаукових компетентностей.У той же час визначальною особливістю структури наукової діяльності на сучасному етапі є розмежування науки на відносно відособлені один від одного напрями, що відображається у відокремлених навчальних дисциплінах, які складають змістове наповнення навчальних планів різних спеціальностей у ВНЗ. До деякої міри це має позитивний аспект, оскільки дає можливість більш детально вивчити окремі «фрагменти» реальності. З іншого боку, при цьому випадають з поля зору зв’язки між цими фрагментами, оскільки в природі все між собою взаємопов’язане і взаємозумовлене. Негативний вплив відокремленості наук вже в даний час особливо відчувається, коли виникає потреба комплексних інтегрованих досліджень оточуючого середовища. Природа єдина. Єдиною мала б бути і наука, яка вивчає всі явища природи.Наука не лише вивчає розвиток природи, але й сама є процесом, фактором і результатом еволюції, тому й вона має перебувати в гармонії з еволюцією природи. Збагачення різноманітності науки повинно супроводжуватися інтеграцією і зростанням упорядкованості, що відповідає переходу науки на рівень цілісної інтегративної гармонічної системи, в якій залишаються в силі основні вимоги до наукового дослідження – універсальність досліду і об’єктивний характер тлумачень його результатів.У даний час загальноприйнято ділити науки на природничі, гуманітарні, математичні та прикладні. До природничих наук відносять: фізику, хімію, біологію, астрономію, геологію, фізичну географію, фізіологію людини, антропологію. Між ними чимало «перехідних» або «стичних» наук: астрофізика, фізична хімія, хімічна фізика, геофізика, геохімія, біофізика, біомеханіка, біохімія, біогеохімія та ін., а також перехідні від них до гуманітарних і прикладних наук. Предмет природничих наук складають окремі ступені розвитку природи або її структурні рівні.Взаємозв’язок між фізикою, хімією і астрономією, а особливо аспектний характер фізичних знань стосовно до хімії і астрономії дають можливість стверджувати, що роль генералізаційного фактору при формуванні змісту природничо-наукової освіти можлива лише за умови функціонування системи астрофізичних знань. Генералізація фізичних й астрономічних знань, а також підвищення ролі наукових теорій не лише обумовили фундаментальні відкриття на стику цих наук, але й стали важливим засобом подальшого розвитку природничого наукового знання в цілому [4]. Що стосується змісту, то його, внаслідок бурхливого розвитку астрофізики в останні декілька десятків років потрібно зробити більш астрофізичним. Астрофізика як розділ астрономії вже давно стала найбільш вагомою її частиною, і роль її все більше зростає. Вона взагалі знаходиться в авангарді сучасної фізики, буквально переповнена фізичними ідеями й має величезний позитивний зворотній зв’язок з сучасною фізикою, стимулюючи багато досліджень, як теоретичних, так і експериментальних. Зумовлено це, в першу чергу, невпинним розвитком сучасних астрофізичних теорій, переоснащенням науково-технічної дослідницької бази, значним успіхом світової космонавтики [3].Разом з тим, сучасна астрономія – надзвичайно динамічна наука; відкриття в ній відбуваються в різних її галузях – у зоряній і позагалактичній астрономії, продовжуються відкриття екзопланет тощо. Так, нещодавно відкрито новий коричневий карлик, який через присутність у його атмосфері аміаку і тому, що його температура істотно нижча, ніж температура коричневих карликів класів L і T, може стати прототипом нового класу (його вчені вже позначили Y). Важливим є й те, що такий коричневий карлик – фактично «сполучна ланка» між зорями і планетами, а його відкриття також вплине на вивчення екзопланет.