Journal articles on the topic 'Адміністративне припинення'

Статтю присвячено аналізу заходів адміністративного примусу та адміністративного попередження що застосовуються фіскальними органами з метою забезпечення порядку переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон України з метою забезпечення порядку відповідно до чинного законодавства. Підримання режиму зони митного контролю передбачає застосування примусових заходів і не в зв'язку з правопорушеннями та явними аномальними явищами. А й з метою попередження можливих шкідливих наслідків і забезпечення громадської безпеки, наприклад, митні огляди, огляди багажу в аеропортах. Адміністративний примус як засіб здійснення митної справи – це застосування посадовими особами митних органів до осіб, які не перебувають у їх підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх передбачених митним законодавством заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого характеру з метою охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державного управління, шляхом попередження і припинення правопорушень, покарання за їх вчинення. Забезпечення режиму зони митного контролю та організація фізичного захисту працівників митних органів, інших осіб, а також товарів, які перебувають у зоні митного контролю, від протиправних дій відносяться також до компетенції підрозділів по боротьбі з и правопорушеннями. Одним із важливих елементів адміністративно-правового забезпечення режиму зони митного контролю є встановлені законодавством із питань державної митної справи заходи адміністративного примусу. Загальні заходи покликані шляхом встановлення вимог і обмежень, обов’язкових для виконання особами, що здійснюють діяльність, контроль за виконанням якої віднесено законом до компетенції фіскальних органів, спонукати цих осіб до припинення протиправних дій і дотримання законодавства про митну справу.

Наукова стаття присвячена аналізу змін, внесених до інституту юридичної відповідальності за порушення заходів, спрямованих на запобігання поширенню інфекційних хвороб. Зокрема, досліджено посилення адміністративної та кримінальної відповідальності фізичних осіб і посадових осіб у разі порушення заходів запобігання інфекційним хворобам. Наведено та проаналізовано приклади судової практики щодо застосування адміністративної відповідальності за порушення правил щодо карантину людей. На підставі аналізу чинних нормативно-правових актів, якими врегульовано відносини в досліджуваній сфері, автором акцентовано увагу на тому, що карантин і обмежувальні протиепідемічні заходи являють собою заходи, які спрямовані передусім на запобігання поширенню інфекційних хвороб. Різниця полягає лише в тому, що обмежувальні протиепідемічні заходи застосовуються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, а карантин - з метою запобігання особливо небезпечним інфекційним хворобам. Зазначено, що під час протидії інфекційним хворобам може діяти низка обмежень, що узагальнено зводились до таких: заборонено відвідування закладів здобувачам освіти, проведення спортивно-масових заходів, регулярних перевезень пасажирів автомобільним і залізничним транспортом; припинено проведення планових заходів із госпіталізації, припинено проведення планових операцій; заборонено перебування у громадських місцях без одягнутих засобів індивідуального захисту - захисної маски або респіратора, низка інших. Ілюстрацією притягнення до адміністративної відповідальності за порушення правил карантину людей є значна кількість судових рішень, які винесені протягом установленого урядом карантину на території України. Проте судова практика притягнення адміністративної відповідальності за вказане адміністративне правопорушення має неоднозначний характер: значна кількість судових справ передбачає повернення справи про адміністративне правопорушення до Управління патрульної поліції для належного оформлення. Аналіз наведених прикладів судової практики свідчить про відсутність єдиної правової позиції судів під час вирішення адміністративних справ за нововведеною статтею 44 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Сусак М. С. Процесуальний розсуд адміністратив­ного суду першої інстанції у компетенційних спорах. - Стаття. У статті на підставі узагальнення та порівняння чин­ного адміністративно - процесуального законодавства, судової практики адміністративного судочинства досліджено особливості процесуального розсуду адмі­ністративного суду першої інстанції у компетенційних спорах. З’ясовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, і на публічно - правові спори між суб’єктами владних повноважень з приво­ду реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень (компетенцій- ний спір), а також з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адмі­ністративних договорів. Автором на основі комплексного аналізу положень статтей КАС України розглянуто та з’ясовано, що яв­ляє собою компетенційний спір, що розуміють під по­няттям «компетенція», визначено та розглянуто по­няття адміністративного договору та встановлено, які основні ознаки притаманні саме адміністративному договору. На підставі проведеного дослідження, авто­ром встановлено, що на сьогоднішній день в Україні на законодавчому рівні в адміністративному праві від­сутній спеціальний закон, який регулює правовідно­сини з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. У зв’язку з чим, нерідко в судовій практи­ці адміністративного судочинства трапляються ви­падки, коли адміністративні договори співвідносять, наприклад, з цивільними, господарськими договора­ми, а цивільні, господарські помилково вважають ад­міністративними договорами, або виникають спори стосовно правомірності укладання адміністративних договорів в тій чи іншій управлінській сфері та ін. Тому, автором, з метою подолання існуючих проблем на законодавчому рівні запропоновано прийняти За­кон України «Про адміністративні договори», в нор­мах якого закріпити поняття, види, ознаки, особливос­ті, передумови та ін. з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними ад­міністративних договорів аби мінімізувати, або навіть унеможливити виникнення спірних правовідносин з даного питання. Також, автором на основі комплек­сного аналізу судової практики адміністративного судочинства проаналізовано судові рішення адміні­стративних судів України ухвалених у компетенцій- них спорах, та встановлено, що нерідко компетенція суб’єктів владних повноважень може пересікатися і як наслідок виникає компетенційний спір. Установлено, що судді адміністративного суду пер­шої інстанції наділені правом на реалізацію процесу­ального розсуду у компетенційних спорах. Процесу­альний розсуд адміністративного суду першої інстанції реалізується суддею відповідно до положень статтей КАС України, а також здійснюється на підставі крите­ріїв процесуального розсуду (норм права, фактичних обставин, судової практики, навантаження) з моменту отримання суддею позовної заяви та завершується ух­валенням остаточного судового рішення по адміністра­тивній справі у компетенційному спорі.

Актуальність статті полягає в тому, що основною метою країни є забезпечення і реалізація прав і свобод особи підтримуючи при цьому цінності міжнародного права, адже на сьогодні серед реформ адміністративного законодавства не менш важливою є реформа з приводу адаптації норм європейського права до національного законодавства. Європейське законодавство побудовано так, що органи публічної влади спрямовані на тісну взаємодію з населенням, а механізм правління вже давно перейшов від адміністративно-владного до обслуговування населення. Отже, наразі постає питання щодо становлення доволі нового інституту адміністративного права – адміністративних послуг, який направлений на взаємодію органів публічної влади з населення, обслуговування населення з урахуванням міжнародних стандартів, що в повному обсязі реалізує права і свободи людини і громадянина. Дане теоретичне дослідження присвячено з’ясуванню сутності реєстраційних послуг Міністерства Юстиції України. У дослідженні, науковому аналізу були піддані такі терміни як «адміністративні послуги», «державна реєстрація», «реєстраційна діяльність». Визначено, що реєстраційна послуга є складовою адміністративної послуги. Зауважено, що реєстраційна послуга має свої стадії. Виокремлено одне із основних завдань Міністерства Юстиції України, що пов’язане з наданням реєстраційних послуг, а саме здійснення державної реєстрації. Визначено на прикладі отримання реєстраційної послуги із зазначенням її порядку. У підсумку зроблено висновок, що реєстраційні послуги Міністерства юстиції України являють собою офіційно встановлений законодавством порядок надання юридичного статусу певному суб’єкту, що передбачає виникнення, зміну чи припинення прав і обов’язків для реалізації прав і свобод, органом публічного адміністрування з занесенням відомостей про це до державних реєстрів, результатом чого є отримання дозвільного документу з підтвердженням статусу особи, об’єкта, предмета чи послуги, а також статусу документа.

Актуальність статті полягає в тому, що охорона та захист прав, свобод і законних інтересів особи є пріоритетним напрямом демократичної соціальної держави, оскільки права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Мета статті полягає в тому, щоб на основі системного аналізу норм законодавства, позицій вчених-адміністративістів та науковців інтелектуального права, статистичної діяльності суб'єктів публічної адміністрації патентної діяльності, визначити патент як об'єкт адміністративно-правової охорони в Україні. В статті розкрито патент як ціннісний об'єкт адміністративно-правової охорони в Україні. Сформовано сутнісні поняття «правова охорона», «адміністративно-правова охорона», «патент». Визначено, що суб'єкти владних повноважень через вчинення адміністративної діяльності охороняють конкретний, індивідуально-персоніфікований документ права промислової власності (патент), посягання на який зумовлює застосування заходів адміністративного примусу з метою захисту прав промислової власності, що нормативно-закріплені цим патентом. Зроблено висновок, що у сфері адміністративно-правової охорони патент відіграє подвійну роль: 1) патент виступає як інструментальний спосіб адміністративно-правової охорони права промислової власності, адже легітимізує правові відносини патентної діяльності, створюючи для них систему правової охорони з метою попередження та припинення посягань і відновлення прав промислової власності як ціннісних об'єктів правового регулювання; 2) патент є ціннісним об'єктом адміністративно-правової охорони в Україні, адже суб'єкти владних повноважень через вчинення адміністративної діяльності охороняють конкретний, індивідуально-персоніфікований документ права промислової власності (патент), посягання на який зумовлює застосування заходів адміністративного примусу з метою захисту прав промислової власності, що нормативно-закріплені цим патентом.

