Academic literature on the topic 'Адміністративне припинення'

Статтю присвячено аналізу заходів адміністративного примусу та адміністративного попередження що застосовуються фіскальними органами з метою забезпечення порядку переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон України з метою забезпечення порядку відповідно до чинного законодавства. Підримання режиму зони митного контролю передбачає застосування примусових заходів і не в зв'язку з правопорушеннями та явними аномальними явищами. А й з метою попередження можливих шкідливих наслідків і забезпечення громадської безпеки, наприклад, митні огляди, огляди багажу в аеропортах. Адміністративний примус як засіб здійснення митної справи – це застосування посадовими особами митних органів до осіб, які не перебувають у їх підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх передбачених митним законодавством заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого характеру з метою охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державного управління, шляхом попередження і припинення правопорушень, покарання за їх вчинення. Забезпечення режиму зони митного контролю та організація фізичного захисту працівників митних органів, інших осіб, а також товарів, які перебувають у зоні митного контролю, від протиправних дій відносяться також до компетенції підрозділів по боротьбі з и правопорушеннями. Одним із важливих елементів адміністративно-правового забезпечення режиму зони митного контролю є встановлені законодавством із питань державної митної справи заходи адміністративного примусу. Загальні заходи покликані шляхом встановлення вимог і обмежень, обов’язкових для виконання особами, що здійснюють діяльність, контроль за виконанням якої віднесено законом до компетенції фіскальних органів, спонукати цих осіб до припинення протиправних дій і дотримання законодавства про митну справу.

Наукова стаття присвячена аналізу змін, внесених до інституту юридичної відповідальності за порушення заходів, спрямованих на запобігання поширенню інфекційних хвороб. Зокрема, досліджено посилення адміністративної та кримінальної відповідальності фізичних осіб і посадових осіб у разі порушення заходів запобігання інфекційним хворобам. Наведено та проаналізовано приклади судової практики щодо застосування адміністративної відповідальності за порушення правил щодо карантину людей. На підставі аналізу чинних нормативно-правових актів, якими врегульовано відносини в досліджуваній сфері, автором акцентовано увагу на тому, що карантин і обмежувальні протиепідемічні заходи являють собою заходи, які спрямовані передусім на запобігання поширенню інфекційних хвороб. Різниця полягає лише в тому, що обмежувальні протиепідемічні заходи застосовуються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, а карантин - з метою запобігання особливо небезпечним інфекційним хворобам. Зазначено, що під час протидії інфекційним хворобам може діяти низка обмежень, що узагальнено зводились до таких: заборонено відвідування закладів здобувачам освіти, проведення спортивно-масових заходів, регулярних перевезень пасажирів автомобільним і залізничним транспортом; припинено проведення планових заходів із госпіталізації, припинено проведення планових операцій; заборонено перебування у громадських місцях без одягнутих засобів індивідуального захисту - захисної маски або респіратора, низка інших. Ілюстрацією притягнення до адміністративної відповідальності за порушення правил карантину людей є значна кількість судових рішень, які винесені протягом установленого урядом карантину на території України. Проте судова практика притягнення адміністративної відповідальності за вказане адміністративне правопорушення має неоднозначний характер: значна кількість судових справ передбачає повернення справи про адміністративне правопорушення до Управління патрульної поліції для належного оформлення. Аналіз наведених прикладів судової практики свідчить про відсутність єдиної правової позиції судів під час вирішення адміністративних справ за нововведеною статтею 44 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Сусак М. С. Процесуальний розсуд адміністратив­ного суду першої інстанції у компетенційних спорах. - Стаття. У статті на підставі узагальнення та порівняння чин­ного адміністративно - процесуального законодавства, судової практики адміністративного судочинства досліджено особливості процесуального розсуду адмі­ністративного суду першої інстанції у компетенційних спорах. З’ясовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, і на публічно - правові спори між суб’єктами владних повноважень з приво­ду реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень (компетенцій- ний спір), а також з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адмі­ністративних договорів. Автором на основі комплексного аналізу положень статтей КАС України розглянуто та з’ясовано, що яв­ляє собою компетенційний спір, що розуміють під по­няттям «компетенція», визначено та розглянуто по­няття адміністративного договору та встановлено, які основні ознаки притаманні саме адміністративному договору. На підставі проведеного дослідження, авто­ром встановлено, що на сьогоднішній день в Україні на законодавчому рівні в адміністративному праві від­сутній спеціальний закон, який регулює правовідно­сини з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. У зв’язку з чим, нерідко в судовій практи­ці адміністративного судочинства трапляються ви­падки, коли адміністративні договори співвідносять, наприклад, з цивільними, господарськими договора­ми, а цивільні, господарські помилково вважають ад­міністративними договорами, або виникають спори стосовно правомірності укладання адміністративних договорів в тій чи іншій управлінській сфері та ін. Тому, автором, з метою подолання існуючих проблем на законодавчому рівні запропоновано прийняти За­кон України «Про адміністративні договори», в нор­мах якого закріпити поняття, види, ознаки, особливос­ті, передумови та ін. з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними ад­міністративних договорів аби мінімізувати, або навіть унеможливити виникнення спірних правовідносин з даного питання. Також, автором на основі комплек­сного аналізу судової практики адміністративного судочинства проаналізовано судові рішення адміні­стративних судів України ухвалених у компетенцій- них спорах, та встановлено, що нерідко компетенція суб’єктів владних повноважень може пересікатися і як наслідок виникає компетенційний спір. Установлено, що судді адміністративного суду пер­шої інстанції наділені правом на реалізацію процесу­ального розсуду у компетенційних спорах. Процесу­альний розсуд адміністративного суду першої інстанції реалізується суддею відповідно до положень статтей КАС України, а також здійснюється на підставі крите­ріїв процесуального розсуду (норм права, фактичних обставин, судової практики, навантаження) з моменту отримання суддею позовної заяви та завершується ух­валенням остаточного судового рішення по адміністра­тивній справі у компетенційному спорі.