Сучасні астрофізичні космічні дослідження дозволяють отримати унікальні дані про дуже віддалені космічні об’єкти, про події, що відбулися в період зародження зір і галактик. Міжнародна астрономічна спілка (МАС) запровадила зміни в номенклатурі Сонячної системи, ввівши новий клас об’єктів – «карликові планети». До цього класу зараховано Плутон (раніше – дев’ята планета Сонячної системи), Цереру (до цього – найбільший об’єкт з поясу астероїдів, що міститься між Марсом і Юпітером) та Еріду (до цього часу – об’єкт 2003 UB313 з поясу Койпера). Водночас МАС ухвалила рішення щодо формулювання поняття «планета». Тому, планета – небесне тіло, що обертається навколо Сонця, має близьку до сферичної форму і поблизу якого немає інших, таких самих за розмірами небесних тіл. Існування в планетах твердої та рідкої фаз речовини в широкому діапазоні температур і тисків зумовлює не тільки величезну різноманітність фізичних явищ та процесів, а й перебіг різнобічних хімічних процесів, таких, наприклад як, утворення природних хімічних сполук – мінералів. На жодних космічних тілах немає такого розмаїття хімічних перетворень, як на планетах. Проте на них можуть відбуватися не тільки фізичні та хімічні процеси, а й, як свідчить приклад Землі, й біологічні та соціальні. Тобто планети відіграють особливу роль в еволюції матерії у Всесвіті. Саме завдяки існуванню планет у Всесвіті відбувається перехід від фізичної форми руху матерії до хімічної, біологічної, соціальної, цивілізаційної. Планети – це база для розвитку вищих форм руху матерії. Слід зазначити, що це визначення стосується лише тіл Сонячної системи, на екзопланети (планет поблизу інших зір) воно поки що не поширюється. Було також визначено поняття «карликова планета». Окрім цього, вилучено з астрономічної термінології термін «мала планета». Таким чином, сьогодні в Сонячній системі є планети (та їх супутники), карликові планети (та їх супутники), малі тіла (астероїди, комети, метеороїди).Використання даних сучасних астрономічних, зокрема астрофізичних уявлень переконливо свідчать про те, що дійсно всі випадки взаємодій тіл у природі (як в мікросвіті, так й у макросвіті і мегасвіті) можуть бути зведені до чотирьох видів взаємодій: гравітаційної, електромагнітної, ядерної і слабкої. В іншому плані, ілюстрація застосувань фундаментальних фізичних теорій, законів і основоположних фізичних понять для пояснення особливостей будови матерії та взаємодій її форм на прикладі всіх рівнів організації матерії (від елементарних частинок до мегаутворень Всесвіту) є переконливим свідченням матеріальної єдності світу та його пізнаваності.Наукова картина світу, виконуючи роль систематизації всіх знань, одночасно виконує функцію формування наукового світогляду, є одним із його елементів [1]. У свою чергу, з науковою картиною світу завжди корелює і певний стиль мислення. Тому формування в учнів сучасної наукової картини світу і одночасно уявлень про її еволюцію є необхідною умовою формування в учнів сучасного стилю мислення. Цілком очевидно, що для формування уявлень про таку картину світу і вироблення у них відповідного стилю мислення необхідний й відповідний навчальний матеріал. В даний час, коли астрофізика стала провідною складовою частиною астрономії, незабезпеченість її опори на традиційний курс фізики є цілком очевидною. Так, у шкільному курсі фізики не вивчаються такі надзвичайно важливі для осмисленого засвоєння програмного астрономічного матеріалу поняття як: ефект Доплера, принцип дії телескопа, світність, закони теплового випромінювання тощо.В умовах інтенсифікації наукової діяльності посилюється увага до проблем інтеграції науки, особливо до взаємодії природничих, технічних, гуманітарних («гуманітаризація освіти») та соціально-економічних наук. Розкриття матеріальної єдності світу вже не є привілеями лише фізики і філософії, та й взагалі природничих наук; у цей процес активно включилися соціально-економічні і технічні науки. Матеріальна єдність світу в тих галузях, де людина перетворює природу, не може бути розкритою лише природничими науками, тому що взаємодіюче з нею суспільство теж являє собою матерію, вищого ступеня розвитку. Технічні науки, які відображають закони руху матеріальних засобів людської діяльності і які є тією ланкою, що у взаємодії поєднує людину і природу, теж свідчать про матеріальність засобів людської діяльності, з допомогою яких пізнається і перетворюється природа. Тепер можна стверджувати, що доведення матеріальної єдності світу стало справою не лише філософії і природознавства, але й всієї науки в цілому, воно перетворилося у завдання загальнонаукового характеру, що й вимагає посилення взаємозв’язку та інтеграції перерахованих вище наук.Звичайно, що найбільший внесок у цю справу робить природознавство, яке відповідно до характеру свого предмета має подвійну мету: а) розкриття механізмів явищ природи і пізнання їх законів; б) вияснення і обґрунтування можливості екологічно безпечного використання на практиці пізнаних законів природи.