У статті проаналізовано актуальні управлінські дії суб'єктів реалізації реформи національної сфери охорони здоров'я, а також її статус і стан нормативно-правового забезпечення. Акцентовано увагу на тому, що процес реформування ускладнюється не лише внутрішніми проблемами в середині системи охорони здоров'я, а і зовнішніми факторами як от стрімке поширення хвороби СОУЮ-19, спричиненої коронавірусом 8АкБ-СоУ-2, нагальна необхідність у сучасному якісному медичному обладнанні, брак медичних працівників, створення достойних та безпечних умов праці. Вказано, що в сукупності ці та інші обставини призвели до прискіпливого аналізу заходів медичної реформи з боку фахівців у галузях медицини, права та управління, що стало наслідком ініціювання питання про припинення медичної реформи, переривання її другого етапу. Підкреслено, що незалежно від статусу та етапу впровадження медичної реформи залишається чимало актуальних проблем організаційного та правового характеру. Серед основних актуальних недоліків проведення медичної реформи виокремлено такі проблеми правового та управлінського характеру:1) зволікання у прийнятті стратегічно важливого рішення щодо статусу медичної реформи в контексті її припинення, продовження чи переформатування (оновлення); 2) відсутність ґрунтовної нормативно-правової бази здійснення подальших кроків реформування; 3) брак медичних кадрів у системі охорони здоров'я, зокрема через штучне ускладнення умов праці (на прикладі обов'язку наповнення даними програми eHealth); 4) необгрунтовано низька заробітна плата (порівняно із сімейними лікарями). Констатовано, що незалежно від змісту прийнятого управлінського рішення про зміну курсу реформи або її припинення необхідно звернути увагу на прогалини та недоліки чинних нормативно-правових актів. Запропоновано шляхи усунення вказаних проблем і недоліків, зокрема шляхом внесення змін до окремих нормативно-правових актів, які регулюють функціонування сфери охорони здоров'я.

Наукова стаття присвячена характеристиці повноважень Державної міграційної служби України як основного суб’єкта здійснення адміністративної процедури у сфері міграції. Доведено, що на ЦНАП мають покладатися повнова-ження в аспекті паспортного обслуговування населення. Коло компетенцій органів ДМС має бути зосереджене на наданні адміністративних послуг громадянам України, що виїжджають за кордон для постійного перебування, та іноземцям і особам без громадянства, що бажають мешкати в Україні. Такий розподіл повноважень дозволить кожному з названих органів сконцентрувати увагу на власній ділянці роботи відповідно до принципу предметної компетенції. Діяльність же державного підприємства «Документ» у цій галузі, на нашу думку, має бути припинена як потенційно корупціогенна. Виявлено суттєвий структурно-функціональний недолік в аспекті паспортизації населення, що проявляється у фактичному дублюванні функцій територіальними управліннями ДМС України та ЦНАП. Усунення цього недоліку прямо пов’язане з чіткім розподілом компетенцій між зазначеними суб’єктами. Функції з поточного обліку населення та здійснення відповідних адміністративних процедур оформлення (заміни) паспортів мають бути закріплені за ЦНАП, а функції з міграційного обліку та реалізації відповідних адміністративних процедур – за управліннями ДМС. Єдиним винятком мають стати лише процедури паспортизації громадян України, що мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях. З огляду на актуальний стан речей цей аспект сьогодні прямо пов’язаний із питаннями національної безпеки, що виходять за межі компетенції місцевих органів публічної влади, тому паспортизація громадян України, що мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях, має залишатися у віданні підрозділів центральних органів виконавчої влади, тобто управлінь ДМС.

У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.

Мета статті полягає в тому, щоб системно аналізуючи норми чинного законодавства, а також позиції вчених адміністративного права та економіки, розкрити пруденційний нагляд як інструмент адміністративно-правового регулювання фондових бірж в Україні. У статті розкрито, що пруденційний нагляд як інструмент адміністративно-правового регулювання фондових бірж в Україні – це спеціальний адміністративно-правовий нагляд суб’єкта публічної адміністрації (Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку) за учасниками фондового ринку, що регулярно здійснюється шляхом перевірки дотримання нормативно-правових вимог та нормативів з формуванням та реалізацією подальшого плану покращення діяльності та стабільності фондових бірж. Наголошено, що сучасна система депозитарного обліку цінних паперів в Україні трансформується від документальної до бездокументальної. Високий рівень централізації дозволяє виконувати покладені на неї функції шляхом матеріалізації системної облікової інформації про бездокументарні (дематеріалізовані) цінні папери, які є абстрактним сигналом про наявність у його власника певних майнових та інших прав. Система депозитарного обліку цінних паперів – це сукупність інформації, записів про емісійні цінні папери із зазначенням типу, номінальної вартості, кількості, емітентів, власників цінних паперів. Набуття, обмеження і припинення прав на цінні папери і прав за цінними паперами здійснюються шляхом фіксації відповідного факту в системі депозитарного обліку. З’ясовано, що рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 01.12.2015 № 2021 було затверджено Положення про нагляд за дотриманням пруденційних нормативів професійними учасниками фондового ринку, що визначає порядок здійснення Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку нагляду за дотриманням професійними учасниками фондового ринку у своїй діяльності вимог щодо пруденційних нормативів, установлених нормативно-правовим актом Комісії, який встановлює перелік, порядок розрахунку та нормативні значення пруденційних показників, що застосовуються для вимірювання та оцінки ризиків професійної діяльності на фондовому ринку.

Дисциплінарна відповідальність працівників поліції розвивається динамічно, але досить безсистемно, що не дозволяє в належній мірі використовувати потенціал даного виду юридичної від- повідальності як важливого засобу підтримки службової дисципліни в апараті державних органів, створення адміністративно-правових засобів попередження та припинення правопорушень як пра- цівників, так і роботодавців, забезпечення прав і законних інтересів працівників Національної поліції тощо. Аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок, що існуюча модель дисциплінар- ної відповідальності поліцейських знаходиться під сильним впливом трудового права з притаманною йому диспозитивністю, що суперечить адміністративно-правовій концепції побудови дисциплінар- ного законодавства і передбачає широке застосування методу імперативного регулювання державно- службових відносин. Це, на наш погляд, і зумовлює вкрай низький ефект від застосування до поліцей- ських заходів дисциплінарної відповідальності та не дозволяє забезпечити належний рівень виконання дисципліни в державному апараті. На відміну від інших видів юридичної відповідальності, де санкція за вчинене правопорушення є невідворотною, вирішення питання про невідворотність покарання за вчинення дисциплінарного про- ступку знаходиться у відомстві посадової особи, наділеної дисциплінарно-юрисдикційними повнова- женнями. При цьому, як показують дані правозастосовної практики, надане йому «право-обов’язок» застосувати дисциплінарне стягнення часто залишається нереалізованим. У статті ставиться завдання розглянути та проаналізувати поняття, зміст та сутність дис- циплінарної відповідальності поліцейського, а також визначити її функції, за допомогою яких здій- снюється правомірний характер виконання заходів покарання за вчинення проступку працівником. Висновки цієї статті дозволять у найбільшій мірі розібратися в понятійному апараті дисциплінарної відповідальності саме такого специфічного суб’єкту трудових правовідносин, як працівники Націо- нальної поліції України.

ЧернявськаЯ. А. Правові основи діяльності Націо­нальної поліції у сфері адміністративно-правової охо­рони лісів. - Стаття. У статті розглянуто правові основи діяльності На­ціональної поліції у сфері адміністративно-право­вої охорони лісів, окреслення її місця в системі при­родоохоронних органів. На основі аналізу чинного законодавства України та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, узагальнення практики їх реалізації визначено сутність та особливості адмі­ністративно-правових засад діяльності правоохорон­них органів у сфері охорони лісів в Україні. Надано науково обґрунтовані пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання відносин у за­значеній сфері. Показано, що Національна поліція бере активну участь в охороні навколишнього природного середови­ща поряд з іншими державними органами, здійснює охорону природних комплексів та окремих об’єктів природи, які підлягають особливій охороні. Доведено, що з прийняттям Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» вперше в іс­торії України визначено основним пріоритетом охоро­ну життя і здоров’я людини та забезпечення сприятли­вих екологічних умов для життя. Встановлено, що основні функції поліції у сфе­рі лісових відносин доцільно розділити на дві групи: 1) здійснення охорони державного лісового фонду та лісів у взаємодії з охороною громадського порядку та всіх форм власності; 2) проведення сумісної діяльності із суб’єктами природоохоронної діяльності та сприян­ня в проведенні заходів з боротьби з порушеннями лісо­вого законодавства. Автором запропоновано під взаємодією у сфері охорони лісів розуміти узгоджену за цілями, місцем і часом спільну діяльність зазначених органів з метою попередження, припинення порушень законів про охо­рону природи та притягнення правопорушників до від­повідальності. Наведено, що створення безпечного та сприятливо­го для життя навколишнього природного середовища можна досягнути за умови вдосконалення адміністра­тивного і природоохоронного законодавства, а також забезпечення взаємодії Національної поліції та приро­доохоронних структур.

