Academic literature on the topic 'Авторський стиль написання'

Мета статті – виявити та осмислити особливості специфічної сутності гіперболи, а також її стилістичну роль стосовно художньо-виражальної функції. Актуальність статті зумовлена тим, що саме гіперболічні конструкції, які домінують у поетичних текстах А. Фета, є багатою джерельною базою, мовна природа якої потребує докладного вивчення. Завдання статті – розглянути гіперболу як засіб відображення індивідуально-авторського стилю А. Фета; визначити основні детермінанти гіперболи; виявити особливості вживання гіперболи як специфічного засобу поетичної мови; описати функції гіперболи як моделі відображення індивідуально-авторського стилю; проаналізувати та типологізувати гіперболічні конструкції, що формують індивідуально-авторський стиль А. Фета. У дослідженні використано комплекс лінгвістичних методів, провідними серед яких є когнітивний (забезпечив моделювання концептуальної картини світу та мовної картини світу автора), семантико-стилістичний (уможливив аналіз гіперболічних конструкцій), описовий, що допоміг не лише подати перелік художньо-експресивних можливостей цього мовного явища, а й представити його як частину певної художньої системи (збір, аналіз, виклад даних та їх характеристика). Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому запропоновано опис гіперболи як стилістичної фігури та здійснено типологію гіперболічних конструкцій у поетичному мовленні А. Фета. Теоретична значущість роботи полягає в тому, що матеріали дослідження доповнюють курс стилістики в ділянці вивчення тропів та фігур і можуть послугувати доповненням до спецкурсів та спецсемінарів із стилістики поетичної мови та мови художньої літератури, а також бути використані в курсах «Лінгвістичний аналіз художнього тексту» та «Риторика». У висновках описано результати, отримані в процесі написання статті, подано класифікацію гіперболічних конструкцій, виявлених у поетичній мові А. Фета.

У статті проаналізовано різні види трансформацій відомих висловів, розглянуто їхні ступені та межі, визначено роль трансформованих сполук у сучасних друкованих засобах масової інформації. Мета статті – на підставі зібраного матеріалу з мови сучасної української преси спробуємо виокремити деякі типи трансформацій, визначивши їхню роль у публіцистичному стилі, зауважити на складності редагування окремих лексем. У статті для вивчення трансформованих сполук у мові української періодики початку ХХІ ст. використано як основні метод спостереження та описовий метод. На різних етапах дослідження послуговувалися методом функціонального аналізу для визначення стилістичного навантаження лексичних одиниць. Проведений аналіз трансформованих висловів свідчить про розширення сфери застосування таких мовних одиниць у сучасній українській публіцистиці. Серед загалу трансформацій чільне місце обіймають заміщення на лексичному рівні, що мають кілька різновидів. Такі мовні засоби автори застосовують із прагненням до виразності, що досягається певною мірою за допомогою розмовних елементів. Трансформовані вислови зазвичай стають оказіоналізмами, що зумовлено їхньою новизною, свіжістю, несподіваністю, а головне – контрасністю щодо традиційних усталених виразів. Оновлення, «оживлення» мови газетних публікацій, певний авторський суб’єктивізм і стремління до емоційно-експресивних характеристик ослаблює низку попередніх канонів щодо окремих стилів, зокрема публіцистичного, і активізує функціонування елементів розмовного стилю. Трансформовані сполуки нерідко мають різне графічне відтворення словосполук, що засвідчує неусталеність їхнього написання та ускладнює роботу редакторів та сприйняття читачем.