Інтеграція природничо-наукової освіти передбачає застосування впродовж всього навчання загальнонаукових принципів і методів, які є стержневими. Для змісту інтегративних природничо-наукових дисциплін найбільш важливими є принцип доповнюваності, принцип відповідності, принцип симетрії, метод моделювання та математичні методи.Вважаємо за доцільне звернути особливу увагу на метод моделювання, широке застосування якого найбільш характерне для природничих наук і є необхідною умовою їх інтеграції. Необхідність застосування методу моделювання в освітній галузі «природознавство» очевидна у зв’язку зі складністю і комплексністю цієї предметної галузі. Без використання цього методу неможлива інтеграція природничо-наукових знань. У процесі моделювання об’єктів із області природознавства, що мають різну природу, якісно нового характеру набувають інтеграційні зв'язки, які об’єднують різні галузі природничо-наукових знань шляхом спільних законів, понять, методів дослідження тощо. Цей метод дозволяє, з одного боку, зрозуміти структуру різних об’єктів; навчитися прогнозувати наслідки впливу на об’єкти дослідження і керувати ними; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами; з іншого боку – оптимізувати процес навчання, розвивати загальнонаукові компетенції.Фундаментальна підготовка студентів з природничо-наукових спеціальностей неможлива без послідовного і систематичного формування природничо-наукового світогляду у майбутніх фахівців.Науковий світогляд – це погляд на Всесвіт, на природу і суспільство, на все, що нас оточує і що відбувається у нас самих; він проникнутий методом наукового пізнання, який відображає речі і процеси такими, якими вони існують об’єктивно; він ґрунтується виключно на досягнутому рівні знань всіма науками. Така узагальнена система знань людини про природні явища і її відношення до основних принципів буття природи складає природничо-науковий аспект світогляду. Отже, світогляд – утворення інтегральне і ефективність його формування в основному залежить від ступеня інтеграції всіх навчальних дисциплін. Адже до складу світогляду входять і відіграють у ньому важливу роль такі узагальнені знання, як повсякденні (життєво-практичні), так і професійні та наукові.Вищим рівнем асоціативних зв’язків є міждисциплінарні зв’язки, які повинні мати місце не лише у змісті окремих навчальних курсів. Тому, сучасна тенденція інтеграції природничих наук і створення спільних теорій природознавства зобов’язує викладацький корпус активніше упроваджувати міждисциплінарні зв’язки природничо-наукових дисциплін у навчальний процес ВНЗ, що позитивно відобразиться на ефективності його організації та підвищенні якості навчальних досягнень студентів.Підсумовуючи вище викладене, можна зробити наступні висновки:Однією з особливостей компетентісного підходу, що відрізняє його від знанієво-центрованого, є зміна функцій підготовки вчителів з окремих дисциплін, які втрачають свою традиційну самодостатність і стають елементами, що інтегруються у систему цілісної психолого-педагогічної готовності випускника до роботи в умовах сучасного загальноосвітнього навчального закладу.Інтеграційні процеси, так характерні для сучасного етапу розвитку природознавства, обов’язково мають знаходити своє відображення в природничо-науковій освіті на рівні як загальноосвітньої, так і вищої школи. Майбутнім педагогам необхідно усвідомлювати взаємозв’язок і взаємозалежність наук, щоб вони могли підготувати своїх учнів до роботи в сучасних умовах інтеграції наук.Учителям біології, хімії, географії необхідно володіти методами дослідження об’єктів природи, переважна більшість яких базується на законах фізики і передбачає уміння працювати з фізичними приладами. Крім того, саме фізика створює основу для вивчення різноманітних явищ і закономірностей, які складають предмет інших природничих наук.Інтеграція природничо-наукових дисциплін дозволить розкрити у процесі навчання фундаментальну єдність «природа – людина – суспільство», значно посилить інтерес студентів до вивчення цього циклу дисциплін, дасть можливість інтенсифікувати навчальний процес і забезпечити високий рівень якості його результату.