Державна фіскальна служба України виконувала низку важливих завдань з забезпечення реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску. З 1998 року держава починає реформу по створенню органу який буде проводити розслідування правопорушень у сфері податкового та митного законодавства. На теперішній час вже почався 4 етап реформування органів з боротьби з порушеннями у сфері податкового та митного законодавства з моменту створення нашої держави, але нажаль, жодного разу неможливо зазначити більш позитивних моментів ніж негативних. Мета жодного реформування органів які проводять розслідування у сфері правопорушень податкового та митного законодавства зменшити тиск на бізнес та зробити більш прозорим ведення бізнесу у державі та зацікавленість іноземних інвесторів в інвестування в економіку держави. Наразі Верховною Радою України прийнятий у другому читанні закон України «Про Бюро економічної безпеки України», метою даного закону є ліквідація податкової міліції, оптимізації структури та чисельності органів, які ведуть боротьбу зі злочинами у сфері економіки, усунення дублювання їх функцій та створення Бюро економічної безпеки України з метою запобігання, попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених законом до їх підслідності. У статті проаналізовано особливості адміністративного реформування органів які ведуть боротьбу зі злочинами у сфері економіки у історичному аспекті, та зазначені деякі прогалини діючого законодавства при адміністративному реформуванні та розроблені шляхи усунення практичних прогалин у законодавстві. Ключові слова: державна фіскальна служба, бюро економічної безпеки, податкова міліція, органи державної влади.

У науковій статті аналізуються положення чин-ного законодавства в частині реалізації закріплених Конституцією України та Законом України «Про дер-жавну службу» положень, що стосуються визначен-ня статусу працівників апарату суду. Розглядаються положення нового та перспективного законодавства про державну службу, положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у контексті урегульо-ваності та визначеності статусу працівників апарату суду. Досліджено особливості організації роботи, під-порядкування та фінансової забезпеченості працівни-ків апарату суду. Адміністративно-правовий статус керівника апа-рату суду – це сукупність його повноважень, зобов’я-зань, прав та обов’язків щодо організації забезпечення суддям умов для здійснення судочинства, організації матеріальних, технічних, охоронних та інших забезпе-чувальних функцій у суді. Адміністративно-правовий статус помічника судді – це сукупність його повнова-жень, завдань, зобов’язань і прав щодо допомоги судді в підготовці судових справ до розгляду, виконання ін-ших законних доручень судді і керівника апарату суду в поєднанні з професійними обмеженнями та спеціаль-ною дисциплінарною відповідальністю. Правовий статус державного службовця в судовій системі розглядається як сукупність встановлених законодавчими нормами функцій, повноважень, прав і обов’язків, правових обмежень, етичних стандартів в сукупності з підставами, порядком виникнення їх-ньої службової правосуб’єктності та юридичної відпові-дальності в аналізованій сфері. Важливість зазначеної проблеми зумовлена тим, що на державних службовців судової системи покладено низку зобов’язань у сфері державної політики, основна мета яких – забезпечен-ня справедливості, а саме правового захисту прав, сво-бод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, адже боротьба за справедливість нині відбувається майже в усіх основоположних сферах життєдіяльнос-ті суспільства. Запобігання порушенням і припинення порушень прав і свобод громадян, а також їх відновлен-ня є важливим актуальним чинником, який допоможе у формуванні правової свідомості громадян.

У статті досліджено соціальну та кримінально-правову характеристику такого явища, як «булінг». У результаті ускладнення ситуації в соціально-політичній, економічній, освітній та інших сферах суспільного життя рівень насильства в суспільстві нині збільшився в декілька разів. Підлітки є найбільш вразливою категорією суспільства. Оскілки саме в так званому перехідному віці активно формуються власна система сприйняття світу, система цінностей та пріоритетів, то діти переймають різні моделі поведінки дорослих, і, на жаль, насильство стає однією з таких моделей. Однією з найпоширеніших проблем у дитячому середовищі сьогодні є булінг, який прийнято розглядати як небажану агресивну поведінку дітей шкільного віку, що призводить до цькування дитини іншою дитиною або групою дітей з метою приниження, залякування та демонстрації сили. Проведене дослідження свідчить, що булінг – це явище, яке вже давно перестало бути суто адміністративно-правовим, і нині воно підпадає під кримінально-правові характеристики через те, що його наслідками часто стають тілесні ушкодження, моральні страждання, тобто наслідки, які містяться у складах кримінальних правопорушень. На жаль, «деякі жерти знущань настільки страждають, що закінчують або намагаються покінчити з життям самогубством. Буліцид – поняття, яке означає вчинення самогубства жертвами знущань у школі з метою припинення страждань. Детальний аналіз норм Кримінального кодексу України дає можливість зробити висновок, що окремі прояви булінгу знайшли своє відображення у таких складах кримінальних правопорушень, як катування, доведення до самогубства, хуліганство. Приклади правозастосовної практики свідчать про те, що судді все частіше визнають булінг кримінальним правопорушенням, упереджуючи в цьому законодавця. З урахуванням наведеного пропонується закріпити в Кримінальному кодексі України склад кримінального правопорушення «булінг». Така пропозиція відповідає вимогам часу та сприятиме захисту прав потерпілих від шкільного цькування.

Сучасне вітчизняне суспільство докорінно відрізняється від суспільства попередніх епох, оскільки основною цінністю визнає саме людину, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність й інші права, свободи й законні інтереси невладних фізичних і юридичних осіб. З метою забезпечення зазначених чеснот об'єктивно функціонує публічний апарат, вершиною якого з погляду ефективності діяльності є правоохоронні органи, що мають здійснювати захист громадян від найбільш значних видів небезпеки. Правоохоронна діяльність держави є провідною гарантією забезпечення принципу верховенства права та здійснюється через систему правоохоронних органів, на які безпосередньо покладено функції забезпечення прав і свобод людини й громадянина від найбільших видів небезпеки, охорони громадського порядку; запобігання скоєнню злочинів; виявлення, розкриття та припинення правопорушень; надання адміністративних послуг. Серед проблем, які вирішує народ України, однією з найгостріших є проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того щоб в повному обсязі реалізувати права, свободи й обов'язки людини й громадянина, потрібно їх знати й уміти їх захищати. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції). Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень й у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Європейська інтеграція України зобов'язує нашу державу забезпечити ефективне функціонування інститутів, які гарантуватимуть верховенство права, додержання прав і свобод людини і громадянина, їхній ефективний захист. Одним із таких завдань є утворення МВС України як цивільного органу європейського зразка.

В умовах нестабільної економічної ситуації, що сьогодні має місце в Україні, боржники все частіше стають неспроможними в розрахунках зі своїми кредиторами, що негативно впливає на стабільність ділового обороту. Як правило, застосування до таких боржників процедур банкрутства виявляється малоефективним і розмір вимог кредиторів суттєво перевищує вартість майна боржника. Часто відсутність майнових активів у боржника є результатом дій його засновників чи органів управління, у зв’язку з чим постає питання про притягнення таких осіб до відповідальності у межах справи про банкрутство. Метою статті є наукове осмислення та формування пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання інституту відповідальності засновників (учасників, акціонерів) та керівника боржника у справі про банкрутство, розширення та уточнення понятійно-категоріального апарату права неспроможності (банкрутства). Встановлено, що вітчизняне законодавство передбачає різноманітні заходи відповідальності фізичних та юридичних осіб у процедурі банкрутства. Аналіз вітчизняного законодавства змушує констатувати відсутність єдності у понятійно-категоріальному апараті інституту відповідальності фізичних та юридичних осіб за неправомірні дії у банкрутстві. Для цілісності регулювання інституту відповідальності фізичних та юридичних осіб за їх неправомірні дії у банкрутстві автором запропоновано використовувати термін “особа, що контролює боржника”, яким охоплювати засновників (учасників, акціонерів) боржника, керівника останнього, а також інших осіб, які мають право давати обов’язкові для виконання боржником вказівки чи які мають можливість іншим чином визначати його дії; досліджуються проблемні аспекти припинення повноважень керівника боржника у процедурі розпорядження майном; аналізується судова практика притягнення засновників боржника до субсидіарної відповідальності. Автор доходить висновку, що кримінальна та адміністративна відповідальність (виконуючи здебільшого каральну функцію) не забезпечують належного захисту майнових прав кредиторів неспроможного боржника, у зв’язку з чим важливого значення набуває матеріальна та процесуальна відповідальність осіб, що контролюють боржника, у межах справи про банкрутство, яким і приділена основна увага у цій статті.