Purpose. The purpose of the article is to discover the specificity of Bohdan Kravtsiv’s artistic thinking, to present modern interpretation of author’s lyric poetry, to analyze the folklore-mythological image-symbols, to explain their meaning and etymology considering national outlook and individual poetic thinking; to highlight the genre-style peculiarity of Bohdan Kravtsiv’s lyrics. Methods. The integrated approach of the article includes analysis, synthesis and generalization, hermeneutic and comparative methods and also the method of mythological analysis. The complex methodology allowed us to compare and summarize different approaches to understanding poetic text. Results. The article attempts to characterize Bohdan Kravtsiv’s individual style, analyze the genres and the stylistic manner of his lyric poetry. The folkloristic and mythological background of Kravtsiv’s poems and the variety of colours are highlighted. Marine poetry, colorful images, rich in associations, are analyzed. The image-symbol of the road is prevalent in the early poems of Bohdan Kravtsiv. The stylistics of the poetic book “The Road” is represented by the romantic of vitalism. Among the dominant means, special attention is paid to the folklore basis and associative thinking of the artist. Bohdan Kravtsiv’s book “Glossary: Sonnets” presents three cycles: historical, family, mythological. The author chose the sonnet as a perfect form of poetry, skillfully adapted it to the Ukrainian basis. It is worth noting that Bohdan Kravtsiv’s poems are thoroughly intertextual. The artist valued highly the neoclassicists, but adapted the canonized stanzas to his own individual style: he combined the sonnet form with elements of folk style.Conclusions. The research presents the first attempt of the analysis of the artistic instruments, individual style, genre-style matrix, that characterize the poetic creation of Bohdan Kravtsiv, which is satiated with filk motives and represents mythological world outlook and Ukrainian national originality. Thus, the creation of the poet-emigrant is multifaceted, because it absorbed European and Ukrainian cultural achievements. The interpretation of the author’s individual style gives the panoramic vision of his creation in the common literary context. It should be noted that a unique phenomenon of Bohdan Kravtsiv’s individual style is the using of oxymoron as the dominant artistic means, semimetaphors representing the artist’s emotional feelings during the existential search for energy and creative forces. The results of the scientific research could be used for further scientific comprehension of Bohdan Kravtsiv’s creation in the context of émigré literature. These materials could be used for the report of scientific conference and for writing articles, diploma, master’s and Phd works.Key words: individual style, sonnet, colours, euphony, image, symbol, myth, folklore.Мета статті – розкрити специфіку художнього мислення Богдана Кравціва, представити сучасну інтерпретацію поетич-ного тексту митця, проаналізувати фольклорно-міфологічні образи-символи, пояснити їхню семантику, походження з ура-хуванням як народного світогляду, так і авторського індивідуального поетичного мислення; розглянути жанрово-стильову своєрідність лірики поета. Методи. У дослідженні застосовано комплексний підхід, у який входять аналіз, синтез і узагальнення, герменевтичний та порівняльний методи, а також метод міфологічного аналізу. Комплексна методологія дозволила зіставити й узагальнити різні підходи до розуміння поетичного тексту. Результати. У статті здійснено спробу схарактеризувати індивідуально-авторський стиль Богдана Кравціва, проаналізу-вати жанрово-стильову своєрідність лірики митця та її змістові пласти. Висвітлено фольклорно-міфологічну основу творчос-ті Богдана Кравціва, багатство колористики поезії. Досліджено поезії мариністичної тематики, колоритні образи, насичені багатими асоціаціями. Образ – символ дороги є ключовим у ранній творчості Богдана Кравціва. Стилістика збірки «Дорога» представлена романтикою вітаїзму. Серед домінантних засобів особливу увагу звернено на фольклорну основу й асоціативне мислення митця. У книзі Богдана Кравціва «Ґлоссарій : Сонети» представлено три цикли: історичний, родинно-побутовий, міфологічний. Автор обрав сонет як досконалу форму вірша, майстерно адаптував його до українського ґрунту. Варто зазначи-ти, що творчість Богдана Кравціва наскрізь інтертекстуальна. Митець високо цінував неокласиків, однак канонізовані строфи адаптував до власного ідіостилю: поєднав сонетну форму з елементами фольклорного стилю. Висновки. У статті вперше запропоновано аналіз художнього інструментарію, ідіостилю, жанрово-стильової матриці, що характеризують поетичну творчість Богдана Кравціва, яка насичена фольклорними мотивами та репрезентує міфологічний світогляд і водночас українську національну самобутність. Дослідження ідіостилю окремого митця дає панорамне бачення його творчості в літературному контексті загалом. Варто зазначити, що унікальним явищем індивідуального стилю Богдана Кравціва є використання оксиморона як домінантного художнього засобу, семіметафор, що репрезентують душевний стан митця в його екзистенційному пошуку енергії та творчих сил. Отже, творчість поета-емігранта багатогранна, адже увібрала в себе європейські й українські здобутки культури. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого науково-го осмислення творчості Богдана Кравціва в контексті еміграційної літератури, а також під час написання статей, дипломних, магістерських та кандидатських робіт, у доповідях наукових конференцій.Ключові слова: ідіостиль, сонет, колористика, евфонія, образ, символ, міф, фольклор.