Актуальність статті полягає в тому, що основною метою країни є забезпечення і реалізація прав і свобод особи підтримуючи при цьому цінності міжнародного права, адже на сьогодні серед реформ адміністративного законодавства не менш важливою є реформа з приводу адаптації норм європейського права до національного законодавства. Європейське законодавство побудовано так, що органи публічної влади спрямовані на тісну взаємодію з населенням, а механізм правління вже давно перейшов від адміністративно-владного до обслуговування населення. Отже, наразі постає питання щодо становлення доволі нового інституту адміністративного права – адміністративних послуг, який направлений на взаємодію органів публічної влади з населення, обслуговування населення з урахуванням міжнародних стандартів, що в повному обсязі реалізує права і свободи людини і громадянина. Дане теоретичне дослідження присвячено з’ясуванню сутності реєстраційних послуг Міністерства Юстиції України. У дослідженні, науковому аналізу були піддані такі терміни як «адміністративні послуги», «державна реєстрація», «реєстраційна діяльність». Визначено, що реєстраційна послуга є складовою адміністративної послуги. Зауважено, що реєстраційна послуга має свої стадії. Виокремлено одне із основних завдань Міністерства Юстиції України, що пов’язане з наданням реєстраційних послуг, а саме здійснення державної реєстрації. Визначено на прикладі отримання реєстраційної послуги із зазначенням її порядку. У підсумку зроблено висновок, що реєстраційні послуги Міністерства юстиції України являють собою офіційно встановлений законодавством порядок надання юридичного статусу певному суб’єкту, що передбачає виникнення, зміну чи припинення прав і обов’язків для реалізації прав і свобод, органом публічного адміністрування з занесенням відомостей про це до державних реєстрів, результатом чого є отримання дозвільного документу з підтвердженням статусу особи, об’єкта, предмета чи послуги, а також статусу документа.

Актуальність статті полягає в тому, що охорона та захист прав, свобод і законних інтересів особи є пріоритетним напрямом демократичної соціальної держави, оскільки права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Мета статті полягає в тому, щоб на основі системного аналізу норм законодавства, позицій вчених-адміністративістів та науковців інтелектуального права, статистичної діяльності суб'єктів публічної адміністрації патентної діяльності, визначити патент як об'єкт адміністративно-правової охорони в Україні. В статті розкрито патент як ціннісний об'єкт адміністративно-правової охорони в Україні. Сформовано сутнісні поняття «правова охорона», «адміністративно-правова охорона», «патент». Визначено, що суб'єкти владних повноважень через вчинення адміністративної діяльності охороняють конкретний, індивідуально-персоніфікований документ права промислової власності (патент), посягання на який зумовлює застосування заходів адміністративного примусу з метою захисту прав промислової власності, що нормативно-закріплені цим патентом. Зроблено висновок, що у сфері адміністративно-правової охорони патент відіграє подвійну роль: 1) патент виступає як інструментальний спосіб адміністративно-правової охорони права промислової власності, адже легітимізує правові відносини патентної діяльності, створюючи для них систему правової охорони з метою попередження та припинення посягань і відновлення прав промислової власності як ціннісних об'єктів правового регулювання; 2) патент є ціннісним об'єктом адміністративно-правової охорони в Україні, адже суб'єкти владних повноважень через вчинення адміністративної діяльності охороняють конкретний, індивідуально-персоніфікований документ права промислової власності (патент), посягання на який зумовлює застосування заходів адміністративного примусу з метою захисту прав промислової власності, що нормативно-закріплені цим патентом.