Основними цілями цього дослідження є аналіз сорока чотирьох виконавчих розпоряджень Дональда Трампа, підписаних у 2019 р., з погляду структури та функцій інституційних документів в американському політичному дискурсі, в яких ми можемо визначити ефективні та домінуючі принципи директив президента США, які видаються під час здійснення повноважень президента у виконавчій владі уряду. Найбільш вичерпна категоризація президентських документів була знайдена в архіві юридичної бібліотеки Джейкоба Бернса, оскільки кожен тип документів виділяється як окрема одиниця: виконавчі угоди, повідомлення для Конгресу, заяви про адміністративну політику, розпорядження, прокламації, звернення, постанови, плани реорганізації, директиви, промови, підписання заяв, листів, звітів президентських комісій і меморандумів. Принципи дискурс- аналізу та структурний і прагматичний підходи до вивчення політичних текстів використовуються для відображення архітектоніки виконавчих розпоряджень та їхнього прагматичного спрямування для надання вказівок різним відомствам виконавчої гілки влади США, з одного боку, та інтерпретації різних політик для ширшої аудиторії. Результати дослідження свідчать про те, що в розпорядженнях виконавчих органів є обов’язкові розділи (дата їх виходу, назва, вступ, розділи з метою та політикою, розділи основного тексту, розділ загальних положень, підпис президента, вказівка «Білий дім», ще одне посилання на дату та код), хоча можливі незначні варіації, які вказують на відповідальні органи, способи створення або функції новостворених комісій, припинення та скасування раніше виданих розпоряджень. Виконавчі розпорядження виконують різні функції. Зазвичай вони спрямовані на керівництво урядом та агенціями США. Дослідження показує, що вони не зачіпають інтересів приватних осіб. Хоча виконавчі розпорядження адресовані федеральному уряду, вони можуть регулювати широкий спектр дискусійних питань, що становлять суспільний інтерес, такі як імплементація міжнародних договорів, державні закупівлі, доступ до державної інформації, питання війни та миру, санкції для торгівлі з окремими країнами або конституційні основи американського суспільства.

Наукова стаття присвячена характеристиці діяльності державної міграційної служби України щодо надання публічних послуг у сфері міграції та громадянства. Доведено, що ЦНАП мають покладатися повноваження в аспекті паспортного обслуговування населення; коло компетенції органів ДМС має бути зосереджено на наданні публічних послуг громадянам України, що виїжджають за кордон на постійне перебування, та іноземцям та особам без громадянства, що бажають мешкати в Україні. Такий розподіл повноважень дозволить кожному з названих органів сконцентрувати увагу на власній дільниці роботи відповідно до принципу предметної компетенції. Діяльність же державного підприємства «Документ» у цій галузі, на нашу думку, має бути припинена як потенційно корупціогенна. Виявлено суттєвий структурно-функціональний недолік, що виявляє себе в фактичному дублюванні функцій територіальними управліннями ДМС України та ЦНАП в аспекті паспортизації населення. Усунення цього недоліку прямо пов’язано з чіткім розподілом компетенції між зазначеними суб’єктами: функції з поточного обліку населення та надання відповідних публічних послуг щодо оформлення (заміни) паспортів мають бути закріплені за ЦНАП, функції з міграційного обліку та реалізації відповідних адміністративних процедур – за управліннями ДМС. Єдиним винятком мають стати лише процедури паспортизації громадян України, що мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях; зважаючи на актуальний стан речей, цей аспект сьогодні прямо пов'язаний із питаннями національної безпеки, що виходить за межі компетенції місцевих органів публічної влади, тому має залишатися у віданні підрозділів центральних органів виконавчої влади, у нашому випадку – управлінь ДМС.

Дедурін Г. Г. Правові засади державної політикиЧехословаччини щодо неслов’янських національнихменшин (1945 – 1948 рр.). – Стаття.У статті розглянуто політико-правових документів,які вплинули на формування державної політики відродженої Чехословаччини щодо німецької та угорськоїнаціональних меншин протягом 1945–1948 рр.У повоєнній Чехословаччині угорська та німецькаменшини розглядалися як перешкода на шляху створення виключно слов’янської держави. У Празі добрепам’ятали міжвоєнний досвід, коли саме ці дві меншини відіграли не останню роль у припиненні існування чехословацької держави. Тому ще під час війниЕ. Бенешем та його оточенням було розроблено документ відомий як «Трансфер населення в ЧСР». Відповідно до нього, Чехословаччина мала стати національною і слов’янською державою з абсолютною перевагоючехів і словаків.На сторінках так званої «Кошицької програми»(квітень 1945 р.) передбачалося покладання на угорську та німецьку меншини колективної відповідальності за підрив чехословацької державності наприкінці1930-х рр. Німці й угорці, які прибули на територіюЧехословаччини після підписання Мюнхенської угодита не підлягали кримінальному переслідуванню, малибути негайно виселені. Виняток робився для осіб, якідіяли «в інтересах Чехословаччини».Юридичне закріплення пункти «Кошицької програми» отримали у низці президентських декретіввиданих протягом 1945 р. Це поставило угорців і німців Чехословаччини у вкрай невигідне становище,надавши чехословацькому уряду законні підстави длярозгортання щодо них репресивних дій.Протягом усього досліджуваного періоду владанадавала перевагу директивно-адміністративним, ане правовим методам вирішення проблеми національних меншин, що привело до широкого використанняпримусових виселень, депортацій тощо. Від цих дійнайбільше постраждали представники німецькоїменшини, більшість з яких була позбавлена конституційних прав та депортована. Але й акції з «обмінунаселенням» щодо етнічних угорців були організованіз очевидними порушеннями прав національних меншин. Вже до кінця 1940-х рр. німецька та угорськаменшини фактично припинили своє існування.

Актуальність теми дослідження обумовлена одразу двома причинами. З одного боку, поняття нотаріальних процесуальних правовідносин, ознаки, характер і система тією чи іншою мірою висвітлювалися вченими, що зробили вагомий внесок у формування науки про нотаріальний процес. З другого боку, велика кількість праць створювалася за інших соціально-економічних, політичних і правових умов, які істотно відрізняються від сучасного етапу, що негативно позначається на ефективності законодавчого регулювання нотаріальних процесуальних відносин. Отже, нині склалися передумови для науково-доктринального переосмислення теоретичних концепцій науки про нотаріальний процес, зокрема й теорії нотаріальних процесуальних правовідносин, що й зумовлює необхідність цього дослідження. Метою статті є комплексний, системний аналіз сформованих у доктрині нотаріального процесу (з урахуванням законодавчих і практичних аспектів) підходів до розуміння правової природи нотаріальних правовідносин, підстав їх виникнення, а також викладення власного бачення особливостей виникнення, розвитку та припинення нотаріальних процесуальних правовідносин і реалізацію прав осіб на вчинення нотаріального провадження. Встановлено, що для виникнення нотаріальних процесуальних правовідносин необхідною умовою має бути саме існування нотаріальної професійної діяльності уповноважених державою осіб, а також умови її здійснення, що мають бути зафіксовані у законодавстві та визначені вченими як нотаріальна процедура. Отже, у формулі нотаріальних правовідносин має бути закладено визначальне положення, що суб’єктом нотаріальних процесуальних правовідносин є особа, яка вчиняє нотаріальні дії, а не нотаріат загалом. Авторка дійшла висновку, що нотаріальні правовідносини мають утворювати систему не тільки щодо внутрішніх нотаріальних адміністративних і нотаріальних процесуальних відносин, а й узгоджуватися із зовнішніми відносинами, які пов’язані з нотаріальними правовідносинами, і з ними утворювати певну міжгалузеву систему, наприклад, із виконавчими процесуальними правовідносинами, зокрема у питаннях правонаступництва у виконавчому процесі у разі смерті однієї зі сторін виконавчого процесу – стягувача чи боржника, які одночасно можуть бути суб’єктами спадкових правовідносин у нотаріальному процесі. При цьому важливим елементом нотаріальних процесуальних правовідносин є передумови їх виникнення, які мають забезпечити їхнє реальне виникнення та розвиток, а отже, і реалізацію прав осіб на вчинення нотаріального провадження.