Франкофонний поет Стюарт Мерріль (1863–1915) є представником «молодого покоління» символістів. На ряду з Р. Ґілєм, А. де Реньє, П. Кіяром і іншими він продовжив розвиток літературного напряму, підхопивши його на вершині популярності, й значуще збагатив його. Вірш «Пісня» (1887) було написано в період пошуку поетом свого стилю, тому відмічаємо, що в творі авторська індивідуальність ще не домінує над основними символістськими канонами. Весна, пробудження природи після зими і її поденне відновлення – основна тема вірша. Робимо припущення, що автор бачив схожість природних змін із хвилюючими моментами у житті людини, коли легка симпатія перероджується в палке кохання. Проте, він не говорить про це відкрито, напряму, а «ховає» головну ідею під чисельними символами. Дешифрування «зриває» символістську оболонку та «оголює» ідею кожного символу окремо та ідею твору загалом. Свого часу зв’язок між знаком і наміром вивчав французький лінгвіст і філолог Гюстав Гійом. Він запровадив метод психосистематики, згідно якому науковець подумки проходить шлях назад від видимого фізичного до невидимого абстрактного. Щодо музичності та звучанню, саме метафори створюють мелодійність тексту: на початку вірша темп нежвавий, але поступово він робиться більш ритмічним і динамічним.

У статті розглянуто науково-критичні розвідки, присвячені химерній прозі українського письменника В. Дрозда загалом й роману «Вовкулака (Самотній вовк)» (1983 рік) зокрема. З’ясовано, що зазначений твір є майстерним художнім зразком, який ілюструє риси індивідуального стилю митця, його неповторний, часто парадоксальний та умовний текстосвіт. Звернено увагу на історію написання та проблему видання твору, котра спричинена вимогами тогочасної цензури. Виділено два етапи вивчення твору зі своїми особливостями, а саме радянський та пострадянський; виявлено та систематизовано основні напрями та аспекти вивчення художнього тексту. Перший етап – з кінця 1980-х років до 1990-х років – представлений невеликою кількістю статей і характеризується окресленням подальших тем дослідження, а саме поетики характеротворення, авторської концепції, гростескної дійсності (В. Коваль, П. Майдаченко, С. Тримбач). Ґрунтовною розвідкою цього періоду є робота П. Майдаченка «Поетика умовності у В. Дрозда» [6], у якій автор окреслив основні риси химерних творів митця, звернув увагу на неоміфологізм, символіку образів у текстах. Другий етап, що триває з 1990-х років, свідчить про те, що увага до вивчення роману «Вовкулака» В. Дрозда значно посилилась (А. Гурбанська, Н. Дашко, М. Жулинський, Н. Манюх, М. Павлишин, О. Січкар, А. Харченко, Л. Яшина). Літературознавці розвивають здобутки попередників та розглядають роман у нових ракурсах. У царині наукових інтересів дослідників цього часу слід назвати міфопоетику твору з екзистенційним підґрунтям, жанрову форму, специфіку реалізації моделей хронотопу, окреслення мотивів (театральності, маскування тощо), автобіографічний пласт, засоби комічного, обігрування митцем традиційного міфу про вовкулаку, надання йому нового звучання. У ході аналізу було доведено, що дослідження мотивних домінант роману «Вовкулака» є перспективним та потребує подальшого ґрунтовного вивчення.

Кожне покоління дослідників прагне розширити обрії методологічного дискурсу тієї чи іншої галузі наукового знання. Науковці, які займаються проблемами музичного мистецтва, спрямовуються, як правило, на більш глибоке розуміння як класичної спадщини, так і процесів, що відбуваються у сучасній музичній творчості, намагаючись, по можливості, уникнути «уторованих шляхів» (особливо якщо це стосується вже опрацьованого в цілому матеріалу). Анастасія Кравченко успішно вписується в означену тенденцію, відкриваючи нове для об’єкта вивчення дослідницьке поле, що і стає у її монографії джерелом нових сенсів камерно-інструментальної музики вітчизняних композиторів постмодерної доби та площиною перехрещення наукових рефлексій щодо аналітичних підходів до явищ, які існують «тут і зараз». Представлений ракурс дослідження – семіологічний аналіз сучасного камерно-інструментального мистецтва України (у сферах композиторської та виконавської творчості) – безперечне надбання авторки, тож актуальність праці А. Кравченко базується на перетині матеріалу дослідження та обраного аналітичного підходу до нього. Звернення до камерної інструментальної творчості вітчизняних митців видається цілком слушним, адже саме ця жанрова сфера ще на початку ХХ століття