Основою будь-якого теоретичного та методологічного забезпечення є найвища форма наукового знання — теорія. Окрім теорії, в сфері наукових досліджень виокремлюють гіпотезу, аксіому, концепцію, які знаходять своє розкриття в сукупності законів та закономірностей, принципів, методів та засобів, до речі, останні складають основу методичного забезпечення. Як пише видатний учений Альберт Ейнштейн: «Наука не має довічних теорій. Будь-яка теорія має свій період поступового розвитку та тріумфу, після якого вона може прийти до швидкого занепаду. …створення нової теорії схоже на збирання на гору, яке відкриває нові та широкі краєвиди, що показують несподівані зв’язки між нашою первинною точкою та її багатим оточенням» [14, с. 265]. Розвиваючи вищезазначену глибоку за своїм змістом думку, вчена Є. В. Фрейдіна пише: «Історія розвитку науки свідчить про те, що нова наукова теорія, якою б суперечливою вона не здавалась, не заперечує повністю старої теорії, а надає більш глибокого, повного та єдиного пояснення широкому колу явищ і процесів, по-новому інтерпретує їх, включаючи попередні результати як окремий випадок. …Наука не склад готових та вичерпних істин, а процес їх досягнення, руху від пізнання обмеженого, приблизного, до все більш загального, глибокого, точного. Такий процес є безмежним»

Сучасний світ стає все більш глобалізованим, охоплюючи усі галузі розвитку та життєдіяльності міст та громад, розширюючи економічні, культурні, наукові та інші зв’язки. Туризм є однією зі сфер економіки, що набуває все більшого значення в умовах глобалізації; в першу чергу це стосується ділового туризму. Проте сприйняття туризму як економічної складової все ще не є аксіомою для багатьох міст України. Задля впровадження світового досвіду у розвиток міжнародного ділового туризму необхідно дослідити теоретичні основи та практичні приклади розвитку цього окремого сектору галузі туризму. У статті розглянуто основні підходи до визначення поняття ділового туризму, чинники впливу та ресурсну базу міжнародного ділового туризму; доведено, що лише визначення цих ключових чинників та оцінка ресурсної бази сприятиме залученню існуючої інфраструктури до розвитку ділового співробітництва у містах; наведено статистичні дані щодо прогнозу відновлення світової туристичної галузі після пандемії 2020 р.

У статті відображено теоретичні аспекти аналізу мотивації персоналу, що визначають необхідність використання мотивації, заохочення та винагороди для мотивації працівників до досягнення найкращих результатів у роботі. Досліджено існуючі методи мотивації працівників, що впливають на підвищення продуктивності праці працівників, а також на продуктивність компанії. З розвитком суспільного виробництва, переходом до постіндустріальних засад у їх функціонуванні все більш очевидним стає принципове значення людських ресурсів для розвитку цивілізації. Економіка довела (і підтвердила на практиці), що в сучасних економічних умовах люди та їхня мотивація забезпечують прогрес. Аксіомою було визнання того, що ефективність праці в інших ідентичних умовах визначається особистим ставленням людини до праці, її мотиваційними установками та поведінкою на роботі. Аналіз сучасних моделей мотивації та їх застосування практично допомагає досягненню цілей організації. Рівень мотивації працівників чи рівень мотивації значною мірою залежить від оцінки «трудомісткості» досягнення мети.

Мета дослідження. Вивчити основні поняття щодо формування клінічного мислення у студентів старших курсів факультету підготовки іноземних громадян під час вивчення дисципліни “педіатрія”.Матеріали та методи дослідження. Проаналізовано наукові праці за останні десять років і наш викладацький досвід за останні десять років.Результати й обговорення. Термін “клінічне мислення” позначає процес інтелектуальної обробки інформації про хворого, який дає лікарю чітке розуміння конкретної клінічної ситуації. Це дозволяє не лише вчасно встановити діагноз, але й в стислі терміни призначити додаткові методи діагностики, скласти план лікування. Як відомо, від поняття “когнітивна недостатність” залежить не лише сам лікувальний процес, але і його наслідки, тому без цих засад клініцисту складно відбутися. Основні складові клінічного мислення, які має опанувати студент-медик у процесі навчання, включають дані медичної науки, її аксіоми, досягнення, а також інформацію про хворого. Водночас іноземець при вивченні клінічних дисциплін стикається з певними проблемами, які стають на заваді розвитку в нього основ клінічного мислення. Це: мовний бар’єр, дефіцит теоретичних і практичних знань із базових предметів, нестача часу з боку викладача на розбір помилок студента в рамках Робочої програми з дисципліни “Педіатрія”.Висновок. Суттєво покращити становище могла б мережа університетських клінік із задовільною лабораторно-інструментальною базою, а також диференційні підходи до проведення занять (тестування за типом Крок-І та ІІ, праця біля ліжка хворого та у тренінговому центрі, участь студента в лікувально-діагностичному та науковому процесі під контролем викладача тощо).