Розглянуто особливості функціонування системи державно- го регулювання страхового ринку України. На підставі аналізу діяльності суб’єктів страхового ринку розширено наукові положення, сукупність яких можна кваліфікувати як ідею щодо наявності прямого та зворотного зв’язків між ланками різного рівня у системі регулювання ринків небанківських фі- нансових послуг, зокрема ринку страхування. Запропоновану у попередніх наукових роботах схему взаємозв’язків органів державної влади, насампе- ред регулятора ринку небанківських фінансових послуг, і недержавних ін- ституцій у вигляді саморегулівних асоціацій, союзів, спілок, які об’єднують певну кількість суб’єктів ринку, рекомендовано доповнити зв’язками з ре- гіональними ринками, а також комунікаціями з науковцями, громадські- стю й іншими інституціями. Розроблено доповнення до зазначеноі схеми, яке висвітлює юридично оформлені і неформальні канали комунікації і вза- ємодії суб’єктів ринку страхування. Зазначено, що недоліками страхового ринку є недостатній рівень відповідальності деяких страхових компаній, страхових агентів і страхових брокерів перед страхувальниками, що знижує довіру до ринку з боку споживачів страхових послуг, громадян України. Наведені конкретні приклади порушень діючого законодавства посередни- ками на страховому ринку. Зосереджена увага на необхідності наближен- ня вітчизняного законодавства до європейських норм у сфері регулювання страхового посередництва. Надано пропозиції у цьому напрямі, які врахо- вують євроінтеграційні процеси в Україні. Розглянуто особливості нових законів України, якими внесено зміни до деяких законодавчих актів щодо розширення функцій із державного регулювання ринків фінансових послуг і захисту споживачів. Удосконалення законодавства надає можливість опти- мізувати кількісний склад регуляторних органів на ринках небанківських послуг. При цьому запроваджується відповідальність фінансових установ за порушення прав споживачів фінансових послуг. Важливо, що уповно- важеним органам надано право застосовувати до суб’єктів господарювання заходи впливу та накладати на посадових осіб адміністративні стягнення. Підвищення ефективності державної регуляторної політики, розширення і посилення механізмів державного регулювання та нагляду має сприяти припиненню діяльності недобросовісних суб’єктів на страховому ринку. Слід очікувати позитивного впливу нових законів на економіку держави у цілому, оскільки ринок страхування, зокрема, є одним із важливих сегментів фінансової сфери України.

Сучасний етап державотворення в Україні ознаменований черговою реформою органів прокуратури, пов’язаною із проведенням оцінки відповідності діючих прокурорів критеріям професійної компетентності, доброчесності та професійної етики, а також зі створенням нових законодавчих передумов надання можливостей для осіб, які мають відповідну підготовку, займати посади у прокуратурах усіх рівнів. Правове забезпечення такого кадрового перезавантаження, яке, зокрема, представлено відповідними наказами Генерального прокурора, викликає жваву дискусію як серед науковців, так і практиків та привертає особливу увагу з огляду на нещодавнє висловлення недовіри Генеральному прокуророві Верховною Радою України через низьку ефективність виконання ним обов’язків та, як наслідок, невідповідність займаній посаді. Метою статті є аналіз правового забезпечення кадрового перезавантаження орга нів прокуратури в Україні на сучасному етапі на предмет їх відповідності європейським стандартам незалежності прокурорів, а також формування узагальненого бачення щодо перспектив урегулювання цих відносин. Встановлено, що з прийняттям нового Закону України “Про прокуратуру” відбулася системна зміна суб’єктів адміністрування системи прокуратури, пов’язана зі створенням нового, на той час, суб’єкта цієї системи – Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, діяльність якої мала бути спрямована на виконання основних функцій із кадрового забезпечення органів прокуратури, які раніше монопольно здійснювалися прокурорами, які займають адміністративні посади, що мало наслідком суттєве обмеження такої гарантії діяльності прокурора, як його незалежність і прозорість у діяльності прокуратури. Сучасний етап кадрового реформування органів прокуратури в Україні ознаменований правовими приписами, спрямованими не на удосконалення, а на припинення діяльності цього інституту,а також на створення механізму селекції при відборі прокурорів, що призводить до формування дискримінаційних умов у процесі кадрового перезавантаження для осіб, які мають досвід прокурорської діяльності. Доведено, що ситуативне кадрове перезавантаження органів прокуратури, що забезпечене тимчасовою правовою регламентацією, обумовленою актуальною політичною кон’юнктурою, не відповідає європейським стандартам забезпечення незалежності служби публічного обвинувачення, а також таким елементам принципу верховенства права, як юридична визначеність, заборона свавілля, дотримання прав людини, заборона дискримінації та рівність перед законом. Запропоновано встановлення до кандидата на посаду Генерального прокурора вимог проходження кваліфікаційного оцінювання для підтвердження здатності очолювати систему прокуратури як суміжного правового інституту у системі правосуддя з метою перетворення процесу вибору кандидатури на посаду Генерального прокурора з суто політичного ще й у професійний, та підсилення гарантій зовнішньої незалежності прокуратури як елементу системи правосуддя.

У системі правовідносин стосовно розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності окремим і дуже важливим елементом виступають недоговірні способи розпоряджання такими правами. За критерієм волевиявлення можна стверджувати, що розпоряджання відбувається за волею особи, яка передає права (заповіт, відмова від прав, реорганізація юридичної особи за рішенням власника), або поза волею особи, яка володіє правами (спадкування за законом, набуття прав за рішенням суду, надання праву порядку примусової судової або адміністративної ліцензії). Щодо правомірності дій можна зазначити, що недоговірне розпоряджання правами інтелектуальної власності можливе лише з правомірних дій, неправомірних дій, з подій та «умовно неправомірних» дій, які є випадками надання примусових ліцензій у судовому порядку на підставі більш ніж 3-річного невикористання патенту та у випадку, коли раніше виданий патент перешкоджає здійсненню пізніше виданого патенту, якщо такий має іншу мету або значні переваги. Розпоряджання правами на підставі подій виникає у випадку прийняття державного рішення, коли це необхідно з метою забезпечення нагальних і критичних інтересів суспільства. Подіями будуть бути факти епідемії, стихійного лиха, воєнного стану та інші випадки, коли надання прав виправдане життєвими інтересами держави та суспільства. Не можна вважати недоговірним розпоряджанням правами випадки продовження терміну дії виключного права, переведення права набувача виключного права та надання «відкритої» ліцензії. До способів недоговореного розпоряджання можна віднести такі: 1. У порядку універсального правонаступництва при припиненні юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення. 2. У порядку універсального правонаступництва при спадкуванні за законом. 3. При зверненні стягнення на майно (майнові права) боржника. 4. В процесі приватизації державного майна (в тому числі і майнових прав у складі єдиного майнового комплексу підприємства). 5. Розпоряджання правами в процесі примусового ліцензування у судовому або адміністративному порядку. 6. За рішенням суду у позовному провадженні. 7. Недоговірне розпоряджання правами шляхом відмови від права.

Як особливо небезпечне соціально-політичне явище корупцію почали сприймати лише в останні три-чотири десятиліття. Помітно зріс ін- терес до цієї проблеми на зламі ХХ–ХХІ століть: було підраховано, що на початку 1990-х років слово “корупція” зустрічалося у впливових засобах масової інформації у середньому близько 500 разів на рік, а на початок ХХІ століття цей показник збільшився в десятки разів. Це вказує на наростан- ня загрози корупції національній безпеці будь-якої держави. Таке розумін- ня означеного явища зумовило широкий підхід до розробки міжнародними організаціями й окремими розвиненими країнами поглиблених антикорупційних програм. Перші з них мали головною метою знищення не так коруп- ційної практики, як самих корупціонерів. У світі на сьогодні існує значна кількість спеціалізованих інституцій з протидії корупції, які мають організа- ційні та функціональні особливості залежно від національних, культурних, правових та адміністративних особливостей кожної країни. 5 жовтня 1995 року прийнято Закон України “Про боротьбу з корупцією”, яким визначено правові та організаційні засади запобігання корупції, вияв- лення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізич- них і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь. Закон містить перелік органів з протидії корупції, до складу яких увійшли відповідні під- розділи Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та прокуратури України. У 1998 році до них долучилися новостворені підрозді- ли податкової міліції, а в 2003 Військової служби правопорядку в Збройних силах України. Незважаючи на активізацію роботи правоохоронних органів України що- до протидії корупційній експансії, темпів зростання останньої зупинити не вдалося. Це призвело до сприйняття України у світі як корумпованої дер- жави з несприятливим інвестиційним кліматом, проникнення корупції у більшість відносин між населенням і владою, породження глибокої недовіри людей до спроможності держави забезпечити гарантовані Конституцією їхні права і свободи. Масштаби поширення корупції в країні наприкінці 1990-х — середині 2000-х років засвідчили, що спроби подолати її в суспільстві з високим рів- нем толерування корупції без створення справді незалежного державного органу з реальними повноваженнями залишатимуться марними.