стала полем інтенсивних новаторських шукань європейських композиторів. У специфічний спосіб ця тенденція реалізується і в нашу «добу синтезів», позначену (подібно до перших десятиліть минулого століття) вищою мірою інтегративності – відтак, цілком логічно рух дослідницької думки спрямований у монографії в інтермедіальну площину. Зауважимо принагідно, що праці з інтермедіальної проблематики складають сьогодні значний пласт досліджень у галузі гуманітаристики – не в останню чергу це пояснюється полівалентністю самого поняття «інтермедіальність», його співвіднесеністю з різними сферами гуманітарного знання (що, власне, й дало підстави Микиті Ісагулову охарактеризувати дефініцію інтермедіальність як «зонтичний термін» [2]). Смисловим ядром дослідження Анастасії Кравченко є «прочитання» і спроба розгадки феномену інтермедіальності крізь призму семіологічного аналізу, головним методом і предметом якого Олександра Самойленко вважає діалог [4, 7]. Тож абсолютно логічно основна ідея дослідниці «розгортається» радіусами діалогічних смислів, простеженням крізь призму семіології діалогічних співвідношень таких понять, як інтертекстуальність – інтермедіальність, синтез мистецтв – інтермедіальність, інтермедіальність – медіальна синергія, – що і стає «визначальним фактором актуалізації макродіалогу семіотико-культурних шарів музичного тексту в горизонтальних і вертикальних проекціях інтертекстуальних та інтермедіальних зв’язків» [3, 7]. Поставивши за мету «семіологічне осмислення специфіки функціонування історико-культурних, інтертекстуальних, інтермедіальних вимірів камерно-інструментального мистецтва України в контексті універсалістичної парадигми постсучасної музичної культури кінця ХХ – початку ХХІ століть» [3, 6-7], Анастасія Кравченко прагне до максимального охоплення у проблемному полі свого дослідження матеріалу, пов'язаного з його темою. У тому чи іншому аспекті до аналітичних спостережень залучено близько двохсот творів понад п’ятдесяти українських композиторів – представників різних поколінь, шкіл, напрямів. Задіяний творчий доробок декількох десятків камерно-інструментальних колективів, розглянуті численні мистецькі форми побутування сучасної камерно-інструментальної музики. Структура монографії концептуально спрямована й відображає динамічний рух авторки до реалізації поставленої мети: від обґрунтування своєї власної позиції щодо досліджуваної проблеми – через різнорівневу аналітику – до узагальнення основних ідей та висновків. «Дослідницька тональність» книги задана вже у Передмові, де констатовано «фрагментарність у дослідженнях українського камерно-інструментального мистецтва в сучасний період його розвитку» [3, 5] та заявлено про намір «проведення комплексного аналізу камерно-інструментального мистецтва України межі ХХ–ХХІ століть із застосуванням інтегративних підходів семіології мистецтва та музичної культурології» [3, 6]. У кожному з чотирьох розділів монографії Анастасія Кравченко демонструє широкий діапазон задіяної спеціальної літератури, постійно перебуваючи в діалозі зі своїми попередниками – авторами наукових праць з питань, дотичних до основної проблематики дослідження. Численні доцільні посилання на фундаментальні філософські, культурологічні, літературознавчі, мистецтвознавчі, музикознавчі праці (список літератури налічує 365 позицій, включаючи близько 40 іноземними мовами) надають теоретичним положенням і висновкам монографії ґрунтовності та достатньої переконливості. Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження камерно-інструментальної музики України в контексті семіології мистецтва та музичної культурології» традиційно присвячений аналітичному «огляду літератури» та висвітленню термінологічних аспектів проблеми. У другому розділі («Феномен камерно-інструментального мистецтва на зламі тисячоліть: семіологічні виміри») починають звучати «живі голоси» творців феномена, що вивчається – «дійових осіб» сучасного музичного процесу. Звернення до матеріалів з мистецьких веб-порталів та авторських інтернет-блогів, цитати з діалогів М. Нестьєвої з В. Сильвестровим, А. Луніної з Г. Гаврилець, Л. Грабовським, В. Степурком, З. Алмаші, О. Найдюк з Н. Сікорською, Ю. Погорецьким та ін., фрагменти власних бесід А. Кравченко з композиторами та виконавцями (Ю. Гомельська, К. Цепколенко, С. Азарова, В. Ларчіков, О. Веселіна) – створюють «ефект присутності», причетності до сучасного музичного процесу, який демонструє, за словами Ніни