У статті проаналізовано актуальні управлінські дії суб'єктів реалізації реформи національної сфери охорони здоров'я, а також її статус і стан нормативно-правового забезпечення. Акцентовано увагу на тому, що процес реформування ускладнюється не лише внутрішніми проблемами в середині системи охорони здоров'я, а і зовнішніми факторами як от стрімке поширення хвороби СОУЮ-19, спричиненої коронавірусом 8АкБ-СоУ-2, нагальна необхідність у сучасному якісному медичному обладнанні, брак медичних працівників, створення достойних та безпечних умов праці. Вказано, що в сукупності ці та інші обставини призвели до прискіпливого аналізу заходів медичної реформи з боку фахівців у галузях медицини, права та управління, що стало наслідком ініціювання питання про припинення медичної реформи, переривання її другого етапу. Підкреслено, що незалежно від статусу та етапу впровадження медичної реформи залишається чимало актуальних проблем організаційного та правового характеру. Серед основних актуальних недоліків проведення медичної реформи виокремлено такі проблеми правового та управлінського характеру:1) зволікання у прийнятті стратегічно важливого рішення щодо статусу медичної реформи в контексті її припинення, продовження чи переформатування (оновлення); 2) відсутність ґрунтовної нормативно-правової бази здійснення подальших кроків реформування; 3) брак медичних кадрів у системі охорони здоров'я, зокрема через штучне ускладнення умов праці (на прикладі обов'язку наповнення даними програми eHealth); 4) необгрунтовано низька заробітна плата (порівняно із сімейними лікарями). Констатовано, що незалежно від змісту прийнятого управлінського рішення про зміну курсу реформи або її припинення необхідно звернути увагу на прогалини та недоліки чинних нормативно-правових актів. Запропоновано шляхи усунення вказаних проблем і недоліків, зокрема шляхом внесення змін до окремих нормативно-правових актів, які регулюють функціонування сфери охорони здоров'я.

Наукова стаття присвячена характеристиці повноважень Державної міграційної служби України як основного суб’єкта здійснення адміністративної процедури у сфері міграції. Доведено, що на ЦНАП мають покладатися повнова-ження в аспекті паспортного обслуговування населення. Коло компетенцій органів ДМС має бути зосереджене на наданні адміністративних послуг громадянам України, що виїжджають за кордон для постійного перебування, та іноземцям і особам без громадянства, що бажають мешкати в Україні. Такий розподіл повноважень дозволить кожному з названих органів сконцентрувати увагу на власній ділянці роботи відповідно до принципу предметної компетенції. Діяльність же державного підприємства «Документ» у цій галузі, на нашу думку, має бути припинена як потенційно корупціогенна. Виявлено суттєвий структурно-функціональний недолік в аспекті паспортизації населення, що проявляється у фактичному дублюванні функцій територіальними управліннями ДМС України та ЦНАП. Усунення цього недоліку прямо пов’язане з чіткім розподілом компетенцій між зазначеними суб’єктами. Функції з поточного обліку населення та здійснення відповідних адміністративних процедур оформлення (заміни) паспортів мають бути закріплені за ЦНАП, а функції з міграційного обліку та реалізації відповідних адміністративних процедур – за управліннями ДМС. Єдиним винятком мають стати лише процедури паспортизації громадян України, що мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях. З огляду на актуальний стан речей цей аспект сьогодні прямо пов’язаний із питаннями національної безпеки, що виходять за межі компетенції місцевих органів публічної влади, тому паспортизація громадян України, що мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях, має залишатися у віданні підрозділів центральних органів виконавчої влади, тобто управлінь ДМС.

У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню адміністративно-правових санкцій, які розуміються як передбачена законом міра реакції уповноваженого суб’єкта, яка спрямована на усунення причин та наслідків протиправного діяння вчиненого суб’єктом – адресатом правової норми і полягає в усуненні наслідків протиправного діяння, його припиненні або покаранні правопорушника і яка застосовується в адміністративному порядку. Відповідно до цього виділено три функціональні види адміністративно-правових санкцій, а саме компенсаційні, припинювальні і каральні. Визначено місце адміністративно-правових санкцій у структурі адміністративного права, зокрема, доводиться, що адміністративно-правові санкції слід розглядати як окремий інститут в межах підгалузі адміністративно-деліктного права. При дослідженні санкцій які є мірою юридичної відповідальності виділено та охарактеризовано фінансові санкції, майнові санкції, організаційно-статусні санкції, морально-психологічні санкції. Серед санкцій припинювального характеру виділено санкції-заборони; санкції-зобов’язання; санкції-обмеження. Окремо розглянуто компенсаційні та правовідновлювлювальні санкції. Серед принципів застосування адміністративно-правових санкцій основну увагу приділено принципам реалізовуваності та адекватності таких санкцій. У межах дослідження процесуальних засад застосування адміністративно-правових санкцій виокремлено процедури застосування санкцій в порядку адміністративного провадження та адміністративно-судового провадження.