У статті проаналізовано вплив магдебурзького права на розвиток місцевого самоврядування в Україні (ХІV–ХІХ ст.). Акцентовано увагу на тому, що магдебурзьке право є однією з найвідоміших систем середньовічного міського права, яка регулювала різноманітні політичні, соціально-економічні та правові відносини того часу. Територіально воно поширювалося у Центрально-Східній Європі, а отже, і на українських землях у Галицько-Волинській державі, а після припинення її існування – на українських землях, що увійшли до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії. Визначальною особливістю застосування магдебурзького права в Україні стало його широке використання органами самоврядування міст Гетьманщини та міста Києва, а також у кодифікації українського права у XVIII – на початку XIX ст. Магдебурзьке право, незважаючи на його широке застосування в Україні, є однією з найменш досліджених тем в українській історико-правовій науці. Визначено риси міського права, зокрема й магдебурзького, відкритість і гнучкість сприяли його поширенню як просторово, так і ментально. Тому магдебурзьке право є невід’ємною складовою європейської правової цивілізації, європейської правової культури. Акцентовано увагу на високій адаптованості магдебурзького права до конкретноісторичних умов, соціальних потреб окремих громад. Конкретно-історичний розвиток принципів магдебурзького права, їхня правова деталізація спричинила до його трансформації, перетворення в українське міське право. Зазначено, що використовуючи і розвиваючи магдебурзьке право, український народ перебував у єдиному культурно-правовому просторі з іншими європейськими народами, які сьогодні становлять основу європейської спільноти. Магдебурзьке право в Гетьманщині було загальнодержавним правом, оскільки застосовувалося в адміністративній діяльності міст та міських і козацьких судах, а також під час кодифікації українського права. Магдебурзьке право разом із хелмінським правом, Саксонським Зерцалом, українським звичаєвим правом та нормативно-правовими актами органів влади Гетьманщини стало основними джерелами кодифікації українського права у XVIIІ – першій половині ХІХ ст. Це, зокрема, “Процес краткий приказний” 1734 p., “Економіка краткая” 1734 p., “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., “Права малоросійські з книг Статуту, Саксону і Порядку виписаних” 1744–1757 рр., “Суд і розправа в правах малоросійських” 1750 р., “Книга статут и прочне права малоросийские” 1764 р., “Екстракт малоросійських прав” 1767 р., “Екстракт із указів, інструкцій і установлень” 1786 р., “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. тощо. Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні громадянського суспільства, демократизму та регламентувало суспільне життя на підставі правових норм, створювало правову основу для належного функціонування міст. Майже всі українські міста, що перебували у складі Галицько-Волинської держави, Польського королівства, Великого князівства Литовського та Гетьманщини володіли магдебурзьким правом. У середині XVIII ст. міст, що володіли магдебурзьким правом, налічувало близько 1 000. Магдебурзьке право мало значний вплив на розвиток місцевого самоврядування в Україні у ХІV–ХІХ ст.

Україна, модернізуючи державні інститути, потребує активного вивчення світового досвіду. Логіка адміністративних реформ передбачає аналіз зарубіжного досвіду аналогічних перетворень. Надання Православній Церкві України Томосу і роль Президента України у цьому зумовила підвищену увагу до регламентування державно-церковних взаємовідносин. Мета статті – проаналізувати особливості інституту ктитора у Візантійській імперії. Наукова новизна полягає у дослідженні та виокремленні особливостей правового статусу ктиторства у Візантійській імперії, визначення напрямів його розвитку. Права й обов’язки ктиторів регулювалися як канонічними нормами, так і державно-церковними актами, зокрема монастирськими типиками, едиктами й новелами імператорів. Юстиніан поглиблює нормативно-правове регулювання ктиторства. Якщо у доюстиніанівську добу це питання розглядали едикт Маркіана і Валентиніана ІІІ від 455 р. про заповіти церквам і едикт Зенона від 470 р. про заповіти на користь святих, мучеників та янголів, то за Юстиніана лише за період з 530 до 554 р. видано 2 едикти і 5 новел, безпосередньо присвячених ктиторству, а також 6 новел, які тією чи іншою мірою коментували ктиторське право. Законодавство встановлювало для ктитора такі права: – носити почесний титул ктитора; – представляти єпископу своїх кліриків для посвяти у церкву чи монахів у монастир, причому рекомендація ктитора не обов’язкова для єпископа; – опосередковано (через свого представника – адміністратора) управляти заснованою установою. Ктитор виступав з позовами від імені заснованої установи, вів її справи у суді. Він отримував різні пожертви майнового чи немайнового характеру, при цьому не маючи права на відчуження майна. Ктитор регулював питання, пов’язані із внеском при вступі до монастиря, відповідав за прийняття до монастиря нових членів. Василевс прагнув максимально обмежити права ктитора на користь єпископа, в юрисдикції якого знаходився монастир. Передмова до 7 Новели Юстиніана декларувала бажання припинити наступ приватних осіб на монастирське майно та звузити права ктиторів на майно заснованих ними монастирів. Виникнення ктиторського права відбувалося після присвячення речі, тобто після формальної передачі ктитором майна, призначеного для спорудження (відновлення) й утримання церковного інституту. 67 Новела Юстиніана істотно обмежила права ктитора, звівши їх до опіки над монастирем, заснованим ним. Титул ктитора набував і той, хто через неможливість спорудити нову установу, відновлював стару. Згідно із законом Зенона, управління майном, яке передавалося за заповітом на церковні потреби, відбувалося за волею укладача заповіту, але у встановленому законодавством порядку. Єпископ стежив, щоб ктитор та його правонаступник не змінювали характер пожертви. У випадку спроби такої зміни він міг навіть усунути управителя чи самого ктитора. Згідно із законодавством Юстиніана ктитор вже не управляв пожертвуваним майном, а призначав управителя, підзвітного єпископові. Юстиніан ввів єпископську юрисдикцію над усім посвяченим майном. Згідно з Новелою 67 Юстиніана для усього пожертвуваного майна вимагався інвентарний опис, який зберігався в єпископа. Ктитор у заповіті визначав спадкоємця, який призначав управителя пожертвуваним майном. У такому разі єпископ не управляв, а лише стежив за правильним управлінням. Якщо спадкоємець відтягував призначення управителя згідно з волею укладача заповіту, тоді єпископ сам перебирав управління пожертвуваним майном і призначав економів, причому ктитор не міг призначити навіть ігумена без погодження з єпископом. Спадкоємець ктитора – епітроп – зобов’язаний був підтримувати успадкований монастир згідно з приписами ктитора та чинним законодавством. Епітропи могли робити доповнення у типику лише за умови надання їм права заповідальних розпоряджень. Ктитори могли передавати заснований монастир у спадок своїм дітям та іншим особам. Разом із монастирем передалося приписане до нього землеволодіння. Опіка над монастирем зберігається за ктитором до його смерті. Після цього вона переходила до спадкоємця. За припинення родини монастир набував самостійності. Ктитор міг передати клірику, монаху чи великому монастирю келію чи дрібний монастир, зберігши за собою право на отримання певних доходів. Після смерті ктитора отримувач набував право повної власності і володіння цим об’єктом. Висновки. Інститут ктитора у Візантії став важливим інструментом захисту прав як монастирів, так і їхніх засновників. Ктиторським правом виступає система прав і привілеїв, які набували фізична чи юридична особа (ктитор) на підставі заснування (спорудження) монастиря. На думку окремих науковців, вони були подібні jus patronatus, оскільки визначалися як особливий привілей особі, що збудувала храм. Проте ктиторство було переважно не правом, а зобов’язанням засновника монастиря в інтересах Церкви.