Герасимової-Персидської, «надзвичайне розширення самого поняття музика» [1, 5]1. Як результат, через узагальнення солідного масиву наукової інформації, доповненої власними умовиводами на основі емпіричних спостережень та теоретичних міркувань Анастасія Кравченко обґрунтовує авторський підхід до розробки типології інтермедіальності в музиці2, виявляючи «три базових рівня медіальної взаємодії за принципами: медіального синтезу, медіальної транспозиції та медіальної синергії» [3, 90]. Презентована типологічна класифікація інтермедіальних зв’язків музики включає взаємодію кодів і текстів культури, належних до мистецької та позамистецької концептуальних сфер. Фактично кожне теоретичне положення роботи підтверджується у третьому («Сучасна українська камерно-інструментальна музика: жанрово-стильові та міжвидові інтерференції») та четвертому («Естетика ансамблевого виконавства в культурному контексті України на порубіжжі ХХ–ХХІ століть») розділах монографії посиланнями на конкретні артефакти композиторської та виконавської творчості, події концертного життя тощо (при такій насиченості тексту іменами, назвами – творів, фестивалів, ансамблів – значною підмогою для читача міг би стати довідковий «навігатор» у вигляді іменного та інших покажчиків). Цінною рисою є залучення різних контекстних аспектів досліджуваної проблематики. Насамперед, це історична палітра європейської та традиції вітчизняної камерно-інструментальної творчості, панорама розвитку українського камерно-інструментального ансамблю (включаючи композиторів та виконавців діаспори) у суто мистецькому та в соціокультурному вимірах, з акцентом на динаміці тематичної, образно-смислової, жанрово-стильової сфер камерної інструментальної музики «від класики до авангарду» [3, 55], з виходом в інтертекст сучасної української та ширше, європейської художньої культури. Предмет дослідження набуває, таким чином, стереоскопічного виміру. В результаті камерно-інструментальне мистецтво України постмодерної доби постає як певна цілісність, всередині якої відбуваються різновекторні процеси оновлення у композиторській (жанри, стиль, форми, специфіка музичної мови і засобів виразності, семіотика сучасної нотної графіки) та у виконавській (інтерпретаційна багатоликість, режисерські ініціативи, введення поліхудожніх ефектів тощо) творчості. На прикладах творчої співпраці композиторів (Є. Станкович, В. Сильвестров, В. Рунчак, А. Загайкевич, Л. Юріна, А. Томльонова, А. Шмурак та ін.) і виконавців (дуети «Kiev Рiano Duo», «Duo Violoncellissimo», «Senza Sforzando», ансамблі «Київські солісти», «Нова музика в Україні», «MusClub», «Artehatta», «Ensemble Nostri Temporis», «Electroacoustic’s ensemble», Ансамбль нової музики «Рикошет» та ін.) дослідниця доводить, що смислове призначення (семантична наповненість) камерно-інструментальної творчості урізноманітнюється впливом нових музичних технологій, оновленням музичної програмності за рахунок зростання виконавсько-театральних ефектів, ігровою організацією концертного простору та ін. – саме так репрезентовано у книзі новий «образ» вітчизняного камерно-інструментального мистецтва. Важливими є й ретельно розглянуті на сторінках монографії (розділ 4) деталі сучасного музичного життя (зокрема, не відомі широкому загалу подробиці організації мистецьких фестивалів, реалізації поліхудожніх проєктів, факти креативного використання концертних майданчиків, створення «синестетичного» діалогічно-комунікативного простору, ігрові стратегії тощо), урахування яких дає можливість презентації «цілісних семіотичних комплексів у сумісній дії музики, живопису, відео-арту, балет-пластики, різноманітних відео-проекцій <…>, веде до створення нових культурних контекстів та активізує міжвидовий діалог у інтеракціональному, інтермедіальному просторі нової музики» [3, 259. Курсив автора. – В. Р.]