Створення в 1981 р. фірмою IBM персональної ЕОМ IBM PC з відкритою архітектурою призвело до появи IBM-подібних ПЕОМ, які вироблялись в багатьох країнах світу. Не відстали від цих країн СРСР і країни ради економічної взаємодопомоги, які почали випускати цілий спектр таких ПЕОМ: ЕС-1840, ЕС-1841, Искра-1030, Нейрон (СРСР); ЕС-1834, ЕС-1835 (НДР); ЕС-1839 (НРБ).Для ПЕОМ радянського виробництва були створені російськомовна операційна система АльфаДОС, текстовий редактор Лексикон, текстовий редактор Text tip (Болгарія), текстовий процесор Нейрон-текст, табличний процесор Нейрон-счет, СУБД Нейрон-база. Важко визначити, наскільки ліцензійно чистими були АльфаДОС, Нейрон-текст, Нейрон-счет, Нейрон-база, адже завдяки «залізній завісі» застосувати до СРСР санкції з приводу порушень авторських прав власників програм було непросто. Невдовзі після розпаду СРСР у багатьох країнах СНД розпочали збирання IBM-подібних ПЕОМ з комплектуючих, які ввозили переважно з країн Південно-Східної Азії. На ці ПЕОМ зазвичай встановлювали піратські версії як системного, так і прикладного програмного забезпечення (ПЗ). Очевидно, що коштували ці ПЕОМ значно дешевше аналогічних ПЕОМ європейського та американського виробництва, не кажучи вже про ПЕОМ фірми Apple. Через це операційна система MS DOS та офісний пакет Microsoft Office стали стандартом де-факто у ВНЗ країн СНД.Чи сприяла поширенню піратського ПЗ у ВНЗ відсутність законодавства про захист авторських прав власників програм, зараз сказати важко, проте майже десять років ми без обмежень копіювали і встановлювали піратські копії пропрієтарного ПЗ. В Білорусі, Російській Федерації та Україні закони про захист авторських прав власників програм прийняті в період з 1996 р. (Білорусь) по 2001 р. (Україна). У Російській Федерації в 1993 р. вступив в силу закон про авторське право і суміжні права, який втратив силу з 1.01.2008 р. у зв’язку з прийняттям четвертої частини Громадянського кодексу РФ. Однак це мало вплинуло на ситуацію з піратським ПЗ у ВНЗ цих країн. Випадки переслідувань ВНЗ за порушення авторських прав у галузі ПЗ були нечисленними і не завжди їх проводили з метою захисту авторських прав власників програм.А от застосування законів про захист авторських прав власників програм до суб’єктів господарської діяльності стало створювати тиск на ВНЗ – «вчіть своїх випускників того, з чим вони будуть працювати на наших робочих місцях». Адже багато фірм стало переходити на вільне ПЗ (ВПЗ) з метою зменшення ліцензійних виплат власникам пропрієтарного ПЗ. Ще одним аргументом на користь перелому у використанні ВПЗ у ВНЗ Білорусі, Російської Федерації і України став початок ери мобільних робочих місць – важко передбачити, яка ОС і яке прикладне ПЗ буде розгорнуто на нетбуці, планшеті чи смартфоні співробітника фірми. Поява мобільних робочих місць і швидка зміна версій системного і прикладного ПЗ спонукає ВНЗ до відмови від технологічної спрямованості лекційних курсі з комп’ютерних технологій на користь фундаментальної складової. А це призводить до появи міркувань на кшталт «якщо ми повинні навчити студентів основ роботи з графічним інтерфейсом в будь-якій ОС, то чому це має бути дорога Microsoft Windows? Може доцільніше робити це у вільній і безоплатній GNU/Linux?». Однак відмова від наробок методичного забезпечення для викладачів ВНЗ виявилась доволі непростим процесом, особливо в умовах безкарності за використання піратського ПЗ. За час від підписання Біловежської угоди про припинення існування СРСР Білорусь, Російська Федерація и Україна пройшли кожна свій шлях розвитку і було би цікаво порівняти стан з використанням ВПЗ у ВНЗ цих країн.І. Використання ВПЗ у ВНЗ БілорусіСьогодні ринок праці Білорусі вимагає знання багатьох пропрієтарних програм, починаючи з Microsoft Windows і закінчуючи спеціалізованими CAD/CAM-системами. До останнього часу ризик використання неліцензійного ПЗ був мінімальним, що не сприяло поширенню ВПЗ. Після створення в 2010 р. білоруського представництва Microsoft почалась робота з переслідування порушників авторських прав Microsoft [8]. Насамперед проводиться роз’яснювальна робота з компаніями і приватними особами, які порушують авторські права. Якщо вона не дає результату, то в цьому випадку білоруське представництво Microsoft звертається у правоохоронні органи і суди. Сьогодні в роботі перебуває біля десятка справ по відношенню до організацій, по деяких організаціях розглядаються справи про адміністративні правопорушення, по інших – питання про подання цивільних позовів.Частка легального ПЗ зросла в останні роки завдяки спеціальним знижкам постачальників і високим економічним показникам у 2011 р. Але економічний фактор поки що не є вирішальними для вибору ВПЗ. Тому використання ВПЗ у ВНЗ зазвичай зумовлено його технічними перевагами у порівнянні з пропрієтарними аналогами або вимогами ринку праці. Вибір ПЗ сервера можна розглядати як винятковий, оскільки він сильно залежить від особистих смаків системних адміністраторів.В останні роки спостерігається зростання інтересу корпоративних працедавців до GNU/Linux, переважно для убудовуваних і серверних систем.Використання ВПЗ у ВНЗ Білорусі можна розділити на три напрямки:1) ПЗ підтримки навчального процесу (переважно системне ПЗ на серверах і робочих станціях). В основному системне ВПЗ на робочих станціях представлено GNU/Linux у режимі подвійного завантаження як альтернативної ОС в комп’ютерних класах кафедр, які проводять навчання програмуванню студентів інженерних спеціалізацій. У педагогічних ВНЗ Linux на настільних комп’ютерах використовують рідко через недостатню поширеність GNU/Linux в школах Білорусі. В той же час в деяких університетах спостерігається використання Linux в тонких клієнтах з термінальним Windows-сервером (наприклад, Гродненьский державний університет імені Янки Купали);2) додаткове ПЗ, використовуване студентами в самостійній роботі. До цієї групи ПЗ можна зарахувати офісний пакет OpenOffice.org і веб-переглядач Firefox;3) ПЗ для використання навчальних курсах. У цьому напрямку ВПЗ переважно використовують в інженерних ВНЗ, особливо тих, які здійснюють навчання ІТ-спеціалістів, а саме: ВПЗ для навчання програмуванню мовами Асемблер, Java і PHP, SciLab для виконання математичних розрахунків, QCAD/LibreCAD, Blender, Circuit CAD для вивчення систем автоматизованого проектування, використання вільних систем віртуалізації VirtualBox і KVM для вивчення операційних систем, застосування Moodle і iTest для тестової перевірки знань студентів.Окремо слід наголосити на використанні ВПЗ для кластерів і національної GRID-системи Білорусі, до якої залучені ресурси провідних університетів (Білоруський державний університет, Гродненський державний університет імені Янки Купали, Білоруський державний університет інформатики і радіоелектроніки, Білоруський національний технічний університет), наукових установ і підприємств країни в межах спільної російсько-білоруської програми СКІФ-ГРІД.На рис. 1 відображено використання ВПЗ у ВНЗ Білорусі.ІІ. Використання ВПЗ у ВНЗ Російської ФедераціїНа відміну від Білорусі в Російській Федерації в 2008 р. була прийнята концепція розвитку розробки та використання ВПЗ. В межах цієї концепції в 2008–2010 рр. реалізована програма використання ВПЗ в школах Російської Федерації (в 35% шкіл ВПЗ встановлено на більш ніж 50% комп’ютерів).Рис. 1. Використання ВПЗ у ВНЗ Білорусі Слід зауважити, що, на відміну від Білорусі та України, в Російській Федерації прослідковується значна активність контрольних органів з приводу ліцензійності ПЗ. Як випливає з огляду судових справ [10] в Російській Федерації винесені присуди: в 2012 р. 30 присудів; в 2011 р. 43 присуди; в 2010 р. 70 присудів; в 2009 р. 92 присуди; в 2008 р. 127 присудів. Найбільш резонансною була справа О. М. Поносова, яка і призвела до створення в 2008 р. громадської організації «Центр свободных технологий».Як випливає з [1-3], у більшості ВНЗ Російської Федерації використовують як Microsft Windows, так і GNU/Linux. Лише в деяких ВНЗ адміністрація прийняла рішення про повний перехід на ВПЗ (Санкт-Петербурзький торгово-економічний університет, Томський державний педагогічний університет, Нижньо-Новгородський радіотехнічний коледж). Як і в Білорусі, використання ВПЗ у ВНЗ Російської Федерації можна розділити на три напрямки [3-5]:1) ПЗ підтримки навчального процесу (переважно системне ПЗ на серверах і робочих станціях). В основному системне ВПЗ на робочих станціях представлено GNU/Linux в режимі подвійного завантаження як альтернативної ОС в комп’ютерних класах кафедр;2) додаткове ПЗ, використовуване студентами в самостійній роботі;3) ПЗ для використання в навчальних курсах. В цьому напрямку спектр ВПЗ значно ширший, ніж в Білорусі. Варто вказати на використання ВПЗ для вивчення програмування мовами С/C++, Pascal (Free Pascal, Lazarus), Java, Haskell, Пролог; SciLab, Octave, Sage для виконання математичних розрахунків; організації систем дистанційного навчання; використання вільних систем віртуалізації для вивчення операційних систем; інструментарій для філологічного аналізу текстів; використання інструментарію верифікації ПЗ в навчання магістрів; створення електронних освітніх ресурсів підтримки навчального процесу для заочної форми навчання (напевно, реальний список використовуваного ВПЗ значно ширший, але у відкритому доступі даних про це поки що немає).У ВНЗ Російської Федерації активно експлуатуються обчислювальні кластери з ВПЗ. За ініціативою ректорів Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, Нижньо-Новгородського університету імені М. І. Лобачевського, Томського державного університету, Південноуральського державного університету створений «Суперкомп’ютерний консорціум університетів Росії». В список TOP500 від грудня 2012 входить вісім російських суперкомп’ютерів (№ 26, 59, 155, 170, 222, 300, 303, 423).Рис. 2. Використання ВПЗ у ВНЗ Російської ФедераціїСлід наголосити, що в Російській Федерації накопичено значний досвід розробки ВПЗ, зокрема – дистрибутивів Linux: ALT Linux (http://altlinux.ru), Calculate Linux (http://www.calculate-linux.ru), ROSA (http://rosalab.ru). Наявність компаній, які ведуть розробку ВПЗ, дає змогу створювати спеціалізовані вільні програми та істотно спрощує реалізацію проектів з впровадження Linux в школі і вищі заклади освіти.III. Використання ВПЗ у ВНЗ УкраїниВ Україні «Державна цільова науково-технічна програма використання в органах влади ПЗ з відкритим кодом» затверджена у 2011 р., проте до реального її виконання поки що не дійшло.Як випливає з [9], в Україні, на відміну від Російської Федерації, випадки порушень авторських прав власників програм відповідні державні органи перевіряють в значно меншому обсязі і переважно в госпрозрахункових організаціях. Особливо активними були перевірки в 2006-2007 рр. В 2012 р. розпочалась друга хвиля перевірок ліцензійності ПЗ від Microsoft. В цьому році вперше керівники ВНЗ отримали офіційні листи з Microsoft з пропозиціями легалізувати використовувані у ВНЗ копії Microsoft Windows та Microsoft Office. В передноворічному інтерв’ю [7] генеральний директор Microsoft Ukraine Д. Шимків заявив про високу імовірність порушення декількох показових судових процесів в Україні в 2013 р.Після придбання ВНЗ ПЕОМ з переважно ліцензійними Microsoft Windows і Microsoft Office на них встановлюють велику кількість неліцензійного ПЗ, чим фактично змарновують великі витрати коштів на первинне придбання ПЗ (Львівський національний університет імені Івана Франка до економічної кризи 2008 р. кожен рік придбавав приблизно 1000 ПЕОМ. Сумарна вартість ліцензій лише на Microsoft Windows (ОЕМ-версія) і Microsoft Office складала майже 300000$ на рік – доволі велика сума, як для ВНЗ!). У більшості випадків вибір саме пропрієтарного ПЗ зумовлювався навіть не споживацькими якостями цих програм, а фактом поверхневого знайомства викладача з цією програмою або навіть наявністю у нього якої-небудь книжки з описом програми.Як і в Білорусі та Російській Федерації, використання ВПЗ у ВНЗ України можна розділити на три напрямки [1; 2]:1) ПЗ підтримки навчального процесу (переважно системне ПЗ на серверах і робочих станціях). В основному системне ВПЗ на робочих станціях представлено GNU/Linux в режимі подвійного завантаження як альтернативної ОС в комп’ютерних класах кафедр;2) додаткове ПЗ, використовуване студентами в самостійній роботі;3) ПЗ для використання в навчальних курсах. В цьому напрямку спектр ВПЗ є значно ширшим, ніж у Білорусі. Це використання систем комп’ютерної математики, організація систем дистанційного навчання, використання вільних систем віртуалізації для вивчення операційних систем, застосування ВПЗ для тестування апаратного забезпечення ПЕОМ; використання офісного пакету OpenOffice.org.ukr в курсі інформатики ВНЗ, використання відкритих засобів програмування для навчання і наукових досліджень.У ВНЗ України експлуатуються обчислювальні кластери з ВПЗ, поруч із спеціалізованими установками широко використовують розподілені кластерні системи та системи з виконанням обчислень на графічних процесорах.Враховуючи викладене, можна констатувати як широкий спектр використання ВПЗ в українських ВНЗ – від дистанційного навчання до розробки ПЗ, – так і широку географію використання ВПЗ від Луганська на сході до Львова на заході та від Чернігова на півночі до Одеси на півдні (рис. 3). Рис. 3. Використання ВПЗ у ВНЗ України