. Користуючись словами Юрія Чекана, йдеться про «ознаки нової парадигми історичного музикознавства, що відходить від “опусоцентризму” та наївної описової емпірики та орієнтується на гуманітаристику й концептуальність» [5, 283]. Підсумовуючи проведене дослідження, Анастасія Кравченко доводить на прикладі камерно-інструментального мистецтва важливість інтермедіальних стратегій композиторського і виконавського мислення як провідних у художній творчості кінця ХХ – початку ХХІ століть, і, відповідно, – значення «культурсеміологічної концептосфери сучасного музикознавства» [3, 260], що «окреслює нові семіологічні напрями і критерії дослідження музичних артефактів <…> й висвітлює медіальні перспективи мовно-знакової еволюції музики в цілому» [3, 262]. Актуальність появи дослідження, наукове значення якого полягає у розширенні концептуального діапазону семіотичних підходів у вивченні музики як специфічної моделі світу, як «філософії, що звучить» (О. Клюєв), не викликає сумніву. Запропоновані Анастасією Кравченко параметри аналізу явищ музичного мистецтва можуть розглядатися як нові дискурси сучасного мистецтвознавчого та культурологічного пізнання. Природно, що складність поставлених у монографії завдань провокує певні дискусійні моменти. Так, викликає подив «відмова» сучасним мистецтвознавцям (в тому числі музикознавцям) у причетності до розробки інтермедіальної проблематики. В той же час, на сторінках книги відчутно бракує, на нашу думку, присутності імені Світлани Маценки – літературознавиці й філологині, яка протягом останніх років активно займається проблемами інтермедіальності, концентруючи увагу саме на інтегративному потенціалі музичного мистецтва3. У списку використаних джерел відсутні, на жаль, праці Олександри Самойленко, у яких викладені основоположні методологічні орієнтири сучасного музикознавства: монографія «Музыковедение и методология гуманитарного знания. Проблема диалога» (Одеса, 2002) та «Лекции по музыкальной семиологии» [4]. Прикрасою бібліографії рецензованого дослідження могли б стати і статті музикознавців Олени Зінькевич, Марини Черкашиної-Губаренко, Лариси Неболюбової, Юрія Чекана та ін.4, у яких автори безпосередньо торкаються проблем інтермедіальних зв’язків музики, по суті, інтегруючи парадигму синтезу мистецтв до більш широкої концепції інтермедіальності. Важко погодитись із тим, що для вітчизняного музикознавства проблема інтермедіальності поки що ледь не terra incognita (саме так сприймаються твердження на сторінках 65, 67, 68-69 і далі, аж до Післямови – с. 261). Розуміючи неможливість «осягнути неосяжне», вважаю все ж таки, що праці названих авторів потребують обов’язкового осмислення і ніяк не можуть ігноруватися дослідником, який займається проблемою інтермедіальних зв’язків музичного мистецтва. Книга Анастасії Кравченко написана «дисертаційним» стилем: текст наповнений (а місцями переобтяжений) складною науковою термінологією – час від часу доводиться повертатися до окремих речень і абзаців, щоб осягнути («розкодувати») сенс прочитаного (адресація «широкому колу читачів», як зазначено в анотації, безумовно, є перебільшенням). Прикро, що до тексту книги вкралися окремі вади термінологічного та стилістичного характеру. Зокрема, маємо на увазі «неологізми» на кшталт неотрадиція (с. 133), недоречне використання терміну камералістика (с. 17), а також некоректність визначень біобібліографічний (біобібліографічний рівень вивчення – с. 14; біобібліографічне дослідження – с. 17, 23, 25; біобібліографічна розвідка – с. 16; біобібліографічна праця – с. 20 тощо) та органологічний (нормативні органологічні параметри жанру – с. 30; органологія кількісних і якісних параметрів жанрів камерно-інструментальної музики – с. 93; органологія жанрових моделей – с. 139; органологія камерного жанру – с. 147 тощо). Збивають з толку, порушуючи логіку викладення, безособові речення, які починаються словами «Тобто…», «Адже…», «Оскільки…», «А саме…» і мали б бути підрядними синтаксичними конструкціями. Наявна в тексті й традиційна калька з російської: майже на кожній сторінці зустрічаємо «даний твір», «дана монографія», «дані тенденції» і т.д. Подібні недоліки, звичайно, не рідкість на сторінках сучасних наукових видань, але звикнути до них або їх «не помітити» – неможливо… У цілому вважаємо рецензоване дослідження достойним синтезуючим результатом наукової та творчої діяльності його авторки. Монографія Анастасії Кравченко – серйозна, інформативно насичена інтердисциплінарна праця, яка має безперечну наукову цінність, оскільки виводить проблему аналізу музики на новий культурологічно-філософський рівень, що цілком резонує з актуальними запитами сучасності. Семіологічний аналіз камерно-інструментального мистецтва України на межі ХХ–ХХІ століть переконливо демонструє безмежність горизонтів, що їх відкриває досліднику музика – мистецтво глибинних смислів, закодованих у звуках-знаках.

Метою даної роботи є визначення стилю автора наукових статей для визначення плагіату. Ця задача розглядається як задача класифікації текстiв, тобто кожний документ відноситься тільки до конкретної категорії/класу (автора).