Метою статті є дослідження методів адміністративної діяльності публічної адміністрації в меха-нізмі адміністративно-правової охорони. Визначені ознаки адміністративної відповідальності, як різ-новиду юридичної відповідальності: має зовнішній характер; застосовується лише за вчинення право-порушення; пов’язана з державним примусом у формах каральних і правовідновлювальних заходів; визначена у нормах права; притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку; притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державни-ми органами та посадовими особами; винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати мате-ріального та побутового характеру, які передбачені законом. З’ясовано, що заходи адміністративного припинення мають за мету своєчасне реагування на ті чи інші антигромадські діяння, припинення, переривання протиправної поведінки і тим самим – недопу-щення настання її шкідливих наслідків.Адміністративно-правова охорона – це інститут адміністративного права, що складається з одно-рідних норм адміністративного права, правовий вплив яких спрямовано на попередження правопору-шень (профілактику злочинів) та відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що здійснюються за допомогою адміністративного інструментарію – форм адміні-стративної діяльності публічної адміністрації, засобів адміністративного примусу та адміністратив-них процедур.До особливостей концептуальних засад методів адміністративної діяльності публічної адміністра-ції у сфері адміністративно-правової охорони відноситься те, що до них не належать методи заохочен-ня і переконання, оскільки вони не використовуються при відновленні та попередженні протиправних посягань на права, свободи й законні інтереси фізичних і юридичних осіб, а публічна адміністрація може використовувати весь арсенал адміністративно-запобіжних, адміністративно-попереджуваль-них заходів та адміністративного примусу, а також метод адміністративного контролю для досягнення загальних і спеціальних цілей адміністративно-правової охорони.

Стаття присвячена питанням цивільно-правової відповідальності за законодавством України. Наголошено, що традиційно проблематика відповідальності держави становила інтерес публічних галузей права, таких як конституційне, адміністративне, екологічне. В умовах сьогодення, коли перед державою Україна чи не кожного дня постають нові геополітичні виклики, сутність підходів до оцінки ролі та значення цивільно-правової відповідальності держави змінюється. Держава як особливий публічно-правовий суб’єкт бере участь у виникненні, зміні та припиненні правовідносин, у тому числі й відносин цивільної відповідальності. На сьогодні залишається невирішеною низка питань щодо підстав та умов цивільно-правової відповідальності держави, особливостей суб’єктного складу в цивільному правопорушенні, та найголовніше, - самого доктринального визначення категорії «цивільно-правова відповідальність держави». Досліджено окремі аспекти еволюції цивільно-правового регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. Зазначено, що інститут відшкодування завданої особі шкоди був правовою необхідністю з початку зародження вчення про правовідносини. Проте, найбільшого розвитку інститут цивільно-правової відповідальності досяг саме за часів римського права. Основи розуміння та формування цивільно-правової відповідальності держави були закладені за часів римського права. Сьогодні питання цивільно-правової відповідальності держави не втрачає своєї актуальності серед сучасних дослідників, оскільки стрімкі зміни суспільного устрою кидають все нові виклики для підстав цивільно-правової відповідальності, умов і механізмів відшкодування державою завданої шкоди юридичним чи фізичним особам. Сформульоване визначення цивільно-правової відповідальності держави - як безумовного обов’язку держави в особі відповідальних органів державної влади або юридичних осіб публічного права здійснити справедливе відшкодування (компенсувати) заподіяну потерпілій особі матеріальну та (або) моральну шкоду викликану організаційно-управлінськими, військово-політичними, організаційно-правовими рішеннями, діями та заходами органів державної влади, їх посадових осіб, службовцями та у інших випадках визначених законодавством.

У статті розглянуті питання дисциплінарної відповідальності за правопорушення в кримінальному процесі через призму її системних проблем вищого порядку, пов’язаних попервах з вадами правових гарантій від незаконного втручання виконавської влади в діяльність судової, організаційно-правових дефектів дисциплінарної влади, ризиків, пов’язаних з ними тощо. Необхідність кардинальних змін цього інституту юридичної відповідальності продиктована серйозними недоліками дисциплінарної практики, що досліджені у цій публікації, і обумовлені: запитами суспільства на ефективність усіх гілок влади, реальну їх функціональність, особливо судової та правоохоронної системи; наявністю легітимних чужорідних елементів в системі правосуддя, чим конституюються передумови «ефективного» контролю за носіями судової влади шляхом її установлення, зміни та припинення завдяки широким дисциплінарним повноваженням; природною потребою забезпечення реальної незалежності та самостійності суб’єктів судової влади та суб’єктів кримінального провадження, що забезпечують утвердження верховенства права в кримінальному судочинстві; істотними вадами матеріального та процесуального законодавства про дисциплінарну відповідальність, а відповідно суперечлива та неузгоджена практика, що не сприяє утвердженню правових цінностей. Зроблено висновки про доцільність розробки державної доктрини дисциплінарної юстиції. Основними канонами цієї доктрини повинні бути ідеї про: 1) законність, невідворотність, реальність, пропорційність, індивідуальність дисциплінарної відповідальності, процесуальної форми її реалізації на засадах змагальності, презумпції невинуватості, забезпечення права на захист, права на оскарження, рівності усіх учасників судового процесу, неприпустимості зловживання процесуальними правами та ін.; 2) виключно судовий порядок вирішення дисциплінарних спорів та повноважень адміністративних (дисциплінарних) судів на застосування екстремальних та загальних дисциплінарних стягнень за істотні проступки; 3) реальне обмеження командно-адміністративного елементу в дисциплінарних провадженнях; 4) кодифікацію дисциплінарного законодавства, результатом чого повинен стати новий Кодекс про дисциплінарні проступки; 5) розвиток нової самостійної галузі права, законодавства та науки – дисциплінарного права.